Читайте также:
|
Земля - это третья от Солнца планета Солнечной системы. Она обращается вокруг звезды по эллиптической орбите (очень близкой к круговой) со средней скоростью 29.765 км/с на среднем расстоянии 149.6 млн. км за период равный 365.24 суток. Земля имеет спутник - Луну, обращающуюся вокруг Солнца на среднем расстоянии 384400 км. Период вращения планеты вокруг своей оси 23 ч 56 мин 4.1 сек.
Земная кора является наиболее хорошо изученной твердой оболочкой Земли. Название «кора» исторически связано с представлением о твердой оболочке, образовавшейся в результате остывания поверхностных слоев расплавленного огненно-жидкого вещества Земли, из которого она состояла первоначально, как это представлялось по ранее господствовавшим космогоническим гипотезам.
Земная кора состоит из нескольких слоев, толщина и строение которых различны в пределах океанов и материков. В связи с этим выделяют океанический, материковый и промежуточный типы земной коры. По составу в земной коре выделяют обычно три слоя — осадочный, гранитный и базальтовый.
- Осадочный слой сложен осадочными горными породами, являющимися продуктом разрушения и переотложения материала нижних слоев. Этот слой хотя и покрывает всю поверхность Земли, но местами настолько тонок, что практически можно говорить о его прерывистости. В то же время иногда он достигает мощности в несколько километров.
- Гранитный слой сложен в основном магматическими породами, образовавшимися в результата застывания расплавленной магмы, среди которых преобладают разности, богатые кремнеземом (кислые породы). Этот слой, достигающий на материках мощности 15-20 км, под океанами сильно сокращается и даже может совсем отсутствовать.
- Базальтовый слой также слагается магматическим веществом, но более бедным кремнеземом (основными породами) и обладающим большим удельным весом. Этот слой развит в основании земной коры во всех областях земного шара. Материковый тип земной коры характеризуется присутствием всех трех слоев и является значительно более мощным, чем океанический.
Поверхность Земли и ее недра непрерывно изменяются под воздействием самых разнообразных сил и факторов. Эти процессы изменения протекают в подавляющем своем большинстве крайне медленно с точки зрения человека, незаметно не только непосредственно для его глаза, но часто и незаметно для многих сменяющих друг друга поколений людей. Однако именно эти медленные процессы в течение миллионов и миллиардов лет истории Земли приводят к наиболее разительным и крупным переменам в ее лике и внутреннем строении. Они и составляют главное содержание истории Земли.
Среди геологических процессов есть и такие, которые проявляются очень бурно и приводят к катастрофическим последствиям. Сюда относятся мощные извержения вулканов, разрушительные землетрясения, внезапные горные обвалы и т.п. Но эти процессы проявляются значительно редко, охватывают относительно небольшие площади и играют в истории Земли значительно меньшую роль.
Кроме кратковременных и сильных колебаний типа землетрясении, земная кора испытывает колебания, при которых одни участки ее опускаются, а другие поднимаются. Движения эти совершаются очень медленно со скоростью нескольких сантиметров или даже миллиметров в столетие, они недоступны непосредственным наблюдениям без приборов.
Одним из самых ярких проявлений внутренних сил являются складчатые и разрывные деформации земной коры. Эти явления, в большинстве случаев недоступные непосредственному наблюдению, хорошо запечатлелись в характере залегания осадочных пород, слагающих земную кору. Осадки морей и океанов выпадая из воды, ложатся обычно ровными горизонтальными пластами. Вследствие же складкообразования эти горизонтально залегающие пласты оказываются собранными в различного вида складки, а иногда разорванными или надвинутыми друг на друга.
Явление смятия и разрыва пластов способствует образованию возвышенностей и гор, впадин и котловин. Многие ученые приписывали явлению складчатых деформаций главную роль в образовании гор, считая, что породы, сминаясь в складки, вспучивают земную поверхность и образуют возвышенности. Складчатые деформации проявляются только в определенных, наиболее подвижных и наиболее проницаемых для магмы участках земной коры, именуемых геосинклиналями. В противоположность им устойчивые, со слабой тектонической активностью, области называются платформами.
Складчатые деформации, землетрясения и особенно вулканизм способствуют существенному изменению горных пород,, слагающих земную кору. Вследствие сдавливания они становятся более плотными и твердыми, а под действием высокой температуры обжигаются и даже переплавляются. Действие паров и газов, выделяемых из магмы, способствует образованию в горных породах новых минералов.
Тектоническими движениями называют перемещения вещества земной коры под влиянием процессов, происходящих в более глубоких недрах Земли. Эти движения вызывают тектонические нарушения, т. е. изменения первичного залегания горны пород. Особенно отчетливо эти изменения наблюдаются на примере осадочных пород, которые первично отлагаются в виде горизонтально залегающих пластов, а вследствие тектонических нарушений оказываются смятыми в складки или разорванными на отдельные чешуи и блоки. Тектонические движения в конечном счете создают наблюдаемую структуру земной коры, в результате этих движений возникают и основные неровности рельефа поверхности Земли.
Лекційний матеріал підготовлений викладачем фізіології НМКБДМУ – Кречун В.П.
Лекція № 29.
Поняття про нижчу і вищу нервову діяльність.
Діяльність нервової системи умовно можна поділити на нижчу й вищу.
Нижчою нервовою діяльністю забезпечується реагування організму на дію подразників зовнішнього і внутрішнього середовищ — узгоджена діяльність окремих частин тіла, саморегуляція внутрішнього середовища(функція нервової системи, спрямована на регуляцію життєдіяльності органів та систем, обʼєднання їх у єдиний організм). Механізми нижчої рефлекторної регуляції функцій запрограмовані генетично.
Вища нервова діяльність (ВНД) є індивідуально набутою в процесі життя, це розумова (інтелектуальна) і довільна рухова діяльність. Вона пов'язана з функцією вищих відділів ЦНС, корою великих півкуль і підкірковими утвореннями. ВНД забезпечує різноманітні акти поведінки людини і взаємодію організму з зовнішнім середовищем. І.П.Павлов ставив знак рівняння між поняттями "вища нервова діяльність'' і "поведінка". ВНД забезпечує доцільну поведінку, що полягає в запамʼятовуванні, тобто здатності здобувати індивідуальний досвід, що дає корисний пристосувальний результат. ЦНС, що організує поведінку застосовує для цього як уроджені так і набуті впродовж життя механізми: 1) уроджені(безумовні рефлекси) – інстинкти; 2) набуті (умовні рефлекси) + абстрактні розумові процеси. При формуванні поведінки в нервовій системі формуються різної складності нейронні ланцюги, які є основою розвитку різних рефлексів, мотивацій, емоцій і мислення.
Розрізняють природжені й набуті в процесі індивідуального розвитку форми поведінки. Вони спрямовані на збереження індивідуума та виду. ВНД здійснюється за рахунок двох нервових процесів збудження та гальмування. В основі ВНД лежить навчання. Навчанням називається відносно постійна зміна поведінки, яка являється результатом індивідуального досвіду. Навчання має місце лише в тому випадку,якщо воно приводить до зміни поведінки, а результати поведінки можуть як позитивні, так і негативні. Найбільш простими формами навчання являється привикання і сенситизація. Привиканням або габітуація, називається зниження відповіді нервової системи при повторній дії одного і того ж подразника. Сенситизація проявляється як стан підвищеної реактивності організму на дію стимулу, яка виникає при повторному його предʼявленні.
Нерозривний зв'язок відчуття й руху чітко визначений І.М.Сєченовим, що в "Рефлексах головного мозку" (1863) показав, що без зовнішнього чуттєвого подразнення неможливі психічна діяльність й її об'єктивне вираження - м'язовий рух.
Рухи бувають мимовільними — рефлекторними й довільними — цілеспрямованими. Мимовільні рухи входять у систему забезпечення безумовних рефлексів, мимовільні й довільні рухи спільно забезпечують умовні рефлекси, вироблювані на різні подразники.
Природжені форми поведінки – безумовні рефлекси, інстинкти, біологічні мотивації та емоції.
По І.П.Павлову,жорстко закріплені,наслідувані прості й складні безумовні рефлекси (інстинкти) становлять нижчу нервову діяльність,а сукупність придбаних в процесі індивідуального навчання поведінкових реакцій й (в тому числі - умовних рефлексів) - вищу нервову діяльність. Отже,найважливіша складова поводження людини й тварин - інстинкти. Інстинкт – складний комплекс взаємозалежних рефлексів, що включає рухові й поведінкові реакції, властиві тварині певного виду, що виникають у відповідь на подразнення зовнішнього й внутрішнього середовища й перебігають на тлі високої збудливості нервових центрів, відповідальних за здійснення цих актів. Це доцільна пристосувальна діяльність, зумовлена вродженими механізмами - комплексом простих безумовних рефлексів, що включають цілісну реакцію всього організму. Інстинкти – це вроджено закріплений підсумок усього еволюційного шляху пройденого видом. Ці генетично закріплені програми не можуть і не повинні легко змінюватися під впливом непостійних зовнішніх впливів. Саме слово "інстинкт " у перекладі з латинського означає внутрішнє спонукання. Однак поряд зі спонуканням до якихось дій інстинктом стали називати й самі дії.
Німецький зоолог Циглер запропонував ряд критеріїв інстинктивної дії:
1. - спонукання й здатність до даної дії являється спадкоємною властивістю виду;
2. - дія не вимагає попереднього навчання;
3. - дія виконується однаково,стереотипно у всіх
нормальних представників даного виду;
4. - вона відповідає анатомо-фізіологічним особливостям й екологічним умовам перебування даного виду.
Для прояву того або іншого інстинкту необхідний ряд умов або факторів. До внутрішніх факторів варто віднести ендокринні зрушення в організмі. Наприклад,введення статевих гормонів лабораторним пацюкам викликає в них поява гніздобудівельного інстинкту навіть при відсутності вагітності. Однак у процесі еволюції у високоорганізованих тваринних роль гормонального компонента в регуляції статевого поводження знижується,а роль нервово-рефлекторних факторів зростає. В природних умовах для здійснення інстинкту крім внутрішніх факторів необхідні й зовнішні пускові стимули. Якщо зовнішні стимули відсутні (наприклад,особина протилежної статі,об'єкт для полювання й т д.),то спочатку запускається пошукова програма,і тільки у випадку її успішного здійснення реалізується властиво інстинкт. Таким чином, інстинкт розвивається у дві фази. Перша -попередня, пошукова. Вона найбільш пластична,мінлива,вимагає обліку конкретних умов обстановки й деякого індивідуального досвіду. Друга - завершальна, найбільш стабільна й жорстко фіксована в генотипі. Необхідно враховувати,що навіть при наявності внутрішніх і зовнішніх факторів інстинкт у вищих тварин й,особливо,у людини може й не проявлятися. Це пов'язане з тим,що нейронні ланцюги підкіркових структур, що запускають інстинкти, перебувають під досить сильним гальмівним впливом з боку кори,нашої свідомості,тобто,використовуючи термінологію Фрейда,"заборонені".
Існує ряд класифікацій інстинктів тварин і людей. Однією з найбільш повних можна вважати класифікацію,запропоновану П.В.Симоновим (1986). Відповідно до даної класифікації,розрізняють три групи інстинктів або безумовних рефлексів:
1. Вітальні (життєві). Інстинкти даної групи забезпечують збереження життя індивідуума. Для них характерні наступні ознаки:
а) незадоволення відповідної потреби веде до загибелі особи;
б) для задоволення тієї або іншої потреби не потрібна ніяка інша особа даного виду.
До вітальних інстинктів відносять:
- харчовий,
- питний,
- оборонний,агресивний
- регуляції сну-бадьорості (пильнування),
- рефлекс економії сил.
2. Зоосоціальні - видові (рольові). Рефлекси даної групи виникають тільки при взаємодії з особинами свого виду. До них відносять:
-статевий,
- батьківський,
- рефлекс емоційного резонансу (співпереживання),
- територіальний,
- ієрархічний (рефлекси домінування або підпорядкування).
3. Рефлекси саморозвитку (задоволення ідеальних потреб).
Дані рефлекси не пов'язані з індивідуальною або видовою
адаптацією до існуючої ситуації. Вони звернені в майбутнє. Ці рефлекси не можуть бути виведені з інших потреб,розглянутих у попередніх групах;це самостійні рефлекси. До рефлексів саморозвитку відносять:
- дослідницький
- імітаційний й ігровий
- рефлекс подолання (опору,волі). Дослідницький інстинкт формує постійний сенсорний,інформаційний "голод" (згадаємо вимогу хліба й видовищ у Римі),який визначає постійний пошук інформації як фактор розвитку нервової системи. Більша роль в еволюції належить рефлексу подолання або волі. На існування цього рефлексу вперше вказав І.П.Павлов. Без рефлексу волі було б неможливо домагатися задоволення тієї або іншої потреби при наявності зовнішніх перешкод. Воля до подолання перешкод,прагнення до вільного прояву різних форм поводження,до досягнення поставленої мети,безсумнівно,з'явилася корисною для індивідуума й виду реакцією,і тому закріпилась спадково.
Всі розглянуті інстинкти не тільки сприяють самозбереженню або збереженню виду,але і є мотиваційною основою матеріальних,емоційних й інформаційних потреб людини. У цьому зв'язку І.П.Павлов писав:"Немає ніякого сумніву,що систематичне вивчення фонду природжених реакцій тварини надзвичайно буде сприяти розумінню нас самих і розвитку в нас здатності до особистого самоуправління.".
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 195 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |