Читайте также:
|
Історичні долі народів Центральної Азії в давнину багато в чому схожі, а в їх стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу регіону. В другій половині І тисячоліття до н.е. територія сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану й Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), а з середини VІ ст. до н.е. – була завойована військами перського царя Кіра і поділена на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління підкореними народами.
У ІV ст. до н.е. Центральна Азія ввійшла до складу імперії Александра Македонського, а згодом - його наступника Селевка І. У середині ІІІ ст. до н.е. центральноазійські землі відокремилися від імперії Селевкідів і на деякий час стали центром Греко-Бактрійського царства – однієї з високорозвинених держав того часу.
У першій половині ІІ ст. до н.е., після розгрому Греко-Бактрійського царства кочівниками, одне з князівств, що утворилися на території Центральної Азії, стало ядром могутнього Кушанського царства, що включало, крім власне Центральної Азії, також території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в ІV ст. н.е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.
У ІV-V ст. в Центральній Азії панувала політична роздробленість, що сприяла вторгненню кочівників. У V ст. Центральну Азію захопили ефталіти (“білі гунни”), в 60-ті рр. VІ ст. - Тюркський каганат, а в середині VІІ ст. розпочалося активне просування в регіон арабів, які на початок VІІІ століття взяли під контроль увесь центральноазійський регіон.
У 875 р. вже на уламках Арабського халіфату виникла нова держава зі столицею в Бухарі під владою місцевої таджицької династії Саманідів. У період свого розквіту (І пол. Х ст.) вона включала Мавераннахр (межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї) та Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні й інші міста були васально залежними. В 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що об’єдналися під владою династії Караханідів, у результаті чого Мавераннахр потрапив під владу засновника регіональної сельджуцької наддержави - Тогрул-Бека зі столицею у м. Мерв. На початку ХІІ ст. на зміну сельджукам прийшли монгольські кочовики каракитаї. За цих умов центр державно-політичного життя Центральної Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів’їв Хорезму, чий правитель – Хорезмшах Текеш – наприкінці ХІІ ст. організував відсіч і сельджукам, і каракитаям.
Син Хорезмшаха Мухаммед (1200-1220 рр.), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної за розмірами держави, котра, однак, не відзначалася внутрішньою міцністю, чим скористалися незабаром монголо-татари. В результаті їх завойовницьких походів у першій половині ХІІІ ст. територія Центральної Азії виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) синів Чингізхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан) і Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) та онука Хулагу (Туркменістан).
У середині ХІV ст. більшу частину центральноазійських земель об'єднав у складі своєї імперії зі столицею в Самарканді правитель Тимур (1362-1405 рр. – правління). Встановивши свою владу в Чагатайському улусі, він захопив Хорезм (столиця – м.Ургенч) і став розширювати територію своєї держави за рахунок Ірану, Османської держави, Делійського султанату та інших сусідніх держав. Проте після смерті Тимура його величезна імперія розпалась, і на території Центральної Азії знову спалахнули міжусобні феодальні війни.
Дещо інакше розвивалися території, що належали до Улусу Джучі. Після розпаду улусу степи Казахстану потрапили до складу Білої Орди (Ак-Орди) й увійшли під владу нащадків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Із занепадом держави Шейбанідів місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек – утворили на заході Семиріччя, в Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства. Поступово, протягом ХV ст., на території Казахстану сформувалися три відокремлені області – Старший, Середній і Молодший жузи, що розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані й об’єднували різні угруповання тюркомовних племен. На початку ХVІ ст. на основі цих областей виникло Казахське ханство, територія котрого поступово розширялася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. Однак через свою економічну відсталість і феодальні усобиці воно не змогло перерости в централізовану державу. Утворення Казахського ханства сприяло завершенню процесу формування казахської народності, її мови й культури.
На тлі феодальних міжусобиць у Казахському ханстві незабаром розпочалося його завоювання з півночі державою Тимуридів - об’єднанням дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1451-1510 рр.). Протягом кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром і Хорезмом, а згодом до меж їхнього впливу ввійшла й більшість територій, населених таджиками, та центральний і північно-східний Туркменістан. Столицю держави було перенесено з Самарканда до Бухари. Поступово етнічна назва “узбек” передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності центральноазійського Межиріччя.
Після занепаду держави Шейбанідів (на рубежі ХVІ - ХVІІ ст.) на її території утворилося ряд держав, найбільшими з яких були Бухарське і Хівинське ханства. Через тривале військове протистояння з Хівою й казахами Бухарське ханство на початку ХVІІІ ст. розпалося і з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, Самарканд та Бадахшан. Натомість політичного піднесення зазнало на певний час Ташкентське ханство.
Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Центральній Азії. Аналогічна ситуація зберігалась і в Казахстані. Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Центральної Азії – Джунгарське (Ойратське) ханство, що виникло в 30-ті рр. ХVІІ ст. на території сучасного Північно-Західного Китаю, та Іран. На початку 20-х рр. ХVІІІ ст. джунгари завдали нищівної поразки казахським військам і стали реальною загрозою вторгнення на територію Казахстану.
За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів стала набувати поширення ідея прийняття підданства Російської імперії. 10 жовтня 1731 р. хан Молодшого жузу Абулхайр і 27 казахських старійшин склали присягу на вірність Російській імперії, а у 1740-1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу. Входження до складу Російської імперії, поклавши край згубним вторгненням джунгарів, стало, разом з тим, початком поширення на територію Казахстану загальноімперських порядків, обмеження й поступової відміни влади ханів, скасування прав і привілеїв султанів. Зловживання царських урядовців викликало незабаром могутнє загальноказахське повстання під проводом Батира Срима (1783-1797 рр.). Щоб розколоти повсталих російський уряд у 1791 р. змушений був відновити ханську владу з радою старійшин та вдатися до низки інших поступок місцевій владі. Проте вже у 1822-1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жузах було знову ліквідоване, натомість запроваджено нове адміністративне управління. Територія Старшого жузу була приєднана до Росії в середині ХІХст.
Проникнення в інші землі Центральної Азії на початку ХVІІІ ст. стало для Росії складнішим завданням. Лише опанувавши в другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. Казахстаном і Закавказзям та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану, вона змогла практично оточити Центральну Азію та приступити до її завоювання. Значно полегшили завоювання Центральної Азії безперервні династичні чвари, змови, часті палацові перевороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.
На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше центральноазійське державне утворення – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На приєднаних територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.
Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська зайняли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Росії і надали російським купцям право безмитної торгівлі. В 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство й оволоділи столицею, а його хан визнав васальну залежність від Російської імперії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, російські власті 1876 р. ліквідували його, а територію приєднали до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.
Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ як основна база для подальшого наступу на оазиси туркмен-хліборобів. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменістану, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилося приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі р.П’яндж.
На новоприєднані центральноазійські землі було поширено територіально-адміністративну й правову системи, характерні для Російської імперії в цілому. При цьому вищі губернські посади зайняли російські чиновники, а волосні й аульні – представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновники вважали ці території російською колонією й поводилися відповідним чином. Однак, попри відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєднання Центральної Азії до Російської імперії мало й певні позитивні наслідки. Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасоване рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.
Події Лютневої (1917 р.) революції в Росії стали поштовхом до розгортання національно-визвольної боротьби мусульманських народів Казахстану й Центральної Азії, яку очолили джадіди – учасники ліберального мусульманського національного руху, що утворили на території Центральної Азії ряд політичних партій і організацій: Шуро-і-Іслам (в Туркестані), Молодо-бухарську (в Бухарському еміраті), Молодо-хівинську (в Хівинському ханстві). Однак відновити втрачену у ХVІІІ-ХІХ ст. державність народам Центральної Азії завадила російська більшовицька експансія, в результаті якої у квітні 1918 р. було проголошено Туркестанську Соціалістичну Федеративну Республіку у складі РСФРР, а у 1920 р. - Хорезмську і Бухарську народні радянські республіки.
Окремі державні утворення на території Центральної Азії, відомі сьогодні як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменістан, з’явилися на політичній карті світу у 1920-ті рр. внаслідок національно-державного розмежування в регіоні, проведеного політичним керівництвом СРСР. 12 липня 1924 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову “Про національне розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)”, згідно з якою з туркменських частин Туркестану, Бухари і Хорезму було утворено Туркменську республіку, з узбецьких частин Туркестану й Бухари – Узбецьку республіку. Хорезмську республіку (за винятком її туркменської частини) залишили в колишніх межах. Райони Туркестану, населені казахами, були об'єднані в Казахську АРСР у складі РСФРР (у 1936 р. Казахстан було перетворено на союзну республіку). Було створено також Кара-Киргизьку автономну область у складі РСФРР (у 1936 р. на її базі створено Киргизьку РСР) і Таджицьку АРСР у складі Узбецької РСР (союзною республікою Таджикистан став у 1929 р.). У таких кордонах національні республіки стали, після розпаду СРСР, незалежними державами.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 118 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |