Читайте также:
|
Розпад СРСР та утворення в грудні 1991 р. СНД, до складу якої нині входить 11 держав (внаслідок грузинсько-російського військового конфлікту президент Грузії М.Саакашвілі 12 серпня 2008 р. заявив про вихід країни із СНД), які виникли на основі колишніх республік СРСР, має глибинний історичний підтекст, суть якого полягає в такому: в минулому території всіх нових незалежних держав, які виникли на пострадянському просторі, були до 1917 р. у складі Російської імперії, а у 1922-1991 рр. – Радянського Союзу.
Визначальну роль в утворенні Російської імперії відіграло Московське князівство, що 1276 р. виокремилося як удільне з Великого князівства Володимирського і згодом перебрало на себе роль "збирача" земель не лише північно-східної частини колишньої Київської княжої держави, а й після звільнення в кінці XV ст. від монголо-татарського ярма, вступило в боротьбу з Великим князівством Литовським і Королівством Польським за політичну спадщину Київської Русі та розпочало активне "освоєння" східних неслов’янських теренів.
Територіальну експансію щодо своїх сусідів Московське князівство (згодом – царство) розпочало наприкінці ХV ст. після звільнення від монголо-татарської зверхності. Першими міць Московії відчули на собі Казанське й Астраханське ханства, підкорені (відповідно 1552 і 1556) царем Іваном ІV Грозним (1533-1584 рр.) (цар 1547-1584), згодом до Москви були приєднані народи Поволжя і Сибірське ханство (з 1581 р.), а вже з середини ХVІІ ст. активізувалася російська експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.
Загарбання Московською державою нових територій підготувало грунт для проголошення Росії імперією, що сталося у вересні 1721 р. Прикметно, що проголошення імперії і надання Сенатом цареві Петру І титулу імператора відбулося через місяць після підписання 30 серпня 1721 р. зі Швецією Ніштадського мирного договору, за яким Московське царство отримувало Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.
Послідовне здійснення Петром І (1682-1725) реформ і зумовлені ними успіхи як на фронтах Північної війни (1700-1721), так і в придушенні внутрішнього опору призвели до суттєвих змін у зовнішньополітичній концепції Росії. Петро І відмовився від попередніх обіцянок союзникам (Данії й Саксонії) обмежитися Інгерманландією (Іжорською землею – Іжгрією – історична назва сучасної Ленінградської області) і частиною Карелії, що були відторгнуті від Московського царства в результаті шведської інтервенції на початку ХVІІ ст. Окуповані російськими військами Естляндія і Ліфляндія вже в 1710 р. фактично були анексовані. По-друге, починаючи з 1712 р., цар став активно втручатися в німецькі справи, намагаючись утримати під своїм впливом Курляндію, Мекленбург та Голштинію, а також обмежити вплив у німецьких землях Англії, Франції й Данії.
Виходячи з меркантилістської концепції підтримки експансії російського торговельного капіталу, Петро І після завершення Північної війни здійснив спробу захоплення транзитних торговельних шляхів до Індії та Китаю. В результаті російсько-перської війни 1722-1723 рр. було окуповане західне й південне узбережжя Каспію, що розглядалося як плацдарм для підготовки походу в Індію, в 1723 р. з тією ж метою навіть готувалася таємна експедиція адмірала Д.Вільстера на Мадагаскар.
У світлі цих подій і відомих напрямків зовнішньополітичної експансії спадкоємців Петра І не такою вже й фантастичною видається достовірність його “Заповіту”, опублікованого в 1812 р. французьким істориком Шарлем Лезюром у книзі “Про зростання могутності Російської держави від її виникнення до початку ХІХ ст.”. У документі, між іншим, йдеться про необхідність постійно тримати армію й народ у готовності до ведення війни, будь-якими засобами розширювати державні кордони на півночі й на півдні, зацікавити Австрію у вигнанні турок з Європи, підтримувати безвладдя в Польщі, щоб роздробити й підкорити її, захопити індійську і левантійську (близькосхідну) торгівлю, викликати франко-австрійську війну й потім рушити російські регулярні війська в Західну Європу та ін.
Щоправда, безперервна боротьба придворних угруповань за владу після смерті Петра І, двірцеві перевороти, режим “біронівщини” не сприяли послідовності й активності зовнішньої політики Російської імперії. На якийсь час її правителям довелося зосередитися на збереженні територіальних загарбань першої чверті століття. Тим більше, що імператриці Анні Іоаннівні (1730 -1740 рр.), уряд котрої складався майже виключно з іноземців (в основному німців) і не надавав належної уваги підтриманню боєготовності російської армії й флоту на належному рівні, довелося в 1732-1735 рр. повернути Ірану всі завойовані її дядьком Петром І території й погодитися на кордон по Тереку.
Не зовсім вдалою для Російської імперії виявилася і її перша спроба в союзі з Австрією витіснити Туреччину з Північного Причорномор’я. Внаслідок бездарності німецького за походженням командування російської армії, що насаджувало в ній прусські порядки, війна 1735-1739 рр., яка забрала життя 100 тис. солдат і українських козаків, закінчилася безрезультатно. Зате Петербургу разом із Віднем вдалося у 1733 р. перешкодити обранню королем Речі Посполитої колишнього спільника Карла ХІІ Станіслава Лещинського. Інтервенція на територію Польщі 20-тисячного російського корпусу вирішила це питання на користь петербурзького ставленика Августа ІІІ (сина померлого Августа ІІ – союзника Петра І у Північній війні). Переможцем Росія вийшла і у війні 1741-1743 рр. зі Швецією, котра за підтримки Великої Британії й Франції намагалася ревізувати Ніштадський договір. Кордони Російської імперії у Фінляндії просунулися за Виборг на 60 верст.
На анексованих Росією територіях неминуче впроваджувалась політика асиміляції новоприлучених народів. Сутність такої політики досить влучно визначила імператриця Катерина ІІ (1762-1796 рр.) у таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Олександру В’яземському: “Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”. Але уряд не зупинявся й перед застосуванням грубої сили, як у випадку зі зруйнуванням у 1775 р. Запорізької Січі.
Саме Катерина ІІ продовжила активну та наступально-агресивну зовнішньополітичну діяльність Росії. Спритно використовуючи так зване дисидентське питання (про становище й права православного та лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією і Австрією в 1772 р. здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру.
Перший поділ Польщі відбувся в умовах російсько-турецької війни 1768-1774 рр., розв’язаної Стамбулом у надії на допомогу Парижа. Проте розрахунки Франції й Австрії на те, що Росія, зайнята польськими справами, не зможе вести успішну війну з Туреччиною, не справдилися. Після гучних перемог на суші біля Ларги і при Кагулі у 1770 р., біля Туртукая і Козлуджі в 1774 р., знищення турецького флоту в Чесменській бухті в 1770 р. Стамбул змушений був погодитися на мирні переговори і підписати 10 липня 1774 р. Кючук-Кайнарджійський мирний договір. За його умовами ліквідовувалася васальна залежність Кримського ханства від Туреччини, Росія отримувала землі між Дніпром і Південним Бугом, а також міста Азов, Керч, Єнікале і Кінбурн. Крім того, Петербург дістав право на безперешкодне плавання торговельних суден Азовським і Чорним морями та чорноморськими протоками. Включивши до тексту мирного договору пункт про захист інтересів християнського населення, Росія одержала зручну нагоду й надалі втручатися у внутрішні справи Оттоманської імперії. Зрештою, успішне закінчення війни було використане російською дипломатією для зміцнення союзу з Австрією, який був оформлений договором 1781 р.
Під приводом внутрішньополітичної нестабільності в Криму Катерина ІІ своїм указом від 8 квітня 1783 р. включила Кримський ханат до складу Російської імперії. Наприкінці того ж року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, таким чином, Росія отримала все Приазов’я і Причорномор’я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою Чорноморського флоту.
Впавши в ейфорію від гучних зовнішньополітичних успіхів, Катерина ІІ та її фаворит Григорій Потьомкін у дусі “заповіту Петра І” висунули т.зв. “грецький проект” відновлення на Балканському півострові Візантійської імперії зі столицею в Стамбулі й онуком Катерини ІІ - Костянтином на престолі. Хоча тоді реалізувати цю ідею не вдалося, прагнення встановити контроль на чорноморськими протоками стане настирним бажанням усіх володарів Російської імперії й СРСР аж до Й.Сталіна включно.
Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787-1791 рр. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина відмовлялася від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північночорноморського узбережжя до Дністра. Величезні земельні угіддя в “Новоросії” та Криму були щедро роздані російським дворянам, уряд усіляко заохочував поміщицьку колонізацію, а в 1796 р. на Південну Україну, Крим і Передкавказзя було поширене кріпосне право.
Друга (за правління Катерини ІІ) війна з Туреччиною закінчувалася в умовах, коли на заході Європи палала Французька революція, боротьба проти поширення впливу якої стала головним змістом зовнішньої політики російського царату в 90-ті рр. ХVІІІ ст. Щоправда, спершу Катерина ІІ не надавала особливого значення подіям у Франції, вважаючи їх звичайним бунтом, котрий до того ж здатен відволікти увагу Великої Британії, Франції й Австрії від Сходу, де Росія отримала б свободу дій. Тому хоча Росія й приєдналася до антифранцузької коаліції в 1793 р., зобов’язавшись допомагати їй військами й грошима, безпосередньої участі у бойових діях Петербург не брав.
Увагу російського уряду тоді вкотре привернула Річ Посполита, де під впливом Французької революції 3 травня 1791 р. було прийнято помірковану конституцію й наростав визвольний рух. Катерина ІІ пішла назустріч прусським пропозиціям і погодилася на проведення в 1793 р. другого поділу Речі Посполитої. Росія тоді загарбала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення у 1795 р. третього поділу Речі Посполитої Росією, Австрією й Пруссією. Згідно нього Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь. Польський народ більше, ніж на століття втратив національну державність, поділи зміцнили союз трьох монархій, який став оплотом реакції в Європі, а царська Росія швидко перетворювалася на “жандарма Європи”. За наказом Катерини ІІ для відправки проти революційної Франції була підготовлена 60-тисячна армія під командуванням О.Суворова, однак раптова смерть імператриці перешкодила початку інтервенції.
Наступним завданням російської імперської дипломатії стало утвердження Росії на Кавказі. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, наступними кроками стали прийняття в російське підданство Мингрельського і Гурійського князівств. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії завдяки збройному втручанню, що викликало тривалу російсько-іранську війну 1804-1813 рр.
Не втрачала Росія зручних нагод поширити свою експансію і на північному та західному напрямах. Так, в результаті переможної війни зі Швецією за Фрідріхсгамським мирним договором 5 вересня 1809 р. до складу Російської імперії на правах “Великого князівства” увійшла Фінляндія, що отримала конституцію і власний сейм. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії імператор Олександр І (1801-1825 рр.) домігся визнання нею прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію Петербургу вдалося укласти у травні 1812 р. Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію й частину чорноморського узбережжя з Сухумі. З одночасним згортанням воєнних дій з боку Ірану (у 1813 р. з ним було укладено Гюлістанську угоду, за котрою до Росії відійшли Дагестан, Грузія і Північний Азербайджан), не здійснились плани Наполеона на виступ його союзників на півдні.
Наступні територіальні придбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825 - 1855 рр.). За результатами російсько-іранської війни 1826-1828 рр. до складу Російської імперії за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство, а за Росією зберігалося виключне право тримати військовий флот у Каспійському морі.
Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що закінчив російсько-турецьку війну 1828-1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Еріванського й Нахічеванського ханств, які відійшли від Ірану, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден. Росія брала на себе гарантію автономії Волощини й Молдови, а Туреччина зобов’язувалася узаконити автономію Сербії й встановити кордони Грецької держави.
Щоправда імперські амбіції дещо приглушила поразка Росії в Кримській війні 1853-1855 рр. 18 березня 1856 р. було підписано принизливий для Росії Паризький мирний договір, умови якого обмежували військово-морські сили імперії на Чорному морі, проголошували свободу плавання по Дунаю, позбавляли Росію прав захисту інтересів православних на території Туреччини та покровительства Сербії, Волощини й Молдови, зобов’язували її повернути Стамбулу південну частину Бессарабії й Карс.
Завершився процес формування Росії як колоніальної імперії у другій половині ХІХ ст. Це пов’язано, насамперед, із остаточним завоюванням Кавказу, захопленням Приамур’я і Примор’я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Росії в другій половині ХІХ ст. залишалася Середня Азія, котра після включення до складу Російської імперії в першій половині ХІХ ст. Казахстану і Закавказзя та її виходу до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Це пояснюється значною мірою тим, що в умовах низької купівельної спроможності селянства і слабкого розвитку торгівлі із Західною Європою російська промислова буржуазія була вкрай зацікавлена у східних ринках. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшували їхнє загарбання Російською імперією.
На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше з-поміж середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, створити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.
Спроба бухарського еміра організувати проти Росії “газават” (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.
Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оази туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П’янджу. Таким чином, на кінець ХІХ ст. Російська імперія об’єднала величезні території, однак так і не облаштувавши їх належним чином, зіштовхнулась з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення під впливом революційних подій 1917 р.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 154 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |