Читайте также:
|
Перед українським суспільством (усіма його верствами – від радикально налаштованих різноманітних політичних течій та рухів до представників правлячого режиму – вчорашніх партійних (комуністичних) та державних функціонерів) постала непроста проблема – перетворення пострадянської України в сучасну європейську демократичну державу.
Досягти останнього можна було тільки проводячи планомірне цілеспрямоване, водночас і широкомасштабне, реформування політичного, економічного, суспільного життя держави.
Центрального значення в даній ситуації набувало, власне, питання підготовки і прийняття нової Конституції України, але тепер уже як незалежної держави.
Декларація про державний суверенітет України і Акт проголошення незалежності України, на думку В. М. Шаповала, фактично новелізували Конституцію 1978 р. (останню Конституцію УРСР) і за своїм політико-правовим призначенням та змістом становили єдине ціле з чинною на той час Конституцією України; вони ніби склали своєрідну “конституційну тріаду” (“Декларація – Акт – Конституція”), яка і виконувала роль реальної юридичної Конституції України аж до прийняття Конституції України 1996 р.
Між складовими цієї “конституційної тріади” існував не тільки змістовний, а й функціональний зв’язок, адже “вони були поєднані у призначенні щодо перспектив конституційного процесу”.
Все це разом мало безперечно визначальне значення як для подальшої долі конституційного процесу в Україні в цілому, так і для організації діяльності Конституційної комісії зокрема.
Підготований Конституційною комісією проект Конституції України (в редакції від 01.07.92 р.), після бурхливого обговорення у Верховній Раді України, було винесено на всенародне обговорення і опубліковано в пресі.
В його основу було покладено Концепцію нової Конституції України, затверджену Верховною Радою України 19 червня 1991 року, з похибкою (врахуванням) на нові політико-правові реалії життя держави після проголошення незалежності України.
У своїй структурі проект Конституції України, підготований Конституційною комісією (в редакції від 01.07.92 р.), складався з преамбули, десяти розділів та перехідних положень, які об’єднали в собі 266 статей (у тому числі 8 статей перехідних положень), що в єдності давали уявлення про сутність та зміст найважливіших конституційних інститутів Проекту:
- правового статусу особи,
- основ конституційного ладу,
- громадянського суспільства,
- територіального устрою,
- державної влади,
- місцевого та регіонального самоврядування,
- охорони і зміни Конституції.
Відповідно до положень Розділу І Проекту (“Загальні засади конституційного ладу”), конституційними характеристиками майбутньої України мали стати положення про визначення її державою демократичною, правовою та соціальною. Крім того, Україна визначалася Республікою і, відповідно, вся влада в Україні мала належати народові – громадянам усіх національностей, народ – як єдине джерело державної влади, місцевого і регіонального самоврядування.
При цьому, державна влада мала б здійснюватись за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, а сама держава мала б визнавати та підтримувати місцеве і регіональне самоврядування, не втручатися у його сферу.
Суспільне життя в Україні пропонувалось базувати на засадах політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; держава мала б визнати різноманітність форм власності та створити рівні правові умови для їхнього захисту. Жодна ідеологія не повинна була обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не могла визнаватись як офіційна (державна) ідеологія.
В основу правового статусу особи і громадянина авторами Проекту було покладено ряд загальновизнаних фундаментальних принципів та положень:
- усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах;
- права і свободи людини не можуть бути скасовані владою;
- обмеження прав людини можливе тільки в інтересах збереження загального добробуту, охорони державної або громадської безпеки, здоров’я і суспільної моралі.
Проектом закріплювався принцип презумпції невинуватості (ст. 54), проголошувалась недопустимість зворотної сили закону, який встановлює і посилює відповідальність (ст. 57), передбачалася персональна відповідальність посадових осіб за їхні діяння (дії і бездіяльність), що порушують чи обмежують права та свободи людини і громадянина (ст. 65) тощо.
За територіальним устроєм Україна визначалась як унітарна держава, до складу якої входить автономне утворення – Республіка Крим.
В основу організації територіального устрою держави пропонувалось покласти наступні засади: єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державної території, комплексності економічного розвитку і керованості окремих її частин з урахуванням загальнодержавних і регіональних інтересів, національних та культурних традицій, географічних і демографічних особливостей, природніх і кліматичних умов.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 62 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |