Читайте также:
|
|
Законодавча влада в Україні мала належати Національним Зборам України, які правомочні були б вирішувати будь-які питання державного життя України, крім тих, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом, або віднесені, згідно з Конституцією, до відання Президента України, Уряду України, інших державних органів Республіки Крим, а також органів місцевого і регіонального самоврядування.
В організації створення парламенту пропонувалось таке: Національні Збори складаються з двох палат: Ради Депутатів і Ради Послів, які є постійнодіючими органами; Рада Депутатів, до складу якої входить 350 депутатів, обирається терміном на 5 років по одномандатних виборчих округах; депутатом може стати громадянин України, який має право голосу, не молодший 25 років, постійно проживає на території України і має рівень освіти, не нижчий від загальнообов’язкового; Рада послів як орган територіального представництва обирається по одномандатних округах терміном на 5 років на основі рівного представництва – по 5 Послів від кожної області, Республіки Крим і міста Києва; Послом може бути громадянин України, який має право голосу, не молодший 35 років, проживає на відповідній території не менше 10 років і має рівень освіти, не нижчий від загальнообов’язкового.
Главою держави і виконавчої влади мав стати Президент України. Президента пропонувалось обирати на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права при вільному висуненні претендентів і таємному голосуванні. Президентом може бути обраний громадянин України, який має право голосу, не молодший 35 років, проживає на території України не менше 10 років, володіє державною мовою, має рівень освіти, не нижчий від загальнообов’язкового, і за станом здоров’я може виконувати обов’язки Президента.
Уряд – Кабінет Міністрів України – повинен підпорядковуватися Президенту, перед ним відповідальний і в своїй діяльності керується його програмою і рішеннями. До складу Кабінету Міністрів мали б входити Прем’єр-міністр, заступники Прем’єр-міністра, міністри, а також інші особи, визначені Президентом. Очолює Уряд Прем’єр-міністр, він же за посадою є заступником Президента. Припинення повноважень Президента тягне за собою відставку Уряду. Місцевими органами державної виконавчої влади є обласні (земельні) і районі управи.
Правосуддя повинно здійснюватися виключно судами у формах конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства.
Судову систему України мали б скласти Конституційний Суд України, загальні і господарські суди. Судовий нагляд за діяльністю загальних судів пропонувалось здійснювати Верховному Суду України. Судді мали б призначатися на свої посади безстроково.
За даним проектом, місцеве самоврядування мало б здійснюватись населенням міст, селищ та сіл (територіальними громадами) безпосередньо або через обрані ним органи. В систему місцевого самоврядування пропонувалось включити міські, селищні, і сільські Ради, місцеві референдуми та інші форми територіальної самоорганізації населення. Регіональне самоврядування мало б здійснюватись населенням у межах областей (земель) і районів безпосередньо шляхом регіональних референдумів та через обласні (земельні) і районні Ради.
Всенародне обговорення проекту нової Конституції України (в редакції від 01.07.92 р.) фактично тривало майже півроку. В обговоренні проекту взяли участь майже 190 тисяч громадян, 20 обласних, 114 міських, районних, селищних та сільських Рад народних депутатів, 118 об’єднань громадян, понад 2900 трудових колективів, від яких надійшли зауваження та пропозиції. У центральних і місцевих періодичних виданнях опубліковано понад 900 матеріалів, присвячених обговоренню й аналізу проекту Конституції. Зауваження і пропозиції щодо проекту Основного Закону висловили Міністерство юстиції, Міністерство закордонних справ, Вищий арбітражний суд, Генеральна прокуратура, інші державні органи, а також юридичні (наукові й навчальні) центри України. В цілому, до проекту Конституції України було висловлено понад 47 тисяч зауважень і пропозицій.
У час всенародного обговорення, починаючи фактично з його перших днів, в Україні відбулися наукові симпозіуми, конференції, семінари, присвячені обговоренню проекту нової Конституції України. Опублікування проекту нової Конституції України знайшло широкий відгук і серед української діаспори. Так, 8 серпня 1992 року в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (ФРН) відбулася (до слова – одна з перших) наукова конференція з нагоди обговорення проекту нової Конституції України. З науковими доповідями на конференції виступили:
ü проф. Леонід Юзьков, Голова Конституційного Суду України, керівник робочої групи Конституційної комісії Верховної Ради України – “Основні положення проекту нової Конституції України”;
ü кандидат юридичних наук Володимир Кампо, заступник Голови колегії з правових питань Державної Думи України, член робочої групи Конституційної комісії Верховної Ради – “Територіальний устрій, місцеве та регіональне самоврядування в проекті нової Конституції України”;
ü проф. Юрій Шемшученко, директор Інституту держави і права Академії наук України, член робочої групи Конституційної комісії Верховної Ради – “Судова система в проекті нової Конституції України”;
ü д-р Богдан Футей, федеральний суддя (США) – “Перехід від командної до правової системи”;
ü проф. Зиновій Соколюк, декан факультету права і суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету;
ü д-р Микола Шаповал, науковий співробітник Українського Вільного Університету – “Чи проект Конституції запевнює плюралістичну стабільну систему?”.
У роботі конференції взяли участь науковці з України та інших європейських держав, Північної та Південної Америки, викладачі, студенти, докторанти УВУ, а також представники громадських організацій української діаспори в Баварії.
Заслухавши і обговоривши доповіді, учасники наукової конференції прийняли висновки і пропозиції, які було скеровано до Конституційної комісії Верховної Ради України.
У них, зокрема, зазначається, що учасники конференції вважають виправданим:
- проголошення природніх прав людини як фундаментальної основи будь-яких інших прав і свобод, закріплення юридичних гарантій реалізації і охорони прав людини та громадянина, послідовне втілення в “конституційну матерію” принципу розподілу влади;
- створення інституту охорони Конституції;
- вважають доцільним: запровадження двопалатної структури парламенту – Національних Зборів України;
- вважають співзвучним з процесом відновлення української державності конституційне визнання державними символами тризуба, синьо-жовтого прапора та гімну “Ще не вмерла Україна”, які відображають національно-державні та історико-культурні традиції українського народу.
Разом із тим, учасники конференції вважають, що варто було б відмовитись:
- від конституційної фіксації більшості екологічних, соціальних і культурних прав, які не можуть бути реалізовані, гарантовані державою, а в зв’язку з тим – захищені судом, (їх слід викласти стисліше, як соціальні наміри держави, в Преамбулі);
- від господарських судів; від обмежень законодавчої влади;
- від положень про національні адміністративні округи.
Учасники конференції однозначно висловились за вживання в проекті поняття “Українська держава”, а також за необхідність відмови від вживання терміну “Народ України”, і заміни його терміном “український народ”. Учасники конференції вважають за необхідне:
- чітко визначити державний устрій України, в якому були б поєднані стійка структура органів державної виконавчої влади з рівночасним забезпеченням самоврядування на місцях;
- звернути увагу на “неспівмірно” великі компетенції Президента України, – як порушення збалансованості принципу розподілу влади, розпочати реформу адміністративно-територіального устрою України з метою забезпечення ефективної працездатності виконавчих органів влади, зокрема й органів місцевого самоврядування”.
Учасники конференції підтримали пропозицію Євгена Сверстюка щодо можливого варіанту викладу Преамбули проекту Конституції України в наступній редакції: “Український народ виніс зі своєї історії перервану традицію державності Київської Руси, зате безперервність боротьби за державність і волю. Закон Божий був азбукою, на якій виховувались покоління носіїв традиції. Прагнення до Закону і Правди складає ґрунт, на якому стоїмо нині”.
Всі скеровані до Конституційної комісії пропозиції та зауваження, висловлені на зборах трудових колективів, сесіях місцевих Рад, наукових конференціях і т.д., були опрацьовані Робочою групою Конституційної комісії і на травень 1993 року було підготовано текст проекту нової Конституції України (в редакції від 27 травня 1993 року) після всенародного обговорення.
24 вересня 1993 року на сесії Верховної Ради України з доповіддю “Про проект нової Конституції України” виступив співголова Конституційної комісії, Голова Верховної Ради України І. С. Плющ. В обговоренні даного питання, яке розглядалось також і на засіданні парламенту 5-8 жовтня, взяли участь майже 50 народних депутатів, було висловлено близько 200 пропозицій і зауважень. За результатами обговорення Верховна Рада України прийняла постанову, у якій, зокрема, говорилось про необхідність доопрацювати проект нової Конституції України за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховній Раді України і опублікувати в пресі.
Після доопрацювання текст проекту Конституції було значно скорочено, вилучено 40 статей і близько 30 було уточнено. Відбулися певні зміни нормативного матеріалу в усіх розділах і главах проекту.
Однак, найсуттєвіших змін зазнали положення про організацію державної влади, зокрема парламенту (на останнє безпосередній вплив мало прийняття 7 жовтня 1993 року Закону України “Про назву, структуру і кількісний склад нового Парламенту України”).
Серед найбільш суттєвих змін, внесених до Проекту, привертають увагу наступні:
- проект Конституції уже не передбачав двопалатного Парламенту;
- для назви майбутнього парламенту запропоновано залишити існуючу тоді назву – Верховна Рада України;
- встановлено термін повноважень парламенту – 4 роки;
- збережено кількісний склад депутатського корпусу парламенту – 450 депутатів;
- ліквідовано Президію Верховної Ради;
- встановлено інститут парламентських комітетів (замість існуючих тоді постійних комісій);
- уточнено повноваження Голови Верховної Ради;
- уточнено компетенцію парламенту;
- чіткіше визначено повноваження Президента України, правові основи його взаємовідносин з парламентом, Урядом;
- предметніше визначено процедуру імпічменту Президента;
- віднесено Прокуратуру до судової гілки влади;
- чіткіше визначено процедуру призначення суддів усіх рівнів, конкретизовано гарантії їхньої діяльності;
- чіткіше визначено статус Республіки Крим як автономного утворення тощо.
Після опублікування 26.10.93 р. доопрацьованого проекту Конституції України, подальша робота Конституційної комісії фактично припинилася. Цьому сприяла насамперед затяжна політична криза в Україні, яка привела до дострокових парламентських (березень 1994 р.) та президентських (червень 1994 р.) виборів.
На початку осені 1994 року конституційний процес в Україні було відновлено. Постановою Верховної Ради України від 20 вересня 1994 року “Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)” було сформовано нову Конституційну комісію у складі 40 осіб: два співголови – Голова Верховної Ради України і Президент України, 15 членів Комісії делегує Верховна Рада України, 15 членів Комісії делегує Президент України, 1 представника делегує Автономна Республіка Крим, 7 членів комісії делегують судові установи України і Генеральна Прокуратура України.
У склад нової Конституційної комісії, окрім відомих політичних діячів із числа народних депутатів України, високопоставлених функціонерів органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, увійшла також група відомих вчених-правознавців (Ф.Г.Бурчак, В.Г. Буткевич, І.П.Бутко, М.В.Костицький, В.Я.Тацій, Л.П.Юзьков), а також представники органів судової влади (В.Г.Білоусенко, Д.М.Притика, В.С.Стефанюк, М.І.Тітов).
Приблизно на середину 1995 р. в Україні політичними партіями, окремими вченими та громадсько-політичними діячами було підготовано більше двох десятків неофіційних проектів Конституції України.
Серед проектів Конституції України, підготованих політичними партіями, найбільш помітними були проекти Конституції України:
- Конгресу Українських Націоналістів,
- Християнсько-Демократичної Партії України,
- Української Республіканської Партії,
- проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки, підготовлений фракцією комуністів у Верховній Раді України та інші.
Частина з них у свій час була предметом детального аналізу та обговорення на сторінках як громадсько-політичних, науково-популярних, так і фахових юридичних видань.
Серед опублікованих неофіційних проектів Конституції України тих років було декілька і авторських робіт, зокрема це проекти Конституції України М. Панькевича (Львів) та В. Речицького (Харків).
Проект Конституції України, який підготував Конгрес українських націоналістів (КУН), структурно складається з преамбули, 13 глав (глава перша – “Основні конституційні засади”, друга – “Основні права, свободи й обов’язки”, третя – “Держава і церква”, четверта – “Національний суверенітет”, п’ята – “Президент”, шоста – “Національні збори”, сьома – “Кабінет Міністрів”, восьма – “Державна адміністрація. Організація влади в територіях”, дев’ята – “Самоврядування”, десята – “Судова влада”, одинадцята – “Конституційний Суд”, дванадцята – “Національна безпека”, тринадцята – “Зміни і доповнення до Конституції”), які об’єднали в собі 184 статті.
Починаючи з перших своїх рядків, проект Конституції України КУНу відрізняється від інших подібних документів своїм патріотичним пафосом, присутністю української національної ідеї, турботою про створення України як сучасної цивілізованої національної держави. “Волею українського народу, – говориться в Преамбулі проекту Конституції України КУНу, – здійснюючи природне і суверенне право української нації на самовизначення, шануючи вікові традиції національного державотворення, що мають тяглість від княжих часів київської України-Руси, козацької і гетьманської держави, Української Народної Республіки 1919 року, пам’ятаючи про мільйони жертв голодоморів, геноциду, депортацій і комуністичного тоталітаризму, визнаючи природні права і свободи людини найвищою соціальною цінністю, прагнучи створити умови життя, гідні людини, дбаючи про духовне відродження і розвиток української нації на ґрунті гуманістичної української національно ідеї, утверджуючи засади демократичної правової держави, виконуючи священні заповіти попередніх поколінь, що боролися за національну державність України, щоб народ вічно жив у своїй незалежній Українській Самостійній Соборній Державі, законно обрані Установчі Збори схвалюють і приймають цю Конституцію та проголошують її Основним Законом Держави – Благословенної Соборної України”.
Проектом передбачались наступні конституційні характеристики для України, а саме: держава унітарна, правова, демократична з республіканською формою правління, соборна, національна, соціальна та світська (ст.ст. 2, 7, 10, 47).
Виходячи з цих положень, які фактично пропонувалось покласти в основу конституційного ладу України, автори проекту зазначали:
- національний суверенітет має належати українському народові і здійснюватися на основі Конституції як безпосередньо, так і через систему органів влади;
- найвищим безпосереднім вираженням влади народу має стати референдум і вільні вибори;
- державна влада повинна здійснюватися на основі верховенства права за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову;
- Конституція повинна мати найвищу юридичну силу, а її положення мають стати нормами прямої дії (ст. 7);
- державну владу в Україні мали б здійснювати Президент України, Національні Збори України (Сенат і Палата Послів), Уряд України, суди України (ст. 8), при цьому держава визнає і гарантує місцеве самоврядування, яке в межах повноважень, визначених законом, є самостійним і не входить до системи органів державної влади (ст. 9);
- політика держави повинна бути спрямована на забезпечення соціальної справедливості, створення умов, що забезпечують гідний життя і вільний розвиток людини, а суспільне життя повинно базуватись на засадах політичного й ідеологічного плюралізму та соціальної ринкової економіки (ст.ст. 10, 11).
Однією з найбільших глав проекту Конституції України КУНу є друга глава – “Основні права, свободи й обов’язки”, яка містить 40 статей (майже 1/4 всього тексту Проекту).
У них послідовно викладено основні права та свободи людини і громадянина, при цьому каталог основних прав і свобод людини чітко відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам прав людини.
Проект Конституції України, підготований конституційною комісією Християнсько-Демократичної Партії України (серед його авторів – відомі українські вчені-правознавці – В. Костицький, М. Костицький, В. Шишкін, П. Мартиненко), складався з преамбули, 6 розділів та перехідних і прикінцевих положень, які об’єднали в собі загалом 167 статей.
Розділи Проекту було поділено на окремі глави: перший – “Національний суверенітет. Влада народу” (глави – “Основні засади Української Держави”, “Вибори. Референдум. Законодавча ініціатива народу”), другий – “Основні права, свободи і обов’язки громадян” (глави – “Основні права і свободи”, “Основні обов’язки”), третій – “Законодавча влада” (глави – “Національні збори”, “Палата депутатів”, “Сенат”, “Законодавчий процес”), четвертий – “Виконавча влада” (глави – “Президент”, “Кабінет Міністрів”, “Прокуратура”), п’ятий – “Судова влада” (глави – “Загальні положення”, “Конституційний Суд”, “Суди загальної юрисдикції”), шостий – “Територіальна організація Української Держави” (глави – “Загальні положення”, “Організація державної влади в землях”, “Земельні префектури”, “Муніципальне самоврядування”).
У Преамбулі проекту Конституції України ХДПУ говорилось: “Здійснюючи своє вікове прагнення до національної державної незалежності та суверенне право української нації на самовизначення, прагнучи створити правові умови для духовного відродження і розквіту, зміцнення соціальної злагоди і християнської моралі та умови життя, гідні людини, визнаючи людину, її природні права і вольності найвищою соціальною і духовною цінністю, утверджуючи засади демократичної правової соціальної миролюбної держави, спираючись на досвід національного конституційного творення, започаткованого Конституцією Пилипа Орлика, – ми, український народ, схвалюємо і затверджуємо цю Конституцію, яка закріплює відновлення української державності і є Найвищим Законом Соборної України”.
Відповідно до положень Преамбули, конституційними характеристиками майбутньої Української Держави Проект визначив (назвав) наступні положення, за якими: Україна є незалежною демократичною правовою державою, утвореною на основі суверенного права на самовизначення української нації. Вся повнота влади в Україні належить українському народові, який здійснює її як безпосередньо, шляхом всеукраїнського і місцевих референдумів та народної законодавчої ініціативи, так і через своїх представників, обраних до органів державної влади і самоврядування (ст. 2); Україна є національною державою (ст. 3); Україна є соборною унітарною і неподільною державою (ст. 5), Україна є соціальною державою, яка базується на засадах соціальної справедливості, соціально-орієнтованої ринкової економіки і соціального партнерства (ст. 6); Україна є світською державою (ст. 7); Україна є Республікою (ст. 8); положення Конституції України мають найвищу силу і є нормами прямої дії, обов’язковими для виконання органами державної влади самоврядування, посадовими особами і громадянами (ст. 11); основою вільного суспільного розвитку України є політична і економічна багатоманітність та принципи гуманістичної християнської моралі тощо.
Всі ці положення, фактично пропозиції щодо основних засад майбутнього конституційного ладу України, знайшли своє продовження та деталізацію у відповідних розділах та главах Проекту.
Так, розділом шостим – “Територіальна організація Української Держави” – передбачалось створення (побудову) України як унітарної децентралізованої держави, яка надає широкі повноваження адміністративно-територіальним одиницям та муніципальному самоврядуванню.
Територіальна організація держави мала б будуватись на поєднанні принципів єдності, цілісності території України, оптимальної керованості її окремими адміністративно-територіальними одиницями і державно-адміністративної доцільності. Будь-яке врахування етнічних ознак у територіальній організації держави не допускається.
Для здійснення державної влади і управління національна територія України поділяється на землі (області), округи (повіти, райони), міста, містечка (селища) і села.
Київ виділяється в окрему столичну землю.
Здійснення державної влади на рівні земель мало покладатись на земельні Ради та земельні Управи, які діятимуть за принципом розподілу функцій на представницькі і виконавчі. Для забезпечення реалізації загальнодержавної політики та контролю за дотриманням Конституції України, виконання законів України, указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України в землях, містах Києві і Севастополі утворюються Префектури, які очолюють Префекти земель.
Префекти земель призначаються указом Президента України і діють в межах контрольно-наглядових та координаційних повноважень, визначених Конституцією і законами України. Конституція гарантує муніципальне самоврядування (самоврядування громад), яке діє в межах адміністративно-територіальних дільниць: на рівні міст, містечок та сіл.
Цікавим, місцями оригінальним у викладі тих чи інших конституційних положень, повністю проникнутий духом національної державності і демократії є проект Конституції України, підготованийУкраїнською Республіканською Партією.
Суттєво відрізнявся від офіційних (підготовлених Робочою групою Конституційної комісії) та абсолютної більшості неофіційних проектів проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки фракції комуністів у Верховній Раді України; структурно і змістовно даний документ є дуже близьким до “радянських конституцій” останніх років існування СРСР.
Через загострення політичної кризи в державі у другій половині 1994 року, довготривале політичне протистояння між Верховною Радою та Президентом діяльність Конституційної комісії, створеної Верховною Радою України 20.09.94 р., була малоефективною.
Комісія періодично проводила свої засідання, розглядала організаційні питання, однак за перші півроку своєї діяльності не прийняла жодного рішення стосовно змісту проекту нової Конституції України.
В Україні тоді склалася ситуація, за якої проголошена як напрям діяльності стратегія Президента на здійснення радикальних економічних реформ не набувала законодавчого забезпечення з боку чітко сформованої лівої більшості (соціалісти, комуністи, аграрії) у Верховній Раді України. При цьому, правовим підґрунтям деструктивної ролі Верховної Ради України в таких умовах, на думку С. Головатого, слугувала Конституція України, ухвалена ще Верховною Радою Української РСР у 1978 році, яка за своєю суттю заперечувала принцип розподілу влади.
Пошук шляхів виходу із кризового стану спочатку привів до ідеї прийняття “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, а згодом, коли стало зрозумілим, що даний закон парламент може не прийняти (оскільки для його ухвалення вимагалася кваліфікована більшість), і до укладення Конституційного Договору між трьома (законодавчою, виконавчою та судовою) або принаймні між двома (законодавчою та виконавчою) гілками влади.
18 травня 1995 року Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів прийняла Закон “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”.
Однак проект Закону України “Про застосування Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” та зміни Конституції (Основного Закону) України у зв'язку з його прийняттям” не набрав необхідної кваліфікованої більшості (2/3) голосів. За таких умов, обидві зацікавлені сторони – Верховна Рада України і Президент України – погодились на укладення між ними Конституційного Договору.
8 червня 1995 року Верховна Рада більшістю голосів ухвалила пропозицію народних депутатів декількох депутатських груп (фракцій) про укладення Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України, а також схвалила текст самого Договору.
Парламент України фактично дав згоду на те, щоб на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні здійснювалась на засадах, визначених Законом “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” від 18.05.95 р., при цьому положення Конституції України 1978 року діють лише в частині, що узгоджується з Конституційним Договором.
Конституційний Договір було підписано Президентом України і від імені парламенту – Головою Верховної Ради України та більшістю народних депутатів України (понад 350 підписів народних депутатів). Договір набрав чинності з моменту його підписання.
Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" (8 червня 1995 року) складався з преамбули, восьми розділів ("Загальні положення", "Верховна Рада України", "Президент України", "Уряд України – Кабінет Міністрів України", "Суди України", "Прокуратура України", "Місцеві органи державної виконавчої влади та місцеве самоврядування", "Заключні положення") та декількох прикінцевих тез. Зокрема в останніх було зазначено, що положення чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором.
Крім того, сторони Договору визнали за необхідне створення належних умов для прискорення та успішного завершення конституційного процесу в Україні з тим, щоб прийняти нову Конституцію України в термін не пізніше одного року з дня підписання Договору, та відмовились до прийняття нової Конституції України виносити на всеукраїнський референдум будь-які питання, окрім прийняття нової Конституції України, текст якої буде узгоджено сторонами Конституційного Договору.
За Конституційним Договором Україна проголошувалась демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю і захищає інтереси всіх громадян. Державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, а місцеве самоврядування здійснюється через територіальну самоорганізацію громадян безпосередньо та через органи місцевого самоврядування. Єдиним органом законодавчої влади проголошувалась Верховна Рада України, до складу якої входить 450 народних депутатів, обраних на чотири роки на основі загального, рівного і прямого права при таємному голосуванні. При цьому, наступні вибори народних депутатів України повинні проводитись за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.
Президент України проголошувався главою держави і главою виконавчої влади. Президент України як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним Уряд – Кабінет Міністрів України – та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади. При цьому Президент України у місячний термін після вступу на посаду або з дня відставки попереднього складу Уряду призначає Прем’єр-Міністра України, формує новий склад Уряду України.
Відповідно, Уряд – Кабінет Міністрів України – було визначено як центральний орган державної виконавчої влади, підпорядкований Президентові України і відповідальний перед ним.
Органами державної виконавчої влади в областях, містах Києві та Севастополі, районах областей, міст Києва та Севастополя ставали обласні та районні державні адміністрації. Головами цих адміністрацій Президент України призначає осіб обраних головами відповідних обласних, Київської та Севастопольської міських і районних Рад.
Після довготривалої, але, на жаль, не надто плідної роботи над проектом Конституції України у секціях Конституційної комісії, її співголовами (Президентом України Л. Д. Кучмою та Головою Верховної Ради України О. О. Морозом) було прийнято рішення про створення Робочої групи Конституційної комісії.
19 червня 1995 року Розпорядженням Співголів Конституційної комісії України “Про утворення Робочої групи Конституційної комісії” з метою прискорення доопрацювання проекту нової Конституції України на основі узагальнення матеріалів альтернативних проектів та текстів розділів, підготовлених секціями Конституційної комісії, було утворено Робочу Конституційної комісії у складі 10 членів – провідних вчених-правознавців України (В.Б.Авер’янов, Ф.Г.Бурчак, А.П.Заєць, М.І.Козюбра, В.В.Копєйчиков, А.В.Корєєв, В.Ф.Погорілко, П.Ф.Мартиненко, М.П.Пухтинський, В.М.Шаповал).
Формально, свою роботу новостворена Робоча група Конституційної комісії починала не з “чистого аркуша”, оскільки рішенням Конституційної комісії як базовий було визначено проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 року. Вся подальша праця над конституційним проектом проходила, як згодом згадував М.І.Козюбра, “непросто, у важких, часом виснажливих дискусіях”. Це зумовили кілька причин.
По-перше, хоча проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. і був визначений базовим, чимало його положень сприймалися далеко не однозначно як окремими членами Конституційної комісії, так і відповідними її секціями. Пропозиції останніх щодо удосконалення цього проекту були не просто суперечливими, а й часто взаємовиключаючими. Тому доводилось шукати варіанти тих чи інших питань самостійно, без особливої “прив’язки” до тексту зазначеного проекту, що об'єктивно призвело до розходжень із ним.
По-друге, чимало конституційних питань, перш ніж бути втіленими в юридичні конструкції, вимагали політичного вирішення. На жаль, через жорстке політичне протистояння, яке існувало як у Конституційній комісії, так і у Верховній Раді, це не було зроблено. Їх фактично мала вирішити Робоча група, за що пізніше після завершення роботи над проектом вона піддавалася різкій (і абсолютно незаслуженій) критиці з боку політичних сил.
По-третє, за час, що минув від 26 жовтня 1993 р., з’явилось чимало нових “неофіційних” проектів Конституції, підготовлених переважно політичними партіями, які, певна річ, не залишалися поза увагою Робочої групи. Оскільки підходи до вирішення багатьох питань (у тому числі найгостріших) у цих проектах часто були діаметрально протилежними, Робочій групі доводилось використовувати лише те, що “вписувалось” у загальну логіку Концепції нової Конституції України, втілену в базовому проекті”.
Наслідуючи своїх попередників, Робоча група Конституційної комісії (врахувавши по можливості і окремі пропозиції з неофіційних проектів Конституції України) підготувала на 15 листопада 1995 року нову редакцію проекту Конституції України.
Проект Конституції України, підготований Робочою групою Конституційної комісії України і схвалений цією Комісією 11 березня 1996 року, було 20 березня 1996 року офіційно внесено на розгляд Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади в державі, співголовами Конституційної комісії – Президентом України Леонідом Кучмою та Головою Верховної Ради України Олександром Морозом.
Згодом, у процесі роботи над проектом Конституції України на початку травня 1996 року появляється узгоджений Тимчасовою спеціальною комісією, сформованою з представників депутатських груп і фракцій Верховної Ради, до розгляду у першому читанні проект Конституції України.
5 травня 1996 року Верховна Рада України створила Тимчасову спеціальну комісію з правами головної для доопрацювання проекту Конституції України (голова – М.Д.Сирота), а вже 17 травня ця Тимчасова спеціальна комісія офіційно внесла на розгляд Верховної Ради України доопрацьований проект Конституції України.
У червні 1996 року політичне протистояння навколо питання прийняття нової Конституції України набуло особливої гостроти.
Цьому безпосередньо сприяло те, що Президент України видав Указ про винесення 25 вересня 1996 року на всеукраїнський референдум проекту Конституції України. Глава держави пропонував на всенародне затвердження проект Основного Закону України, підготований Робочою групою до 11 березня 1996 року.
У ситуації, що склалася, Верховна Рада України приймає рішення працювати у режимі одного засідання доти, поки робота над проектом Конституції не буде завершена.
28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин Верховна Рада України 321 голосом "за" (при 45 – "проти", 12 – "утримались" та 17 – "не голосували") прийняла Конституцію України.
Це сталося після 24-х годин безперервної роботи парламентаріїв.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 155 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |