Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Прокуратура України

Фосфор - один из самых распространённых элементов земной коры, его содержание составляет около 0,1% её массы. В свободном состоянии не встречается из-за высокой химической активности. Фосфор образует около 190 минералов, важнейшими из которых являются апатит, фосфорит (соединения с кальцием) и другие. Фосфор содержится во всех частях зелёных растений, ещё больше его в плодах и семенах. Соединения фосфора содержатся в клетках животных, входя в состав белков и других важнейших органических соединений (АТФ).

Большая часть мировых запасов фосфора приходится на морские (осадочные) фосфориты и продукты их выветривания. Предполагается, что они океанического происхождения. В прибрежных регионах на протяжении долгого периода происходило отложение фосфатов вследствие различных органических и неорганических процессов. Крупнейшими месторождениями осадочных фосфоритов владеют Марокко (70% от мировых запасов фосфатов) и Западная Сахара, США, Китай. Королевство Марокко (вместе с Западной Сахарой) – второй по величине производитель фосфатной руды и первое место по экспорту.

Соединения фосфора в водах Мирового океана представлены взвешенными и растворенными органическими и неорганическими формами. Самой распространенной и наиболее изученной формой является растворенный неорганический фосфорв виде фосфатов, т.е. ионов ортофосфорной кислоты (H₃PO₄): H₂PO₄^-, HPO₄^2-, PO₄^3-

Естественные формы не­органического фосфора в гидросфере зависят от рН: при рН > 7 преобладает форма HPO₄^2- (около 90 %)

Неорганический фосфор усваивается растениями (фитопланктоном в первую очередь), переводится в фосфорорганические соединения и становится важным компонентом питания зоопланктона и других морских животных.

В Мировом океане на долю растворенных неорганических соединений фосфора приходится около 90 %, органического фосфора 5 %, фосфора в составе взвешенных веществ 3-5%. Фосфор поступает с суши в Мировой океан с речным стоком в растворенном виде и в составе взвешенных веществ. Около несколько млн. тонн в год растворенного и взвешенного минерального фосфора поступает с речным стоком. Это имеет большое значение, поскольку компенсирует выход небольшого коли­чества фосфора из круговорота и переход его в ходе седимен­тации в состав донных отложений.

Концентрация соединений фосфора может изменяться в поверхностном слое от нуля до 100-115 мкг P/л. Содержание соединений фосфора в слое фотосинтеза максимально зимой, т.е. во время наименьшего развития фитопланктона, и минимально в летнее время года, когда он развивается наиболее интенсивно. В практике гидрохимических и гидробиоло­гических работ именно по фосфору чаще всего судят об обеспеченности биопродукционного процесса биогенными вещест­вами. Это наиболее изученный среди биогенных эле­ментов. Правда, в последнее время появляется все больше данных, свидетельствующих о том, что роль азота в мине­ральном питании водорослей не менее, а может быть более зна­чительна, чем фосфора.

Минимальные концентрации фосфора характерны для обширных тропических областей Ми­рового океана. К северу и к югу, а также к некоторым эти концентрации увеличиваются. В глубин­ном слое концентрация фосфора обычно 3 мкг-ат/л (3*31=91 мкг/л). Концентрация фосфора (фосфатов) в водах Мирового океана возрастает с глубиной. В поверхностном слое Мирового океана концентрация фосфора изменяется от аналитического нуля до 0,5-1 мкг-ат/л.

Фосфор интенсивно потребляется фитопланктоном. Ежегодно водоросли потребляют около 1*10⁹ т фосфора, что составляет значительную часть его содержания в поверхностном слое воды. Если бы неорганический фосфор не регенерировал в процессе разложения органических веществ и не поступал из глубинных слоем он был быстро потреблен водорослями в поверхностном слое, что привело к остановке процессов биологического продуцирования. Это показы­вают напряженность использования фосфора в океане и огром­ное значение, которое имеет доставка фосфора из глубинных слоев и с суши. Эти же данные наглядно показывают исключительное значение регенерации в биогенном цикле фосфора. Температура воды, рН, содержание растворен­ного кислорода, степень стратифицированности вод являются факторами, ускоряющими или замедляющими процесс регене­рации.

Сезонные изменения динамических процессов и потребления фосфора фитопланктоном существенно сказываются на содер­жании фосфора в фотическом слое. Характерно значительное сниже­ние концентраций в летние месяцы, когда интенсивно развиваются водоросли, и резкое повышение зимой за счет процессов регенерации и поступления из глубинных слоем при разрушении термоклина.

На содержание фосфора также влияют и другие факторы. Например, в Балтийском море режим фосфора зависит также от водообмена с Северным морем, биогенного стока рек, на обога­щение глубинных слоев фосфором за счет перехода фосфора из донных от­ложений в воду.

Хорошо известно значение биогенного стока рек для режима фосфора в Каспийском, Азовском и Черном морях. Большой масштаб перехода фосфора из грунта в воду был установлен в Азовском море при образовании мощного слоя с дефицитом кислорода у дна.

Данные об органическом фосфоре в водах Мирового океана и отдельных морей весьма ограничены. При малом общем со­держании органического фосфора его концентрация, по имею­щимся данным, находится в пределах от аналитического нуля до 1,7 мкг-ат/л. Основная часть органического фосфора нахо­дится в растворенном виде. В верхнем слое, где идет распад органического вещества и активно протекает процесс регенера­ции фосфора, концентрация органического фосфора находится в пределах 0,1-1,0 мкг-ат/л, глубже его концентрация резко уменьшается. Наибольшие концентрации взвешенного органического фосфора в районах с большим содержанием взвесей, т. е. вблизи побережий во внутренних и окраинных морях.

Таблиця 1. Хроніка активізації національного руху в Україні

Таблиця 2. Хроніка формування національних громадських організацій і об'єднань

Документ 1. Із програми народного руху України за перебудову, прийнятої 9 вересня 1989 р.

2. Головною метою діяльності Рух визначає:

а) побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, у якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу й умови для гідного життя людини, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки;

б) створення суверенної української держави.

3. Рух ставить перед собою цілі:

а) всіляко сприяти відродженню людини як морально відповідальної особистості;

б) сприяти розвиткові національно "Державного будівництва, скерованому на перетворення Української РСР на демократичну правову державу, покликану забезпечити вільний розвиток особистості, захист прав людини і нації, безперешкодне здійснення основних демократичних свобод;

в) домагатися радикальної перебудови економіки Української РСР на засадах економічної самостійності і самоуправління.

Документ 2. Статут Народного руху України за перебудову (витяг) 1. Загальні положення. Народний рух України за перебудову — масовий громадсько-політичний рух республіки, що виник як вияв народної ініціативи за докорінне оновлення суспільства.

Рух є незалежною громадсько-політичною організацією, яка не підпорядкована жодній з громадських чи державних установ.

2. Рух відкритий для членів КПРС, членів громадських організацій та творчих спілок, які активно борються за перебудову. Участь Комуністичної партії України, громадських організацій та творчих спілок республіки у діяльності Руху здійснюється опосередковано, через своїх членів, які входять до Руху. <...>

9. Рух об'єднує громадян незалежно від їхньої національності, приналежності до інших громадських організацій, релігійних переконань, статі, соціального стану. Рух згуртовує їхні зусилля на досягненні мети та здійснення цілей Руху у вільно вибраний ними спосіб. <...>

15. Рух рішуче засуджує будь-які спроби переслідувань за участь у ньому і, відповідно до програми і Статуту Руху, захищає своїх членів від адміністративного тиску.

Таблиця 3. Характеристика новостворених національних організацій та об'єднань

70. Початок формування багатопартійності в Україні

Першою масовою демократичною партією в сучасній Україні став Народний Рух. Установчий з'їзд Народного Руху України відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 р. На з'їзді було присутньо 1109 делегатів, які представляли близько 280тис. членів Руху. Головою Руху став відомий український поет І. Драч.

Програма нової політичної організації проголошувала своєю головною метою "побудову в Україні демократичного і гуманного суспільства, в якому будуть створені справжнє народовладдя, благополуччя народу і умови для гідного життя людини.", а також "створення суверенної української держави, що будує свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового Союзного Договору". На других Всеукраїнських зборах Руху в жовтні 1990 p., де було представлено більше 630 тис. членів організації, вже не йшла мова про соціалізм і новий союзний договір. Мета Руху була сформульована коротко і чітко: вихід України зі складу СРСР, усунення комуністів від влади. Вплив Руху нестримно зростав, він перетворився на реальну силу, яка перебувала в непримиренній опозиції до КПРС і виступала за повну незалежність України.

У березні 1990 р. була змінена ст. 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про "керівну і направляючу" роль КПРС, що давало можливість формування нових політичних партій. Цю подію прискорило створення багатопартійної системи в Україні.

У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії (УРП), сформованої на базі Української Хельсінської спілки. Спочатку партія налічувала не більше 2,5 тис. членів. Головою УРП став Л. Лук'яненко. Основною метою партії було оголошено створення Української незалежної держави. Партія мала яскраво виражену антикомуністичну спрямованість. УРП вважала ідеологію і практику комуністів за антигуманну і нелюдську, наполягала на націоналізації майна КПРС. У програму партії були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, приведення українського законодавства у віддовідність з нормами міжнародного права, виходу України з військової системи СРСР, створення професійної національної армії, проголошення України без'ядерною зоною.

Правіші позиції в політичному спектрі зайняли Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП) і Українська народно-демократична партія (УНДП). Для них характерним були войовничий антикомунізм і радикальний націоналізм. УНП, утворена у Львові, діяла в основному на території Західної України. Своєю метою вона проголосила відновлення Української народної республіки. Для здійснення справжнього народовладдя у країні, партія наполягала на певних гарантіях. За такі гарантії вважалися: приватна власність, приватна зброя і політичний плюралізм.

УХДП, також створена у Львові, ставила за свою мету створення "вільної, самостійної, християнської України". Партія вимагала притягнення КПРС до суду "за керівну роль в скоюванні своїх злочинів проти людства і прав людини".

УНДП, на відміну від двох попередніх партій, що діяли в основному в Західній Україні, прагнула перетворитися на загальнонаціональну силу. Партія пропонувала створити "громадські комітети" з відродження Української держави, як правонаступника УНР, а також скликати Установчі збори України.

Проте ці партії залишалися досить нечисленними і не мали помітного політичного впливу.

У травні 1990 р. в Києві на свій установчий з'їзд зібралися представники 25 соціал-демократичних організацій України. Проте створити єдину соціал-демократичну партію не вдалося, делегати з'їзду розділилися на "правих" і "лівих". Праві, які були в більшості, оголосили себе Соціал-демократичною партією України (СДПУ). Вони заявили про те, що є непримиренними ворогами марксизму-ленінізму і рішуче відкидають термін "демократичний соціалізм". Проте ця партія не перетворилася на масову. Фракція лівих оголосила про створення Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Сам термін "об'єднана" підкреслював прагнення партії поєднувати традиції як західно-української, так і східно-української соціал-демократії. Партія залишилася на позиціях "демократичного соціалізму", розглядаючи його не як соціальну модель, а як безперервний процес суспільного розвитку, який забезпечує всі цивільні свободи і конкуренцію різних форм власності. ОСДПУ виступила за федеральний устрій України.

Літом 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Української селянської демократичної партії (УКДП). Партія виступила "за незалежну самостійну Українську народну державу", економічною основою якої будуть ринкові стосунки і різні форми власності. Проте, перш за все, УКДП була політичною силою, що відстоює інтереси українського фермерства.

У вересні 1990 р. з'явилася Партія "зелених" України. Партія поставила за мету створення "екологічно солідарного суспільства", в якому інтереси всіх "гармонійно поєднуватимуться з вищими біосферними законами природи". Крім того, було відмічено, що ні комунізм, ні капіталізм неприйнятні в сучасній Україні, якій належить шукати свій, третій шлях розвитку.

У грудні 1990 р. в Києві відбувся 1-й з'їзд Демократичної партії України (ДЕМПУ), яка була створена лідерами Народного Руху (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський та ін.). Своєю головною метою партія проголосила "досягнення державної незалежності України і побудову в ній демократичного і гуманного суспільства". ДЕМПУ виступила за створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності (у тому числі і землі), створення в Україні власної валютної системи, відкриття вільних економічних зон, а також соціальну захищеність людини.

Важка криза вразила комуністичну ідеологію, КПРС і її "складову частину" - КП України. 28 вересня 1989 р. на пленум ЦК КПУ прибув М. Горбачов. Пленум звільнив від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького "у зв'язку з виходом на пенсію". Новим лідером українських комуністів було обрано В. Іваш-ко. Партія нарешті визнала необхідність політичного плюралізму в процесі демократичного розвитку суспільства. Проте була підкреслена неприпустимість створення партій, які прагнули змінити радянський конституційний лад і порушити цілісність соціалістичної держави.

Незабаром виявилася вся ефемерність "єдності лав КПРС". Починаючи з 1990 р. компартію почали покидати сотні тисяч її колишніх членів, і цей процес прискорювався з кожним місяцем. У січні 1990 р. в КПРС утворилася група реформаторів, що оголосили себе "Демократичною платформою". Вони вимагали відмови від монополії марксистсько-ленінської ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, наполягали на праві фракційної діяльності. Оскільки ці вимоги реформаторів були категорично знехтувані, вони оголосили про свій вихід з КП України і створення власної політичної партії - Партії демократичного відродження України (ПДВУ). Нова партія отримала значне число прихильників серед колишніх комуністів.

Впродовж 1990 року в Україні з'явилося близько 20 опозиційних політичних партій. Проте тільки три з них користувалися реальним впливом: Республіканська, Демократична і Партія демократичного відродження України. В той же час жодна політична партія не могла ще навіть порівнятися за своїми реальними можливостями з КП України, в якій ще залишалися близько 3 млн чоловік. Залишаючись правлячою партією, комуністи тримали під своїм контролем всі державні установи, командні висоти в економіці, правоохоронні органи, армію і КДБ.

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

71. Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет”, яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

Кравчук Леонід Макарович (10.01.1934 р) – відомий український політичний діяч, перший Президент України (1991–1994 рр.), Народився у с. Великий Житин Рівненської обл.. В 1953 р. закінчив Рівненський кооперативний технікум, в 1958 р. – економічний факультет Київського держуніверситету і розпочав роботу викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 р. по 1967 рр. – на партійній роботі в Чернівецькому обкомі КП України: консультант-методист Будинку політосвіти, лектор, помічник першого секретаря, зав. відділом пропаганди і агітації обкому партії. В 1967–1970 рр. навчався в аспірантурі Академії суспільних наук у Москві, де захистив кандидатську дисертацію і отримав учений ступінь кандидата економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК Компартії України відповідно: зав. сектором перепідготовки кадрів, інспектором, помічником секретаря ЦК КПУ, першим заступником зав. відділу пропаганди і агітації, завідувач цим віділом, з 1988 р. – завідувач ідеологічного відділу ЦК. З жовтня 1989 р. – секретар з ідеології, кандидат у члени політбюро ЦК, з 1990 р. – другий секретар, член політбюро ЦК Компартії України, з кінця липня його ж року – голова Верховної Ради УРСР. На Всеукраїнському референдумі 1 гркдня 1991 р. був обраний першим Президентом України. З 1994 р. – депутат Верховної ради України, з 1998 р. – член керівництва СДПУ(о). Кавалер багатьох орденів і медалей, почесних звань і рейтингів. З 2001 р. – Герой України.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х – початку 90-х років застали наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але „медовий місяць” незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, який усе своє свідоме життя працював на ідеологічній ниві в Компартії України, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом „соціалістичного господарювання” постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Часто до влади, як у центрі, так і на місцях, приходили далеко не кращі кадри навіть із прогнилої компартійної системи, а ті, хто швидше зумів відмовитись від партійного квитка і „перелицюватися у демократа”. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя і сьогодні.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.

А тому Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічені основи нашого суспільства.

8 червня 1996 року було прийнято першу в українській історії Конституцію незалежної держави України, яка остаточно закріпила правові основи нашої держави, її суверенітет і територіальну цілісність. Цей день став державним святом України і відзначається щороку.

Дискусії щодо необхідності якомога скоріше прийняти Основний Закон держави тривали з початку 90-х років. Так, у червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію. У липні 1992 р. на всенародне обговорення було внесено офіційний проект Конституції України. У жовтні 1993 р. до Верховної Ради був поданий доопрацьований проект Конституції України, а в листопаді 1994 р. була створена нова Конституційна комісія на чолі з Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради О. Морозом. У червні 1995 р. між Верховною Радою України і Президентом України був укладений Конституційний договір терміном на один рік.

Одночасно з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією, почали пропонувати свої проекти політичні партії, окремі вчені. Протягом 1990-1996 pp. було запропоновано 15 проектів Конституції України.

Один із варіантів, запропонований фракцією комуністів, припускав збереження назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав Президента, входження України до нового Союзу.

Обнародував свій проект і Конгрес українських націоналістів, що відстоював унітарну українську державу без збереження Кримом статусу автономії.

У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції (Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою). Дискусії виникли також навколо форм державного правління в Україні (президентська, парламентська парламентсько-президентська, президентсько-парламентська республіка). Складними виявилися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови і символіки тощо.

Основні дискусії викликали такі пункти:

поділ повноважень між гілками влади;

державна символіка;

проблема приватної власності;

статус Республіки Крим;

статус російської мови.

З метою доопрацювання Основного Закону України була сформована нова підкомісія у складі Конституційної комісії, яка в цілому підготувала оновлений проект, оприлюднений через три місяці – 24 лютого 1996 року. Проте у цьому документі знову були закріплені елементи моделі сильного політичного режиму, президентського правління, унітарна форма державного устрою і практично ліквідована система місцевого самоуправління, а головне – послаблені функції і діяльність парламенту.

На засіданні Конституційної комісії 11 березня 1996 року було розглянуто допрацьований проект Основного Закону і направлено до Верховної Ради. Тут у парламенській залі конституційний процес вийшов за його межі, викликавши значний резонанс у владних, партійних, суспільних колах. Дискусії набули найгостріших форм: вони визначили моменти протистояння між президентом і парламентом, політичними силами щодо того питання, в якому вигляді і як швидко потрібно приймати Конституцію.

У першому читанні 4 червня 1996 року проект Конституції істотно змінився в бік демократизації. У такій обстановці президент за підтримки Ради національної безпеки і Ради регіонів висловив незгоду зі змінами деяких положень в проекті. З метою збереження його редакції від 11 березня 1996 року Леонід Кучма підписав Указ про проведення в Україні Всеукраїнського референдуму. Таке рішення викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. Київська міськрада фактично відмовила у фінансуванні такого заходу.

Основою для цього слугувала правова необгрунтованість заходів президента, оскільки проведення референдуму було можливе за участю підтримки його Верховною Радою і Закону "Про Всеукраїнський і місцевий референдуми".

З іншого боку, винесення на всенародне обговорення проекту від 11 березня 1996 року тоді, коли вже парламентом у першому читанні було прийнято законопроект від 4 червня 1996 року, виглядало нелогічно з політичної точки зору.

Продовжуючи обговорення проекту у другому і третьому читанні, 28 червня 1996 року парламентарі прийняли Конституцію України в цілому. "За" проголосували 338 народних депутатів, "проти" – 18, "утримались" – 5. Таким чином, було завершено етап конституційного закріплення Української держави. Прийняття Конституції України стало можливим завдяки політичному компромісу.

Конституція України складається з Преамбули, 15 розділів, 161 статті й 14 пунктів Перехідних положень.

Конституція України як вищий законодавчий акт визначила базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов'язки громадян.

72.

У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася наповнити їх реальним змістом. Особливо небезпечною стала незавершеність розбудови національної економіки. Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн.

Але те, що сталося з Україною, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції на 41%, національний доход - на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму - 27,7%. У роки вели­кої депресії спад виробництва не перевищував 25%. В СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва складала 30%. Криза охопила і сільське господарство України. У 1990-1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося стадо ве­ликої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, кількість птиці.

Кризовий стан у сільському господарстві зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність комбікормів тощо. У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачають мільйони доларів лише на придбання ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м'ясне стадо, а з іншого - українські селяни не можуть продати тисячі голів відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла.

Ряд позаекономічних чинників може привести сільське господарство до катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні становила 13,6 млн. га (51,8%). Щороку з ланів змивається водою, здувається вітрами 600 млн. т ґрунту, в тому числі 40 млн. т гумусу. В останні роки занедбано свинарство, птахівництво, садівництво, виноградарство.

Занепад сільського господарства може мати для української держави трагічні наслідки, адже експорт продукції цієї галузі - це основні валютні надходження країни. З кожним роком експорт українських сільськогосподарських товарів скорочується, отже зменшуються валютні резерви державної скарбниці.

Уряд, провідні економісти, господарники шукають вихід із складної ситуації, що настала в сільськогосподарському секторі. Однак вони не зуміли реформувати радгоспи і колгоспи. Засновані за сталінського тоталітарного режиму, вони не можуть забезпечити елементарні потреби держави, наповнити внутрішній ринок сільськогосподарською продукцією.

Як альтернатива державному аграрному сектору економіки України, в 1991-1993 рр. почали поступово створюватися фермерські господарства. Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визначає основи діяльності таких ферм. У ст. 6 цього Закону зазначено, що площа земельних ділянок для господарської діяльності не повинна перевищувати 50 га ріллі та 100 га всіх земельних угідь. В Україні є ферми різних типів: сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. Хоча їх зростання відбувається дуже повільно, але динаміка цього процесу є очевидною. Якщо на початку 1992 р. в Україні нара­ховувалось 2098, то на 1 жовтня 1993 р. - 26048 ферм.

Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" гарантує хліборобам умови для самостійної діяльності, стимулює підвищення продуктивності праці, визначає структуру виробництва. Фермер має право самостійно реалізовувати свою продукцію державі, іншим покупцям на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Закон дає змогу фермам користуватися кредитами банків. Однак кожний господар повинен зважувати свої економічні можливості. Для нормального розвитку українському фермерству потрібна відповідна сучасна техніка, зокрема мала механізація. Село чекає також всебічної підтримки науки. Однак найбільшу допомогу хліборобам повинна надати держава. Лише тоді Україна відчує віддачу від працівників полів, а населення буде забезпечене продуктами харчування.

Хоча законом передбачено створення ферм, однак впровадження його в життя йшло дуже складно. В середньому на один колгосп в Україні припадає 2300 га землі, 700 колгоспників, в тому числі 350 пенсіонерів. За таких умов частка землі, виділеної фермеру не перевищує 3-4 га, 95 га йому треба додати за рахунок членів колгоспу. Звідси й обурення колгоспників, ворожість до фермерства.

Важлива роль в економіці кожної країні належить банківській системі. У вересні 1991 р. створено Національний банк України (НБУ). Він є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки, визначає курс національної грошової одиниці. Національний банк створює державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золото­валютні резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Криза в економіці ускладнюється ще й тим, що в Україні маємо дефіцит валюти. Пояснюється це тим, що держава про­дає дуже мало товарів, і ця тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним техно­логічним обладнанням.

У 1993 р. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Понад 20% торгових операцій становив бартер. Вивозили з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки.

Парадокс ситуації полягає ще й в тому, що в Україні відбувається скорочення виробництва і може трапитись те, чого до цього часу не знала світова економічна практика - криза надвиробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується ринок, на товари відсутній попит через низьку якість і високі ціни).

Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто їх перехід до ринкових відносин. Без приватизації державної власності в країні неможливо створити цивілізовану ринкову економіку.

Важливою метою структурної стратегії є зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних над­ходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.

За останній час, після майже чотирирічного тупцювання на місці, в українській економіці закладено основи для радикальних перетворень. Аналіз сучасного стану української економіки свідчить про появу перших стабілізаційних ознак. У першому півріччі 1995 р. зафіксовано падіння рівня інфляції. Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 р.

Принципове значення має тенденція зростання фізичного обсягу роздрібного товарообороту, яка вперше проявилася у 1997 р. Товарооборот офіційно зареєстрованих підприємств усіх форм власності проти попереднього року в порівняльних цінах зріс майже на 6%. Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за усіма каналами реалізації, включаючи організовані та неформальні ринки, в 1997 р. збільшився на 4,2%.

Важливим напрямом сучасної економічної політики України є перегляд податкової системи з метою зменшення тягаря податків на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено подат­кові пільги. Ставку податку на додану вартість зменшено з 28 до 20%.

Однак бюджетно-податкова система України поки що про­довжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи по­трібних мотивацій для підвищення результатів виробничої діяльності. Вона навпаки спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовий" сектор економіки України припадає близько 50% від усіх економічних операцій. Реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіційного.

Відбувається, хоч і повільно, розподіл землі та майна сільсько­господарських підприємств, формується інститут приватної власності на землю. У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Проте цей документ втілювався в життя не послідовно. Протягом 1992 р. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості), з них паю­вання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Однак паювання або акціонування колгоспів та радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами, а також виробничих відносин всередині останніх. З паювання та акціонування виключалася земля - основний засіб виробництва. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму закупок сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи.

Характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало постійне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо на се­редину 1994 р. він становив 31,2% від валового внутрішнього продукту, то на кінець року - близько 10%, а у 1995 р. він не перевищував 7,3%. У 1996 р. дефіцит бюджету був ще менший.

Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2-16 вересня 1996 р. введено в дію повноцінну національну грошову одиницю України - гривню.

Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично незмінним впродовж тривалого часу залишався валютний курс гривні. Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного банку України. Від рівня 300% у жовтні 1994 р. облікова ставка знизилась до 21% у 1997 р.

З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі, її обсяг за 1997 р. становив приблизно 30,5 млрд. дол., з яких біля 14 млрд. припадає на експорт.

Основним торговим партнером України залишається Росія, на яку за підсумками 11 місяців 1997 р. припадало 26% українського експорту і 46,7% імпорту (товарообіг за 11 місяців становив 10,45 млрд. дол.). Великими торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд. дол.), Китай (1,13 млрд. дол.), Білорусія (1,11 млрд. дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія.

Україна експортує понад половину продукції чорної металургії, більше двох третин виробництва кольорових металів, хімії та нафтохімії, біля трьох чвертей товарів легкої промисловості. Всього ж частка експорту товарів у ВВП становить для України біля 25%. Українські нафтопереробні заводи працюють в основному на іноземній давальницькій сировині, а природний газ в основному російського або туркменського походження.

Основною статтею українського експорту є неблагородні метали та вироби з них (біля 42%). При цьому різко зросла частка чорних металів - з 23,5% в 1996 р. до 31,9% за січень - листопад 1997 р. З іншого боку, доля харчової промисловості в експорті протягом 1997 р. знизилася вдвоє. Це сталося головним чином в результаті практичного припинення експорту в Росію цукру та алкогольних напоїв.

З імпортних статей традиційно перше місце належить енергоносіям - газу, нафті та продуктам їх переробки, які становлять половину українського імпорту. Ще близько 20% припа­дає на імпорт машин і обладнання.

Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації - МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 - початку 1995 рр. надали Україні вкрай необхідну кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд. дол.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високо розвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд. дол., а за пріоритетними об'єктами більше як 4 млрд. дол. Загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за 1992-1996 рр. становив 1,4 млрд. дол.

Це втроє менше, ніж отримує Угорщина за один квартал. Але самі собою іноземні інвестиції не прийдуть, за них необхідно боротися. А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством.

На жаль, ці чинники в Україні поки що відсутні. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє припливу іноземних інвестицій.

Деякі позитивні тенденції в розвитку господарства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення.

Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вперше про це було зазначено у доповіді Президента України Леоніда Кучми з нагоди першої річниці Конституції незалежної України. В ній сформульовано такі найважливіші елементи антикризової програми: здійснення принципових заходів щодо лібералізації економічного режиму в Україні, істотне прискорення приватизаційного процесу, легалізація тіньової економіки насамперед за рахунок лібералізації податкової політики, активізація інвестиційного процесу, "економізація" зовнішньої політики держави, прискорення та послідовне здійснення аграрної реформи, впорядкування економіки енергетичного сектору, виведення соціальної сфери на пріоритетний рівень економічної політики.

Корекція економічної політики не торкається її стратегічних напрямів. Незмінними залишаються її базові позиції: трансформація економіки і здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії консервативних сил.

Перед молодою Українською державою стоять надзвичай­но складні та важливі завдання в сфері економіки. Від їх розв'язання у значній мірі залежить наш поступ до цивілізованого життя. Тому реалізація економічної програми новітньої української держави повинна стати кровною справою кожного її громадянина.

73. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.

Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:

— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

— Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

— Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

74.На тлі загострення протиріч міжнаціонального та внутрішньополітичного характеру в СРСР, Декларація про державний суверенітет України, схвалена 16 липня 1990 р. Верховною Радою, надала якісно нового вигляду та характеру зовнішньополітичній діяльності України. Відтоді зовнішня політика нашої держави розвивалася послідовно й поступально.У Декларації Україна проголошувалася суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародних відносин. У цьому документі вперше на повний голос було заявлено про безпосередню участь України в загальноевразійському процесі та європейських інтеграційних структурах. У ньому, зокрема, йшлося, що Україна "...як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах"*56. Також зазначалось, що в майбутньому вона прагне стати постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення мало і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Все це свідчить про рішучий намір молодої республіки ввійти в співтовариство авторитетних, цивілізованих держав світу.

Одним із основних принципів Декларації став принцип верховенства права національного над союзним, поставивши право нації на самовизначення над забаганками союзного керівництва до збереження союзної держави "з оновленим обличчям".

Водночас, варто зазначити, що ухвалення Декларації стало не раптовим кроком української влади, а наслідком копіткої роботи різних інституцій. Ще 29 квітня 1990 р. колегія Міністерства закордонних справ УРСР розглянула питання "Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах". Під час обговорення цього питання було порушено проблему формування нової концепції зовнішньої політики України, яка мала базуватися на новому розподілі компстснцій між загальносоюзним і республіканськими зовнішньополітичними відомствами. Суть перерозподілу полягала у розширенні повноважень і можливостей для встановлення двосторонніх відносин, виходячи з національних інтересів нашої держави. Водночас Москва не могла допустити, щоб союзна республіка отримала реальні важелі для визначення й реалізації власної зовнішньої політики.

У розвиток процесу визначення принципів реформування зовнішньополітичної діяльності в нових умовах, у червні 1990 р. республіканське МЗС розглянуло питання "Про деякі зміни у протокольній практиці". Гостра дискусія виникла як довкола назви документа, так і щодо самого його змісту. В результаті було ухвалено документ із доволі нейтральною, як на той час, назвою "Про протокольну практику УРСР". За тих обставин порушування згаданих питань та їх обговорення на такому рівні важко переоцінити. Незважаючи на домагання союзного керівництва, ідеї надання відповідності національним інтересам зовнішньополітичних пріоритетів діяльності УРСР стали важливою складовою інтелектуального та політичного досвіду, який відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку державотворчих процесів в Україні.

Зростаюча активність МЗС вплинула на те, що Верховна Рада України ініціювала розгляд питання щодо законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності УРСР. На засіданні комісії у закордонних справах Верховної Ради, яке відбулося 23 липня 1990 р., на посаду міністра закордонних справ УРСР одноголосно було рекомендовано А. Зленка*57. Він же виклав і концепцію діяльності МЗС. 27 липня його було призначено на посаду м