Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями, інтервенція Франції, Іспанії і Німеччини, численні селянські повстання, релігійні війни, перша буржуазна революція в Нідерландах. Все це давало практичний матеріал для теоретичних узагальнень, для розвитку політичної думки. Перу дипломата, історика, філософа і поета Нікколо Макіавеллі належить трактат “Государ”. Макіавеллі справедливо вважається засновником політичної науки Нового часу. Він закликав розглядати явища політики поза їх зв'язком з релігією та етикою. Саме він ввів у науковий обіг поняття “держава” як таке (до нього мова велася тільки про конкретні держави). Макіавеллі був переконаним республіканцем, за що зазнав арешту, тортур, але зберіг свою відданість флорентійській комуні. Він був гарячим патріотом Італії, прихильником національної єдності. У той же час, спираючись на практику сучасної йому політики, Макіавеллі вважав, що заради досягнення могутності і благополуччя держави придатні будь-які засоби - підкуп, лицемірство (формула “мета виправдовує засоби”). Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці.
Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом, і що не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію.
Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно».
Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності.
Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.
Основні принципи політики, обґрунтовані Н. Макіавеллі, можна узагальнити таким чином:
· для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання й інтереси;
· в політиці треба завжди сподіватись гіршого, а не ідеально кращого;
· влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;
· правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;
· правитель повинен уміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;
· народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір;
· тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.
За своїм характером епоха Відродження є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу.Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності. Швидко йшло розкладання цехового ладу.
Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що методи, про які пише Макіавеллі, наче взяті з політичного життя ХХ століття. Дуже ймовірно, що з політичного життя України.Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом.
Макіавеллі вважав, що заради досягнення могутності і благополуччя держави придатні будь-які засоби - підкуп, лицемірство (формула “мета виправдовує засоби”). Звідси виникло поняття “макіавеллізм” як позначення вседозволеності в політиці.Ідеалом державного правління для Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноособова диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення твердого порядку.
Значні зміни відбувались у сфері політики: що поступово вивільнялася від релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм, обгрунтування якого стало нагальною потребою XVI сторіччя. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавеллі «Государ» (1513, надрукована 1532). Вона знайомила читача з потаємним боком політичних реалій, зводячи владу з високого п'єдесталу, розкриваючи політичну кухню, часто-густо брудну, що викликало осуд з боку церкви і водночас зробило книгу таємною чи явною біблією європейських монархів. З цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки.
Економічний і політичний занепад італійських міст, що став помітним іще наприкінці XV ст., зрештою призвів до загибелі культури італійського Відродження, до перетворення Італії на головний плацдарм Контрреформації. Економічний занепад великою мірою викликали зміна напрямку торговельних шляхів, а також конкуренція промисловості й торгівлі інших європейських держав. Розрізнені осередки капіталістичного розвитку не розвинулися тут у нову економічну структуру в національному масштабі. Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської економіки та культури, була відсутність національно-політичної єдності.
Гуманізм як ідеологія Відродження. Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поширюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж XIV — XV ст.
Передісторія науки про PR на теренах України. Місце літописців, письменників-полемістів І. Вишенського, М. Смотрицького, З. Копистенського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди в розвиткові поглядів на зв’язки з громадськістю і їхні погляди на сутність, зміст, форми і методи управління громадською думкою.
Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенський, Василь Суразький, анонімні автори «Перестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський)
обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову.
Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага
приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.
Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.
Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви.
Український письменник був на той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях
— повернутися до давньої православної віри.
Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з
поляками дорого обійшлася українцям. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась.
Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків).
Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.
Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний
представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу:
православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від
греко-католиків відмовитися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-католицька Церква не спольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в
основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими
феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти.
Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.
Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї
України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою,
полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України - тут сотні назв різних
населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку
польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису -- людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний
пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.
Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей ХVІІІ ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г. Сковороди (1722-1794 р.). Він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.
Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мирів): перший – великий "мир", що складається з безлічі світів, це всесвіт – макрокосмос, який немає меж. Два другі – це частини великого, малі світи. Один з них – малий світ – мікрокосмос ("мирок"), людина, а другий – це символічний світ, Біблія. Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою "Енеїди" І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками.
Погляди політичних діячів минулого на управління громадською думкою. О. Македонський, Костянтин Великий, та Феодосій Великий, Костянтин Багрянородний, Петро Великий, Наполеон, Катерина ІІ, Фридрих Великий, батьки-засновники США про управління громадською думкою. Значення аналізу їхніх поглядів для вивчення історії науки про зв'язки з громадськістю.
А. Македонский использовал следующие приемы управления общественным мнением во времена своег правления:
· Изображение на монетах – А. Македонский поместил свое изображение на понетах.
· Объявил себя сыном бога – Александр объявил себя сыном Зевса, то также подтвердил оракул
· Создание многочисленых городов Александрий – Во время завоеваний Алекандр основал большое количество городов, которым дал свое имя.
· Политика в отношении покоренных народов – Александ огласил политику равенства покоренных народов и прилоил все усилия, чтобы покоренные персы не были в империи людьми «второго сорта». Более того Александр взял персеянку в жены.
Правление Петра I связано с большими переменами и реформами как во внутренней так и во внешней политике:
· Полностью изменил систему управления государством, уменшил влияние Боряской думы
· Заставил дворянство изменить образ жизни, запретил бороды и национальную одежду. Обязал одеваться всех на западный манер.
· Полностью реорганизовал армию
· Имзенил название государства с Московского княжества на Российскую империю
· Впервые организовал постоянные дипломатические представительства за границей
· Ввел норму единонаследия на поместья, благодар чему младшие дети дворянства не имели другого выхода, кроме как идти на госслужбу.
Также с именем Петра Iсвязано очень много историй, которые появились из-за того, что император любил перодеваться простым человекаом и так ходить по улице
У Наполеона Бонапарта есть множество выражений посвященных силе прессы. Это и «Я больше боюсь трех газет, чем ста штыков.», и «Для управления печатью нужны хлыст и шпоры.», и «Журналист - это чистильщик улиц, работающий пером.» и другие. Наполеон, как никто другой понимал влияние прессы на общественное мнение, поэтому, прийдя к власти, он закрыл большинство свободных газет во Франции, оставив только десяток изданий, которые непосредственно подчинялись правительству. Также важным шагом в установлении влияния на общественность было востановление во Франции католической церкви, которая финансировалась из казны и соответственно подчинялась государству.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 108 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |