Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Дж. Мільтон і його «Ареопагітика», її значення для розвитку поглядів на свободу слова, друку та на цензуру.

Становлення лібертаристської концепції преси багато в чому пов’язано з іменем Джона Мільтона (1603 – 1674). Поет, прозаїк, учений, політичний діяч, ідеолог Англійської революції, він був блискучим полемістом і талановитим публіцистом. У 40-ві рр. XVII ст. він пише ряд памфлетів, спрямованих проти феодальної церкви: “Про реформацію церкви в Англії і про причини, що завадили їй” (1641), “Про єпископство, що прелатствує” (1641), “Смисл церковного устрою” (1642) та ін.

Ідея свободи червоною ниткою пронизує публіцистичні твори Дж. Мільтона. Він виступав на підтримку свободи думки, свободи совісті, рівності людей перед законом. Республіканськими настроями були просякнуті антироялістські памфлети, зокрема “Іконоборець” – на думку дослідників, “найдосконаліший за стилем” прозаїчний твір Мільтона.. Мільтон пише книгу “На захист себе”, де відстоює не лише своє чесне ім’я, але й свої громадсько-політичні ідеали. Після реставрації у 1660 р. палата громад виносить рішення спалити книги “Іконоборець” і “Захист англійського народу”, що й буде зроблено. Автору загрожуватиме смертна кара.

Жанр, обраний Мільтоном, свідчить про спадковість усного та писемного мовленнєвого впливу, про спадковість риторики та публіцистики: англійський автор наслідує традиції блискучого грецького оратора Ісократа, який був політичним опонентом Демосфена й теж написав памфлет “Ареопагітика” (від слова “ареопаг” – назви верховного суду в античних Афінах). Крім цієї переклички, назва “Areopagitica” пояснюється тим, що усі свої твори Дж. Мільтон писав латинською мовою, оскільки в ті часи вона була загальноприйнятою мовою науки й літератури. У гострому публіцистичному творі Мільтон безпосередньо звернувся до британського парламенту (ареопагу) з вимогою скасування попередньої цензури, що стримує розвиток думки, порушує духовно-інтелектуальну спадковість поколінь, вражає “безсмертя раніше життя”.

Свобода слова та друку, на думку Дж. Мільтона, є необхідною умовою існування республіканського державного ладу, заснованого на розумних початках і справедливості. Ідеї морального вибору, цінності людської особистості, свободи її пізнавальних можливостей і шляхів самовираження через слово посідають істотне місце у памфлетах Мільтона. На його думку, людині раніше усяких пільг потрібно право вільно набувати знання, вільно говорити і вільно судити про низи згідно із своїми переконаннями. Щоправда, не можна заперечувати і той факт, що, борячись за свободу преси, Мільтон визнає і певні обмеження, що стосуються насамперед його ідеологічних опонентів.

“Ареопагітика” відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував знамениту декларацію “На захист англійського народу”, а в 1654 р. виступив з другою декларацією “На захист англійського народу вдруге”.

Ці два трактати відзначаються гострою журналістською полемічністю, високою емоційністю. Автор відверто виклав політичні принципи нового прошарку англійського суспільства – фінансистів і промисловців, рішуче виступив проти феодальної реакції. Як публіцистична, так і художня творчість Джона Мільтона була підпорядкована інтересам вироблення світогляду нової епохи – епохи демократизму.

6. Погляди Цицерона і Катона Ст. на мистецтво переконання.«Правила ораторського мистецтва» Квінтіліана, їх значення для розвитку науки про зв’язки з громадськістю.

Разом з грецькою системою освіти римляни перейняли у II столітті до н.е. і грецьку риторику, яка внаслідок відомої практичної корисності для общественнно-політичного життя незабаром стала найважливішим предметом освіти кожного знатного громадянина Риму. Одночасно в патріотично налаштованих колах римського суспільства зростає опір грецькому красномовству як іноземному мистецтву, предмет якого полягає у зовнішньому витонченості словесного вираження, а не в глибині конкретного змісту. Цей рух очолив Катон Старший, найбільший оратор раннереспубліканскій період.

Про те, наскільки сильним, потужним була протидія грецької риторики, побічно свідчить той факт, що в 161 році до н.е. з Риму були видворені всі грецькі вчителі красномовства. Проте вже в другій половині II століття до н.е. грецька риторика остаточно затверджується в Римі, отримавши специфічне забарвлення. Видатною особистістю республіканського Риму був значний державний і політичний діяч, філософ і літератор Марк Тулій Цицерон (106-43 р. до н.е.), що ввійшов в історію світової культури як блискучий оратор. Являючись найбільшим теоретиком ораторського мистецтва, він вважав, що красномовство володіє винятковою силою впливу, що цілком необхідно в справі керування державою і, отже, їм повинний володіти кожний, що вступив на поприще суспільної діяльності. У знаменитих трактатах по ораторському мистецтву («Про оратора», «Брут», «Оратор») Цицерон малює спосіб «ідеального оратора» - переконаного в правоті своєї справи і всесторонньо освіченого політичного діяча.
В ораторському мистецтві Цицерон особливо виділяв глибину змісту, що не означало, однак, заперечення або приниження ролі форми виклада. Перед оратором ним ставилися три основні задачі:
довести своє положення, тобто продемонструвати істинність викладених фактів і аргументів,доставити естетичне задоволення; впливати на волю і поведінку, спонукати людей до активної діяльності. Античність оцінила заслуги Цицерона: ще при житті його називали батьком латинського красномовства і літератури. Величезний інтерес проявила до нього епоха Відродження. Велика Французька революція XVIII ст. воскресила Цицерона як політичного оратора. Високо цінував його великий російський вчений і поет М. В. Ломоносов. Певний вплив зробив Цицерон і на російських декабристів, що побачили в ньому борця за республіканську свободу.
Відповідно до римської риторичною традицією Цицерон висував ідеал всебічно освіченої оратора-філософа, поєднала якості державного діяча і політика. Ідеальний оратор, по Цицерону, - це людина, що з'єднує в своїй особистості тонкість діалектика, думка філософа, мову поета, пам'ять юриста, голос трагіка і, нарешті, жести, міміку і грацію великих акторів. Самостійну позицію зайняв він і під спалахнуло в Римі суперечці між азіаністамі і аттицистами. Мова Цицерона досі залишається класичної нормою латинської мови.
Як і Аристотеля, його цікавить метафора, яка здається йому прообразом будь-якого прикраси мови, укладеного в окремому слові. Ось чому Цицерон вважає метонімію, синекдоху, Катахреза різновидами метафори, а алегорію - ланцюжком розгорнутих метафор. Але більш за все його знову, так само як і Аристотеля, цікавлять філософські підстави красномовства, які він описує, в цілому слідуючи вченню про членування мови.
Згідно із зазначеним вченню, підготовка промови ділиться на п'ять частин:
• знаходження (інвенція), або виявлення доказів, зводиться до виділення предмету обговорення і встановленню тих загальних місць, спираючись на які слід будувати доказ;
• розташування (диспозиція), або встановлення правильного порядку доказів, зводиться до поділу мови на передмову, розповідь (виклад обставин), доказування (що підрозділяється, у свою чергу, на визначення теми, власне доведення своїх доводів, спростування доводів супротивників і відступ), укладення;
• словесне вираження (елокуція), або пошук мови, що підходить для знайденого предмета мовлення і доказів, полягає у відборі слів, їх поєднанні, застосуванні фігур слова і думки, досягненні необхідних якостей мовлення: правильності, ясності, доречності, яскравості (стоїки додавали до них також стислість);
• запам'ятовування, яке полягає у використанні мнемотехнічних коштів, з тим, щоб твердо утримувати в пам'яті предмет промови і підібрані докази;
• проголошення, що представляє собою управління голосом, жестами та мімікою під час промови, для того щоб оратор своєю поведінкою відповідав відмітною достоїнств предмета мовлення.
У період, коли римське суспільство переживало процес економічного і духовного занепаду, жив і творив іншій найбільший ритор - МаркФабій Квінтіліан (30-96 р. до н.е.). Як і в Древньої Греції, ораторське мистецтво і тут стало швидко втрачати значення знаряддя соціальної боротьби, усе більше замикаючись у собі і перетворюючись у камерне, декламаційне мистецтво для обраних. Квінтіліан був одним з тих, хто намагався протистояти цьому. Він виступив з гаслом про повернення до класичного красномовства Цицерона і очолив боротьбу проти прибічникіа його нового, «театралізованого» стилю.
Але Квінтліану не вдалося воскресити «велике красномовство». Воно зникло разом із республіканськими інститутами. І з падінням Рима закінчується древній, класичний період у розвитку ораторського мистецтва.
Таким чином, вже в риториці Древнього Рима розрізняються всі основні елементи теорії ораторського мистецтва. Тоді ж визначився «синтетичний» характер красномовства як сплаву величезної праці, таланту, знань і глибокої переконаності оратора. Саме з тих часів ораторське мистецтво стає засобом переконання, зброєю політичної боротьби, а великі оратори є одночасно народними трибунами і державними діячами.

Орієнтуючись на теоретичні погляди та ораторську практику Цицерона як на ідеал, Квінтіліан сформулював програму викладання риторики, яка в загальних рисах викладена в трактаті «Про виховання оратора». Риторика - це мистецтво говорити красиво. Вона повинна вивчатися після граматики, мистецтва говорити і писати правильно. По суті справи, риторика опинилася поза області граматичного контролю. Одночасно з цим Квінтіліану належить і класифікація видів відхилення (від граматичної норми), яка до теперішнього часу використовується в риториці.
Зокрема, за Квінтіліану, існують чотири види відхилення: додавання; скорочення; додавання зі скороченням, заміна елемента на тотожний йому; перестановка, заміна елемента на нетотожності йому. Розуміння того, що прикраси мови нерідко порушують правила граматики, що в основі будь-якого прикраси мови лежить відхилення від зазначених правил, сприяло перегляду питання про співвідношення граматики і риторики. Творчість Квінтіліана відкривало епоху так званої «другої софістики» (близько 50 - 400 рр.. Н.е.)

Зародження християнства, його вплив на розвиток науки про громадську думку. Перші християнські собори, І та ІІ Нікейські собори як приклад формування громадської думки на наступні століття.

Причины возникновения новой религии — христианства. Рим, завоевав множество народов, установил такой гнет над ними, какого люди не знали прежде. Но особенно тяжело было евреям, которые населяли римскую провинцию — Сирию и Палестину. Частью этой провинции являлось бывшее государство евреев Иудея. Все средства борьбы за освобождение были уже испробованы, но не дали ощутимых результатов. Однако оставалось последнее: надежда на Бога Яхве. Евреи верили, что он не оставитих и освободит от римского угнетения. Поэтому в среде еврейского народа распространились слухи, что в скором времени придет посланец Бога Христос (по-еврейскиМессия) по имени Иисус (в переводе с еврейского— «избавитель»). Различные варианты этих слухов значительно позже были упорядочены и записаны. Они получили название Евангелия (в переводе с греческого «добрые вести»).
Иисус Христос и егоучение. Евреи полагали, что Иисус Христос послан Богом именно к ним, а не к другим народам, потому что большинство евреев не знали многобожия, а признавали одного Бога Яхве. Вера в Христа, а позже и в его учение, получила название — христианство, а тех, кто поддерживалэ ту веру, называли христианами.Христиане признавали только одного Бога и отказывались поклоняться римским императорам. Они выступали и против жертвоприношений римским языческим богам. За это христиан преследовали: их приговаривали к смертной казни, бросали хищникам в цирках, сжигали живыми.
Время шло. Постепенно идеи христианства о спасении человека от всех несчастий, о вечной жизниего души притягивали все большее количество людей. В 325 г. при императоре Константине христианство было признано государственной религией Римской империи. Новая религияд олжна была способствовать укреплению императорской власти и самой империи.На протяжении V-XI вв. произошло принятие христианства практически всеми народами Европы, причем к XI в. вся Западная и Центральная Европа в религиозном смысле была однородна, подчиняясь духовной власти Папы рим­ского. В период средневековья церковь практически монополизировала духов­ную жизнь, культуру, науку, мораль, образование, приобрела большое эконо­мическое и политическое влияние. Сосредоточив в своих руках огромные зе­мельные богатства, церковь и духовенство оказывали влияние на государствен­ную власть и закрепили за собой важные политические прерогативы. Церков­ные учреждения - епископства, аббатства - пользовались судебно-административными правами и привилегиями наряду со светским сеньориями. Христианская религия и церковь оказывали определяющее влияние на всю ду­ховную культуру средневековья. В этот период практически монопольно гос­подствовало религиозное мировоззрение. Нравственным идеалом христианства являлось единство Веры (прежде всего религиозной), Надежды (на спасение от греха через загробное воздаяние) и Любви (к Богу).

Высшей властью над всей церковной иерархией на Западе располагал римский архиепископ - Папа римский. Папство возникло уже в начале V в. Считая себя «преемником Св. Петра», который якобы был первым римским епископом, и, пользуясь отсутствием на Западе сильной, централизованной светской власти, папы стали независимыми церковными и светским правителя­ми в Риме и епархии. Образовались две христианские церкви: римско-католическая и православная (греко-католическая).

Уже во второй половине IX в. Определились догматические и культовые различия. После разделения церквей они резко подчеркивались обеими сторо­нами. Суть различий состоит в следующем. Католическая догма утверждает, чтотретий член Троицы, Святой Дух, исходит в равной степени от Бога-Отца и Бога-Сына, а православная говорит, что Святой Дух исходит только от Бога-Отца и лишь проходит через Бога-Сына.Главное обрядовое различие заключается в способе причащения духовен­ства и мирян. У православных те и другие причащаются под обоими видами -хлебом и вином, а у католиков миряне причащаются только хлебом. Еретики отрицательно относились к католическому духовенству во главе с папой и противопоставляли ему библейских пастырей. Особенно резкие напад­ки вызывали продажа индульгенций и неравенство в причастии.Еретические идеи встречали ожесточенный отпор со стороны католиче­ской церкви. Церковные соборы предавали еретиков анафеме, для подавления массовых еретических движений организовывались крестовые походы. В конце

XII в. появилась инквизиция (лат. «расследование») для суда и расправы над еретиками. Первоначально инквизиция находилась в подчинении епископов. В XIII в. Она превратилась в самостоятельное учреждение под верховной властью папы. Была создана система судебного расследования с применением изощренных пыток и запугиваний, с помощью которых у жертв вырывали признания вины. Широко применялись шпионаж и доносы, поощряемые разделом между доносчиками части имущества осужденных. Для наказания осужденные пере­давались в руки светских властей, так как церковь отказывалась от «пролития крови». Обычно осужденных еретиков сжигали на кострах.

НИКЕЙСКИЙ СИМВОЛ ВЕРЫ,

в узком смысле, принятая на I Никейском соборе (325) формула вероисповедания, в которой провозглашалась божественность Сына, названного «единосущным (греч. homoousios, лат. consubstantialis) Отцу», а после краткого третьего члена формулы («Веруем вДуха Святого») следовало анафематствование арианства. После полувековой борьбы с арианством Никейский символ был принят большей частью церкви, и в местные крещальные формулы были включены его основные определения. К этому символу восходила формула, употреблявшаяся в Константинополе и, вероятно, подтвержденная I Константинопольским собором (381). Именно этот Никео-Константинопольский символ веры, введенный в литургический обиход в Антиохииок. 480, обычно называют Никейским символом. В нем опущено анафематствование и расширена третья часть, в которой провозглашается божественность Духа Святого и его равенство Отцу и Сыну. Первоначально это был акт монофизитов, подтвердивших тем самым свою верность Никейскому символу без добавлений, но эта практика оказалась приемлемой и для правоверных последователей Халкидонского собора (451) и вскоре стала общеупотребительной на Востоке.

На Западе этот символ впервые был введен в литургию в Толедо в 589, когда готскиеариане воссоединились с правоверной церковью. Чтобы подчеркнуть равенство Отца и Сына, к словам об исхождении Св. Духа было добавлено слово filioque (филиокве – «и Сына»). В этой форме Символ вошел в латинскую мессу (в 8 в. в Галлии, а в 11 в. и в самом Риме). Не принятое Восточными православными церквами филиокве стало знаком отличия между Западными и Восточными церквами. Никейский символ употребляют англикане, лютеране и многие другие протестантские церкви.