Читайте также:
|
Микола Гоголь - генiальний росiйський письменник. Але витоки його творчостi - в українськiй культурi. Українець за походженням, вiн з дитинства добре знав українськi казки, пiснi, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекраснi "Вечори на хуторi поблизу Диканьки", "Миргород".
Образ України можна легко уявити собi, читаючи твори М. Гоголя. Як справжнiй дослiдник, вiн знайомить читача з мовою, якою говорять "поблизу Диканьки", навiть подає словничок найбiльш уживаних слiв. Описує природу, розповiдає про людей, їхнi звичаї, вiрування, їхнi радощi i скорботи. I все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: "…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обúятьях своих" ("Сорочинський ярмарок").
Гоголь нiби збирає голоси своїх героїв i говорить разом з ними мовою, що схожа на пiсню. I разом зi своїма героями вiн створює чудову книгу, сповнену любовi до людей, живих почуттiв, яскравого свiтла i страшної темряви.
У повiстi "Тарас Бульба" Гоголь зображує гордих, смiливих людей, для яких свобода i честь - найдорожчий скарб. Сама природа породжує такi характери: безкраї степи, широкi рiки, небесний простiр.
Покажемо на прикладі аналізу творів М.В. Гоголя тісний зв’язок автора з українським фольклором, побутом, традиціями. Мальовничі картини української природи, яскраві зображення українського побуту, буяння мілко схоплених деталей та подробиць – усім цим М. В. Гоголь відкрив перед читачем цілий світ художніх цінностей. Цей світ письменник відобразив по-новому, перетворюючи його силою свого генію. Нові художні жанри, стилі та українські мовні засоби органічно вплетені в тканину творів, створивши яскравий образ талановитого українського народу, картини його життя, героїчного минулого, які розкрили красу та багатство мови, М.В. Гоголю вдалося зрозуміти саме заповітне: внутрішній світ народу, коло його моральних уявлень та духовних спонукань.
Передаючи очарування українського пейзажу, своєрідність побуту, характери людей М. В. Гоголь використовує мовні художні прийоми українського фольклору: зачини; постійні епітети; обороти, які повторюються; своєрідну ритмодинаміку народних дум; заспівів і т.п.. «Вечера на хуторе…» та «Миргород» побудовані на широкому та різноманітному використанні українського фольклору: дум, пісень, переказів, народної фантастики, приказів, прислів’їв, голосінь. Художні прийоми української народної творчості допомогли М. В. Гоголь створити мовленеву характеристику образів повістей.
Мовними засобами М. В. Гоголя, взятими з українського фольклору, літератури та історичних документів не вичерпуються всі українізми фразеологічного характеру, використанні в «Вечерах на хуторе …» та в «Миргороде ». Велике місце в повістях М. В. Гоголя займають різного роду вислови, які взяті з розмовної української мови. Ці мовні засоби залучені М. В. Гоголем з тією метою, щоб відобразити мовні особливості українського народу, його психологію, «дух» українського народу. Разом із тим, вони дають читачу можливість познайомитися з характерними сторонами усної української мови. Український лексичний та фразеологічний матеріал настільки злився з російським текстом творів М. В. Гоголя, що часто в одному реченні ці елементи тяжко відокремити один від одного. Без вводу українських елементів в повісті, М. В. Гоголь не досяг би повноти та яскравості в створенні українських образів. Перший том творів М. В. Гоголя насичений такими фразами, які передають переживання простого народу. Наприклад, парубок Грицько з «Сорочинской ярмарки» у відповідь на питання Солопія Черевика: «А ты будто Охримов сын?», – восклицает: «А кто же? Разве один только лысый дидько, если не он». Винокур з «Майской ночи» на адресу своєї жінки говорить, що вона: «стара як бис».
У деяких випадках М. В. Гоголь використовує приказки та прислів’я. Так в «Сорочинской ярмарке» зустрічаємо таку приказку: «Давал бабе киселя».
57. Музична творчість Миколи Лисенка.
Інтерес до народної музики виникає у М. Лисенка ще в дитинстві. Потім, у гімназії та університеті, він поглиблюється. Протягом усього свого свідомого життя Микола Віталійович займався збиранням народних пісень. Фольклорні зразки він згрупував за жанрами й публікував окремими випусками.
Микола Лисенко по праву вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому відношенні велику цінність представляє як його музична так і етнографічна спадщина.
На українському народному ґрунті М.Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери «Різдвяна ніч» і «Утоплена», оперу-сатиру «Енеїда», монументальну народну музичну драму «Тарас Бульба».У 1904 році М.Лисенко відкриває першу в Україні національну музично-драматичну школу, яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів.
Разом з О.Кошицем організував у 1905 році музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.
Серед творчої спадщини композитора основне місце посідають опери: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Ноктюрн», дитячі опери «Коза - Дереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна».
Микола Віталійович Лисенко був одним з найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» Т.Шевченка, на тексти якого написав понад 80 вокальних творів різних жанрів. Безцінною спадщиною великого композитора стали обробки фольклорно-пісенних зразків усної народної творчості.
Микола Віталійович Лисенко — засновник національної музично-творчої школи, основоположник української класичної музики. Значення його для української музичної культури неоціненне. Своєю творчістю він вперше спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на підвалинах глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості.
М.Лисенко сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри. Своїми теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчість. Педагогічною діяльністю М.Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні.
58. Український театр в19ст.
Історичний шлях, пройдений українським театром протягом 19 ст., дуже багатий на великі імена й події.
Український театр XIX ст., починаючи від "Наталки-Полтавки", загалом називають етнографічно-побутовим, або просто побутовим театром. Найдавніші актори цього театру мали ту ж саму тенденцію: утворення реалістичних образів. Саме цією тенденцією уславились геніальні актори першого періоду - М. Щепкін (1788-1863) і К. Соленик (1811-1851).
Другий період показав ціле сузір'я блискучих талантів на чолі з М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М. Садовським, П. Саксаганським та ін. Типовою рисою цих акторів був той же побутовий реалізм, але ще більш поглиблений. Не дивлячись на це, український побутовий театр мав свою еволюцію і не був на протязі цілого сторіччя явищем однорідним.
На перших кроках свого розвитку український побутовий театр живився, головно, з мелодраматичного та музично-комедійного репертуару. Велика більшість цих п'єс написана професійними авторами або аматорами театрального мистецтва і не для читання, а для театрального виконання.
Будучи позбавлений високих літературних якостей, репертуар романтично-побутового театру відзначався яскравою театральністю. В цьому репертуарі майже не було п'єс без хорових та сольних співів і без танців. І кожен український театр цього типу мав, крім акторів на ролі, ще великий штат хористів, танцюристів та музикантів. Це був театр синкретичний, театр, де елементи драматичного дійства перепліталися з елементами вокально-музикальними та хореографічними, де трагічне чергувалося з комічним. Це був театр, де над усім панував принцип театральності. Побут та історія на цьому театрі завжди виставлялися в барвистих, етнографічних фарбах, у яскраво-комічних або мелодраматичних ситуаціях.
Інший характер мала системареалістично-побутового театру. Цей театр обслуговував ті ж самі верстви суспільства, що й театр романтично-побутовий. Це був вельми серйозний принциповий перелом в системі мистецьких засобів українського театру. Але в театральних колах він подекуди відчувався і виявився, між іншим, в характерній ворожнечі між М. Кропивницьким та Тобілевичами, що колись працювали разом, а потім розійшлися. М. Кропивницький був незадоволений з того, що в театрі Тобілевичів не виставлялися його п'єси і пояснював це ворожим ставленням до нього персонально Тобілевичів. один рівень з цирком.
Чим же відрізняється реалістично-побутовий театр од театру романтично-побутового? Перш за все - своїм репертуаром. Коли у М. Старицького та М. Кропивницького соціальні мотиви завжди подаються під романтично-театральним поглядом, то в І. Карпенка-Карого соціально-побутовий зміст у багатьох п'єсах є основним творчим імпульсом, а "театральність" сама по собі його мало цікавить і одсувається на задній план.
Загалом же, український театр XIX ст. залишив по собі велику і багату спадщину. Імена І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Щепкіна, К. Соленика, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського, Г. Затиркевич-Карпинської і багатьох інших навіки лишаться на скрижалях нашого театрального минулого.
59. Український авангард початку 20 ст.
Українськийавангард – мистецтво, яке створювалося в Україні та за її межами вихідцями з України, будучи важливим компонентом європейського та світового авангарду, мав притаманні лише йому риси. Творчо сприймаючи й враховуючи принципи і форми мислення того фольклору, що побутував під час його формування від народної ікони, писанки, настінних розписів до “базарних” виробів наївно-кітчевого характеру, український авангард саме завдяки своїм потужним фольклорним резервам посів почесне місце в мистецтві ХХ ст.
Художній авангард українських митців, знавців фольклору, міфології, обрядових витоків мистецтва, теоретиків та практиків художньої культури О. Архипенка, О. Богомазова, М. Бойчука, В. Пальмова, К. Малевича, Д. Бурлюка, О. Екстер, А. Петрицького містить у собі примітивізм як фактор своєї причетності до народної культури.
Саме поєднання найсуттєвіших рис поетики європейського абстракціонізму як явища модернізму (акцентація двох головних для живопису абстракцій: кольору і геометричних форм) із традиціями українського селянського мистецтва та іконопису дали змогу Казимиру Малевичу здійснити феноменальний стрибок з кубізму до супрематизму. Цей напрямок, створений Малевичем, став одним з найбільш значущих художніх напрямків ХХ ст., а серія селянських картин художника, відтворюючи архетипи неолітичного мистецтва й символи народного примітиву, зафіксувала есхатологічний трагізм та передчуття голодомору в Україні (К. Малевич. Селяни).
Опозиційне ціле “авангард – примітив” свідчить про те, що звернення до скарбниці колективного несвідомого, до архетипів, які відкривали глибинний смисл подій і допомагали зрозуміти єдність національного та загальнолюдського, було актуальним на початку ХХ ст. з його соціально-політичними катаклізмами.
Цей процес авангардистського перетлумачення культурно-стильових здобутків мистецтва неоліту, Єгипту, Візантії, Середньовіччя, бароко, Ренесансу, європейського модернізму і національного народного мистецтва найбільш талановито і яскраво втілився у творчості М. Бойчука і його учнів і однодумців І. Падалки, В. Седляра, О. Павленко, Т. Бойчука, О. Білюкова та ін
60. Школа М. Бойчука в історії української художньої культури 20 ст.
“ Школа Бойчука ” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.
Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 393 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |