Читайте также:
|
Бойчук був художником-монументалістом, тому вважав, що монументальність, центральність композиції – важливі принципи, так само як “простота рисунка, золоті фони, ніжність тонів”. Він вирішив збирати здібних хлопців і дівчат з усієї України і відкрити в Україні власну Академію-Робітню, щоб ті дівчата і хлопці стали ремісниками-творцями: розписували церкви, робили усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, ліпили горщики, писали образи, фрески, мозаїку. Фреска та ікона були для Бойчука, якщо можна так сказати, етимологічними жанрами: бо починав він навчатися в іконописців.
Бойчук вважав, що учні повинні навчитися змальовувати зразки, орнаменти з усього світу: тому відчувається в манері бойчуківців і Стародавній Єгипет (плоскінне, профільне зображення рук і ніг), і Месопотамія (великі очі), і Візантія, і італійський Ренесанс – перш за все обожнюваний Джотто ді Бондоне й Сандро Боттічеллі.
Картина М. Бойчука “Молочниця” має в ажливі стильові прикмети і майстра, і його школи взагалі, це: символічність; контурні лінії; витягнуті, видовжені тіла; іконний лик мадонни.
Однією з центральних ідей Бойчука була ідея синтезу мистецтв, яку він здійснив у Київській Академії мистецтв, відкриття якої відбулося 5 грудня 1917 р. Там він створив цілий напрямок монументального живопису.
Філософія Сковороди стала філософською основою бойчукізма і бойчукістів, які прагли натхненної діяльності “в ім’я “Саду добра”, про який писав Сковорода, маючи на увазі природу людську (пам’ятаєте про “малий світ”?).
Як Сковорода, вони звертались до світу символів, які пов’язують великий і малий світи, допомагаючи зрозуміти світ великий. Серед символів бойчукістів домінують архетипи: дерево життя; яблуко; жінка; Сад – сад небесний.
Синтетизм як метод досить характерний для мистецтва ХХ ст., став благодатним ґрунтом бойчукізму: традиції трипільської культури, мистецтва скіфів і Візантії, сучасні пошуки європейського авангарду об’єднані в керамічних виробах межигірців, виробництво яких в 1931 р. перевели до Києва, перейменували в Український технологічний інститут кераміки й скла, а в 1936 – 1937 рр. об’єднали з хімічним факультетом політехнічного інституту.
Учні Бойчука працювали у різних жанрах: було відновлено техніку гобелену, зроблено внесок в розвиток виробничих форм мистецтва. Михайло Бойчук був і залишився творцем української національної школи монументального мистецтва.
Отже, школа Бойчука об»єднувала традиції віз ант.іконопису, укр..народ.картини з авангардними формальними пошуками (відмова від перспективи і об»єму). Бойчукісти в 20-ті рр.. відроджували монумент.живопис і народ.традиції гончарства, килимарства в Укр.
Бойчук «Молочниця», Тимофій Бойчук «Жінки біля яблуні». Оксана Павленко «Дівчина з яблуками».
61. Лесь Курбас – режисер-реформатор.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Л. Курбас був послідовником емпіричної соціології мистецтва. Основною настановою в розвитку таких досліджень було прагнення посилити зворотний зв'язок з публікою шляхом вивчення її реакцій і смаків з тим, щоб досягти більшої відповідності художньої творчості потребам народних мас, новому типові публіки.
У контексті проблеми «мистецтво-публіка» було розпочато соціологічне дослідження глядачів Київських театрів, що друкувалося в тогочасних журналах. У 1923 р. воно було продовжено спеціальною Комісією по вивченню глядача.
Особливістю молодої театральної соціології було те, що її засоби використовувалися для визначення художньої перспективності тих чи інших напрямів розвитку театру (дискусія Л. Курбаса та Г. Юри як лідерів груп «олімпійців»-новаторів та «масовистів»-традиціоналістів).
Особливо послідовним і успішним (упродовж трьох років) було використання соціологічних методик корифеєм-новатором Л. Курбасом у театрі «Березіль». Використовувалися складні методики не тільки опитування, а й фіксації реакцій залу на спектакль для виявлення глядацької партитури сприйняття окремих компонентів спектаклю, що дозволяло режисерам коригувати постановку (в грі акторів і т. д.), домагаючись більшого бажаного впливу на глядача
Продовжувані з 1927 р. опитування в театрі Одеської драми охоплювали широке коло проблем — від виявлення характеру смаків і потреб у репертуарі до оцінки публікою всіх елементів спектаклю. З допомогою засобів театральної соціології висувалися проблеми художньо-театрального виховання глядача, започатковувалася нова галузь — «соціологія художньо-естетичного виховання».
В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Т. Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас ). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.
Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом ставМикола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві.
62. Український кінематограф. Творчість Довженка.
Сімдесятип’ятирічний шлях Довженківської кіностудії славен ділами й іменами багатьох митців. Не раз їхні фільми представлялися на престижних кінофестивалях світу.
П’ятдесяті роки стали важким випробуванням для кіностудії. Фільмів знімалося мало. Але після ухвалення постанови про розширення кіновиробництва 1952 року життя на студії завирувало знову. Повернулися фронтовики (Віктор Івченко, Юрій Лисенко), прийшла молодь з інститутів (Сергій Параджанов, Володимир Іллєнко, Юрій Іллєнко). Популяризуючи національну культуру, режисери знімали фільми-концерти: “Капела бандуристів”, “Капела “Думка”, “На крилах пісні”. Пішли в діло й театральні постановки “Украдене щастя”, “Мораль пані Дульської”, “Сто тисяч”... Серед фільмів-екранізацій найбільша удача — “Дорогою ціною” Марка Донського за повістю Михайла Коцюбинського. Британська академія кіно назвала його найкращою зарубіжною картиною 1958 року. А в 1965-му таку ж оцінку здобули “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова.
Взагалі шістдесяті й сімдесяті роки стали для кіностудії часом піднесення. Надворі стояла хрущовська відлига. Фільм завоював світ.
Звичною темою кіно вісімдесятих стала криза людини середнього віку, яка не реалізувала себе і стоїть перед дилемою: щось змінити чи плисти за.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 227 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |