|
Читайте также: |
План: 1.Місце туристичного краєзнавства у програмі підготовки спеціалістів з туризму.2.Стислий історичний нарис розвитку краєзнавства. 3. Предмет та завдання туристичного краєзнавства.
1.Місце туристичного краєзнавства у програмі підготовки спеціалістів з туризму. Індустрія туризму в Україні розвивається в умовах жорсткої конкурентної боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому туристичному ринку. У зв'язку з цим постає питання про якість обслуговування туристів, яка може бути забезпечена на основі належної фахової підготовки персоналу. Студенти туристичних спеціалізацій повинні оволодіти таким обсягом професійних знань і навичок, які дозволили б їм вільно орієнтуватись у питаннях організації спеціалізованого відпочинку і розваг, надання готельно-ресторанних послуг, транспортного та екскурсійного обслуговування, екологічної діяльності.
В руслі маркетингової стратегії, курс на реалізацію якої взяла Державна туристична адміністрація України, відбувається створення нового іміджу вітчизняного туристичного продукту на внутрішньому і міжнародному рівнях. Це вимагає перш за все комплексної репрезентації регіонального туристичного потенціалу, чим і обумовлене включення до вузівських навчальних програм профільних спеціалізацій навчальної дисципліни «Туристичне краєзнавство». Власне, краєзнавство - це всебічне наукове вивчення певної території країни (краю).
«Туристичне краєзнавство» має за мету висвітлення туристичних ресурсів України в регіональному аспекті. Воно містить історичний матеріал, що дозволяє простежити історію розвитку краєзнавства і - вужче - туристичного краєзнавства в Україні, а також характеристику найважливіших природно-рекреаційних, культурно-історичних та інфраструктурних ресурсів кожного регіону. Особливо детально розглядаються основні туристичні центри країни - Київ, Крим, Карпати.
2.Стислий історичний нарис розвитку краєзнавства. Перші відомості краєзнавчого характеру містять уже давньоруські літописи, а також місцеві літописні хроніки (т. зв. «малі літописи») пізнішого часу. В кінці XVIII ст. створюються топографічні описи намісництв, серед яких найбільш відомим є опис Чернігівського намісництва О.Шафонського.
Краєзнавча робота в XIX ст. активізується у зв'язку із створенням у Харкові, Києві, Одесі університетів, викладачам яких доручалось вести на основі власних спостережень записи історичного, топографічного, статистичного характеру, здійснювати ботаніко-зоологічні, метеорологічні дослідження, паралельно готуючи відповідні інструкції для вчителів гімназій з метою їх підготовки до аналогічної роботи.
У 1835 р. в Києві створено Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей, у функції якого входило виявлення і вивчення археологічних пам'яток. Результатом цієї роботи стало створення музею старожитностей при університеті Св.Володимира.
В 1843 р. організована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яку в літературі прийнято іменувати Київською археографічною комісією. На неї покладалось вивчення і видання документальних матеріалів історичного характеру, а також виявлення і дослідження археологічних та історико-культурних пам'яток. До І пол. XIX ст. відноситься заснування наукових товариств, які функціонували на громадських засадах і мали в своєму складі не лише науковців, охоплюючи також широкий аматорський загал.
У період з 1839 по 1922 pp. діяло Одеське товариство історії і старожитностей, що було осередком краєзнавчих досліджень на півдні України. Його силами організовувались наукові експедиції, екскурсії. В 1840 р. при ньому засновано музей старожитностей. Товариством видано 33 томи наукових записок.
У 1873 р. розпочало свою діяльність Історичне товариство Нестора літописця, яке за період до 1914 р. опублікувало 24 збірники наукових праць. Організація проіснувала до 1926 р. Тоді ж відкрито наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові, в доробку якого більше 200 томів наукових праць. У Ніжині діяло історико-філологічне товариство, в Катеринославі - наукове товариство. Тернопільський науковий гурток видавав «Щорічник» за матеріалами своїх краєзнавчих пошуків. Вивчення краю провадили також церковні історичні товариства: Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство, Полтавський церковний історико-археологічний комітет, Церковно-історичне та археологічне товариство при Київській духовній академії.
К.Д.Ушинський наголошував на необхідності включення до шкільної програми спеціального предмета, що передбачав би вивчення рідного краю відповідно до «горизонту кожної місцевості». До 1917 року терміну «краєзнавство» не було, тому в школах викладалося «Батьківщинознавство» або «Вітчизнознавство».
В кінці XIX ст. в Україні набуває поширення туристсько-екскурсійний рух, організація якого зосереджувалась у вузах, громадських товариствах краєзнавчого спрямування. Окремі вузівські викладачі практикували в навчальних цілях екскурсії для студентів. У 1856 р. починає функціонувати гурток туристів при Київському університеті. Навчальні екскурсії впроваджуються в шкільні освітні програми як обов'язковий вид учбової діяльності.
З 1918 р. координаційні функції у краєзнавчій сфері виконувала Українська академія наук. Академічні комісії з краєзнавства діяли в Києві, Одесі, Харкові. При київській, зокрема, було засновано студентську секцію, яка організувала краєзнавчі курси. Аналогічні курси створені в Одесі. Одеською комісією видавався науковий вісник, Київською - науковий бюлетень.
Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зумовлена процесами українського національного відродження. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки. На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань - товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут краєзнавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсивна розробка конкретних методик вивчення різних краєзнавчих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах[1].
Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спрямування в наукове русло значною мірою обумовлене підготовкою 26-томного видання «Історія міст і сіл Української РСР». Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.
27 березня 1990 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, що проголосив створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, затвердив її статут, обрав керівні органи. Спілку очолює академік П.Т.Тронько. У 1993 р. відновлено видання журналу «Краєзнавство».
Сьогодні краєзнавство успішно розвивається в усіх регіонах України: науково-пізнавальна секція «Одесіка» працює при Будинку вчених в Одесі, клуб «Ріднокрай» - в обласній бібліотеці в Дніпропетровську; науково-краєзнавче товариство дослідників Волині діє в Житомирі; Інститут карпатознавства створений при Ужгородському університеті (видає збірник «Carpatica-Карпатика»); Центр історичного краєзнавства працює у Львові.
3. Предмет та завдання туристичного краєзнавства. Починаючи з 1920-х років активно з'ясовувалось питання про предмет краєзнавства. Ця тема була піднята на сторінках журналу «Краеведение», а відповідний курс викладався тоді у Петроградському педагогічному інституті. Тоді вважалось, що краєзнавство є специфічною галуззю знання про країну, вивчення якої виходить із територіального принципу і підпорядковане певній меті. Питання ж про те, галуззю якої науки слід вважати краєзнавство, виявило відсутність у середовищі науковців єдиного підходу до його розв'язання. Одні з них (як, наприклад, Л.Берг) звужували його до «мікрогеографії краю», «місцевої географії». Дехто (в їх числі - Б.Н.Вишневський), так само вбачаючи завдання краєзнавства в дослідженні географії краю, закликали до вивчення його історії, збирання історичних документів і пам'яток старовини, спогадів, народних переказів.
Деякі з учених (В.М. Муратов), відкидаючи визначення краєзнавства як «крайової географії» і не приймаючи зведення його ролі до вивчення господарсько-виробничого потенціалу краю, включали цю галузь знання в більш широкий контекст, відносячи її до сфери не лише наукової, а й громадської діяльності.
В цілому ж краєзнавство розглядалось радянською наукою як суто громадська діяльність. Така точка зору була вираженням офіційного погляду на проблему, який у 1922 р. здобув інший ракурс: краєзнавство документально визнавалося галуззю наукового дослідження, завданням якого є вивчення історії і культури краю. Воно визначалось як «метод синтетичного наукового вивчення певної, виділеної за адміністративними, політичними і господарськими ознаками, відносно невеликої території; вивчення, підпорядковане життєво необхідним господарським і культурним потребам цієї території, що має своєю основою продуктивні сили країни».
Пізніше предмет краєзнавства тлумачився доволі широко. Зокрема, до його сфери вивчення відносили дослідження археологічних пам'яток, історії населених пунктів, економіки, культури краю, пам'яток мистецтва, вжиткових предметів, побуту. Краєзнавство вже на початку 30-хроків вважалось специфічним шляхом розвитку історичної науки, який передбачає оперування місцевим матеріалом. Як окремий об'єкт краєзнавчого дослідження виділялось місто, що підлягає вивченню перш за все в культурно-історичному аспекті, являючи собою «великий синтетичний пам'ятник, що відбиває соціально-культурний організм». Була запропонована навіть (Н.П. Анциферовим) «програма комплексного аналізу міста як «згустка» культури і матеріального відбиття одночасної взаємодії елементів культур різних епох». Відтак, місто характеризувалось як «лабораторія» культури, творця і поширювача духовних цінностей.
Проте, у 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.
1930-і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Зокрема у Закарпатті видавались журнали («Підкарпатська Русь», «Рідний край»), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характеру. Надруковано підручник «Краєзнавство». Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикарпатті. У Львові виходили журнали «Туристика і краєзнавство» та «Наша Батьківщина».
У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу обласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними. В цей період знову постає питання про предмет краєзнавства і його наукове обґрунтування. О.С.Барков, зокрема, так визначив його сутність: «Краєзнавство є комплексом наукових дисциплін, різноманітних за змістом та окремими методами дослідження, але покликаних у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю».
З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства. Вузівські навчальні посібники цього періоду містили визначення краєзнавства як сукупності знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, побуту тощо.
Але все це не вичерпувало змісту поняття «краєзнавство», і дане питання знову стало предметом полемічного обговорення, цього разу - в 1987 р. в Полтаві, на І Всесоюзній науковій конференції з історичного краєзнавства, яка фактично ввела цей термін у науковий обіг.
Ось деякі з визначень предмету краєзнавства:
- Я.Е.Водарський: «пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток». Історичне краєзнавство він трактував як вивчення історії розвитку суспільства і природи даної місцевості.
- А.В.Санцевич: «комплекс наукових дисциплін, що, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну територію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.». Шляхом співставлення предмета історичного краєзнавства та історичної географії А.В. Санцевич дійшов висновку, що історико-краєзнавче вивчення об'єкта передбачає його всебічний аналіз, тоді як історична географія тримає в полі зору переважно просторовий його аспект.
- П.Т.Тронько: «історичне краєзнавство як важлива галузь історичної науки дає цій останній «підґрунтя для значних узагальнень і висновків». Воно являє собою «галузь пізнання, доступну для найширших мас трудящих і розраховану на їхню участь у своєму розвитку».
- Н.П.Ковальський: включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою, при цьому звертаючи увагу на можливість подвійного трактування поняття «край»: вузького - як місто, село і т. п., і широкого - район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території.
- В.О.Замлинський: «краєзнавство - найважливіша галузь історичного знання, метою якого є всебічне, комплексне і предметне вивчення території краю. Краєзнавство - первинне джерело історичних фактів, на яких базується будь-яке історичне знання.
В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціонуванні моделі відносин «суспільство – природа», що обумовлює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження[2].
Замість терміну «історичне краєзнавство» вживається ще цілий ряд інших: «регіональна історія», «місцева історія», «крайова історія», «обласна історія», «локальна історія», «мала історія».
Географічне краєзнавство здійснює комплексне вивчення природних особливостей даної місцевості, специфічного поєднання природних компонентів на досліджуваній території, характерних для неї природних явищ і унікальних об'єктів.
В останні роки самостійною науковою дисципліною стає туристичне краєзнавство, що вимагає визначення його предмета.
С.І.Поповичу належить першість в обґрунтуванні ролі туризму як засобу розвитку історичного краєзнавства і поширення одержаних ним даних. Дослідник проаналізував взаємозв'язок і взаємодію туризму з історичним краєзнавством, а також окреслив коло проблем, які підлягають розв'язанню в даній сфері. Один із шляхів їх подолання він вбачає у зміцненні контактів між туристично-екскурсійними і краєзнавчими організаціями, що може бути реалізовано шляхом участі науковців цієї сфери в розробці туристичних маршрутів і екскурсій, їх методичному забезпеченні. Активізація краєзнавчих досліджень відбувалась паралельно з удосконаленням форм екскурсійно-пізнавальної діяльності, що у XX ст. сформувалась в окрему галузь - краєзнавчий туризм. С.І.Попович поставив також питання про необхідність створення спеціального друкованого органу для висвітлення основних напрямів розвитку туристсько-краєзнавчої сфери.
Для розробки питань теорії і практики історичного краєзнавства важливе значення має створення в Інституті історії України НАН відділу історико-краєзнавчих досліджень та відділу регіональних проблем (1979, 1991).
Активізації вивчення краю сприяє систематичне проведення Всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, ініційованих академіком П.Т.Троньком. З його дослідженнями пов'язане закріплення в науковому вжитку терміну «туристичне краєзнавство». Він зазначав, що становлення цієї галузі знання пов'язане з подорожуванням по рідному краю. З іншого боку, він вбачає у краєзнавстві основу для дослідження туристичних природно-рекреаційних та історико-культурних ресурсів окремих регіонів України. П.Т.Тронько наголошував також на необхідності створення періодичного видання з туристсько-краєзнавчої проблематики і видання вузівського підручника з цієї дисципліни, що є базовою для туристичних спеціалізацій.
В 1990-х pp. розширились контакти вчених-краєзнавців з фахівцями, які займаються підготовкою кадрів для туристичної галузі, ведуть наукові дослідження з проблем туризму. Тісне співробітництво розпочалося з І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм і завдання національно-культурного відродження України» (жовтень 1992 p., Черкаси). Історики, географи, архітектори, етнографи у своїх виступах оцінювали сучасний стан туризму в Україні, накреслювали шляхи його розвитку, наголошували на необхідності поглиблення взаємодії краєзнавства та краєзнавчого туризму, що сприятиме поширенню знань серед населення про рідний край, його природу, історію, культуру. У 1994 р. в Косові відбулася II Всеукраїнська науково-практична конференція з проблем туризму, в центрі уваги якої було відновлення історичної пам'яті народу засобами туризму.
Отже, протягом останніх років в Україні спостерігається помітне зближення краєзнавства з туризмом, який сприяє поширенню результатів краєзнавчих пошуків.
Література:
1. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та методика аналізу, термінологія, районування. - К., 2001.
2. Географічна енциклопедія України: У 3-х т. - К., 1989-1993.
3. Заповедники Украины и Молдавии. - М., 1987.
4. Заповідники і національні природні парки України. -К, 1999.
5. Коротун ЇМ. Природні ресурси України: Навч. пос. -Рівне, 2000.
6. Костриця М.Ю. Українське географічне краєзнавство: історія, методологія, постаті, практика.— Житомир: Косенко, 2006. — 444 с.
7. Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство. Навчальний посібник. - К.: Альтерпрес, 2003. - 352 с.
8. Природно-заповідний фонд української РСР: Реєстр-довідник заповідних об'єктів. - К., 1986.
9. Репресоване краєзнавство (20-30-і pp.). - К., 1990.
10. Родичкин И.Д. Сады, парки и заповедники Украинской ССР. Заповедная природа. - К., 1985.
11. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. - Львів, 1998.
12. Рыбаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. - К, 1997.
13. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності і культури. Досвід. Проблеми. Перспективи. - К, 1994.
14. Янко М.Т. Топонімічний словник України: Словник -довідник. - К: Знання, 1998.
[1] В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося «поміщицьке, буржуазне, куркульське» краєзнавство. Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності. Зрештою закрили журнал «Краєзнавство», розпустили Український комітет краєзнавства. У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв. Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнавчий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах, вузах, в установах і на підприємствах під науково-методичним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.
[2] Існує погляд на історичне краєзнавство як на допоміжну історичну дисципліну, хоча він видається неправомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмежене коло специфічних проблем (як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика та ін.), які досліджуються за допомогою спеціальних методів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення. Ці міркування мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дисциплін.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 120 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |