Читайте также:
|
Уцілому японське керування спирається на поліпшення людських відносин: узгодженість, групову орієнтацію, моральні якості службовців, стабільність зайнятості й гармонізацію відносин між робітниками й керівниками. Японська система менеджменту визнана найбільш ефективною в усьому світі по головній причині її успіху - уміння працювати з людьми. Японія першої у світі стала розвивати сучасний менеджмент на принципі «людської особистості», залучаючи всіх працівників до діяльності підприємств і фірм, до виготовлення якісної продукції з низькими витратами.Сучасні методи управління склалися в Японії в умовах післявоєнної розрухи, що поставила перед керівниками завдання відновлення соціального, політичного й економічного життя. Під впливом американської окупаційної адміністрації майбутні японські менеджери познайомилися з американською ідеологією і методами управління бізнесом. Саме в цей період лідери японського бізнесу почали відчувати соціальну відповідальність за наслідки своєї діяльності. Керівники японських підприємств виконували свої завдання, спочатку застосовуючи традиційні методи керування до нових умов, а потім за допомогою засвоєних ними теорії й методів американського управління. В результаті основні риси японської системи управління визначає ряд концепцій, відсутніх в американській моделі. Найважливішими з яких є система довічного наймання й процес колективного прийняття рішень. Японське суспільство пронизане духом колективізму. Основний принцип японського менеджменту погоджується з дослідженнями Е. Майо, показавши, що робота – це колективна діяльність. Сьогодні зміна методів управління в Японії характеризується зростанням свободи вибору концепцій для створення оптимальних систем, однак при цьому традиційні методи керування не забуваються. Іншою важливою особливістю японського менеджменту є концепція безперервного навчання. Японці впевнені, що безперервне навчання приводить до постійного вдосконалювання майстерності. Дана система тісно пов'язана із методикою «довічного наймання» і заснована на основному принципі - переважної залежності величини заробітної плати й можливості просування від віку й стажу роботи. В умовах «довічного наймання» це не позбавлено логіки, тому що стимулює прив'язування працівників до однієї і той же фірми протягом тривалого часу. Коротко систему можна охарактеризувати в такий спосіб: постійному працівнику великої корпорації гарантується стійке підвищення заробітної плати рік у рік у міру росту стажу роботи у фірмі. Японці працюють групою більш ефективно, ніж європейці, особливо коли перед ними поставлено складне завдання. Навіть прийняття рішень здійснюється в Японії шляхом групового консенсусу. Можна сказати, що Японія — країна парадоксів. Тут відкидають особистість як окремого індивідуума, але проявляють повагу до думки кожного. Японці проявляють повагу не до посади, що займає та або інша людина, а до того, що конкретне він зробив у житті, до його досвіду. Японець дисциплінований, мислить інтересами групи і здатний на екстраординарні зусилля для досягнення загального добробуту. Японці — цілеспрямовані люди. Вони прагнуть постійно удосконалювати себе. Це прагнення до досконалості дуже допомогло японському менеджменту в інтеграції європейського досвіду керування в традиційну японську культуру. Японське керування спирається на поліпшення людських відносин: узгодженість, групову орієнтацію, моральні якості службовців, стабільність зайнятості й гармонізацію відносин між робітниками й керівниками. Менеджери й працівники можуть мати розбіжності, але це чисто внутрішні справи фірми. І ті і інші дивляться на конкуруючі фірми як на своїх заклятих ворогів. Кожна фірма прагне бути першою у своїй сфері. Престиж значить більше, ніж прибуток. У японських організаціях лідер займає найвідповідальніший пост. Його влада приймається всіма беззастережно. Відсутність його може привести до сумних результатів: група втрачає єдність і тоне у внутрішніх розбратах. Авторитет і влада в Японії залежать від стажу, а не від заслуг. Отже, не завжди керівник є компетентною людиною. Володіння основами японського менеджменту — відмова від вузької спеціалізації, універсальний розвиток працівника і пов'язані з таким розвитком стабільна зайнятість, ротація кадрів фірми, навчання в процесі роботи й т.д.— необхідно кожній фірмі, що бажає не тільки процвітати, але й хоча б існувати.
17. Раціоналізація поміщицького господарства другої половини XVIII — першої половини XIX ст.
Розвиток української економіки в складі Російської імперії в другій половині XVIII ст. характеризується кількома тенденціями. З одного боку, на макро- і мікрорівнях застосовувалися заходи щодо зміцнення дворянського землеволодіння і поліпшення господарювання. Продовжувалося щедре роздавання земель і селян поміщикам. Наприкінці століття кріпосні були прирівняні до нерухомої власності поміщиків. Кріпосництво залишалося абсолютно недоторканним. Указ 1803 р. про вільних хліборобів не мав вагомого значення або наслідків і не вніс істотних змін у кріпосництво.
З іншого боку, відбувався процес розкладу кріпосної системи господарства. Він виявлявся в зростанні промисловості і торгівлі, розширенні застосування вільнонайманої праці і машин у промисловості, у розвитку товарно-грошових відносин у поміщицькому і селянському господарствах, зростанні частки буржуазної власності в різних галузях економіки. Значний вплив на ці процеси мало поглиблення суспільного поділу праці. Таким чином, відбувалося переплетіння двох суперечливих тенденцій у розвитку господарства, що відображалося і в економічній літературі, і в економічній політиці.
Водночас неможливо мати правильне уявлення про розвиток української економіки й управлінської думки у XVIII ст., не враховуючи його специфіки, зокрема, того факту, що цей розвиток відбувався у складі Російської імперії. Цариця Катерина II (1729—1796), що сиділа на російському троні майже всю другу половину XVIII ст. (із 1762 по 1796), з самого початку виявилася затятою прихильницею політики централізації і русифікації всіх земель імперії, у тому числі й України. У 1764 р. вона змусила гетьмана України Кирила Розумовського "добровільно" відмовитися від гетьманського звання. На місце гетьмана прийшла Малоросійська колегія з чотирьох українців і чотирьох росіян на чолі з президентом графом Петром Румянцевим.
Ліквідація гетьманату викликала в Україні опір. Відображенням його стали накази українських депутатів комісії з упорядкування "Нового уложення" (1767). У них висловлювалося бажання залишатися в складі Великоросійської держави зі збереженням тих прав і свобод, що існували при Богданові Хмельницькому.
Проте в 1775 р. була знищена Запорозька Січ, а через кілька років і сама Гетьманщина. У 1781 р. був ліквідований полковий адміністративний устрій України. Водночас створюються три губернії: Київська, Чернігівська і Новгород-Сіверська, що були об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство.
У 1783 р. значна кількість раніше вільного селянського населення України остаточно прикріплюється до землі, і на нього поширюється російський режим повного покріпачення.
У тому ж році жертвою російської нівеляційної політики стало і козацьке військо. Козацькі полки були перетворені в 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби. На підставі "Жалуваної грамоти" 1785 р. українська шляхта набувала прав російського дворянства разом із проголошенням шляхетських свобод, прав самоврядування, корпоративних організацій тощо.
У першій половині XIX ст. процес централізації продовжувався. У 1831 —1835 pp. у містах України скасовується Магдебурзьке право, зокрема давнє самоврядування Києва. Повіти перейменовуються в "уїзди", департаменти генерального суду — в цивільні і каральні палати, маршалки — у предводителів дворянства. У 1842 р. ліквідовується судочинство, здійснюване за Литовським Статутом[2, c. 134-137].
Таким чином, у другій половині XVIII — першій половині XIX ст. царський уряд знищив майже всі ознаки самобутності державного ладу України, ліквідувавши автономію Гетьманщини, її права, вільності і привілеї. Україна перестала існувати як окрема держава. Вона була перетворена в російську провінцію із системою управління за російським зразком. Безумовно, національна українська управлінська думка, як і практика управління, суперечили загальноімперській і, по суті, були принесені в жертву останнім.
До 60-х років XIX ст. не відбулося жодних принципових змін у діях двох зазначених вище протилежних тенденцій у розвитку української економіки. Водночас варто звернути увагу на раціоналізацію поміщицького господарства, пов'язаного з розвитком капіталістичних відносин у надрах попередньої (тобто феодальної) системи. Насамперед потреби експорту сільськогосподарської продукції, особливо пшениці і жита, змушували українських поміщиків інтенсифікувати виробництво, переходити до удосконаленого типу господарства. Трипільна система землеробства поступово замінювалася системою сівозмін, що доповнювалася введенням різноманітних удосконалених знарядь обробітку землі. Одночасно "освічені поміщики" здійснювали і селекцію зернових культур, оскільки досвід переконував їх у тому, що з її допомогою можна досягти значно більшої врожайності.
Раціоналізація поміщицького господарства тісно пов'язана з упровадженням машин. У 30-х роках ставлення поміщиків до машин було стриманим, тому їх доводилося переконувати у вигоді застосування машин, їхніх перевагах тощо. У 40-х роках поміщики вже охоче застосовували машини. Проте їх впровадження стримувалося дорожнечею машин і браком коштів. Тому на місцях стали удосконалювати наявні знаряддя обробітку землі і збирання врожаю. З урахуванням українських умов були поліпшені плуг Сакса, закордонні сільгоспмашини систем Фло, Калло, Клейтона, кінні косарки і грабарки Шміта і Говарда, суффольські і норфольські грабарки тощо. Відмирає ручний обмолот зерна, удосконалюється його зберігання. Все це сприяло розвитку сільськогосподарського машинобудування, відкриттю заводів з виробництва сільськогосподарських машин у Кременчуці, Одесі, Луганську й інших містах України.
Упровадження машин у сільському господарстві України відповідало інтересам селян, оскільки воно звільняло їх від кріпосної праці і сприяло осіданню на своїй землі. Зі свого боку, поміщик часто також віддавав перевагу машині, що обходилася дешевше праці селянина і підвищувала її продуктивність. Більш раціональним було мати мінімум кріпосних, а більше машин. Таким чином, раціоналізація поміщицького господарства, зокрема впровадження машин, сприяла скасуванню кріпосного права і заміні його вільнонайманими працівниками. Подібний процес спостерігався і в промисловому виробництві. Одночасно принципові зміни відбувалися в управлінні виробництвом.
Щоправда, розглядаючи раціоналізацію поміщицького господарства в цей період, не можна не враховувати, що загального поширення вона не набула. Безплатна праця кріпосного призводила до того, що від поміщика не вимагалося хоча б елементарних розрахунків ефективності управління й управлінської ініціативи. Показником багатства поміщицького господарства залишалося число кріпосних душ, а не продуктивність їхньої праці і продуктивність землі.
Тому можна зробити висновок, що раціоналізація поміщицького господарства і пов'язане з нею удосконалення управління справді мали місце в Російській імперії в першій половині XIX ст. Проте вони відбувалися в умовах кризи все ще панівної феодальної економічної системи і тому виявлялися скоріше як тенденція, утверджуючись із труднощами і суперечностями.
Аналогічна ситуація склалася і в промисловому виробництві, зокрема на кріпосній фабриці, що була складовою частиною феодальної економіки. На думку відомого сучасного російського вченого Г. X. Попова, коли ручну працю почали заміняти машини, власник такої фабрики опинився в складному становищі. Він: 1) повинен був зберегти число кріпосних, записаних за фабрикою; 2) не міг переводити їх на інше підприємство; 3) не мав права звільняти кріпосних, якщо вони ставали непотрібними після впровадження машин; 4) не мав права змінювати характер виробництва, скорочувати його тощо. Безперечно, все це гальмувало впровадження машин у промислове виробництво. По суті, кріпосне право або виключало звільнення робітників фабрики, або робило їх витратними для фабриканта (промисловця) Висновки
У цілому в економічній думці першої половини XIX ст. із питань управління поміщицьким господарством існувало два напрями. Представники першого, панівного, зосередили увагу лише на проблемах інтенсифікації кріпосної праці. Вона не потребувала вкладення нових капіталів у виробництво, переходу до більш досконалої агрокультури, сільськогосподарської техніки тощо. Рутинні основи поміщицького господарства, права його власника не зачіпалися. Управління виробництвом зводилося лише до контролю над працею належного йому працівника.
Представники другого напряму акцентували увагу на раціоналізації поміщицького господарства шляхом пропаганди агрономічних знань, упровадження нових сільськогосподарських машин, удосконалення управління господарством тощо. Проте реалізація цієї програми наштовхувалася на консерватизм більшості дворянства, відсутність необхідних капіталів. До того ж прихильники другого напряму, як і першого, не порушували питання про передачу у власність селян оброблюваної землі, ліквідацію феодальної монархії.
Таким чином, незважаючи на відмінності напрямів, для вчених і громадських діячів першої половини минулого століття основними питаннями були — кріпосне право, феодальна організація і управління господарством, ставлення до них, реформування господарства. Ситуація радикально змінилася після реформи 1861 р. У центр уваги передової економічної думки були висунуті інші питання. Ними стали: подолання відставання в економічному і соціально-політичному розвиткові від головних капіталістичних держав Заходу, індустріалізація і впровадження досягнень технічного прогресу в усі галузі народного господарства, підвищення продуктивності сільськогосподарського і промислового виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на суспільно-економічне життя, подальший розвиток підприємницької ринкової економіки. З усім цим пов'язаний і якісно новий, інтенсивний розвиток не тільки загальної економічної теорії, а й управлінської думки в Україні.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 70 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |