Читайте также:
|
Виявлені шляхи економічного стимулювання розвитку малого бізнесу припускали ряд заходів фінансового, кредитного, податкового вдосконалення, направлених на підвищення ефективності функціонування малих підприємств. Разом з тим важливим напрямом підвищення економічної ефективності малих підприємств є вдосконалення їх організаційної структури, що припускає розробку принципів побудови органів управління малими господарськими одиницями, створення мережі взаємозв'язаних, але самостійних господарських ланок економіки, що підсилюють їх мобільність, динамічність, що підвищують вагу і значення в економіці регіону.
Досвід багатьох країн Європи, що стали на шлях побудови ринкових відносин в економіці, підказує, що добитися значного підйому малого бізнесу неможливо без створення органів управління процесами становлення і розвитку малих підприємств, кооперативів і індивідуальної підприємницької діяльності. Стихійність і некерованість даних процесів може привести до структурних перекосів, фінансової нестабільності в економіці, соціальній напруженості в суспільстві. Створення органів управління дозволить більш цілеспрямовано здійснювати господарську політику з боку держави по відношенню до малого бізнесу, подавати конкретну фінансову підтримку адресного характеру, усувати ту несприятливу дію з боку монопольних структур економіки, які у багатьох випадках намагаються чинити фінансовий тиск на малі форми господарювання, а у ряді випадків добиваються простого підпорядкування. Тому найважливішим напрямом перетворень економіки в регіоні є організаційно-структурне вдосконалення органів управління малими підприємствами, здатних виразно поліпшити ситуацію в питаннях їх підйому і розвитку.
У практиці господарського життя використовуються різні типи організаційних структур. Ми детально не зупинятимемося на їх характеристиці, виділимо тільки такий тип, який найбільшою мірою відповідає вимогам управління малого бізнесу і в максимальній мірі дозволяє реалізувати його на практиці.
Якщо до питання про організацію структури управління малим бізнесом підійти з погляду єдності, цілісності структури, справедливого розподілу відповідальності за повноваження, то в зв'язку слід виділити перш за все організацію з лінійно-функціональним типом управління. Найпоширенішою формою організації і найприйнятнішої в діяльності малих підприємств нашого регіону ми рахуємо організацію з лінійно-функціональним типом управління. Дана форма організації поєднує в собі лінійне управління із спеціальними допоміжними структурами - функціональними, які виконують ту або іншу функцію в рамках всієї організації, в її єдності і цілісності.
Побудова організації припускає проведення аналізу умов її функціонування:
1. Аналіз діяльності передбачає визначення об'єму намічених робіт, які необхідно виконати, і визначення засобів і способів здійснення координації дій суб'єктів господарювання.
2. Аналіз рішень націлює на ухвалення ефективних рішень, що враховують особливості реальної обстановки, і участь усіх членів організації в їх вироблення і реалізації.
3. Аналіз відносин встановлює порядок підлеглості, субординації в процесі здійснення ухвалених рішень і ступінь участі кожного члена організації у виконанні поставлених цілей.
На нашу думку, найприйнятнішою формою організації малих господарських одиниць в регіоні може бути Союз малих підприємств, який в своїй діяльності використовуватиме передовий зарубіжний досвід і новітні досягнення у області управління підприємництвом, застосовує сучасні методи менеджменту. Союз малих підприємств регіону функціонуватиме на основі статуту, прийнятого на загальних зборах представників малих підприємств, і почне здійснювати свою господарську діяльність з моменту реєстрації. Основні задачі Союзу малих підприємств:
¾ розвиток підприємницької демократії, що припускає колективне обговорення питань діяльності малого бізнесу, узагальнення передового досвіду і вироблення рекомендацій по повнішому використовуванню резервів і можливостей малих підприємств, підтримки підприємницького руху;
¾ забезпечення захисту і надання юридичної допомоги малим підприємствам, представлення їх інтересів у відповідних державних і інших органах, а також в міжнародних організаціях;
¾ сприяння координації діяльності малих підприємств; організації ділових зв'язків; матеріально-технічне забезпечення, переробка, зберігання і збут продукції малих підприємств;
¾ вивчення стану і перспектив розвитку ринку товарів, робіт, послуг на виробництві і продажу яких спеціалізуються малі підприємства;
¾ надання необхідного сприяння малим підприємствам в рекламі продукції, робіт, послуг;
¾ підготовки висококваліфікованих фахівців для малих підприємств, підвищення кваліфікації кадрів.
Союз малих підприємств буде організацією, що здійснює управління всіма сторонами ділової активності первинних господарських одиниць - малих підприємств, беручи як початковий момент цієї діяльності і завершення його циклу - ринок.
Надаючи величезні можливості малим підприємствам, Союз повинен проводити велику роботу в питаннях розробки стратегії розвитку малих підприємств, визначити тактику господарської діяльності, здійснювати консультування і давати оцінку діяльності малим підприємствам регіону.
В умовах ринку розробка і ухвалення стратегії є однією з найважливіших функцій Союзу малих підприємств. Без стратегічного підходу в питаннях діяльності малих підприємств неможливо здійснювати ефективне керівництво ними. Стратегія - це генеральна програма дій, що виявляє пріоритети проблем і ресурси для досягнення поставленої мети. Стратегія формує головну мету і основні шляхи її досягнення таким чином, що малі підприємства регіону одержують єдиний напрям керівництва дій.
Суть стратегії, здійснюваної Союзом малих підприємств полягає в наступному:
1. Виділення як пріоритету в діяльності малих підприємств соціально-економічних цілей, що припускають заборону прагнення до максимізації поточного прибутку в збиток рішенню довгострокових задач.
2. Орієнтація в своїй діяльності більшою мірою на передбачення змін зовнішнього середовища, ніж реагування на внутрішні зміни, що вже відбуваються.
3. Встановлення обґрунтованого, першочергового розподілу щодо більш менш завжди обмежених ресурсів, визначення конкретних цілей і мобілізація всіх ресурсів для їх досягнення.
Постійні елементи процесу розробки стратегії, що не втрачають своєї значущості при будь-якій його зміні методологічного інструментарію – це формування цілей, оцінка стану зовнішнього середовища і рівня конкурентоспроможності власних позицій, розподіл ресурсів, становлення конкретних програм дій на перспективу.
Оцінка ефективності стратегічних позицій малого бізнесу на регіональному ринку визначається на основі наступних критеріїв:
а) частка ринку контрольована малим бізнесом, і відносний рівень цього контролю з боку середніх і крупних підприємств;
б) можливість повного використовування в даній стратегії ключових чинників маркетингової і загальногосподарської діяльності в цілому (доступ до джерел сировини, енергії, дешевого кредиту, технічні і виробничі можливості, ефективні канали збуту);
в) пріоритет перспективних напрямів розвитку малого бізнесу.
Стратегія спирається на прогнозування довгострокових і перспективних змін ринку, то тактика відображає кон'юнктурні міркування і принципи формування ринку на найближчу перспективу, на наявну номенклатуру товарів.
Тактика розробляється Союзом малих підприємств на найближчий рік і регулярно, не чекаючи закінчення цього терміну, піддається ревізії і, якщо необхідно, корекції. До числа задач, вирішуваних в ході вироблення тактики, відносяться наступні: організація маркетингових досліджень для забезпечення ефективного руху товару; здійснення реклами і стимулювання продажів відповідно до життєвого циклу товару; визначення принципів виходу на ринок з новим товаром. Без організації ефективної системи руху товару комерційна результативність роботи малих підприємств виявиться невисокою. Так само, без своєчасної і переконливої реклами, тобто інформації про споживацькі властивості товарів, той не дійде до потенційного споживача. Нарешті, тактично невірний вихід з новим товаром здатний принести великі збитки через невдале співвідношення між об'ємом виробництва і масштабом реклами.
До числа тактичних прийомів, найпоширеніших в господарській практиці підприємництва, відносяться наступні:
¾ енергійні оперативні дії по просуванню товарів;
¾ рекламні заходи;
¾ активна участь у виставках і ярмарках;
¾ маркетингові дослідження ринку;
¾ розширення номенклатури товарів;
¾ адаптація товарів до специфічних вимог покупців;
¾ підвищення ефективності сервісу.
У плані вироблення тактики Союзу малих підприємств неодмінно повинні бути вказані заходи, які слід робити, коли виявляються відхилення від ходу очікуваних подій і необхідне швидке і чітке реагування на ці відхилення. Тактика повинна бути такою, щоб забезпечити малим підприємствам активність і розв'язати ініціативу всіх зайнятих в ньому працівників.
Найважливішим напрямом діяльності Союзу малих підприємств буде збір, обробка і використовування інформації. Інформація - невід'ємна складова частина ринкового середовища. Здійснювати розробку стратегії і реалізації тактики малого бізнесу неможливо без володіння якісною і об'ємною інформацією. Збір даних про стан ринку і його аналіз - достатньо трудомістка робота, що вимагає систематичного проведення.
Типова схема збору і аналізу такої інформації приводиться на рисунку 3.2.
Рис. 3.2. Система збору і обробки інформації стосовно стану малого бізнесу
Кінцевою метою обробки зібраної інформації буде аналітична робота по виробленню господарської політики Союзом малих підприємств. Союз малих підприємств, концентруючи засоби, що виділяються його членами як внески, утворює фонд розвитку малого бізнесу регіону. Зібрані засоби прямують в першу чергу на технічне переозброєння малих підприємств. Методика розрахунку засновницького фонду для підприємств регіону, що направляється, в першу чергу, на їх технічну реконструкцію, розроблена авторами і може з успіхом використовуватися в практичній діяльності Союзу малих підприємств.
Створення Союзу малих підприємств в регіоні є прикладом горизонтальної інтеграції малих підприємств. Стимул такої інтеграції знаходиться усередині самих малих форм господарювання і полягають в створенні організаційної структури здатної виражати, реалізовувати можливості малих ланок економіки, не здатних самостійно впливати на господарську політику держави. Разом з тим, існує і вертикальна інтеграція малих господарських форм де організаційною основою процесу інтеграції є система субпідряду. У світовій практиці широко поширений досвід організації субпідрядної системи, званої іноді "системою винесення виробництва". Досвід тісної співпраці малих і великих підприємств, накопичений в індустріально розвинених країнах, заснований перш за все на взаємних інтересах, може, на нашу думку, широко упроваджуватися і в нашому регіоні. Переваги малих господарських форм найбільшою мірою виявляються саме в умовах тісної інтеграції з крупними господарськими ланками, саме субпідряд дозволяє максимально реалізувати можливості малих підприємств. Основні риси субпідрядної системи полягають в наступному:
¾ встановленню тривалого і жорсткого контролю головної компанії за якістю і собівартістю продукції субпідрядника;
¾ визначенню конкретних термінів поставки продукції з узгодженням їх об'ємів, що є основною умовою системи «точно в час», яка широко розповсюджена в Японії та країнах Заходу;
¾ здійснення швидких за терміном поставок та якісних комплектуючих вузлів та деталей, виробництво яких в головній компанії не є ефективним та продуктивним;
¾ різке зниження витрат на виробництво та поставки комплектуючих вузлів та деталей.
Організація субпідрядної системи визначається перш за все практичними задачами виробничої діяльності крупних підприємств. Багато крупних підприємств регіону знаходяться залежно від постачальників комплектуючих виробів. Диктат постачальників, які не бажають перебудовуватися на випуск нової продукції, практично паралізує оновлення виробництва головних підприємств. Тільки корінна реорганізація крупних господарських комплексів з включенням в них на основі субпідряду малих господарських одиниць допоможе швидко освоювати випуск нової технологічно складної продукції, гнучко перебудовувати виробничий цикл. Дуже важливо, щоб при організації субпідряду контрагенти крупних підприємств знаходилися в недержавних формах власності. Ця обставина багато в чому сприяла б зміцненню дисципліни поставок. Адже малі підприємства, що виробляють комплектуючі вироби, залежать напряму не від вищестоящих органів, а від споживачів своєї продукції. Проте найдоцільнішої на первинному етапі створення субпідрядної системи явилася б організації конкуренції за виконання замовлень головної організації [88,с.45-47].
Для розвитку субпідряду необхідна цілеспрямована, продумана система залучення малих господарських форм крупними державними підприємствами за допомогою замовлень і контрактів, що дозволило б розширити мережу малих підприємств в регіоні і разом з тим підвищити ефективність функціонування крупних виробничих об'єднань і підприємств. Для розробки системи субпідряду крупні підприємства при тісній взаємодії з Союзом малих підприємств повинні проаналізувати поточну економічну ситуацію, щоб визначити ті види продукції, які знижують рентабельність їх виробничої діяльності і виготовлення яких слід передати малим підприємствам регіону. До таких видів відноситься продукція з високими витратами виробництва, що ускладнює управління процесами технологічного циклу і підвищує накладні витрати підприємства. Слід вказати перш за все на продукцію з високим ступенем трудомісткості, яка є непрофільною для даного підприємства і з виробництвом якої пов'язана значна перевитрата матеріалів, електроенергії, палива. На нашу думку, було б доцільно передати малим підприємствам виробництво саме таких видів продукції, а також ряд допоміжних і заготовчих виробництва, наприклад: виготовлення технологічного оснащення, метизів, кованих деталей, деяких видів штампів, литва, виготовлення інструменту, контрольно-вимірювальних приладів, розкрою матеріалів, ремонт устаткування тощо
Так, в багатьох фірмах Заходу відсутнє заготовче і допоміжне виробництво, яке виключене з технологічних процесів передано субпідрядним фірмам. Згідно документа "обстеження зміни внутрішньофірмового виробництва і поставок із сторони: співвідношення в автомобільній промисловості Японії і США", підготовленого економічним інститутом при Асоціації сприяння автомобілебудівній промисловості, в японському автомобілебудуванні із сторони поступає 70% необхідних деталей і вузлів. У той час усередині фірми "Дженерал моторз" виготовляється 52% всіх деталей, "Форд" - 41%, "Крайслер" - близько 40%. Аналогічна ситуація спостерігається і у виробництві кольорових телевізорів. У Японії ступінь такої залежності складає - 70-80%. У протилежність цьому, в США і європейських країнах на поставки із сторони доводиться порівняно невелике число - 50-80%. Проте проблема полягає у тому, що така висока питома вага поставок із сторони в Японії обумовлена не розподілом праці між фірмами. Поставки ці забезпечують субпідрядні фірми, які прив'язані до материнських компаній великою кількістю «ниток», виробничих зв’язків.
Для розвитку субпідрядної системи в регіонах необхідна продумана концепція взаємодії крупних і малих структур економіки, тобто організаційна структура субпідряду. Існує два види організаційних структур, сформованих на якісно різних принципах. До першого вигляду відноситься організаційна структура, побудована за принципом периферії. Схема такої структури представлена на рисунку 3.3.
Рис. 3.3. Субпідрядна система, побудована за принципом периферії
Особливістю діяльності такої субпідрядної системи є те, що головна фірма або компанія бере на себе функції по контролю за діяльністю всіх підприємств, з якими укладені договори поставки, і здійснюють його повсюдно.
Існує і інша організаційна структура, побудована за пірамідальним принципом. Схема такої структури представлена на рисунку 3.4. Субпідрядна система, побудована за пірамідальним принципом, функціонує таким чином, що головна компанія здійснює контроль за поставками субпідрядників першого ступеня, ті в свою чергу здійснюють контроль за ставками підприємств другого ступеня, які контролюють поставки продукції підприємств, що стоять ступенем нижче, і так далі, по всій організаційній структурі субпідрядної системи. Дана організаційна структура є раціональнішою, бо дозволяє значно спростити функції управління і контролю за діяльністю субпідрядників з боку головної організації, значно зменшити кількість бюрократичних структур, підвищити динамічність субпідрядної системи, її гнучкість і мобільність. Разом з тим, розвиток субпідряду за пірамідальним принципом дозволить змінити структуру управління найголовнішої організації, яка звільниться від зайвих управлінських підрозділів, передавши їх безпосередньо самим малим підприємствам, що є субпідрядниками, або значно скоротивши їх до оптимальних розмірів. Такі основні пропозиції по організації субпідрядної системи в регіоні.
Рис. 3.4. Субпідрядна система, побудована за пірамідальним принципом
Система субпідряду повинна бути організована так, щоб змагання між самими субпідрядниками за отримання замовлення і приводило до підвищення якості продукції і поступового зниження витрат виробництв на малих підприємствах, що покращує положення крупних підприємств і, кінець кінцем, економіки в цілому. Конкуренція повинна стати наріжним принципом організації субпідрядної системи.
Зрештою подібна система понизить сукупні витрати на виробництво в цілому. Тому існування підприємств-субпідрядників більшою мірою сприятиме такому типу відтворення, який забезпечить постійне зростання його ефективності.
Важливим напрямом діяльності Союзу малих підприємств буде організація малих підприємств в торгівлі і сфері послуг. Тісна співпраця дрібних підприємців з відомими торговими організаціями і фірмами, заснована на контрактній системі, на Заході одержала назву "франчайзинг". Даний напрям є вельми перспективним для малих торгових і комерційних підприємств регіону. За контрактом типу "франчайзинг" мале підприємство може користуватися торговою маркою свого головного підприємства, одержувати від нього фінансову допомогу, консультації по управлінню, здійснювати професійну підготовку персоналу, мати доступ до сучасної реклами. У ряді випадків крупні організації можуть забезпечувати централізоване ведення бухгалтерського обліку і комерційних операцій.
За надання перерахованих послуг мале підприємство, за умов контракту, готове оплачувати головній організації одноразовий внесок, а потім відраховувати певний відсоток від річного об'єму продажів. Величина одноразового відсотка відрахувань від об'єму продажів визначатиметься перш за все суб'єктами підприємництва і контролюватиметься Союзом малих підприємств з метою дотримання прав малих підприємств і захисту їх інтересів.
Система "франчайзинг" дасть крупному торговому підприємству певні вигоди і переваги в порівнянні з організацією або покупкою власної торгових точок. Перш за все, крупний капітал організовує мережу торгових підприємств з мінімальними витратами, здаючи в наймання приміщення або інші об'єкти, або використовуючи власність малого підприємства, тобто у всіх випадках крупна організація одержує економію за рахунок постійного капіталу малих підприємств. Через систему "франчайзинг" крупна торгова структура забезпечує також захоплення ринків збуту, освоєння з мінімальними витратами нових ринків, використовуючи при цьому ініціативу дрібних торговців, їх досвід, гнучкість і швидку пристосованість до умов попиту споживачів, що постійно змінюються.
Серед багатьох задач, що стоять перед Союзом малих підприємств регіону, слід особливо виділити роботу у області організації і ведення зовнішньоекономічної діяльності малих підприємств. Важливість встановлення прямого зв'язку із зарубіжними підприємствами визначається перш за все можливістю стикнутися з передовим виробничим досвідом, зіставити і порівняти свої виробничо-технічні можливості зі світогосподарськими, визначити свою економічну нішу для форсованого подолання розриву і подальшого ефективного розвитку.
Включення регіональної економіки в світогосподарські зв'язки, при якому безпосередньою метою виробництва і реалізації товарів виступає отримання прибутку, припускає необхідність проходження складного шляху перетворення виробничих і організаційних структур. Тому перед Союзом малих підприємств стає ряд наступних задач:
¾ вибір найраціональнішої сфери взаємодії структур регіональної економіки з економічними структурами інших країн; визначення напрямів розвитку виділених сфер взаємодії; створення механізму управління зовнішньоекономічними зв'язками малих підприємств, який давав би можливість диференційованого включення в систему світогосподарських зв'язків відповідно до об'єктивно обумовлених критеріїв ефективності;
¾ забезпечення умов для гнучкого перетворення механізму включення в світогосподарські зв'язки, які дали б можливість маневрування в рамках намічених напрямів співпраці і вибраних пріоритетів. Основою сучасних світогосподарських зв'язків є не тільки і не стільки товарне виробництво, а перш за все тісна виробничо-інвестиційна взаємодія у всіх сферах світового господарства. Акценти в зовнішньоекономічних зв'язках повинні бути зміщені від торгівлі до господарської ланки, до налагодження широкої співпраці у виробничій сфері. На таких загальнотеоретичних і методологічних позиціях повинна будуватися діяльність Союзу малих підприємств в проведенні зовнішньоекономічної політики. Разом з тим, слід зазначити, що участь підприємств в сумісному виробництві і у взаємному обміні продукцією стане одним з основних потенційних джерел розширення товарообігу. При цьому до зовнішнього торгового обороту залучається не тільки кінцева продукція, але і цілий ряд виробів, що використовуються при її створенні, таким чином налагоджуються поставки продукції між підприємствами на всіх стадіях виробничого процесу.
Встановлення господарських зв'язків між малими підприємствами різних національних економік повинне здійснюватися поетапно.
На первинній стадії зближення виробничих структур в процес інтеграції вступають ті малі підприємства, які мають схожу виробничу структуру, аналогічні технологічні цикли, володіють значним досвідом організації і ведення зовнішньоекономічної діяльності. Найшвидше і міцно встановлюються зв'язки між малими підприємствами, що мають порівняно однаковий виробничий і технологічний рівень.
На стадії посилення економічного співробітництва сила взаємодії зв'язків якісно зростає, що виявляється перш за все в зростанні вимог до параметрів і технічного рівня виробів, умов використовування продукції, що поставляється на світові ринки. Передбачається також раціональне розчленовування виробничо-технологічних ланцюгів, винесення їх за національні рамки і на базі цього налагодження зустрічних поставок з тим, щоб обмін між малими підприємствами забезпечував всім необхідним матеріалом певні ланки технологічного процесу, повністю задовольняючи потреби підприємств в окремих компонентах і сприяв тіснішому зближенню підприємств. Вирівнювання об'ємів взаємних поставок, включення в сферу співпраці питань інвестиційної діяльності, проведення проектних розробок, організація сумісного виробництва товарів і надання послуг, їх реалізація - все це з часом може перейти на якісно новий рівень – сумісне підприємництво.
Союз малих підприємств в організації і управлінні зовнішньоекономічною діяльністю малих господарських форм повинен орієнтуватися на послідовність здійснення вказаних етапів. Разом з тим слід зазначити, що окремі стадії процесу зближення можуть бути відсутніми. Проте у будь-якому випадку в інтересах, отримання малими підприємствами найбільшого ефекту від співпраці необхідно прагнути до максимального стиснення в часі всіх етапів проходження процесу встановлення прямих господарських зв'язків. Все це припускає чітку і послідовну організацію, оскільки процес зближення різних національних господарських ланок повинен йти одночасно по декількох напрямах: а) розробка науково-технічної програми співпраці; б) встановлення і підтримка єдиної інноваційної політики; у)узгоджений розвиток і розміщення основних і допоміжних виробництв; г)виробітку комерційної політики, щодо форм і методів реалізації продукції.
Відображений процес встановлення прямих зв'язків між окремими національно-господарськими одиницями - малими підприємствами, що входять в національні організаційно-економічні структури, є трудомістким і тривалим. Взаємодія в рамках єдиного інтернаціонального середовища відбувається на межі міжфірмового стику, де встановлюються прямі зв'язки між окремими національно-господарськими структурами та їх осередками, зв'язаними між собою виробничими контактами.
Союз малих підприємств регіону, розробляючи і встановлюючи прямі виробничі зв'язки між малими підприємствами різних національних економік, забезпечує поступове рішення ряду задач. По-перше, сприяє освоєнню нових зразків виробів, що вимагають інвестицій, виробництво яких на базі прямих зв'язків дозволить уникнути дублювання, розпилювання засобів. По-друге забезпечує раціональне територіальне розміщення об'єктів виробничого характеру і сфери послуг, взаємно доповнюючи один одного і забезпечуючи створення єдиного технологічного ланцюга. По-третє, підвищує ефективність використовування наявної науково-дослідної і випробувальної бази при проектуванні виробів, доведення і освоєння зразків виробів, організації серійного виробництва продукції. По-четверте, припускає здійснення спільними зусиллями партнерів торгово-збутових заходів, таких як вивчення ринків, проведення реклами, розробка відповідної упаковки, товарів, організація продажу і сервісного обслуговування.
Ефективним способом вивчення і освоєння передового досвіду, накопиченого зарубіжними партнерами, є безпосереднє залучення компетентних керівників, менеджерів, інженерів до керівництва вітчизняними господарськими структурами, обмін і зарубіжне стажування фахівців.
Для встановлення ефективних зовнішньоекономічних зв'язків важливо створити механізм, що забезпечує обов'язкове виконання ув'язнених між партнерами контрактів, на основі яких здійснюються надійні, чіткі і своєчасні поставки. Безперебійне надходження інформації про стан зовнішнього середовища дозволить керівництву малих підприємств ухвалювати оперативні дієві рішення, підсилить гнучкість і маневреність малих підприємств. Широкі повноваження, що надаються малим господарським формам, не обмежуватимуться структурами управління Союзу малих підприємств, його задачі припускають, перш за все, допомогу в управлінні і дотримання економічної відповідальності за виконання взаємних зобов'язань перед іноземними партнерами.
Таким чином, організаційно-структурне вдосконалення малих підприємств регіону припускає створення Союзу малих підприємств як єдиного центру виробничо-технологічної, науково-дослідної, інвестиційної, кадрової політики. Функції, що виконуються Союзом малих підприємств забезпечать широкий розвиток мережі малих господарських форм в самих різних формах - субпідрядна система, франчайзінгова система, контрактна система і т.д. Слід зазначити - встановлення і розвиток безпосередніх господарських зв'язків на рівні первинних осередків економіки – малих господарських форм, є складним, багатоплановим процесом, який повинен розглядатися в єдності усіх структурних елементів, в усіх питаннями забезпечення злагодженої роботи всіх його складових.
РОЗДІЛ 4
ОЦІНКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ СТРАТЕГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ
4.1. Загальна характеристика природно-ресурсного потенціалу Закарпатської області
Закарпатська область — це область, яка розташована на південному заході України в межах західної частини Українських Карпат та Закарпатської низовини. Закарпаття — це єдина частина України, розташована за головним Карпатським хребтом, яка входить до складу Паннонського басейну і тим самим єднає Україну з цією частиною Середньої Європи. З іншого боку, уздовж південного краю Карпат та р. Тиса проходить шлях, який зв’язує Закарпаття із Словаччиною і Чехією на заході та з Молдавією на сході. Таке географічне розташування вплинуло на те, що Закарпаття входило упродовж кількох століть до складу державного організму, що посів ядро Паннонської низовини — Угорщини, та сприяло різним політичним і культурним впливам на Закарпатті. Проте Закарпаття не лежало на головних шляхах і було надто мале, щоб відіграти більшу роль, ніж провінції Угорщини, в складі якої не утворило навіть однієї адміністративної одиниці, але входило до складу кількох жуп (Мараморош, Уґоча, Берег, Унґ, Земплин, Шариш, Спиш), що простягалися ще далі на південь й обіймали частини угорської, словацької й румунської етнографічної території [79].
На даний час Закарпаття – це найзахідніша і водночас наймолодша область України. Як адміністративно-територіальна одиниця утворена і входить до її складу тільки з 22 січня 1946 р.
Область має вигідне економіко-географічне положення, яке суттєво впливає на потенціал регіону, оскільки Закарпаття на північному сході, сході і південному сході межує зі Львівською та Івано-Франківською областями, а на північному заході, заході і півдні кордони області співпадають з державним кордоном України та кордонами країн Європейського Союзу загальною протяжністю 467,3 км, у т.ч. з Польщею – 33,4 км, Словаччиною – 98,5 км, Угорщиною – 130,0 км та Румунією – 205,4 км. В області є 19 пунктів перетину кордону з сусідніми державами [198, с. 21]. Це надає можливості формування логістичного потенціалу та потенціалу транскордонного співробітництва, посилення інституціональної поліфонії в регіоні як фактора регіональної конкурентоспроможності.
Територія області на півночі захищена Карпатським хребтом, з північного заходу – Татрами, з півдня – західними Румунськими горами і Мараморошським масивом. Від інших регіонів України область відділяють Яблунецький, Вишківський, Ужоцький, Вервицький та Воловецький перевали висотою від 931 до 1614 метрів над рівнем моря.
Протяжність території із заходу на схід становить 184 км, із півночі на південь – 80 км. Обласний центр Закарпаття – м. Ужгород, розташований на відстані 788 км шосейними дорогами та 898 км залізницею від м. Києва. Таке унікальне геополітичне розташування області на перехресті міжнародних транспортних, економічних, торговельних, культурних шляхів надає їй низку геоекономічних переваг у зовнішньоекономічній діяльності, сприяє розвиткові і подальшому поглибленню всебічного міждержавного співробітництва, відводить важливу роль цього регіону в інтеграції України в європейські структури.
Площа Закарпаття становить 12,8 тис. кв. км або 2,1 % території України. За площею – це одна з найменших областей України: в переліку регіонів займає 24 місце за цим показником. Площа регіону майже утричі менша від найбільшої за площею Одеської області (33,3 тис. кв. км) і дещо більша від найменшої за площею Чернівецької області (8,1 тис. кв. км). Крім цього, Закарпатська область є однією з найменших серед областей Західного регіону України, займаючи тільки 11,6 % його території [166; 198, с. 21].
Станом на 1 січня 2011 року за адміністративно-територіальним устроєм Закарпатська область включає в себе 13 районів, 11 міст (5 з яких – обласного значення), 19 селищ міського типу, 307 сіл та 579 сільських населених пунктів. Відповідно адміністративне управління здійснюють 11 міських, 19 селищних та 307 сільських рад [198, с. 332-333].
За останні 10 років в адміністративно-територіальному устрої області сталися суттєві зміни. Статус селищ міського типу отримали 8 сільських населених пунктів: Колочава, Майдан – Міжгірського району, Ільниця, Довге – Іршавського, Тур’ї Ремети – Перечинського, Поляна – Свалявського, Нижні Ворта – Воловецького та Богдан – Рахівського районів. В 2004 році Перечин отримав статус міста районного значення.
Постановами Верховної Ради України в 1998 році м. Хуст, в 2001 році м. Берегове, а в 2003 році м. Чоп віднесено до міст обласного значення, з підпорядкуванням Хустській міській раді сіл Зарічне, Кіреші, Чертіж та Берегівській – села Затише. За зазначений період утворено 31 сільську раду та відновлено раніше об'єднаних і ліквідованих 9 сільських поселень. Певні зміни відбулися в перейменуванні сільських рад та сільських поселень. На території щільного проживання населення угорської національності повернуто історичні назви 38 селам у Берегівському, Виноградівському, Мукачівському та Ужгородському районах. Проведено також уточнення назв 80 сільських поселень.
За чисельністю населення серед регіонів країни Закарпаття знаходиться на 17 місці. Станом на 1 січня 2010р. в області проживало 1244,8 тис. осіб. У загальній чисельності населення України на область припадає 2,6 %. Серед інших регіонів меншими за чисельністю, за даними Всеукраїнського перепису населення, є Волинська (1066,6 тис. осіб), Кіровоградська (1128,7 тис. осіб), Рівненська (1173,1 тис. осіб), Тернопільська (1142,0 тис. осіб), Херсонська (1173,7 тис. осіб), Чернівецька (922,7 тис. осіб) області.
Щільність населення Закарпатської області висока і складає 97,25 осіб/кв. км. В гірських районах щільність нижча: від 35 осіб/кв. км у Великоберезнянському до 47 осіб/кв. км – у Воловецькому районах. У Виноградівському районі щільність становить 169,24 осіб/кв. км, цей показник найвищий серед районів області. У містах обласного підпорядкування найщільніше заселені – м. Ужгород (3661,85 осіб/кв. км) та м. Мукачеве (3023,59 осіб/кв. км) [166]. За середньою густотою населення область серед інших регіонів країни займає 8 місце.
Важливим фактором розвитку регіону виступають позитивні демографічні зміни. В Закарпатті чисельність населення, один з основних показників демографічного потенціалу регіону, за 50 років змінювався по-різному. Значне збільшення чисельності населення спостерігалось у 1950-60 роках, коли природний приріст населення становив у середньому 13,6 тис. осіб на рік. Упродовж наступних років збільшення продовжувалося, проте вже простежувалася тенденція до зменшення загального приросту, що призвело до абсолютного зниження чисельності населення. У 1995 році на Закарпатті вперше зафіксовано зменшення чисельності населення, яке за 7 років склало 30,4 тис. осіб. Скорочення чисельності населення відбулося за рахунок міських жителів – на 47,1 тис., в той час як у сільській місцевості чисельність населення за той самий період збільшилася на 16,7 тис. осіб [78].
За інформацією прес-служби Міністерства юстиції України тільки у 2008 році народжуваність в Закарпатській області вперше перевищила смертність. У першому кварталі 2009 р. це перевищення склало 2 %, у другому – 7 % (у 2009 році рівень загальної народжуваності в області склав 14,6 % і був одним з найвищих серед регіонів країни), а вже за підсумками 2010 року — 19 %. При цьому Закарпаття залишається постійним багаторічним лідером в Україні щодо зростання співвідношення новонароджених до померлих на користь народжених [156]. Але слід відмітити, що зростання відбувається головним чином за рахунок ромської національності.
Динаміка народжених та померлих в Закарпатській області за період 2005 – 2009 років представлена у таблиці 4.1., дані якої свідчать про значний і стабільний приріст населення області із року в рік, що позитивно характеризує демографічну політику регіону і формує базис трудових ресурсів у довгостроковій перспективі.
Таблиця 4.1
Показники народжених та померлих в Закарпатській області
у 2005 – 2009 роках (осіб)*
| Кількість народжених | ||||||
| у міських поселеннях | ||||||
| у сільській місцевості | ||||||
| Кількість померлих | ||||||
| у міських поселеннях | ||||||
| у сільській місцевості | ||||||
| Природний приріст, скорочення(-) населення | -706 | |||||
| у міських поселеннях | ||||||
| у сільській місцевості | -771 | -45 |
* Розраховано за: [169, с. 364; 170, с. 340]
За даними Головного управління статистики у Закарпатській області, станом на 1 січня 2010 року переважна більшість жителів області – 62,8 % – проживає в сільській місцевості. Середня тривалість життя закарпатців становить 69 років, зокрема жінок у межах – 74, чоловіків – 65 років.
Чисельність населення одного села на Закарпатті в середньому становить 1,4 тисячі осіб (середній показник в Україні – 0,7 тис. осіб). Найбільшим за чисельністю населення не тільки в області, а і в Україні є Тячівський район, на території якого проживає 13,8 % мешканців краю. Найменший – Воловецький район, чисельність населення якого становить 2,0 % від загальнообласної. П'ята частина населення області проживає в 192 населених пунктах області, які мають статус гірських [78].
Зміна чисельності наявного населення в Закарпатській області за останні п’ять років проілюстрована на рис. 4.1.
Рис. 4.1. Зміна чисельності наявного населення в Закарпатській області у 2005 – 2010 роках
Розраховано за: [155]
Також для Закарпаття характерна відносно невисока частка українців у національному складі населення (близько 80 %). Область є багатонаціональною. Специфічне прикордонне розташування та складний історичний розвиток території Закарпаття пояснюють присутність в області кількох значних етнічних общин, серед яких угорська (друга за кількістю після корінного населення), яка складає близько 12 % від усього населення області, та румунська – близько 3 %. Територія проживання угорців – райони на південному заході області, що межують з Угорщиною. У деяких з них частка угорців сягає навіть 50 %. Румуни в основному розселяються у південно-східних районах. Третьою за кількістю етнічною групою є росіяни, їх частка в населенні Закарпаття складає близько 3 %. Цигани – четверта за кількістю населення народність Закарпатської області. Крім цього, на території області проживає кілька національних меншин, частка яких не перевищує 1 %. Серед них: словаки, білоруси та німці. А взагалі на території Закарпаття проживає понад 30 національностей.
Станом на 1 січня 2009 року ресурсний потенціал Закарпатської області був задіяний у всіх сферах економічної діяльності. У структурі валової доданої вартості велику частку займають переробна промисловість – 20,7 %, торгівля, ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку –
14,4 % та сільське господарство, мисливство, лісове господарство – 13,2 % [198,
с. 38]. Отже логічним є те, що найбільша кількість зайнятого населення припадає саме на ці галузі економіки Закарпаття (рис.4.2.).
Рис. 4.2. Структура зайнятого населення Закарпатської області за видами економічної діяльності у 2009 році
Розраховано за: [198]
Але надзвичайно дивним є той факт, що найменша частка в структурі валової доданої вартості в області припадає саме на добувну промисловість – тільки 0,6 %. Це при тому, що Закарпаття – один з найбагатших регіонів світу щодо покладів цеоліту – безбарвного чи білого мінералу класу силікатів (використовується для очищення води чи як барвник) – та єдиний в державі постачальник перлітової сировини – склоподібної вулканічної породи (використовується як будівельний ізоляційний матеріал). Унікальність даних природних ресурсів створюють умови для виділення добувної промисловості у стратегічний вид діяльності регіонального господарського комплексу. Усі поклади перліту в Україні зосереджені на трьох родовищах розташованих на території Закарпатської області. Розробляються родовище Шиной-Варна, представлене власне перлітом, перлітовою брекчією і туфами пемзовидними, а також Фоготське родовище.
Високо ціниться на світовому ринку германій, що використовується як напівпровідник в сучасній радіоелектроніці, приладобудуванні, космічній техніці й інших галузях. Затверджені запаси родовища, яке поки що не експлуатується, становлять 850 тонн, прогнозні – 1900-2000 тонн.
Із 23 відомих в області родовищ облицювального каменю експлуатується лише 7, видобувається в основному білий мармур. Значними є запаси різноманітного будівельного каменю, представлені андезитами, андезито-дацитами, ліпаритами, базальтами і пісковиками.
Великий практичний інтерес викликають барити та бентонітові глини. Розвідане Біганьське родовище бариту, воно також єдине в Україні. Наявні запаси можуть забезпечити щорічну потребу на рівні 30 тис. тонн протягом 25-30 років. Родовище бентонітових глин дозволяє організувати виготовлення сумішей важких бурових розчинів для буріння свердловин при видобутку нафти і газу. Область володіє значними запасами сировини для виробництва облицювального і будівельного каменю, цегли та облицювальних плиток, сировини для ювелірної промисловості (яшмоподібні туфи, родоніт тощо).
Буровугільні поклади в області належать до Чоп-Мукачівської та Солотвинської западин. Вугілля високозольне, на балансі перебуває 4 родовища. Одне з них розробляється шахтою Ільницька, де видобувається 2 тис. тонн вугілля на рік при забезпеченості запасами на понад 100 років.
Відомі на Закарпатті родовища природного газу Солотвинське і Русько-Комарівське відносяться до розряду дрібних. Облаштовано Станівське газове родовище, готується до розробки Королівське. У районі Солотвино виявлено прояви нафти.
Високоякісна кам’яна сіль, яку в основному споживають харчова, хімічна промисловості й сільське господарство, добувається в Солотвино. Це родовище експлуатують дві шахти, проектна потужність яких використовується лише на 14 %, а їх сумарний видобуток складає близько 6% загальнодержавного видобутку кам’яної солі.
На території області розвідано 290 млн. т. запасів Біганського і 51 млн. т. запасів Берегівського родовищ алунітів. Одним цілим з Берегівським родовищем за геологічною будовою і просторово є Мужіївське золото-поліметалічне родовище, що експлуатується як золоторудне.
На Закарпатті є одне родовище первинного каоліну – Берегівське. Його запаси складають 4,3 млн. т. (1,3 % державних). Обсяг видобутку первинного каоліну невеликий – до 1 % загальнодержавного.
Виявлено і досліджено понад 360 родовищ та джерел мінеральних та термальних вод, які за хімічним складом не поступаються відомим водам Кавказу, Чехії, Франції [166].
Мінеральні води Закарпаття, що можуть використовуватись з лікувальною метою, представлені 62 родовищами, які були визначені на основі розвідувальних робіт, проведених Берегівською геологічною експедицією, гідрогеологічними групами об'єднання „Закарпаткурорт”, Українським НДІ медичної реабілітації та курортології. За даними першого Кадастру мінеральних вод України (1996) із 205 родовищ мінеральних вод, що освоєні в Україні, 39 (19 %) знаходяться на території Закарпаття. Дослідження фізико-хімічного складу мінеральних вод виявило, що практично не існує „унікальних” вод. Усі води можуть бути розділені на певні класи та групи. За своїми властивостями виділяються аналоги тих чи інших вод. Взагалі в Україні переважають сульфатні, за ними хлоридні натрієві води, а в Закарпатті розташовані основні запаси вуглекислих гідрокарбонатних натрієвих вод та гідрокарбонатних вод інших типів. У той же час сульфатні води — рідкісні для Закарпаття. За газовим складом основна частина мінеральних вод Закарпаття — вуглекислі (75,0 %), азотні та азотно-метанові (18,0 %), сульфідні (7,0 %). Відомо, що в певних геологічних умовах можуть формуватися тільки мінеральні води відповідного хімічного складу. Це зумовило специфіку розповсюдженості мінеральних вод і на Закарпатті [78].
Провідними галузями регіону залишаються виробництво деревини та виробів з деревини, машинобудування, харчова промисловість та перероблення сільгосппродуктів, меблеве виробництво, які працюють на власній сировині. Вагому частку займає легка промисловість та машинобудування, підприємства яких в значній мірі використовують давальницьку сировину. Повністю з давальницької сировини виробляються кондитерські вироби, куртки шкіряні, ящики пластмасові, миючі засоби, трансформатори електричні, майже повністю (97 – 99 %) – верхній та нижній трикотаж, білизна постільна, взуття.
Промисловий потенціал в основному зосереджений в Ужгородському районі, частка якого у загальних обсягах реалізованої продукції склала 39,1 %, разом з містами Ужгород і Мукачеве – 60,6 %. Це обумовлено реалізацією інвестиційних проектів на умовах спеціального режиму інвестування у СЕЗ «Закарпаття» та території пріоритетного розвитку.
Машинобудування області представлене виробництвом верстатів, гідравлічних пресів, виробів радіоелектронної промисловості, електродвигунів, арматури трубопровідної, побутових газових конвекторів, газових лічильників тощо. Найбільші підприємства області це – ЗАТ „Берегівський радіозавод” (виробництво побутової техніки), ТОВ „Полімер-Техніка” (виробництво електрообладнання для автомобілів, пластмасові вироби широкого вжитку), ВАТ „Мукачівський верстатзавод” (виробництво металообробних верстатів), ЗАТ „Єврокар” (виробництво легкових автомобілів концерну „Фольксваген”), ТОВ „Ядзакі Україна” (виробництво електричних кабелів для легкових автомобілів), завод „Конвектор” (виробництво побутових газових і електричних конвекторів), Закарпатський завод „Електроавтоматика” (виробництво санiтарно-технiчного устаткування), ВАТ „Мукачівський завод „Точприлад” (виготовлення електрообладнання для авіаційної техніки) ЗАТ „Іршавський абразивний завод” (виготовлення інструментів) та інші.
Що стосується лісової та деревообробної промисловості, то майже вся деревина переробляється на місці на численних деревообробних підприємствах, розташованих по всьому Закарпаттю. Найбільші деревообробні комбінати є в Сваляві, Тересві, Рахові; лісохімічні заводи – в Сваляві, Великому Бичкові, Перечині; картонний завод – в Рахові. Меблева промисловість (сировиною є переважно букове дерево) розвинена в Ужгороді, Мукачеві й Берегові. Найбільші підприємства – ТОВ „Нумінатор” (виробництво пиломатеріалів, вікон), ТОВ „ЕНО-Меблі Лтд” (виробництво меблевої продукції), ТОВ „Стен Лтд” (виробництво пиломатеріалів, вікон), СП „Фішер-Мукачеве” (виробництво лиж, ключок для гри в хокей, фанери); ТОВ „Тріо-Транс”, ВАТ „Яворник”, ТОВ „Проза ЛТД” та низка інших.
Основна проблема галузі – застарілий фізично і морально парк лісозаготівельних та деревообробних машин і механізмів. Висока енергоємність існуючого обладнання, значні витрати коштів на його утримання, надзвичайно низькі якісні та технічні характеристики роблять неможливим освоєння виробництва багатьох конкурентоспроможних видів продукції, що користується попитом.
Виробництво електроенергії мало розвинене, зокрема зовсім недостатньо використані багаті водні ресурси. Діючи гідроелектростанції – Ужгородська і Теребле-Ріцька.
У хімічній та лісохімічній промисловості налагоджено виробництво пластмас, смол, лаків, фарб, побутової хімії, продуктів переробки деревини тощо. Найбільші підприємства – ВАТ „Перечинський ЛХК” (виробництво етилацетату, деревного вугілля, карбамідних смол), ТОВ „Генкель-Ужгород” (товари побутової хімії).
Легка промисловість є одним з пріоритетів області. На сьогодні питома вага обсягів реалізованої продукції підприємств галузі становить 8,4%. Розвинуті текстильне виробництво, пошиття одягу, виробництво шкіри та шкіряного взуття. Найбільші підприємства області –ТОВ „Гроклін-Карпати” (пошив чохлів для сидіння легкових автомобілей), ЗАТ „Ужгородська швейна фабрика”» (пошив чоловічого і жіночого одягу), СП „Сандерс-Виноградів” (пошив ковдр; подушок), ТОВ „Фабрика жіночого одягу „ЛЕ-ГО Україна” (пошив жіночого одягу), ВАТ „Мукачівська трикотажна фабрика „Мрія” (виробництво швейних виробів в асортименті), Виноградівське виробничо-торговельне швейне об’єднання „Гроно”, ТОВ „Фабрика швейних виробів „Карпати-Інтерконтиненталь” у Мукачівському районі.
Харчова промисловість об’єднує 13 окремих галузей. Пріоритетними видами харчової промисловості є виноробство, виробництво безалкогольних напоїв та розлив мінеральної води, хлібопекарне, консервне виробництво, видобуток кухонної солі. Внесок харчової промисловості у загальний обсяг промислового виробництва області складає близько 16%, що є другим показником після машинобудування. Найбільші підприємства: ОП „Ужгородський коньячний завод”, МПП „Алекс”, ВАТ „Кондитерська фабрика А.В.К. ”, підприємство „Скілур” [166].
У Закарпатській області на сьогоднішній день сформувався народногосподарський комплекс аграрно-індустріального типу з розвиненою сферою санаторно-курортного лікування та туризму. В промисловості домінують галузі, пов’язані з переробкою деревини, а також трудомісткі виробництва (виробництво приладо- та машинобудування, електронна галузь).
Характерною особливістю сільськогосподарського виробництва Закарпатської області є низька землезабезпеченість. Структура земельної площі Закарпатської області станом на 2009 рік проілюстрована на
рис. 2.3. [195, с. 519]. Це виступає обструкцією екстенсивного розвитку аграрної сфери економіки регіону, але може бути причиною впровадження інтенсивних методів використання земельних ресурсів в області та формування оптимальної структури.
Незважаючи на малоземелля, висока інтенсивність землекористування дає можливість виробляти 2,25 % валової продукції сільського господарства України.
Рис. 4.3. Структура земельної площі Закарпатської області
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 111 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |