Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Своєрідність політичної думки епохи Відродження

Синтезом спадщини двох джерел - антич­ності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса).

В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечува­ли дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особли­вий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних за­питів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з Ті потребами і праг­неннями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало ан-тимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм - підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності від­носин між людьми. Італія - перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, фор­мувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності од­ного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для віль­них дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу люди­ни, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розгляда­ла людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чут­тєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Лео­нардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Серван­тес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважа­лись природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприрод­ними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні про­цеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттє­ві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються одна­ковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від поход­ження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-стано­вої нерівності. Епоха Відродження створила ґрунт для виховання ос­вічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в но­ве гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мисли­телі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, ваві­лонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, про­довжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вва­жали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благо­родством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безко­рисливе служіння спільній справі, громадянський обов'язок - ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві. Відновлю­валась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Вели­чезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відроджен­ня знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних кон­цепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релі­гійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлен­ня і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась ви­мога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати кар­тину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка грунту політико-правового світогляду.