Читайте также:
|
Політична наука, започаткована ще в епоху античності, активно відроджується наприкінці середньовіччя. Це пов'язано з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Н. Макіавеллі (1469-1527). Саме в його працях "Роздуми про першу декаду Тита Лінія" та "Володар" дістає дальший розвиток політична наука.
Н. Макіавеллі один із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу й певною мірою — законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. "Володар" — це дослідження про владу: її завоювання, утримання, розширення і втрату.
Пориваючи з релігією, Н. Макіавеллі обґрунтовує політику як дослідницьку науку. При цьому відкидається схоластичне середньовічне вчення про державу і право. Спираючись на аналіз історичної практики, він робить висновок, що стрижнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода й сила. "Доля, — зазначав Н. Макіавеллі, — завжди на тому боці, де краща армія". Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили — "мета виправдовує засоби". Завдання політичної науки полягає в тому, щоб пояснити справжній стан речей, виходячи з фактичного матеріалу та історичного досвіду, на основі пізнання реальної дійсності виводити політичні принципи й відповідно до них творити політичну історію. У теорії Н. Макіавеллі держава означає політичний стан суспільства: ставлення панівної верстви до підлеглих, існування певним чином організованої політичної влади, юстиції, створення відповідних законів тощо. Багатоманітність конкретно-історичних форм держави й політичної влади Н. Макіавеллі виводить насамперед із боротьби певних сил суспільства, головним чином, знаті й народу.
Важливо, що в ході аналізу політичних форм звертається увага на різноманітні фактори, які впливають на становлення
й зміну цих форм — економічні, військові, територіальні, географічні, демографічні, етнічні тощо. Політичні погляди Н. Макіавеллі — це реалістичний аналіз людських стосунків, що ґрунтується на досягнутому рівні знань про суспільство.
Вагомий доробок у розвитку науки про політику належить відомим англійським мислителям Томасу Гоббсу (1588-1679) і Джону Локку (1632-1704). Своєрідність їх підходів до аналізу політичного життя Англії яскраво розкривається у їх висловлюваннях, які наведено нижче.
Т. Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії після смерті Кромвеля, доводив, що монархія — одна з найкращих форм
влади. Водночас відкидав теорію божественного походження королівської влади. У праці "Левіафан" він описує хаос природного, додержавного існування людей. Це було суспільство, де йшла "війна всіх проти всіх".
Однак, за Т. Гоббсом, люди, як розумні істоти, усвідомили своє безнадійне існування і знайшли вихід із цього становища — суспільний договір. Вони погодилися передати всі свої природні права монархові й підкоритися законам. Єдина функція монарха полягала в тому, щоб оберігати закони.
На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк у "Другому трактаті про державу" дає філософське обґрунтування "славної революції" й установлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він уперше чітко розрізнив такі поняття, як "особа", "суспільство", "держава", причому особу поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права "на життя, свободу і власність". Приватна власність — не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.
Джон Локк
"...Метою закону є не знищення й ме обмеження, а збереження та розширення свободи. Адже свобода полягає в тому, щоб не відчувати обмеження й насильства інших; а це не може бути здійснене там, де немає закону. Вона являє собою свободу людини користуватися своєю особою, своїми діями... й своєю особистістю".
Томас Гоббс
"...Держава — єдина особа, відповідальною за дії якої зробила шляхом договору між собою велика кількість людей з тим, щоб ця особа могла використовувати силу й засоби всіх їх так, як вважає за необхідне для їхнього миру та спільного захисту. Той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і про нього кажуть, що він володіє верховною владою, а інший є його підданим".
Важливим у політичній доктрині Дж. Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із "природного стану речей", її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємо-визнання. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівнюванням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. Суть її полягає в тому, що жоден з індивідів, хоч би якими бідними були його буття, інтелектуальні чи фізичні сили, не може бути виключеним із конкуренції, відсунутим від вільного обміну благами й послугами, інакше кажучи, існуючій нерівності має бути протиставлена "рівність без зрівнювання", рівність, яка допускає й стимулює природну несхожість людей.
Шарль Монтеск'є
"Справді, в демократіях народ... робить, що хоче. Але політична свобода полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться. У державі, тобто суспільстві, де існують закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого слід хотіти, і не бути змушеним робити те, чого не слід хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами".
Жан-Жак Руссо
"Я називаю урядом, або верховним управлінням, законне виконання функцій виконавчої влади, а правителем, або володарем — орган або людину, якій надана ця влада.. Народні депутати не є й не можуть бути представниками народу, вони тільки його комісари: вони нічого не можуть постановляти остаточно: будь-який закон, якого народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон..."
Тому держава повинна створити можливості для реалізації природних відмінностей і нерівностей, що є найкращим із засобів усунення "неприродних привілеїв", тобто такого політичного становища, коли знатні й сильні мають виключне право на економічну та особисту незалежність. На думку Дж. Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини — на життя, свободу та власність. Саме вони становлять базу правового порядку й дають змогу укласти таке законодавство, яке цілком вивільнить людину, щоб вона могла "користуватися й розпоряджатися як завгодно своєю особою, своїми діями... й своєю власністю".
Усі три права взаємопов'язані. По-перше, головна мета об'єднання людей у державу й передання себе під владу уряду — це збереження приватної власності. У свою чергу, основою останньої є праця, і якщо її мета — "чесне досягнення індивідуального благополуччя й користі", то праця є визначальною формою людської життєдіяльності. Нарешті, за Дж. Локком, "свобода існує там, де кожний член суспільства визначається власником своєї особистості".
Утвердження цих законів дає змогу уникнути економічного й політичного рабства, яке було до цього й виявлялося в поневоленні індивіда, насильницькому присвоєнні іншими його виробничих і духовних сил та здібностей. Крім цього, в розумній державі жодна людина не повинна бути поневоленою насалом або прислужницею держави. Це стосується також віри, переконань. Власна переконаність — це перша власність і перша свобода, яка має бути гарантована державою кожному індивідові. Дж. Локк доводив, що віра проектує себе в цілях, цілі реалізуються в праці, а праця втілюється у власності.
Великий внесок у розроблення політологічної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск'є (1689-1753) і Жан-Жак Руссо (1712-1778). Це також своєрідне осмислення, віддзеркалення того політичного життя, яким позначене тогочасне французьке суспільство.
У праці "Про дух законів", розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, НІ. Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею.Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу. їх причина — в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв'язку з іншими законами. Закони в найширшому розумінні є необхідними зв'язками, що випливають із природи речей.
Тому не випадково розроблення проблем сукупності факторів, які зумовлюють "дух законів" або "образ управління", поставила Ш.Монтеск'є в ряд видатних засновників політичної науки.
По-перше, він розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої є законодавство. Відтак обґрунтовується поняття соціальної системи й соціальної структури. Більш того, розглядаючи цілісність, взаємодію, сукупність зв'язків, він робить висновок, що соціальні факти об'єктивно зв'язані. А це давало можливість створювати політичну науку й розглядати суспільство так, як фізичне тіло.
По-друге, досягненням Ш. Монтеск'є, який спирався на погляди своїх попередників, є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був роз-винутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб нони могли взаємно стримувати одна одну.
Особливістю французької політичної думки цього періоду є й зміна акцентів: вихідним елементом держави постає не індивід, а соціальні групи; при з'ясуванні характеру держави увага переноситься із закону як інтелектуального принципу дослідження ("природний закон", "право", "договір") на її історію; починають чітко вимальовуватися її економічні проблеми.
Свідченням таких нових підходів виступає політичне вчення Ж.-Ж. Руссо, в якому яскраво простежуються два основних положення.
По-перше, на відміну від інших теоретиків природного пра ва, він розглядає асоціацію, що виникає шляхом укладання суспільного договору, як "моральне й сукупне тіло". Це своєрідна суспільна людина, котра дістає "свою єдність, спільну ідентичність, життя та волю" внаслідок відчуження цих прав членами-засновниками. Це "тіло" має свою волю, яку неможливо ототожнювати з волею окремого індивіда. Передаючи в спільне надбання свою особу, "кожний член стає невід'ємною частиною цілого".
Другим важливим положенням у вченні Ж.-Ж. Руссо є утвердження того, що створення "морального й сукупного тіла держави" стало водночас і трансформацією "природних індивідів у моральних громадян", їм притаманне володіння не тільки законними правами та обов'язками, а й відповідними поняттями та почуттями. Інакше кажучи, до тих, хто чинить опір загальній волі, все суспільство повинне вжити певних заходів.
Ж.-Ж. Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи громадянської нерівності. Такий підхід стимулював швидкий, але дуже суперечливий процес. Мислитель першим затаврував полярну відмінність між багатими, котрі не працюють, і бідними, які працюють, щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку — переходу від дикості до цивілізації. Надзвичайно важливо, що Ж.-Ж. Руссо вказав на збільшення політичної залежності людини у зв'язку з розвитком майнової нерівності.
Основою будь-якої законної влади, за Ж.-Ж. Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність.
Головне завдання законодавства Ж.-Ж. Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя і добробут усіх громадян, їх свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. Вимагаючи скасування поділу на багатих і бідних, пропонуючи утопічну ідею про рівномірний розподіл приватної власності, Ж.-Ж. Руссо, одначе, не вимагав її ліквідації.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 72 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |