Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політичні ідеї Стародавнього світу, Середньовіччя та Відродження

Політична думка в історії цивілізації має давню й багату істо­рію. Цей процес нерозривно був зв'язаний зі становленням пер­ших держав як особливої організації влади. Людство мало нагро­мадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і ви­сновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспіль­них відносин.

Перші спроби пояснити розвиток суспільного порядку про­явилися ще за часів розпаду общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв відобразились намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різ­ними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про на­вколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком сус­пільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духов­ній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 pp. до н. є.) визнає божественне походження влади ім­ператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об'єднання сімей. Держава — велика сім'я, де імператор — суворий, але справед­ливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в дер­жаві мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихиль­ником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками лю­дей, а головною метою державної політики проголошував вихо­вання добрих звичок. Найвищі вимоги він ставив до морального

виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих. У IV ст. до н. є. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний на­прям— легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхід­ності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього сві­ту вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різнома­нітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були надзви­чайно обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досяг­нення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок пе­реможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — де­мос — у боротьбі з родовою знаттю виборов своє право на сво­боду. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфо­логічних ідей. Мислителі Стародавньої Греції активно розробля­ли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконалості та ефектив­ності функціонування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокрит (460—70 pp. до н. є.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами похо­дження людини й суспільства. За його переконаннями, життя су­спільства зовсім не пов'язане з діяльністю богів або героїв. Тіль­ки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та дія­льних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство фі­лософ не вважав аморальним. Демокрит був упевнений, що люд­ство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократич­ної форми правління і ворог монархії.

Інші давньогрецькі філософи — Платон (427—347 pp. до н. є.) та Аристотель (384—322 pp. до н. є.) розглядали політику як мис­тецтво управління громадянами та державою. їх ідеї мали величе­зний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки. Так, Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть напи­сав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Де­мократія будується на визнанні влади більшості народу над мен-

шістю. Але, за Платоном, більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з брудом як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учи­тель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають стар­ших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко виро­джується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство».

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ста­виться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель про­тиставляє власний проект досконалої держави й правління. Ос­новна суть платонівської держави — справедливість, що поля­гає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на підставі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутріш­ніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісни­ки, завдання яких — годувати всю державу.

Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допус­кав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї — і в першу.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не по­ширював на третю верству суспільства, а рабів узагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон при­носив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспі­льство на щось схоже на величезний мурашник.

Інших поглядів на розвиток державності дотримувався Арис­тотель. Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. Свою працю він назвав «Політикою».

Аристотель розглядав державу, яку він певною мірою ототож­нював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізува­ти тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Аристотель, створено не угодою між людьми, а природним шля­хом. Вона виникла історично із сім'ї та поселень як найбільш до­сконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправед­ливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав по­літаю (правління більшості в інтересах усіх).

Аристотель — прихильник приватної власності, бо тільки во­на, на його думку, може примирити та об'єднати всіх членів сус­пільства. У державі Аристотель виділяв три класи громадян: ду­же багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).

Проте суспільно-політичний ідеал Аристотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.

Вплив античної соціально-політичної думки позначився пере­дусім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Піс­ля розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщи­ки та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роз­дробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрар­хію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була ви­нятком, її розвиток в основному здійснювався зусиллями релі­гійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про без­плідність земного існування, про марність та даремність людсь­ких зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

У межах політичної теології середньовіччя релігійну традицію розвинули Аврелій Августин (354—430), пізніше названий «бла­женним», та Фома Аквінський (1225—1274).

Так, Августин є одним з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи лю­дини внаслідок гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звід­си — висновок про неправомірність революційних виступів на­роду проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історич­ну картину розвитку людства. Слідом за старогрецькими стоїка­ми він обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить, згідно з біблійними оповідями, від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії люд­ства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «граду божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «вели­кої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Врешті-решт, вважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською.

Інший видатний мислитель — Фома Аквінський — жив у пе­ріод пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богосло­вом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був зачислений до лику святих римсько-католицької церкви, а його вчення було ви­знано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Аристотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповід­но до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціаль­но-політичні відносини як відображення небесного божествен­ного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: біль­шість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільс­тва кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, бо їх установлено богом.

Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою, найприроднішою формою світської влади він ува­жав монархію.

Проте хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях Середньовіччя знайшли ві­дображення такі явища в суспільному житті, яких не знала антич­ність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єд­ності людської історії, прогресивного розвитку людського суспі­льства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання по­глядів на соціальне життя в середні віки дає змогу краще зрозу­міти сучасні соціальні вчення християнства.