Читайте также:
|
Рівень інтенсивності системи землеробства визначають за такими показниками:
розміром вкладених матеріальних, трудових ресурсів та коштів;
рівнем розораності земель;
питомою масою площі посіву у площі ріллі;
склад культур і структура посівних площ;
обсягом механізованих робіт;
Економічну ефективність системи землеробства визначають за такими показниками:
вихід валової і товарної продукції на гектар сівозмінної площі, одиницю вартості виробничих фондів і виробничих затрат, людино-годину;
розмір прибутку на одиницю земельної площі;
урожайність сільськогосподарських культур;
продуктивність праці на виробництві окремих видів продукції і у господарстві в цілому;
собівартість одиниці продукції;
рівень рентабельності с.г. виробництва, його галузей і окремих культур.
Найбільш ефективною вважається така система землеробства, яка забезпечує виробництво максимальної кількості продукції при найменших затратах праці і коштів на її виробництво, що адекватно максимуму прибутку на одиницю земельної площі.
Систему землеробства розробляють з урахуванням умов конкретної природноекономічної зони країни. Вона включає кілька елементів: організацію земельної території й системи сівозмін; системи добрив у сівозмінах; систему насінництва; систему обробітку ґрунту й догляду за рослинами; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів; систему меліоративних заходів
22. Система тваринництва – це сукупність його галузей, а також технічні, зооветеринарні і організаційно-економічні заходи ведення виробництва, спрямованих на збільшення виробництва продукції тваринництва і підвищення його ефективності.
До технічних елементів належать типи будівель, споруд для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції тощо.
Зооветеринарні заходи включають організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту від хвороб тощо.
Ці заходи повинні бути спрямованіна інтенсивне використання тварин, яке передбачає раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання, оптимальні норми вибракування, високу продуктивність.
До організаційно-економічних заходів відносять обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів’я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території підприємства, організації та оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарських і міжгосподарських зв’язків тощо.
У системі тваринництва технічні, з ооветеринарні та організаційно-економічні елементи пов’язані між собою, тісно взаємодіють, що дає змогу збільшувати виробництво продукції тваринництва, добиватися підвищення ефективності тваринницьких галузей.
Основними критеріями економічної оцінки порід тварин є:
• продуктивність (основна);
• вихід валової продукції і чистого доходу на 1 голову (на 100 голів стада); на 1 га кормової площі; на 1 грн. виробничих затрат;
• вихід продукції на 1 годину або затрати праці на 1 ц продукції в люд.-год.;
• виробничі затрати на утримання 1 голови (100 голів стада) і собівартість 1 ц продукції;
• рівень рентабельності виробництва.
Оцінка по цих показниках дасть можливість віддати перевагу тій або іншій породі, тому або іншому виробничому напряму тварин.
Відтворення стада - систематична заміна вибракуваних тварин іншими, більш продуктивними і цінними того ж призначення, а також збільшення поголів’я. Структура стада визначає склад, кількість та якість одержаної продукції.
Важливими факторами, що впливають на визначення тієї або іншої структури стада є:
1. Прийнята в господарстві система тваринництва, спеціалізація його на виробництві певного виду тваринницької продукції (молоко, м’ясо, вовна тощо).
2.Природні (біологічні) особливості відтворення стада, строки статевої зрілості різних видів тварин, строки парування, плодовитість тощо.
3.Особливості і характер організації кормової бази даного господарства (наявність природних угідь, штучні пасовища, можливості використання кормових відходів – жом, барда тощо).
4.Організаційно-господарський рівень розвитку тваринницьких галузей.
До числа показників, що характеризують цей рівень і входять до структури стада, належать: розміри і строки реалізації продукції, встановлений в господарстві процент щорічного приросту стада; вік реалізації понад ремонтного молодняку на племінні цілі, на м’ясо, характері тривалість відгодівлі та нагулу окремих груп тварин; строки господарського використання тварин і пов’язаний з цим процент вибракування маток.
Залежно від природноекономічних умов, способів використання кормів та утримання худоби виділяють такі системи тваринництва: пасовищна, пасовищно-стійлова (стійлово-пасовищна) і стійлова
23. В аграрних формуваннях усіх форм власності виникає необхідність організації діяльності обслуговуючих і підсобних промислових виробництв, які доповнюють основну діяльність підприємства.
Організація обслуговуючих і підсобних промислових виробництв сприяє ефективному розвитку галузей сільськогосподарського виробництва, зменшенню сезонності використання робочої сили, зокрема більш повному і рівномірному використанню її протягом року, особливо в пізньоосінній, зимовий та ранньовесняний періоди.
Діяльність обслуговуючих і підсобних промислових виробництв дає можливість запобігти втратам сільськогосподарської продукції, забезпечити її власну переробку та зберігання. Обслуговуючі та підсобні промислові виробництва дають також певні додаткові доходи сільськогосподарським підприємствам за рахунок реалізації продукції переробки, будівельних матеріалів, предметів побуту, надання послуг та інше.
За видами діяльності обслуговуючі та підсобні промислові підприємства поділяються на:
переробку сільськогосподарської продукції (консервні заводи і цехи, млини, комбікормові заводи, олійні цехи та інші);
зберігання сільськогосподарської продукції (овоче- і фруктосховища, картоплесховища, холодильне обладнання);
виробництво будівельних матеріалів (цегельні та черепичні заводи, лісопилки, кам’яні кар’єри);
виготовлення керамічних і скляних виробів, тари, предметів побуту (меблів, столярних виробів, кошиків, віників та інше);
надання послуг (подрібнення зерна, технічне і сервісне обслуговування, ветобслуговування тощо).
Допоміжні виробництва аграрних підприємств - це ремонтні майстерні, вантажний автотранспорт, жива тяглова сила, електро- і водозабезпечення, газове господарство тощо. Розміри допоміжних виробництв визначають залежно від потреби в них підприємства, і послуг -населення. В умовах формування ринкових відносин, реформування аграрного сектору економіки спостерігається тенденція розвитку дрібнотоварних господарств і особистих підсобних господарств населення з відносно невеликими земельними ділянками. Тому розвиток обслуговуючих і підсобних промислових підприємств у крупних підприємствах повинен орієнтуватись на співпрацю і надання послуг цим господарствам. Звичайно, за потребами господарства, завданнями розвитку його галузей та соціальної сфери організують роботу інших допоміжних.та обслуговуючих виробництв.
24. Спеціалізація є формою суспільного поділу праці на різних стадіях виробничого процесу. Вона визначає виробничий напрям господарств, районів, зон, їх місце у загальному обсязі виробництва певних видів товарної продукції. Це одна із ланок системи ведення господарства.
Для успішного розвитку кожного сільськогосподарського підприємства потрібно всебічно враховувати його економічні, грунтово-кліматичні умови з метою правильного розміщення сільськогосподарськоговиробництва. Під розміщенням розуміють розподіл посівних площ різних сільськогосподарських культур і видів худоби по окремих зонах, районах, а в господарствах — по цехах, бригадах, сівозмінах.
З розміщенням сільського господарства пов'язані його спеціалізація і поєднання галузей. Спеціалізація — це якісний бік розміщення. Здійснюючи її, у зонах, районах, господарствах виділяють основні товарні культури або галузі при одночасному розвитку інших галузей, культур у певних пропорціях. Таким чином, спеціалізація — це зосередження господарської діяльності сільськогосподарських підприємств і об'єднань на виробництві певних видів (виду) товарної продукції.
Поєднання галузей — це кількісний бік розміщення. За його допомогою визначають співвідношення галузей у сільськогосподарських підприємствах.
Подальше зростання продуктивних сил суспільства зумовлює поглиблення поділу праці як між галузями народного господарства, так і в окремій галузі. Вдосконалення процесу поділу праці — один з найважливіших факторів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і перетворення його на високопродуктивну галузь. При цьому виникають нові форми організації і управління виробництвом — формуються міжгосподарські і агропромислові підприємства та об'єднання.
Розвиток спеціалізації сільськогосподарського виробництва на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції має важливе економічне і соціальне значення. Економічне значення її в тому, що вона сприяє збільшенню обсягів виробництва валової і товарної продукції, підвищенню ефективності виробництва, а соціальне — у більш успішному вирішенні соціальних питань у спеціалізованих високорентабельних підприємствах.
Раціональна спеціалізація сільськогосподарського виробництва передбачає встановлення певних пропорцій між його галузями. Найбільш економічно вигідна спеціалізація сільськогосподарського підприємства визначається інтересами його колективу, необхідністю найбільш повного і раціонального використання умов виробництва, відповідно до вимог ринку.
25. Під галуззю сільськогосподарського підприємства розуміють частину його виробництва, яка характеризується певними предметами і засобами праці, професійними якостями працівників, технологією, огранізацією виробництва і кінцевим продуктом. Галузі сільськогосподарських підприємств поділяються на дві великі групи: рослинництво і тваринництво.
Серед тваринницьких галузей виділяють скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво та ін. Поділ тваринництва на галузі відбувається не тільки за видами тварин, а й за характером продукції, що виробляється. Наприклад, виділяють молочне і м'ясне скотарство, племінне і відгодівельне свинарство, м'ясо-вовнове, каракульське вівчарство, м'ясне і яйцеве птахівництво тощо.
У кожному господарстві тієї чи іншої природно-економічної зони визначають такий склад галузей, який забезпечив би одержання максимального прибутку. Цього досягають здійсненням економічно найбільш вигідної спеціалізації сільськогосподарських підприємств у кожній природно-економічній зоні країни.
До головних належать галузі, частка продукції яких найбільша у товарній продукції господарства, затратах праці і коштів. У сільськогосподарських підприємствах є переважно від однієї до трьох галузей, які визначають спеціалізацію господарства, наприклад, виробництво зерна, цукрових буряків і м'яса великої рогатої худоби в господарствах Лісостепу України, виробництво овочів і молока у приміських господарствах, льону, свинини і продукції скотарства у господарствах Полісся.
Додатковими є галуз і, частка яких у товарній продукції господарства теж велика, проте менша, ніж головних (головної) галузей, наприклад, свинарство у скотарсько-льонарських господарствах. Певне поєднання додаткових галузей з головними забезпечує раціональну виробничу структуру господарства, сприяє успішному розвитку головних галузей, більш повному використанню землі, робочої сили, засобів виробництва.
Підсобними є галузі, питома вага яких у товарній продукції господарства невисока. Їх створюють для більш повного використання природно-економічних умов господарства. Такими галузями у багатьох сільськогосподарських підприємствах є садівництво, овочівництво, бджільництво, рибництво, шовківництво та ін.
У сільськогосподарських підприємствах є також допоміжні та обслуговуючі виробництва: машинно-тракторний парк, автотранспорт, жива тяглова сила, електропостачання, водопостачання та ін. Залежно від умов виробництва створюють також підсобні підприємства і промисли.
підсобні підприємства, що переробляють сільськогосподарську продукцію (консервні заводи і цехи, млини, крупорушки тощо); підприємства, що виробляють будівельні матеріали (цегельні і черепичні заводи, пилорами та ін.); підсобні майстерні (ремонтні підприємства, столярні майстерні, кузні); підприємства побутового і культурного обслуговування (будинки побуту, пекарні, їдальні, лазні). Важливою умовою організації, наприклад, підсобних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, виробництва будівельних матеріалів є забезпеченість їх сировиною.
26. На спеціалізацію виробництва в сільськогосподарських підприємствах впливає комплекс економічних і природних факторів. Серед них одним з основних є попит і рівень цін на сільськогосподарську продукцію, які можуть значно стимулювати виробництво тих чи інших видів продукції або стримувати розширення певних галузей.
До економічних факторів спеціалізації належать розвиток і розміщення промисловості. З одного боку, зростання міст, розвиток промислових центрів вимагають збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а з другого — науково-технічний прогрес зміцнює матеріально-технічну базу сільськогосподарського виробництва. Тому необхідно забезпечувати високі темпи розвитку промисловості, особливо галузей, які постачають сільському господарству техніку, електроенергію, прискорюють хімізацію, сприяють подальшій інтенсифікації виробництва в сільськогосподарських підприємствах тощо. Збільшення випуску тракторів, комбайнів, автомобілів, різних сільськогосподарських машин сприяє підвищенню рівня фондооснащеності господарств.
Важливим фактором вдосконалення спеціалізації сільськогосподарського виробництва є розвиток його механізації та електрифікації, який сприяє створенню високомеханізованих і електрифікованих підприємств, ферм і комплексів.
Економічним фактором спеціалізації сільського господарства є також його хімізація. Удобрення грунтів та використання засобів захисту рослин — важливі складові науково обгрунтованої системи землеробства, поглиблення спеціалізації сільськогосподарського виробництва та підвищення його ефективності.
Для спеціалізації сільськогосподарського виробництва велике значення мають транспорт, транспортні умови. Без транспорту неможливо вирішувати питання розміщення продукції, зміни у спеціалізації, завезення продукції з інших районів та ін. Якщо собівартість виробництва певного виду продукції разом з витратами на доставку в даний район вища від витрат на виробництво її в іншому районі, то краще не завозити її, а виробляти на місці.
Важливим фактором спеціалізації сільськогосподарського виробництва є забезпеченість його трудовими ресурсами. Це стосується тих видів продукції, виробництво яких ще не досить механізоване, а затрати живої праці на одиницю продукції великі.
Важливу роль у розвитку спеціалізації відіграють природні фактори, зокрема, якість грунтів, кількість опадів, температурний режим тощо. У практиці сільськогосподарського виробництва спостерігається складна взаємодія і взаємозумовленість економічних і природних факторів, які позначаються на його спеціалізації. Через велику територію України, різноманітність економічних і грунтово-кліматичних умов необхідний диференційований підхід до спеціалізації виробництва в окремих зонах, районах і сільськогосподарських підприємствах.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 93 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |