Читайте также:
|
Законодавча база аграрної реформи перш за все передбачає:
> розділ земельних ділянок, майна, визначення їх частки між
працівниками та іншими особами, які мають на це право, з тим щоб
приватний сектор став домінуючим;
> приватизацію підприємств переробної промисловості, постачання та
збуту сільськогосподарської продукції, машин і механізмів;
> розвиток фермерства;
> розвиток сільськогосподарських товарних фірм;
> лібералізацію цін на сільськогосподарську сировину і продукцію.
Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в
різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне
і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського
виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури
колгоспів за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової
економіки. Їм притаманний високий потенціал конкурентності на перспективу,
а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування.
Аналізуючи процес реформування земельних відносин, відзначаємо, що він
проходить у відповідності з існуючою законодавчою базою, також рішеннями
обласної Ради народних депутатів. Головна мета реформування - створення
різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і
майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських
підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної
власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу
земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката.
Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка
сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості
земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та
земельного податку. Джерелом земель для передачі їх у приватну власність та
користування громадян були землі, включені в кооперативних, громадських і
державних господарствах.
2. Під організацією виробництва розуміється координація і оптимізація в часі і просторі всіх матеріальних і трудових елементів виробництва з метою досягнення у визначені строки найбільшого результату з найменшими затратами.
Перехід на ринкові відносини кардинально міняють погляд на організацію виробництва, яка створює умови для найкращого використання техніки і людей в процесі виробництва і тим самим підвищує його ефективність.
На перший план в організації виробництва висувається нова мета виробництва, яка дає змогу в любий момент перебудувати виробництва на випуск інших видів продукції при зміні попиту на неї з найменшими затратами, а також це повинно бути виробництво високої культури, яке створює умови для випуску високоякісної продукції точно у визначені терміни, яка може бути конкурентоспроможною на ринку.
Завдання організації виробництва:
поглиблення спеціалізації;
вдосконалення форм організації виробництва;
швидка (гнучка) переорієнтація виробництва на інші види продукції;
забезпечення безперервності і ритмічності виробничого процесу;
вдосконалення організації праці і виробництва в просторі і часі;
створення логістичної системи.
Якщо завданнями технології являються підвищення потенційних можливостей збільшення об’єму вироблюваної продукції, поліпшення її якості, зниження норм розходу ресурсів при її виготовленні, то організація виробництва визначає методи і умови для досягнення цих можливостей з врахуванням зовнішніх і внутрішніх умов роботи підприємства.
Для того, щоб підприємство добре працювало необхідно весь час слідкувати за його роботою, а саме постійно підвищувати вимоги до конструктування, виготовлення, монтажу і наладки обладнання; встановлювати оптимальні експлуатаційні режими їх роботи, виявляти причини простою обладнання. Основною причиною простою обладнання являється невідповідальність оперативно-виробничого планування і матеріально-технічного забезпечення. На ряді підприємств оперативне планування здійснюється без належного обгрунтування, відсутні розрахунки оптимальних об’ємів виробництва, складських запасів сировини і матеріалів, незавершеного виробництва.
Оптимальний рівень запасів повинен визначатися для кожного підприємства виходячи із особливостей асортименту продукції, техніки, технології, організації виробництва з врахуванням особливостей поставок сировини і збуту готової продукції.
Крім цього до завдань організації виробництва відноситься скорочення тривалості виробничого циклу, безперебійне забезпечення сировиною, матеріалами при зменшенні запасів сировини і матеріалів, а також готової продукції.
Організація виробництва – це економічна наука, яка займає ведуче місце серед суспільних наук, так як вони вивчають виробничі відносини – відносини між людьми в процесі виробництва.
Об’єктом курсу являється промислове підприємство, яке розглядається в курсі як виробнича система.
Предмет курсу – це вивчення методів і засобів найбільш раціональної організації виробництва.
Організація виробництва – це особливий вид людської діяльності по створенню і вдосконаленню виробничої системи.
3. Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.
Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.
В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:
необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;
роззосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;
доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;
потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;
необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.
Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.
4. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші підприємства невиробничої сфери народного господарства.
Приватними є підприємства -, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім'ї, виключно їх особистій праці.
Колективне — це таке підприємство, що грунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.
Державне підприємство (ДП) — підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Спільні підприємства — підприємства, що базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України або іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків
Корпорати́вне підприє́мство — підприємство, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства
Господарське товариство — це родове поняття, що визначає юридичну особу, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства створюються з метою одержання прибутку від підприємницької діяльності та подальшого його розподілу між учасниками.
Промислове підприємство - статутний суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробництво та реалізацію продукції певних видів з метою одержання прибутку.
Дочірнє підприємство (ДочП, ДчП) — юридична особа, створена іншою юридичною особою як єдиним учасником. Відмінність дочірніх підприємств від деяких видів господарських товариств, які також можуть бути створені юридичною особою-єдиним засновником, полягає в тому, що закон не висуває вимог до мінімального розміру статутного капіталу дочірнього підприємства.
В Україні функціонують власне державні та державні комунальні підприємства. Їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних чи адміністративно-територіальних одиниць.
Якщо підприємство засноване на базі об'єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством (зі змішаною формою власності
За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприємцям своєї країни; закордонн і — капітал є власністю' іноземних підприємців повністю або у певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються в країні місцезнаходження; змішані.
5. Роздержавлення та приватизація в Україні – явища складні і багатогранні. Єдине, що можна стверджувати про приватизацію взагалі – правильна її організація дає змогу залучити чималі кошти в державну казну і знайти більшості підприємствам держави повноцінних власників, які будуть дбати про те, що набули.
Необхідними складовими середньострокового зростання економіки, є подальший прогрес у розвитку ринкових інституцій та збільшення основного капіталу через інвестування. Довгострокове зростання ґрунтується переважно на технічному прогресі, що, втім, теж має бути підтриманим відповідними інвестиціями.
Подальше економічне зростання держави неминуче залежатиме від інвестування, причому не тільки і не стільки у його традиційному “кількісному” аспекті (накопичення капіталу), скільки у “якісному” (віддача від інвестицій та вдосконалення управління підприємствами). Цьому питання також відведене чимале місце.
Створення умов для залучення приватних інвестицій у виробничий сектор було одним з завдань приватизації. Оскільки для приватного інвестора зазвичай немає сенсу вкладати свої гроші без відповідного переходу прав власності, а комерційні банки, які позбавлені права кредитувати державні підприємства під заставу основних фондів, обмежуються короткостроковими позиками, що гарантовані запасами продукції чи матеріалів, то на частку державного сектору залишаються бюджетні інвестиції (або дуже подібні до них державні гарантії за банківськими довгостроковими кредитами) та самоінвестування. У розвинутій ринковій економіці це ставить державні підприємства у суттєво гірші умови по відношенню до їхніх приватних конкурентів, адже останні додатково до цих ресурсів можуть користуватися також довгостроковими кредитами, емітувати облігації та залучати додатковий капітал на фондовому ринку. В українській економіці, наразі, домінує самоінвестування, а інші джерела інвестиційного капіталу відіграють набагато скромнішу роль. Чи сприяє приватизація покращенню якості та кількості інвестицій за таких умов?
Частина інвестицій приватного сектору – зовнішні вкладення по відношенню до підприємства. Зазвичай, вони сприяють розповсюдженню більш успішної ділової культури, тобто є прямим інструментом її відбору. Самоінвестування за умов рівних правил гри та дотримання платіжно-фінансової дисципліни теж є інструментом відбору, хоча і менш потужним: прибуткові мають можливості зростати, збиткові – приречені на декапіталізацію.
Таким чином, інвестиції у приватному (приватизованому) секторі мають бути позитивно пов’язаними з бізнес-плануванням та маркетингом, реструктуризацією, зменшенням бартеру та заборгованостей тощо. Оскільки налаштованість на допомогу держави сама по собі безпосередньо не впливає на успішність бізнесу, зв’язок має бути слабшим. Але ми маємо очікувати, що за умови більш-менш жорсткої державної політики ті, хто покладається на державну підтримку, мають зрештою програвати, адже такі настрої та очікування, напевне, гальмують реструктуризацію та зменшують стимули до ретельного вивчення ринків, розробки бізнес-планів тощо, так само як і стимули до інвестування власних коштів взагалі.
Приватизовані підприємства менше за інші схильні до підвищення цін на свою продукцію, і ця залежність статистично доведена. Однак, при цьому слід мати на увазі, що це пояснюється відбором в процесі приватизації, адже підприємства-монополісти здебільшого не підлягали повній приватизації. І все ж рекордно низький за останні роки рівень інфляції, що мав місце у 2001 році, у певній мірі частково був забезпечений саме приватизованим сектором.
Основна мета приватизації — передача об'єктів державної власності ефективному власнику, здатному налагодити ефективний менеджмент, а також здійснити інвестиції в розвиток виробництва, його модернізацію і технічне оновлення. Не менш важлива мета — поповнення державного бюджету, його дохідної частини на сучасному, грошовому етапі приватизації. В Україні існували різні погляди на здійснення приватизації. Згідно з першим усю державну власність необхідно поділити порівну між усіма громадянами. Такий підхід виходив з принципу соціальної справедливості, однак він суперечив основній меті приватизації. Суть другої позиції — передавання власності трудовим колективам. За такого варіанта від власності відразу усувалася б велика кількість людей, які працюють у бюджетній сфері, а також ті, хто ще або вже не працює, — студенти, пенсіонери.
Об'єкт приватизації з точки зору права власності - це майно підприємств, що перебуває в державній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності.
6. Метою приватизації майна (далі - приватизації) колективних
сільськогосподарських підприємств є відродження на селі реального
власника і господаря як найважливішої передумови подолання
соціально-економічної кризи в сільському господарстві, остаточного
і незворотного вирішення в Україні продовольчої проблеми,
виведення аграрної сфери країни на світовий рівень розвитку.
Приватизація забезпечує:
подолання відчуження селян від засобів виробництва і
результатів праці;
прискорення формування ефективної багатоукладної економіки на
селі, включаючи розвиток господарств на засадах приватної
власності;
скоріше входження сільського господарства в ринкову
економіку;
повніше узгодження індивідуальних і колективних інтересів;
створення гарантій більш надійного соціально-економічного
захисту зайнятих у сільському господарстві, їх кращої матеріальної
забезпеченості після виходу на пенсію, повної або часткової втрати
працездатності тощо;
підвищення престижності роботи в сільському господарстві,
відродження селянських династій.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 81 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |