Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ТЕОРІЇ ВИХОВАННЯ

1.1. ПРЕДМЕТ ПЕДАГОГІКИ

Питання теми:

— Що є предметом педагогіки?

— Який зміст поняття «виховання»?

— Який взаємозв'язок понять «виховання», «формування» і «розвиток дитини»?

— Як пояснити визначення: «Педагогіка — наука про мистецт­во виховання»?

— Що включає в себе система педагогічних наук і який її зв'я­зок з іншими науками? Якими?

— Як досліджувати педагогічні явища, факти, процеси?

Ваша відповідь:

Л.М. Толстой писав: «Виховання не є предметом педагогіки, але одне з явищ, на яке педагогіка не може не звернути уваги; предметом же педагогіки повинна і може бути лише освіта»¹.

Один академік сказав: «Що ви все говорите про педагогіку та про педагогіку? Хіба може хто-небудь сформулювати хоч би один педагогічний факт чи закон?!!»².

— Висловіть свою точку зору щодо предмета педагогічної науки.

* * *

Слово «педагогіка» грецького походження (раійоз — діти, а§о — веду), буквальний переклад — дітоведення. Педагогом (дітово-дителем) у Давній Греції називали раба, якому доручали супрово­джувати дітей свого господаря в школу, нести їхні учбові речі. У подальшому педагогами називали спеціально підготовлених лю­дей, для яких педагогічна діяльність стала професією, а педагогі­кою — сукупність деяких правил, настанов, які відносились до поведінки дітей і супроводжуючих їх осіб під час відвідування дітьми школи. З часом з'являється визначення педагогіки як нау­ки про виховання, освіту і навчання підростаючого покоління.

Процес виховання і навчання дітей такий же давній, як і само людство.

У глибоку давнину виховання відбувалося як природний для людського існування процес: дитина рано включалася в трудову

¹ Толстой Л.Н. Собр. соч. в 22-х т. - Т. XVI. - М., 1983. - С. 33.

² Карлгрен Франс. Воспитание к свободе. Пер. с нем. — М., 1992. — С. 7.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

діяльність разом із дорослими, в ході якої засвоювала необхідні знання, вміння, навички, норми поведінки.

На певному етапі розвитку людства було накопичено такий обсяг досвіду, який неможливо було засвоїти у ході природного існування, тому процес передачі соціального досвіду стає ціле­спрямованим і здійснюється шляхом взаємодії того, хто навчає, та того, хто навчається, тобто у педагогічному процесі.

Педагогічний процес — спеціально організована в рамках пев­ної виховної системи взаємодія вихователів і вихованців, яка спря­мована на засвоєння вихованцями соціального досвіду, необхід­ного для життя, праці в суспільстві, що покликане впливати на особистісні якості індивіда.

З появою писемності досвід виховання вже фіксується, фор­мулюються окремі педагогічні правила. Так, єгипетські папіруси містять «повчання», що стосуються дітей: «Вчення є основою життя, навчання дає благополуччя...», «Нехай твоя рука пише і уста чита­ють, і проси ради у знаючих більше за тебе...»

Таким чином, педагогіка пройшла довгий шлях розвитку. її перший етап — донауковий. Педагогічні знання цього етапу систе­матизовані на основі набутого емпіричного досвіду виховання і осві­ти у формі народної мудрості. Система цих знань відноситься до народної педагогіки у вигляді висновків, порад, рекомендацій, викладених у художній літературі, народній творчості (прислів'я, приказки, казки). Другий етап — виникнення теоретичних концеп­цій виховання й освіти спочатку в рамках філософії, потім, з XVII ст., педагогіка розвивається як самостійна наука. Третій етап — розвиток науки як системи. Велика заслуга в становленні педагогіки як науки належить Я.А. Коменському. Значний внесок у розробку наукових основ педагогіки внесли Ж.Ж. Руссо, І. Песта-лоцці, А. Дістервег, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, С.Т. Шаць-кий, П.П. Блонський, В.О. Сухомлинський та ін.

Визначення педагогіки як науки про виховання, освіту і на­вчання вимагає розкриття її основних категорій.

Поняття «виховання» в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння накопиченого людством соціаль­но-історичного досвіду, його духовної культури. Виховання при­таманне людству на всіх етапах його розвитку. Вже первісні пле­мена здійснювали виховання дітей, використовуючи різноманітні засоби для передачі людям досвіду дорослих, досвіду попередніх поколінь. Гегель у «Філософії права» пише: «Людина не володіє інстинктивно тим, чим вона повинна бути, і їй доводиться спочатку придбати собі ці якості»', тобто кожне наступне покоління стоїть

Гегель. Філософія права. Соч. — Т. VII. — С. 203.

1.1. Предмет педагогіки

7

на плечах минулих поколінь. Засвоєння цього досвіду передбачає подальший його розвиток, створення нового. З цією метою суспільством утворюються різно­манітні типи навчальних закладів: шко­ли, ліцеї, гімназії, інститути, універси­тети, академії та ін.

Виховання як педагогічна категорія передбачає педагогічно цілеспрямовану організацію діяльності, спілкування лю­дини, які сприяють формуванню у вихо­ванців певного ставлення до оточуючого світу, до самого себе, моральних норм і правил поведінки. Навчання — сам про­цес засвоєння індивідом соціального до­свіду, накопиченого людством. Освіта — це процес і результат засвоєння індиві­дом досвіду, досягнення ним значного освітнього рівня, прилучення індивіда до культурних цінностей людства.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, які вивчають вихо­вання, освіту, навчання.

Педагогіка досліджує закономірності процесу виховання, його структуру і ме­ханізм, розробляє теорію і методику ор­ганізації навчально-виховного процесу, його зміст, принципи, організаційні форми, методи, прийоми¹.

Таким чином, предметом педагогіки є закономірності, принци­пи організації процесу виховання, навчання, освіти, що передба­чає визначення цілей, змісту, методів, форм, засобів залучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його куль­турними цінностями, створення для цього оптимальних умов у різ­них видах діяльності та спілкування особистості з метою забезпе­чення її позитивних змін, формування і розвитку, а також аналіз результативності процесу і його корегування за необхідності.

Педагогіка використовує і міждисциплінарні поняття: людина, особистість, формування індивідуальності, соціалізація та ін.

Якщо поняття «людини» як біосоціальної істоти відбиває од­ночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття «особистості» означає специфічну суспільну особливість людини і пов'язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого люд-

Педагогическая знциклопедия. — Т. 3. — М, 1996. — С. 281.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

ством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оціни­ти не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньо­му і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано¹.

Індивідуальність характеризує несхо­жість, своєрідність, відмінність однієї людини, особистості від іншої.

Формування передбачає процес і ре­зультати цілеспрямованих (виховання) і стихійних впливів соціальної дійсно­сті, а також спадковості особистості, її активності.

Соціалізація особистості — процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, уста­нов, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він нале­жить. При цьому людина є не лише об'єктом, а й суб'єктом цьо­го процесу. У процесі соціалізації людина не лише оволодіває досвідом, культурою, а й має можливість реалізувати себе в сус­пільстві як особистість, коли відбувається її соціальна адаптація і соціальна автономізація. «Соціальна адаптація передбачає ак­тивне пристосування індивіда до умов середовища, а соціальна автономізація — реалізацію сукупності установок на себе, стій­кість у поведінці і стосунках, що відповідає уявленню особисто­сті про себе, її самооцінку»².

Індивідуальний розвиток — ряд зовнішніх і внутрішніх, кількі­сних і якісних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності (від безпорадних і невпевнених рухів до рухів керованих, точних, координованих; від незнання до знання; від копіювання до оригінальної творчої роботи тощо).

Проблема розвитку особистості пройшла довгий шлях свого становлення. Протягом багатьох років пануючою була релігійна точка зору: людина — арена боротьби між Богом і чортом. На зміну цьому напряму прийшло інше, яке визначило вирішальну роль середовища і виховання в розвитку дитини. Англійський фі­лософ Локк зазначав, що «відмінності, які можна спостерігати в ро­зумі і здібностях людей, обумовлюються не стільки природними задатками, скільки набутими навичками»³. Велику роль виховання

¹ Психологические основи формирования личности в педагогическом процессе. —
М., 1981. - С. 15.

² Рожков М.И., Байбородова Л.В. Организация воспитательного процесса в школе.
- М., 2000. - С. 9.

³ Джон Локк. Пед. сочин. — 1939. — С. 232.

1.1. Предмет педагогіки

визначав Гельвецій, називаючи його всемогутнім: «Виховання ро­бить нас тим, ким ми є»¹.

Просвітитель XVIII ст. Дідро не вважав, що виховання може все, він підкреслював, що виховання значить багато, але треба враховувати силу чи слабкість людини, її здоров'я чи хворобу, темперамент, характер².

Так, виховання не може із будь-якої людини Платона чи Ра-фаеля створити, хоч би докладались до цього всі зусилля.

У кінці XIX — на початку XX ст. з'явились нові теорії, які стве­рджували, що розвиток людини визначається природженими особ­ливостями, і ніщо не в змозі їх змінити. Це біологізаторська теорія.

Отже, існує біологізаторський підхід, який обумовлює розвиток особистості природними факторами, які притаманні їй з народжен­ня, і соціологізаторський, який передбачає перш за все соціальні фактори. Проте доцільно розглядати особистість як певну ціліс­ність, у якій знаходить відбиток як біологічного, так і соціального.

Сучасні вчені дійшли думки про те, що є визначальні фактори розвитку особистості: спадковість, середовище, виховання і актив­ність особистості.

Але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єднос­ті, взаємодії, взаємовпливу.

Спадковість передбачає відтворення в нащадків біологічної схожо­сті з батьками — морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, ко­лір очей, волосся тощо. Успадковувати можуть також і деякі особли­вості нервової системи, хвороби, патологічні явища, певні здібності.

У людини, відповідно до даних фізіології, психології, приро­дженими можуть бути не готові здібності, а лише потенційні мож­ливості їх розвитку, тобто задатки, але їх розвиток, формування на цій основі здібностей (індивідуальних особливостей людини, які сприяють успішному виконанню діяльності) залежать від умов, які сприятливі або несприятливі для їх прояву та розвитку. Так, інтелектуальні здібності фатально не закладені в природі людини. Вони розвиваються разом із формуванням людини в цілому.

Не закладені в генах і моральні якості людини. У цьому переко­нує досвід А.С. Макаренка, який довів, що навіть найбільш педаго­гічно запущені підлітки — звичайні діти, «здатні жити, працювати, здатні бути щасливими і здатні бути творцями»³. Один із вчених влучно сказав: «Коваль не передає своїм дітям у спадок свої біцеп­си або набуті навички, він вчить дітей своєму ремеслу»⁴.

¹ Гельвецш К.А. О человеке, его умственньїх способностях и его воспитании //
Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971. — С. 255.

² Дени Дидро. Систематическое опровержение книги Гельвеция «Человєк» // Хре­
стоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971. — С. 266, 269.

³ Машренко А.С. Твори в 7-ми т. - Т. V. - К., 1954. - С. 389.

⁴ Цит. за книжкою Льюис Л. Человєк и зволюция. — М., 1964. — С. 77.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

С^еРедовище — це оточення особистості, яке можна звести до

ТРЬОХ Гру_п:

макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети або дуже великі групи людей (космос, планета, світ, кра­їна, держ_аваз суспільство);

~~ мезофактори впливають на великі групи людей, що визнача­ються за національними ознаками (етнос); за місцем і типом посе­лення (регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім'я, групи однолітків, громадські організації, школа).

У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток.

Маючи певні потенційні можливості розвитку, дитина форму­ється під впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації. Особливо значна роль виховання:

1) Це процес, у якому чітко визначено мету, завдання, кон­кретні методи їх реалізації;

2) воно дозволяє педагогічно цілеспрямовано організовувати різноманітні види діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, іг­рову, суспільну, естетичну тощо) і спілкування людини, що забез­печує Всебічний розвиток особистості, формування її моральної, естетичної, політичної культури, розумового і фізичного розвит­ку» трудового виховання. При цьому сучасна педагогіка спираєть­ся на теорію Л.С. Виготського про два рівні розвитку дітей:

^а) Рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливос­ті, які вже склалися;

") зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості до­сягнень в умовах співробітництва з дорослими;

3) виховання створює умови для стимулювання активності особи­
стості в діяльності і спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає
спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення
з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися,
сама впливає на оточуючу мікросферу. Активність як риса особистос­
ті, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (сере­
довищем, вихованням), але в процесі життєвої практики в індивіда
формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до
різних зовнішніх умов і впливів, що визначає розвиток особистості.

Виховання значним чином впливає на взаємодію особистості і середовища, бо середовище — це те оточення, яке людина сприй­має, На яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, ре­чей, умов життя і діяльності¹.

Д^Ив-: Новикова Л.И. Школа и среда. - М. - С. 4, 15-16.

1.1. Предмет педагогіки

4) у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (шко­ли, друзів, сім'ї тощо), що впливають на розвиток особистості.

Отже, становленню особистості сприяє виховна система — комплекс, який включає в себе: виховні цілі; людей, що їх реалі­зують у процесі цілеспрямованої діяльності; стосунки, що вини­кають між її учасниками; освоєне середовище і управлінську дія­льність, яка забезпечує життєздатність. Виховна система забезпе­чує розвиток особистості¹.

Щоб забезпечити успішне здійснення різних напрямів вихо­вання, необхідне глибоке знання вікових і індивідуальних особли­востей розвитку дитини в різних сферах діяльності особистості.

В інтелектуальній сфері формуються цінності — знання, вмін­ня, навички, в результаті засвоєння яких людина оволодіває соці­альним досвідом, культурою, що сприяє переосмисленню моти­вів, своїх потреб тощо.

Розвиток особистості неможливий поза її емоційною сферою, що передбачає формування таких почуттів, як: співчуття, довіра, симпатія, совість, чуйність та ін. Щоб особистість володіла своїми потребами, почуттями, необхідно створювати позитивно насиче­не середовище, організовувати педагогічно спрямовану діяльність, спілкування.

«Якщо діти живуть в умовах постійної критики, вони навчаються засуджувати;

Якщо діти живуть в умовах ворожнечі, вони навчаються насиль­
ству;..

Якщо дитину постійно висміювати, вона навчається зневажати себе;

Якщо дітей постійно соромлять, вони навчаються почувати по­стійну провину;

Якщо діти живуть в умовах толерантності, вони навчаються тер­пимості;

Якщо дітей підтримують, вони навчаються впевненості в собі; Якщо дітей схвалюють, вони навчаються самоповаги; Якщо діти живуть в умовах справедливості, вони навчаються бути справедливими;

Якщо діти живуть у безпеці, вони навчаються довіряти; Якщо діти живуть з визнанням, вони навчаються дружелюбності; Вони навчаються знаходити любов на землі» (Це своєрідний ко­декс умов життя дитини)².

Формування мужності, сміливості, вимогливості до себе вима­гає розвитку вольової сфери.

¹ Российская педагогическая знциклопедия. — Т. 1. — М., 1993 — С. 169.

² «Рідна школа», 1998. — № 4. - С. 34.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

Важливою умовою розвитку всіх сфер є саморегуляція як сис­тема внутрішнього забезпечення напряму дій, у якій розкриваєть­ся активність суб'єкта.

Педагогіка як наука і мистецтво

Виховна діяльність вимагає знання законів і закономірностей педагогіки.

Поняття «закон» визначається як необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між процесами, явищами, як внутрішній і необхідний, загальний і суттєвий зв'язок предметів і явищ об'єк­тивної дійсності, як загальний і необхідний зв'язок між предмета­ми і процесами.

Поняття «закономірність» розуміється як упорядкованість явищ, відносна стабільність, стійкість впливаючих факторів.

Терміном «закон» користувався ще Я.А. Коменський: «Прави­льно знайдені загальні поняття дадуть нам загальні і міцні закони розумової поведінки» і далі: «Вся сукупність речей керується не нашим свавіллям, а неодмінно проходить за своїми законами»¹. Педагогічна система Я.А. Коменського будується насамперед на розумінні всезагального зв'язку, детермінованості педагогічних явищ.

До питання про закони в педагогіці звертався і А. Дістервег. Його 33 закони і правила є, власне, прагненням до визначення закономірностей у педагогіці².

У педагогіці частіше вживається поняття «педагогічні законо­мірності» як відображення постійних зв'язків і залежностей між явищами, які проявляються у відповідних умовах. Таким чином, у сучасній педагогіці часто слова «закон» і «закономірність» роз­глядаються як синоніми.

Складність педагогічної науки і причини недостатньої розробки законів у тому, що застосування законів, закономірностей залежить від особистих якостей вихователя, його майстерності, тобто мова йде про елементи мистецтва в педагогіці. Педагогіці «не можна навчити­ся, як навчаються математики, астрономії, хімії, анатомії та фізіоло­гії», — писав К.Д. Ушинський³. — Ми не кажемо педагогам: робіть так чи інакше, але говоримо їм: вивчайте закони тих психічних явищ, якими ви хочете керувати, і робіть, керуючись цими законами і тими обставинами, в яких ви хочете їх застосувати⁴».

Знання педагогічної науки, її законів, принципів автоматично не забезпечує успіх педагогічної діяльності, яка вимагає від ви-

Кометний Я.А. Новейш. метод язиков // Избр. соч. в 2-х т. — Т. 1. — М., 1982. •

- С. 529, 491.

Руководство к образованию немец. учителей // Избр. произв. — 1956. — С. 136, 108.

Ушинський К.Д. Твори в 6-ти т. — Т. 3. — К., 1954, — С, 38.

Ушинський К.Д. Твори в 6-ти т. — Т. 4, — К.: Рад. шк., 1952. — С. 48.

1.1. Предмет педагогіки

хователя не тільки знання теорії, але й володіння методикою, техні­кою педагогічного процесу, особистісних якостей та ін. Головні завдання педагогічної науки:

—теоретичне вивчення, опис, роз'яснення сутності процесу виховання, його закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків;

—вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпретація, оцінка педаго­гічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалі-зацію особистості;

—прогнозування освіти, системи виховання;

—забезпечення ефективного управління освітньою політикою;

—розробка нових педагогічних технологій, основ інновацій­ної педагогічної діяльності.

Система педагогічних наук, джерела їх розвитку, зв'язок педагогіки з іншими науками

Інтенсивний розвиток педагогіки в XIX—XX ст. привів до утво­рення системи педагогічних наук, що включає в себе: загальну пе­дагогіку, яка охоплює основні питання виховання і навчання люди­ни. Розвиток загальної педагогіки як науки визначив створення в се­редині неї самої самостійних галузей знань, таких як: дидактика (теорія навчання і освіти), теорія виховання, школознавство (управ­ління школою), вікову педагогіку, яка досліджує особливості вихо­вання на різних етапах вікових груп (переддошкільна, дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих); дефектологію як спеціальну педаго­гіку, що розробляє питання виховання і навчання глухонімих і глу­хих (сурдопедагогіка), сліпих і тих, хто погано бачить (тифлопеда-гогіка), розумововідсталих (олігофренопедагогіка), діти з розладом мови (логопедія); методику, яка вивчає специфіку вивчення окре­мих навчальних предметів (мови, математики, природознавства тощо); історію педагогіки, що досліджує розвиток педагогічних ідей у різні епохи, різними представниками науки; порівняльну педаго­гіку, яка вивчає порівняльним методом виховання і навчання в різ­них країнах; егнопедагогіку, об'єктом дослідження якої є вивчення особливостей, досвіду народного виховання, які відбиті в національ­ній культурі, народних традиціях, звичках, фольклорі.

Джерелами розвитку педагогіки є науково-педагогічні дос­лідження, передовий педагогічний досвід, історія педагогіки, а та­кож ряд наук, які тісно пов'язані з педагогікою: філософія, етика, естетика, фізіологія, шкільна гігієна, кібернетика. «Педагогіка, — як влучно писав журналіст С. Соловейчик, — вихованка багатьох наук. Спочатку у ній панували філософи. На короткий час вона потрапила під вплив біологів. Потім — психологів. Сьогодні педа­гогіка і у нас, і у всьому світі знаходиться під привабливістю соці­альної психології: ранжируємо, тестуємо, анкетуємо, робимо зрі­зи — вивчаємо...»

14 Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання

Представимо систему педагогічних наук, джерела її розвитку втабл. 1.

Таблиця 1 Система педагогічних наук

переддошкільна; дошкільна; шкільна (мол. шк. вік, підлітки, старшоклас­ники)

— військова;

— медична;

— педагогіка вищої школи:

— сімейна;

— андрагогіка

І