Читайте также:
|
На сьогодні є надзвичайно важливим приведення вітчизняного адміністративного права до європейських стандартів, оскільки ефективна імплементація таких потужних європейських інтеграційних проектів, як Європейський Союз та Рада Європи неможлива без чіткого врегулювання адміністративної діяльності держав, що беруть у них участь. Отже, очевидна зацікавленість у системному адміністративно-правовому регулюванні, яке має бути побудоване на загальноприйнятих та загальновизнаних принципах.
Наша держава, визначивши пріоритет європейської інтеграції, вдосконалюючи свою політичну, адміністративну, правову системи, визнає, що одним із критеріїв інтегрованості держави у багатовимірний загальноєвропейський простір е ступінь інтегрованості державного управління як інструменту функціонування держави. У цьому контексті інтегрованість державного управління означає його відповідність загальноєвропейським принципам, нормам і стандартам.
Виникнення європейського адміністративного простору пов’язують з формуванням сучасного розуміння адміністративного права в країнах Європи. Так, загальні принципи державного управління разом із чіткою законодавчою регламентацією управлінських структур та процесів, розвинутим понятійним апаратом є характерними рисами континентальної системи адміністративного права, яка сформувалася у Західній Європі наприкінці XIX ст. і стала противагою системі поліцейського права, що слугувало абсолютизму. Виникнення адміністративного права напередодні буржуазних революцій пов’язано з принципово новим підходом до встановлення відносин між державою та громадянином – з визнанням верховенства прав людини і громадянина, з ідеями правової держави, з ліберальними уявленнями про доцільність мінімальної ролі держави як "нічного сторожа" тощо. XX ст. характеризувалось тріумфом адміністративного права не тільки у державах континентальної Європи, а й у державах Азії та Африки, що створилися у результаті розпаду колоніальних систем.
Виділяють три етапи формування європейського адміністративного простору (ЄАП): вертикальний, горизонтальний та субсидіарний.
Першим етапом формування ЄАП стало створення правового порядку Спільноти. Делегувавши свої суверенні повноваження спочатку Європейській спільноті з вугілля та сталі, а потім Європейській економічній спільноті, держави члени дозволили здійснювати їх на європейському рівні, тобто відкрили свої правові системи вертикально. Наслідки цього делегування були розтлумачені Судом ЄС в рішеннях по ряду справ, в яких були сформульовані такі базові принципи, як верховенство права ЄС та його пряма дія стосовно держав-членів та окремих громадян. Важливо також пам’ятати, що право ЄС стало цілком прийнятним для держав-членів, оскільки його положення не були чимось непритаманним і ворожим для їх національних систем.
Другим важливим етапом стало горизонтальне відкриття державами-членами своїх правових систем. З середини 70-х рр. минулого століття в рішеннях Суду ЄС все більше наголошувалось на обов’язку держав-членів взаємно визнавати адміністративні рішення один одного, особливо якщо це було необхідно для повноцінного функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄС та його фундаментальних свобод. Паралельно з обов'язком взаємного визнання була сформулювала вимога щодо прямої горизонтальної дії положень договорів на держави-члени. Воно вимагає від держав-членів взаємного визнання та виконання адміністративних рішень один одного у разі відсутності відповідного гармонізуючого законодавства ЄС. У такий спосіб, ці рішення набували транскордонного впливу на всій території ЄС, що стало більш серйозним викликом поняттю територіальності держав-членів, ніж вертикальне відкриття правових систем.
Третій етап розвитку інтеграції адміністративних систем та формування умов сучасного європейського адміністративного простору, тісно пов’язаний з еволюцією принципу субсидіарності. Практичний вплив субсидіарності є сильнішим в політичній, ніж суто правовій площині. Особливо важливим аспектом є те, що реалізація цього принципу привела до створення та підтримки системи співробітництва між децентралізованими адміністративними структурами. Розроблена наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. програма створення єдиного внутрішнього ринку ЄС, яка передбачали диверсифікацію форм імплементації законодавства Спільноти, була переважно націлена на забезпечення спільного управління внутрішнім ринком та спільними політиками Союзу. Ці форми співробітництва часто набувають форми адміністративних мереж, які складались із держав-членів, інститутів Спільноти та інших зацікавлених сторін, що привело до майже повного зникнення різниці між європейським та національними рівнями таких етапів вироблення політики, як формування порядку денного політики та її імплементація.
Сам термін уперше з'являється у публікаціях Програми SIGMA у 1998 р.; після чого поняття ЄАП інтенсивно обговорюється і досліджується під час підготовки країн Центральної та Східної Європи до членства в ЄС.
Хоча термін «європейський адміністративний простір» є досить вживаним у ЄС, він по-різному тлумачиться західними школами європеїстики; наразі відсутнє його усталене визначення; він не включений до електронного глосарію офіційних термінів ЄС. Також залишається обмеженим коло вітчизняних науковців та експертів, які визнають важливість вивчення ЄАП з метою усвідомлення його сутності для інвентаризації, класифікації, категоризації стандартів, що його утворюють, їх адаптації до національних потреб та застосування з метою прискорення європейської інтеграції України.
Причиною такої ситуації є неофіційність співпраці країн ЄС в сфері державного управління та фактична необов’язковість імплементації критеріїв ЄАП в їх національне законодавство. Тобто, ЄАП не передбачає і не може передбачати створення єдиної для всіх країн-членів моделі системи державного управління. Неможливість цього обумовлюється, насамперед, суттєвими відмінностями в державному та адміністративному устроях європейських країн. Розв’язання цієї проблеми ускладнюється ще тим, що фактично ніхто не може сказати напевно, де вплив ЄС на системи державного управління починається і де закінчується.
Слід зауважити, що ні Римський договір (1957 р.), ні Маастрихтський договір (1992 р,) не пропонують моделі державного управління, яка могла би бути запроваджена в державах-членах. Обов'язковою вимогою для держав-членів ЄС та кандидатів на вступ є існування сучасної політичної демократії, але як тільки демократичну сутність політичного режиму конкретної держави-члена буде доведено, вона може вирішувати питання державного управління та адміністративного устрою на власний розсуд.
Таким чином, з формально-юридичного погляду держави-члени ЄС в основному мають адміністративну автономію.
На сьогодні лише деякі елементи європейського адміністративного права знайшли своє відображення в основних договорах ЄС та вторинних законодавчих актах, виданих Комісією. У Договорі про заснування Європейської Спільноти (ДЗЄС), наприклад, містяться такі важливі принципи адміністративного права, як право на судовий перегляд адміністративних рішень, прийнятих інститутами ЄС (ст. 230) або зобов'язання щодо обгрунтування адміністративних рішень, прийнятих інститутами ЄС (ст. 253).
Однак лише деякі горизонтальні адміністративні питання є предметом законотворчої діяльності Інститутів ЄС. Головним чином, це стосується питань державних закупівель і державної підтримки національного виробника, що вимагають надання дозволу інститутами ЄС та здійснюються під їх суворим наглядом.
Навпаки, існує значна кількість нормативно-правових актів, що стосуються більш конкретних галузевих положень адміністративного права, які формують acquis communautaire (у перекладі - «надбання» або «доробок Європейських спільнот» - сукупність актів законодавства, політичних документів і практики їх застосування, що у кожний даний момент існують у Європейському Союзі. Aquis знаходиться в основі процесу європейської інтеграції, оскільки зобов'язує держави-члени імплементувати всі попередні та наступні спільні заходи та акти). Якщо держава-член не імплементує європейські правові норми, що містяться в директивах та постановах, то це може мати серйозні правові наслідки.
Сьогодні, зважаючи на результати правотворчої та проавозастосовчої практики, ЄАП можна уявити як мережу вертикально та горизонтально інтегрованих владних структур, яким притаманна територіальна близькість та функціональна схожість. ЄАП характеризується багаторівневістю (складається з наднаціонального, національного, регіонального, місцевого та особистісного рівнів); неоднорідністю (гетерогенністю) структур, що його утворюють (законодавча, виконавча, судова гілки влади, державні органи та органи місцевого самоврядування, структури державного і приватного секторів, громадянського суспільства та ЗМІ («четверта влада»)); поліцентричністю, оскільки в ЄС постійно існує кілька центрів законодавчої ініціативи та ініціативи вироблення політики (Європейська Рада, Європейська комісія, Рада ЄС, держава - член під час головування).
Отже, поняття єропейського адміністративного простору в розумінні європейських науковців та практиків на сьогодні охоплює базові принципи адміністративного права як набір спільних адміністративно-правових принципів, правил та процедур, які однаково використовуються на певній території в межах національного законодавства.
У вітчизняній літературі ЄАП іноді розуміється з дещо іншої точки зору, а саме, як «принципи адміністративного права як набір критеріїв, обов’язкових для використання державами кандидатами, у їх намаганні досягти розвитку управлінського потенціалу відповідно до вимог членства в ЄС».
Спільним у цих визначеннях є наголос на існуванні універсальних принципів організації управлінської діяльності та адміністративного права, яких повинні дотримуватися як краіни-члени ЄС, так і країни-претенденти на в ступ в ЄС.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 119 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |