Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Метод «проектов» в педагогике Джона Дьюи.

До боржника в процесі провадження у справі про банкрутство застосовуються такі судові процедури:

1) розпорядження майном боржника;

2) мирова угода;

3) санація (відновлення платоспроможності боржника);

4) ліквідаційна процедура.

Заходи запобігання банкрутства суб'єктів господарювання з боку засновників та учасників суб'єктів господарювання, власників майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень:

1) подання боржникові фінансової допомоги в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами;

2) взяття на себе зобов'язань перед особами, що надали фінансову допомогу боржникові;

3) досудова санація державних підприємств, що провадиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування.

Першою судовою процедурою, що застосовується до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство, є розпо­рядження його майном.

Розпорядження майном боржника — обов'язкова судова про­цедура у будь-якій справі про банкрутство. Вона є системою захо­дів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, що застосовується з метою забезпечення збе­реження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Здійснення її покладається на розпорядника майном боржника - призначеної суддею після порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи (це може бути і суб'єкт підприємницької діяльнос­ті), яка отримала в установленому порядку ліцензію арбітражного керуючого і не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів.

До функцій розпорядника майном боржника належать:

1) вжиття заходів щодо захисту майна боржника;

2) аналіз фінансового становища боржника та розробка реко­мендацій, спрямованих на його фінансове оздоровлення;

3) розгляд разом з посадовими особами боржника заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли у зв’язку з порушенням справи про банкрутство та повідомлення заявників про результати розгляду;

4) ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за вказаними вище заявами;

5) скликання зборів кредиторів та участь в них з правом дорад­чого, голосу.

Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, спрямована на оздо­ровлення фінансово-господарського становища боржника та за­доволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати: кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника та інші.

Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном до 12 місяців, який може бути продовжений ще до шести місяців або скорочений за клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвес­торів (осіб, що беруть участь у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу, боржника на певних умовах, в тому числі - набуття права власності на його майно.

З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав.

Основне призначення керуючого санацією - це розробка і за­безпечення виконання схваленого комітетом кредиторів та затвер­дженого господарським судом плану санації, який має передбача­ти строк відновлення платоспроможності боржника та містити за­ходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, умови участі інвесторів, за їх наявності, у задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та інше. Як­що протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано схваленого комітетом креди­торів плану санації, господарський суд може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної про­цедури.

Мирова угода (як судова процедура у справі про банкрутство) – це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін, на­бирає чинності у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала, може бути.укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені кредиторів комітетом кредиторів більшістю голосів за умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою від імені боржника — керівником боржника або арбіт­ражним керуючим, які виконують повноваження органів управ­ління боржника.

Дуже важливим для процедури мирової угоди є згода податкової служби та інших державних органів, які здійснюють контроль за справлянням податків і зборів, зобов'язаних при укладенні мирової угоди погодитись на:

1) списання податкового боргу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство;

2) прощення (списання) частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років перед поданням заяви про пору­шення справи про банкрутство або на розстрочку (відстрочку) цієї заборгованості.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження госпо­дарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. З дня затвердження мирової угоди боржник при­знає до погашення вимог кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і відповідно - припинення повноважень арбітраж­ного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, лікві­датора).

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарсько­го суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш, як третини вимог кредиторів.

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство- це така судова процедура, основним призначенням якої є ліквідація ви­знаної судом заборгованості банкрута шляхом продажу майна банкрута та проведення розрахунків по його боргах. Тривалість ліквідаційної процедури - дванадцять місяців, яка може бути про­довжена арбітражним судом ще на шість місяців.

Ліквідатор - фізична особа, яка організовує здійснення лікві­даційної процедури та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів. Порядок його призначення та вимоги до канди­дата ті ж самі, що.передбачені щодо керуючого санацією.

Ліквідаційна комісія призначається господарським су­дом за клопотанням ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів.

Ліквідатор виконує такі повноваження:

1) здійснює функції органів управління (керівника) банкрута;

2) приймає до свого відання майно банкрута, управляє та роз­поряджається ним;

3) здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута;

4) вживає заходів щодо виявлення та повернення майна банк­рута, що знаходиться у третіх осіб (включаючи дебіторську забор­гованість);

5) очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу (усі види майнових активів банкрута);

6) звільняє працівників банкрута згідно з трудовим законодавством;

7) заявляє в установленому порядку заперечення щодо заявле­них до боржника вимог поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство і є неоплаченими;

8) подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство;

9) вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повер­нення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;

10) реалізує майно банкрута в установленому порядку.

Наявні та отримані від продажу майна та інші кошти банкрута спрямовуються на задоволення вимог кредиторів відповідно до черговості.

В першу чергу задовольняються:

1) вимоги, забезпечені заставою;

2) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкру­та, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети;

3) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

4) витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії.

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із:

1) зобов'язань банкрута перед своїми працівниками (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства);

2) зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів встановленому законом порядку;

3) вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих това­риств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучають майно (кошти) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати подат­ків та інших обов'язкових платежів, а також вимоги центрально­го органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.

У четверту чергу задовольняються всі включені до реєстру вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги креди­торів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження май­ном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підпри­ємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор складає звіт та ліквідаційний баланс, які з врахуванням думки чле­нів комітету кредиторів затверджуються господарським судом.

Метод «проектов» в педагогике Джона Дьюи.

Педагог что-то делает: рассказывает, доказывает, задает вопросы, приводит примеры, объясняет прочитанное, рисует, вырезает из бумаги или клеит на занятиях по ручному труду. Все 20-30 детей должны вслед за ним, каждый в отдельности, повторять его рассказ, доказательство, объяснение, рисунок, ручную работу. Этому строю обучения соответствует и внешний распорядок группы: рядом сидящие дети, делающие одинаковую работу, стоящий отдельно от них и видный для всех, воспитатель, показывающий одинаковый для всех образец.

Так характеризует взаимодействие педагога с детьми в старой, традиционной системе образования американский педагог-демократ Джон Дьюи (1859–1952), автор более тысячи книг и статей по проблемам философии, психологии, этики, политики. Дж.Дьюи приобрел мировую известность как ученый, в работах которого начинается осознание явления кризиса образования.

Активность педагога и пассивность детей – вот характерные основные черты педагогики, распространенной от детского сада до средней школы. Прямые личные указания со стороны взрослых, нравоучения, команды, запреты, одобрения и неодобрения – все эти методы воздействия на детей Дж.Дьюи считал неэффективными для развития ума и нравственности подрастающего поколения. Его работы посвящены поиску других, более демократичных и гуманных способов направлять становление личности ребенка без навязывания чего-либо извне. Он сформулировал новые принципы образования, которое, в противовес старому традиционному, назвал прогрессивным.

Концепция Дж.Дьюи поражает своей стройностью, тщательностью проработки понятий и представлений, целостностью подхода к процессу образования человека, живущего в демократическом обществе. По его работам сразу становится ясно, что Дьюи не кабинетный ученый, он исследователь-практик, удивительно тонко чувствующий ребенка, понимающий все нюансы и трудности вхождения его в мир. Действительно, Дьюи имел огромный опыт воспитания детей. Вместе с женой они вырастили шестерых детей, позже он стал приемным отцом для двух сирот, лишившихся родителей во время второй мировой войны. Кроме этого Дьюи - преподаватель университетов в Чикаго, Нью-Йорке, а позже, будучи уже всемирно известным, в Японии и Китае, педагог университетской Элементарной школы и куратор детского сада при университетском учительском колледже в Колумбии.

Концепция Дж.Дьюи охватывает весь период формирования личности человека. Однако педагогика разных возрастных этапов представлена в его работах неравномерно. В основном, его работы посвящены проблемам образования ребенка в школе. Однако педагог постоянно указывает на взаимосвязь разных периодов жизни человека, обращая особенное внимание на ранний и дошкольный возраст: «Самые ранние впечатления детей чрезвычайно важны, …на практике их очень часто недооценивают». В данной статье мы видим своей задачей охарактеризовать те положения концепции Дж.Дьюи, которые раскрывают особенности организации дошкольного учреждения в русле прогрессивной педагогики.

Исходным принципом, на основе которого строится педагогика Дьюи в целом и педагогика детского сада в частности, является принцип свободы учения. Этот принцип означает интеллектуальную свободу детей как способность ставить цели и осуществлять действия, необходимые для их достижения. Это свобода размышления, целенаправленного наблюдения и рассуждения.

Заметим, что в западной педагогике того времени уже существовали концепции, основанные на этом принципе: детям предоставлялись предметы и материалы и они оставались наедине с ними, предоставленные сами себе. Педагог никак не вмешивался в действия детей, чтобы не нарушить их свободу. Такой подход Дж.Дьюи оценивает критично, отмечая: «…раз материалы есть, какой-нибудь прок от них будет: либо сами они подскажут идею, либо идея появится откуда-то еще. Но тогда непонятно, почему предложение человека, обладающего большим опытом и кругозором, не должно иметь, по крайней мере, такую же силу, как идея, возникшая из какого-то более или менее случайного источника».

Можно ли учить ребенка не вопреки его желаниям, а идя навстречу им? Как обеспечить свободу учения, не отдаваясь на волю случая, каприза, сиюминутной прихоти? Как сделать учение свободным и в чем заключается роль педагога при этом?

Отвечая на эти вопросы, Дьюи разрабатывает новый дидактический метод – «метод проектов». Он находит научное обоснование в работах Дьюи и применяется в экспериментальных образовательных учреждениях при Чикагском университете. Метод проектов означает определенную последовательность в организации обучения детей, включая 3 этапа. Первый этап: изучение педагогом возможностей, потребностей и прошлого опыта своих воспитанников. Второй – педагог вносит предложение, которое является отправной идеей для совместного обсуждения. Дети дополняют или изменяют предложение взрослого, вносят новые идеи, в обсуждении которых педагог принимает активное участие. Результатом совместного обсуждения является сначала план работы, после – проект как последовательность действий. На третьем этапе начинается реализация проекта. Дети действуют в соответствии с намеченным планом, а если они нуждаются в помощи, то педагог оказывает ее.

Приведем пример проекта, выполненный семилетними детьми в Элементарной школе. Педагог, беседуя с детьми и наблюдая за ними, выявил, что их интересует жизнь первобытных людей: дети играли в строительство хижины, в охоту, стрельбу из лука. Исходя из детских представлений об оружии первобытного человека, им было предложено испытать, какие материалы пригодны для наконечников стрел. Дети экспериментировали с разными камнями, изучая их форму, рыхлость, строение и определяя наиболее подходящие.

Беседа о железном веке вызвала интерес детей и в процессе совместного обсуждения была поставлена цель: строительство плавильни. Ее изготовление из глины было связано с трудностями: дети неправильно оборудовали отверстия, и печь не загоралась. Дети обратились за помощью к взрослому. Педагог объяснил детям принципы горения, природу тяги и топлива, но знания не были даны им в готовом виде. Взрослый сказал только о самом необходимом, а дети экспериментальным путем пришли к определению правильного соотношения величины и положения входного и выходного отверстий печи.

Далее дети экспериментировали с разными видами металлов (медью, свинцом): расплавляли, отливали различные предметы, испытывали их свойства. Эта работа сопровождалась беседами о разных видах деятельности человека – земледелии, рыбной ловле, скотоводстве. Дети искали ответы на вопросы: как природные физические условия определяют род занятий человека, в чем заключается естественный обмен между людьми. Их предположения отразились в рисовании карт и в постройках из песка.

Работа над проектом продолжалась в течение года по пять часов в неделю. Как результат проекта, Дьюи отмечает приобретение детьми большого числа сведений из разных областей: минералогии, истории, географии, антропологии, а также огромную пользу для развития внимания, наблюдательности, умения размышлять и делать выводы. Увлеченность детей деланием помогает педагогу решать вопросы дисциплины: ему нет нужды требовать послушания, к чему-то принуждать детей.

Понятно, что при знакомстве с проектом у современного воспитателя обязательно возникнут вопросы о соответствии его содержания возрастным возможностям семилетних детей (особенно в связи с плавкой металлов). Но размышление над технологией метода проектов помогает обнаружить большое число «плюсов». Какие же они?

Во-первых, такая организация обучения детей, на наш взгляд, обеспечивает сочетание интересов детей с интересами педагога. Дети действуют в соответствии со своими желаниями и потребностью деятельности. Педагог, через сообщение новых сведений, предложение различных материалов, направляет их работу в нужное русло. Цели детей и цели педагогов совпадают, что, как знают педагоги, определяет эффективность воспитательно-образовательного процесса.

Во-вторых, знания, приобретаемые детьми в ходе реализации проекта, становятся достоянием их личного опыта. Они получены в ответ на вопросы, поставленные самими детьми в процессе делания. Причем необходимость этих знаний продиктована содержанием деятельности. Они нужны детям и поэтому интересны им.

Отметим это принципиальное для прогрессивной педагогики положение: знания не делаются привлекательными и интересными специально для детей взрослым, который использует для этого разнообразные «завлекательные» приемы. Они интересны, потому что нужны. С их помощью дети достигают поставленной цели. Над этим положением, на наш взгляд, стоит поразмышлять современному воспитателю. Это поможет избежать ситуаций, характерных для практики, когда чрезмерная суетливость педагога сопровождается «созерцательностью» детей.

Дж.Дьюи научно обосновывает «метод проектов» и доказывает его эффективность. Ученый считает, что с его помощью достигается главная цель образования – развитие личности ребенка как непрерывная перестройка его опыта.

Вся концепция Дьюи основывается на идее образования как жизненного опыта. Это утверждение было новаторским для педагогики того времени и неприемлемым для традиционной педагогики. Если традиционная педагогика видела образование ребенка в усвоении им чужого, пусть даже и правильного, опыта, источником которого являются взрослые (и написанные ими книги), то прогрессивная педагогика противопоставляет учению по книгам учение через собственный опыт.

Дьюи – практик и реалист. Он отмечает, что опыт бывает разным: антисоциальным, антиобразовательным, неконструктивным и т.д. Поэтому образовательное учреждение должно давать детям возможность для накопления ими опыта, ценного в педагогическом значении.