Читайте также:
|
План
1. Політичні еліти: сутність та особливості.
2. Інститут політичного лідерства.
3. Лідери у світовій та вітчизняній політиці (на вибір).
4. Виборчі системи (срс).
1. Еліта - (від франц. еlite – вибрані, кращі) – вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії
Політична еліта - суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, користується певними перевагами свого суспільного становища.
Основні погляди щодо еліти
Еліта — люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. Усе суспільство поділяється на тих, хто керує, та на тих, ким керують. Зміна еліт відбувається їх циркуляцією.
В. Парето
Суспільством завжди керуватимуть еліти — еліта регулює політичне й економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
Г. Моска
:Еліти — особистості, наділені харизмою.
М. Вебер
Особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою; з розвинутим почуттям відповідальності.
X. Ортега-і-Гассет
Еліти — люди, що володіють ціннішим і вищим біологічним потенціалом, а відтак — і фізичним, і розумовим.
О. Аммон
Еліта — активна нерівна меншість, якій більшість (маси) змушена підкорятися через неможливість її прямого контролю.
Р. Міхельс
Політична еліта — це "національна аристократія", яка є носієм національної ідеї, а, отже, здійснює керівництво усією нацією. Для існування й виконання своїх функцій "національна аристократія" повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет.
В. Липинський
Еліта — каста "луччих" людей, верства, яка наповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих.
Д. Донцов
Підходи щодо обґрунтування й функціонування еліт:
1. Біологічний підхід (О. Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту й масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди мають цінніші й вищі біологічні потенціали (фізичні, розумові).
2. Психологічний підхід (3. Фрейд, Е. Фромм) стверджує, що й еліта, й маса відрізняються певними, лише їм притаманними, психологічними якостями. Панування еліти є необхідним, оскільки масам властиві недалекоглядність і заохочення один одного до аморальних дій, а відтак вони відчувають бажання підкорятись еліті.
3. Функціонально-технократичний підхід (Дж. Бернхем, А. Фірмат) пояснює наявність еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. Через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань та інформації, то це свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.
4. Ціннісний підхід керується положенням про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт водночас обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності та зазнає постійного впливу мас; наявність демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти. Дійсна еліта не панує, а керує масами за їхньою згодою, що виявляється на вільних виборах.
5. Плюралістичний (функціональний) підхід ґрунтується на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. Є багато еліт, і жодна з них не спроможна переважати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних, — виділяє власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, формування груп тиску) можна утримувати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Основний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не лише багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.
6. Ліволіберальний підхід (Р. Мілс), влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього (пасивного, практично безправного населення), середнього (віддзеркалює групові інтереси), верхнього (де приймаються найважливіші політичні рішення). Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів украй обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах забезпечує людям владу і відтак — конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли посядуть керівні пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.
Структура політичної еліти
n За метою діяльності:
- Правляча політична еліта;
- Опозиція;
- Контреліта – опозиція, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, репрезентуючи інші суспільні верстви, іншу ідеологію, ніж правляча еліта.
n За об’ємом владних функцій:
- вища;
- середня;
- нижча.
n За виконуваними функціями:
- правляча;
- адміністративна;
- господарська;
- дипломатична;
- комунікативна;
- ідеологічна.
Основні типи політичних еліт
n За способом формування: відкриті, закриті;
n За способом отримання та збереження влади: легітимні, нелегітимні;
n За ідеологією: ліберальні, консервативні, націоналістичні, соціалістичні.
Гарантії проти деградації політичної еліти
n свобода слова, відсутність монополії на ЗМІ, альтернативні джерела інформації;
n розподіл влад – компроміс, баланс інтересів різних соціальних груп;
n “прозорість” діяльності;
n політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва еліт;
n відкритість для соціальної мобільності, встановлення термінів перебування при владі;
n чітке дотримання правил та процедур політичного процесу.
2. Політичний лідер (від анг. leader – ведучий) особа, що займає перші позиції в політичних структурах
Специфічні особливості лідерства в політиці:
1) між загальнонаціональним лідером і суспільством, зазвичай, не існує прямої взаємодії, вона опосередкована партіями, групами інтересів, ЗМІ;
2) воно носить багаторольовий характер, лідер орієнтований на узгодження різних соціальних інтересів, змушений виправдовувати масові очікування від його діяльності;
3) політичне лідерство є корпоративним, за рішеннями, які приймаються вищими керівниками, завжди ховається н видима для суспільства робота численних експертів, найближчого оточення лідера;
4) політичне лідерство в тій чи іншій мірі інституціоналізоване, тобто діяльність лідера обмежена в тій чи іншій мірі існуючими соціальними відносинами, нормами, процедурами прийняття рішень.
Теорії політичного лідерства
n теорія рис” (Е. Богардус) – феномен лідерства пояснюється видатними якостями особи;
n ситуаційна теорія (Ф. Фідлер) – ситуація “породжує” лідера;
n теорія прихильників (У. Берк) – лідер лише інструмент соціальної групи, організації.
Системи рекрутування лідерів
1. Антрепренерська система
- відкрита;
- висока конкурентність, відкрите суперництво;
- відбір із представників будь-яких суспільних груп;
- важливі особисті якості.
2. Система гільдій
- закрита;
- приховане суперництво;
- відбір лише з представників політичної еліти;
- залежність від посади.
Типологія політичних лідерів
n За способом легітимізації влади (М. Вебер): традиційний, раціонально-легальний, харизматичний;
n За ставленням до змін у суспільстві: революціонер, реформатор, консерватор;
n За стилем управління: авторитарний, демократичний;
n За моделлю поведінки: лідер-агітатор, лідер-організатор, лідер-теоретик;
n За суспільною вагою: регіональний, національний, міжнародний.
Функції політичного лідерства:
1. Програмна: визначення та формулювання інтересів соціальних груп, цілей соціальної та політичної діяльності, виявлення способів і методів реалізації інтересів та досягнення цілей.
2. Управлінська: процес вироблення і прийняття політичних рішень.
3. Мобілізаційна: мобілізація мас на досягнення політичних цілей, розподілення соціальних ролей і функцій в суспільстві, забезпечення соціальних інновацій.
4. Інтегративна: об'єднання суспільства, мас; забезпечення національної єдності в масштабах групи, якою він керує, або держави в цілом.
5. Комунікативна: організація зв'язку між суспільством і владою, переконання суспільства в доцільності і правильності прийнятих владних рішень.
6. Легітимації: забезпечення підтримки влади на основі особистого авторитету і впливу на маси.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 107 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |