Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Підходи щодо природи влади

1. Атрибутивний (субстанціональний) підхід (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснює природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки: біологічна концепція (М. Марсель) - влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду; психоаналітичні концепції - трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

2. Біхевіористська концепція (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади, звертають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

3. Соціологічний підхід (М. Вебер) - влада розглядається як особливий вид відносин: в основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється).

4. Реляціоністський підхід (англ. relation — відношення) (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Рот) розглядає владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта. В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Пирсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

Особливими рисами політичної влади є:

1) легальність у використанні сили та інших засобів панування в межах країни;

2) верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади;

3) публічність, тобто загальність і безособовість, що означає - звернення до всіх громадян від імені всього суспільства за допомогою права (закону);

4) наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну, наприклад, від влади економічної);

5) різноманіття ресурсів.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Найпоширенішою є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності:

— економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов'язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства — гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);

— соціальні ресурси (можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

— силові ресурси (зброя, інститути примусу — армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратура та ін.);

— нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві — закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

— культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.);

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада):

ü Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

ü Народний суверенітет – повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

ü Національний суверенітет - повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення.

У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (лат. legitimus — законний, правомірний) - суспільне визнання її законності, переконаність людей у тому, що ті, хто володіють владою, володіють нею по праву та «легальність влади» (лат. legalis — законний) - її правове закріплення, юридична правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур).

Принцип легітимності політичної влади) — легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

В науковий обіг термін "легітимність" ввів М. Вебер. Він виділив три основних типи легітимного панування (влади):

Традиційне панування обумовлене традиціями, мораллю, звичкою до певної поведінки і заснований на вірі не тільки в законність, але навіть у священність здавна існуючих порядків і влади. У традиційному суспільстві є різні види панування: геронтократичне (влада старійшин), патріархальне (влада вождя племені), патрімоніальне (влада монарха) і султанізм як різновид останнього.

Харизматичне панування. Харизма (грец. charisma - божественний дар) - екстраординарна здатність, властивість, якість індивіда, що виділяє його серед інших і, що найголовніше, не настільки придбане ним, скільки дароване йому природою, Богом, долею. Вирішальне значення для виникнення харизматичного панування має не стільки саме володіння харизмою, скільки визнання її з боку послідовників. Умовний характер харизматичних відносин, як правило, не усвідомлюється їх учасниками: лідер вірить у своє покликання, а послідовники вірять в лідера. Виникає головним чином в умовах соціально-політичної кризи. Лідер повинен постійно піклуватися про збереження своєї харизми і доводити її наявність. Для підтримки харизми необхідні регулярні "великі" діяння вождя, що приносять великий успіх, перемогу і т.д. Як тільки вони вичерпуються, так відразу ж зникає віра в його незвичайні якості, а отже, руйнується і основа харизматичного панування. Зі стабілізацією соціальної системи воно трансформується в традиційне або легальне панування.

Легальне (раціонально-бюрократичне) панування грунтується на визнанні добровільно установлених юридичних норм, спрямованих на регулювання відносин управління та підпорядкування. При такій владі підкоряються не особистості, а встановленим законам: їм підпорядковуються не тільки керовані, але й керуючі. Виникає в умовах формування ринкової економіки і втілюється в правовій державі. Основними рисами цього типу панування є: встановлення норм права і підпорядкування їм кожної людини; застосування норм права в управлінні; панування в суспільстві права, а не чиновників. Втілювати в життя повинні спеціально навчені, компетентні чиновники - бюрократія. Бюрократія, за Вебером, є технічно самим чистим типом легального панування.

Вебер сформулював основні вимоги до чиновників:

1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку;

2) мають стійку службову ієрархію;

3) мають чітко визначену компетенцію;

4) працюють в силу контракту (на основі вільного вибору);

5) працюють у відповідності зі спеціальною кваліфікацією;

6) винагороджуються постійними грошовими окладами;

7) розглядають свою службу як єдину або головну професію;

8) передбачають свою кар'єру;

9) працюють у повному "відриві" від засобів управління і без присвоєння службових місць;

10) підпорядковуються суворій, єдиній службовій дисципліні та контролю.

В умовах легального панування завжди існує небезпека перетворення бюрократії зі служниці суспільства в замкнену касту, що стоїть над ним. Способи обмеження бюрократії: регулярна ротація (пропорційна заміна через визначений термін) та контроль за ними з боку політичних інститутів та громадськості.

Описані типи легітимності в реальній політичній практиці переплітаються і взаємно доповнюють, підсилюють один одного.

Домінування того чи іншого типу легітимності пов'язано з типом існуючого режиму. Так, харизматична влада характерна для авторитарних систем, тоді як в умовах демократії політичне життя визначається пануванням закону.

Американська школа політології (Д. Істон)запропонувала ціннісно-нормативний підхід і стверджує, що легітимність - "ступінь, в якій члени політичної системи сприймають її як гідну своєї підтримки". Виділяють дифузну і специфічну легітимність на основі різниці в підтримці за об'єктом і змістом, так і за часом її дії:

ü дифузна легітимність - загальна, довготривала, переважно афективна (емоційна) підтримка ідеям та принципам політичної влади, незалежно від результатів її діяльності;

ü специфічна легітимність - ситуативна, короткочасна, орієнтована на результат і заснована на свідомій підтримці влади і того, як вона діє.

Легітимація - процедура суспільного визнання якої-небудь дії, події або факту, діючої особи. Вона покликана забезпечити покору, згоду, політичну участь без примусу, а якщо цього не досягається - виправдання примусу, використання сили.

Показниками легітимності влади виступають:

- рівень примусу, застосовуваний для проведення політики в життя;

- наявність спроб повалення уряду чи лідера;

- сила прояву громадянської непокори;

- результати виборів, референдумів;

- масовість демонстрацій на підтримку влади (опозиції) і ін.

Засоби легітимізації влади

- політичні (демократизація суспільного життя);

- ідеологічні (пропаганда політичного курсу);

- силові (терор, репресії).

Делегітимація - втрата довіри, позбавлення влади і суспільного кредиту довіри. Основними причинами делегітимації є:

1) протиріччя між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві і егоїстичними інтересами пануючої еліти;

2) протиріччя між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою (спроби вирішити проблеми силовим шляхом, натиском на ЗМІ);

3) відсутність у політичній системі механізмів захисту народних інтересів;

4) наростання бюрократизації та корумпованості;

5) націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, що виявляється у відкиданні федеральної влади;

6) втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї гострих протиріч, зіткнення різних гілок влади.

Політична влада поділяється на:

- державну владу, що забезпечується відповідними політичними інститутами (парламент, уряд, судові органи тощо), органами правопорядку (поліція, армія, прокуратура і т.д.), а також юридичною базою;

- громадську владу, що формується партійними структурами, громадськими організаціями, незалежними засобами масової інформації, громадською думкою.

Політична влада існує в двох основних формах:

- офіційна, легальна влада з формалізованою структурою і

- неформальна, неофіційна, нелегалізована влада - влада впливових груп і осіб, груп тиску, лідерів кланів (у цій формі влада може придбати тіньовий, підпільний, мафіозний характер).

Існують також такі форми влади:

n за структурою: неподільна влада або поділ влади;

n за способом концентрації повноважень: абсолютна необмежена або обмежена законом влада;

n за кількістю суб’єктів прийняття рішень: централізована або децентралізована;

n за головним суб’єктом: демократична (пряма, опосередкована), авторитарна (монархія, олігархія, теократія тощо), анархічна (безвладдя, охлократія).

2. Політична система суспільства - сукупність політичних інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами у рамках відповідної правової системи і політичної культури.