Читайте также:
|
|
Геометрію земного еліпсоїда можна розглядати як один із спеціальних розділів теорії поверхонь. Тому в даній книзі багато питань базується на основі цієї теорії. Приведемо найбільш необхідні відомості із теорії поверхонь.
Теорію поверхонь слід розглядати із двох сторін: внутрішньої геометрії поверхні та зовнішньої геометрії. З позиції першої розглядаються властивості, інваріантні відносно викривлення поверхні, а з другої - властивості, інваріантні відносно групи рухів в просторі. Однією з основних задач сфероїдальної геодезії є вивчення внутрішньої геометрії поверхні земного еліпсоїда.
Сукупність таких властивостей поверхні та фігур на ній, які не змінюютьсяпри викривленні поверхні, називається внутрішньою геометрією поверхні.
Викривленням називається таке перетворення поверхні, при якому довжини всіх ліній, що лежать на цій поверхні, зберігаються.
Накладення однієї поверхні на другу після викривлення називається розгортанням першої поверхні на другу.
Поскільки основна увага нами буде звернута на вивчення кривих на поверхні, нагадаємо основні визначення, що відносяться до кривих. Плоскі криві
Рівняння кривої можна задати в наявному виді F(х,у)=0, в явному виді: у=f(х), в параметричному виді x=x(u), y=y(u),u параметр. В залежності від виду заданої кривої диференціал дуги знаходять із виразів:
, де (1.1)
, де
Кривиною К плоскої кривої в даній точці Q називається границя відношення кута між дотичними в двох суміжних точках Q1 і Q2 до дуги кривої між цими точками при зменшенні дуги до нескінченно малих розмірів.
Рис. 1.2
Радіусом кривини R вданій точці називається величина, обернена кривині
Кривина та радіус кривини плоскої кривої визначаються за формулами:
, де
та
, де
Просторові криві.
Рівняння просторової кривої в параметричному виді
х=х(и), у=у(и), , де u - параметр.
Диференціал дуги просторової кривої
В кожній точці, Q просторової кривої визначаються три прямі і три площини, що взаємно перетинаються в т. Q під прямими кутами (рис.1.3).
Прямі. Дотична, що є граничним положенням січної. Головна нормаль - перетин нормальної і стичної площин, бінормаль- пряма, перпендикулярна до стичної площини Площини. Нормальна площина - площина, перпендикулярна до дотичної. Стична площина— граничне положення площини, що проходить через три близькі.точки кривої Q1Q2 та Q3 коли Q1 ® Q2 і Q3 ® Q2 (рис-1.х). Спрямна площина - площина, що містить дотичну і бінормаль.
Кривиною просторової кривої в даній точці називається числова характеристика відхилення кривої від прямої лінії в області даної точки кривої, її обчислюють за формулою
Крученням просторової кривої в даній точці називається числова характеристика відхилення просторової кривої від плоскої кривої в області даної точки.
Поверхні. Рівняння поверхні задається наступними формами;
F(х, у, z)=0 - неявна
z = f(x, у) - явна
x=x(u, v), y=y(u, v), z=z(и, v) -параметрична.
Диференціал дуги або лінійний елемент поверхні
(1.4)
де
Праву частину рівняння (1.4) називають першою квадратичною формою поверхні. Коефіцієнти E, F, G, що є функціями координат u та v, залежать тільки від положеня: точки на поверхні. Через дані коефіцієнти можна виразити також кут між кривими та площі фігур, тобто перша квадратична форма визначає метрику поверхні. При вигинанні поверхні без розтягів та розривів її рівняння звичайно змінюється, але метрика залишиться тією ж, тобто перша квадратична форма при вигинанні поверхні зберігається.
В сфероїдальній геодезії застосовується ортогональна система криволінійних параметричних координат, які утворюють на поверхні прямокутну сітку координат. В такому випадку рівняння (1.4) прийме наступний вид:
(1.5)
Позначивши отримаєм
(1.6)
Криволінійні координати (t,v) називаються ізометричними координатами.
Важливе значення у сфероїдальній геодезії мають нормальні перерізи. Вони отримуються від перетину поверхні площиною, що проходить через нормаль поверхні. Такі. площини, як було вже вище сказано, називаються нормальними.
В теорії поверхонь доказується, що всі криві на поверхні, які проходять через задану точку в одному і тому ж напрямі (тобто які мають спільну дотичну) і які мають спільну стичну площину, мають в цій точці одинакову кривину К. Відповідно, кривина довільної кривої рівна, кривині плоского перерізу, що є слідом перетину поверхні стичною площиною даної кривої.
Якщо позначити радіус кривини кривої, у якої головна нормаль збігаеться з нормаллю до поверхні через й R0, тоді радіус кривини якої завгодно кривої на поверхні буде визначатися згідно формули:
(1.7)
де v - кут, утворений головною нормаллю кривої та нормаллю до поверхні. Формула (1.7) виражає відому теорему Меньє:
Радіус кривини якої завгодно кривої на поверхні рівний радіусу кривини нормального перерізу,що має з нею спільну дотичну, помноженому на косінус кута між нормаллю до поверхні та головною нормаалю кривої.
Величина називається ще нормальною кривиною. Для її визначення служить наступна формула:
(1.8)
Вираз, що знаходиться в чисельнику, називається другою квадратичноюформою поверхні. Величини D, D’,D’’ називаються коефіцієнтами другої квадратичної форми.
Через кожну точку поверхні можна провести цілу низку нормальних площин і, таким чином, отримати цілий ряд нормальних перерізів. Із нормальних перерізів суттєве значення мають два головних взаємно перпендикулярних перерізи: один з найбільшою
кривиною та другий: з найменшою Кривину будь-якого нормального перерізу можна виразити через кривину головних перерізів за формулою Ейлера
(1.9)
де А - азимут даного нормального перерізу.
Крім кривини нормального перерізу, в сфероїдальній геодезії використовується Гауссова кривина
а величина
(1.10)
носить назву середнього радіуса, кривини.
В нормального перерізу хоча б в одній точці головна нормаль збігається з нормаллю до поверхні. Ця точка називається геодезичною точкою. В геодезичній точці. нормального перерізу кут v рівний нулю. Відповідно, нормальна кривина рівна кривині нормального перерізу в його геодезичній точці. Криву на поверхні, в якої всі точки геодезичні, тобто головна нормаль збігається з нормаллю до поверхні у всіх точках, називають геодезичною лінією. Геодезичні лінії на поверхні відіграють роль прямих на площині, тому багато положень диференціальної геометрії на площині можуть бути узагальнені для поверхонь з заміною прямих геодезичними.
1.5. Чисельні методи у сфероїдальній геодезії.
Ще в недалекому минулому всі обчислення в області сфероїдальної геодезії виконувались з допомогою логарифмів, а пізніше з допомогою малопотужної обчислювальної техніки. При обчисленнях приходилось користуватися об'ємними таблицями тригонометричних функцій та багаточисельними таблицями різноманітних величин, що в основному залежали від широти.
В сучасних умовах, коли ми майже всі масові обчислення виконуються на ЕОМ, абсолютно відпала необхідність в складанні спеціальних таблиць для геодезичних обчислень. Достатньо мати лише обмежене число постійних величин, необхідних для розв'язку тої чи іншої задачі. Прогрес обчислювальних методів з використанням сучасних програмних засобів дозволяє навіть обмежитись записом формул в самому загальному виді, іноді тільки у виді диференціальних рівнянь, а подальші перетворення віднести безпосередньо до процесу роботи на комп'ютері.
Характерним прикладом вибору обчислювальних методів на ЕОМ є застосування чисельних методів для розв'язку диференціальних рівнянь і обчислення еліптичних інтегралів. Такі методи були відомі давно, але на практиці не застосовувались, поскільки були досить трудомісткі і складні для ручних обчислень. Алгоритмів, якими користуються в сучасних чисельних методах дуже багато. Якщо їх реалізувати у вигляді достатньо універсальних програм, то вони можуть стати базовими і слугувати основою сучасних геодезичних технологій.
При розв'язку задач сфероїдальної геодезії приходиться мати справу з наступними обчислювальними задачами:
· апроксимація функцій (поліномінальна, дробово-раціональна),
· чисельне інтегрування (квадратурні формули Гаусса, Чебишева),
· чисельні методи розв'язку диференційних рівнянь з початковими умовами (методи Рунге - Кутта).
Апроксимація функцій (наближення) - це заміщення різноманітних функцій "близькими" до них. більш зручними для використання функціями. До задач апроксимації функцій з параметрами, що входять лінійно, відносяться задачі апроксимації поліномами, а з параметрами, що входять нелінійно -- дробово-раціональні апроксимації. Наближене представлення неперервної функції з допомогою полінома степені п можна отримати з допомогою ряда Тейлора та. цілої низки його модифікацій, а одним із найбільш ефективних методів отримання необхідного числа дробово-раціональних наближень заданої функції є метод ланцюгових дробів.
Приклади апроксимації функції, що мають застосування в сфероїдальній геодезії, будуть наведені в кінці даної книги. Ми лише відмітимо, що безпосереднє отримання коефіцієнтів цих функцій зв'язане з довгими алгебраїчними обчисленнями і на данийчас такий шлях не є ефективним, поскільки простіше виконати обчислення із заданою функцією.
Наближене обчислення визначеного інтеграла можна проводити різними методами: Сімпсона, Гаусса, Чебишева, Ромберга тощо. Розглянемо коротко тільки деякі з них.
Для обчислення інтеграла
методом Сімпсона інтервал інтегрування ділить на п рівних частин (п - парне число).
Для кожної вузлової точки k (k =0,1,2,...,n) з кроком за аргументом
обчислюють значення підінтегральної функції . Після цього визначений інтеграл може бути обчислений за формулою
(1.11)
За Гаусом наближене обчислення визначеного інтеграла полягає в наступному. В проміжку між граничними.знажннями аргументів х=а і х =b вибирають п. вузлових точок за рівнянням
,
де vi, - деяке постійне число менше одиниці, віднесене до відповідної вузлової точки. Для кожної вузлової точки за аргументом хі обчислюють значення підінтегральної функції, яке потім домножують на деяке постійне число що відповідає цій точці.
Значення постійна Rt в залежності від n
n=1 | v1=0.5 | R1=1 |
n=2 | v1=1-v2=0.21132487 | R1=R2=0.5 |
n=3 | v1=1-v3=0.1127016654 v2=0.5 | R1=R3=0.2777777778 R3=0.4444444444 |
n=4 | v1=1-v4=0.0694318442 v2=1-v3=0.3300094782 | R1=R4=0.1739274226 R2=R3=0.3260725774 |
n=5 | v1=1-v5=0.0469100770 v2=1-v4=0.2307653449 v3=0.5 | R1=R5=0.1184634425 R2=R4=0.2393143352 R3=0.2844444444 |
n=6 | v1=1-v6=0.0337652429 v2=1-v5=0.1693953068 v3=1-v4=0.3806904070 | R1=R6=0.0856622462 R2=R5=0.1803807865 R3=R4=0.2339569673 |
Значення інтеграла можна обчислити за наступною формулою:
(1.12)
права частина якої тим ближча до точного значення інтегралу, чим більше використовується вузлових точок.
Методи Рунге-Кутта належать до багатоточкових однокрокових методів чисельного інтегрування систем звичайних диференційних рівнянь. Суть методу Рунге-Кутта полягає в наступному. Нехай функція визначається диференційним рівнянням
та початковими значеннями у = у0 при х=х0. Слід знайти чисельне значення функції
уn для заданого значення аргумента
Для визначення уn послідовно обчислюють значення функцій уі для рівновіддалених проміжних значень xi=x0+hi (I=1,2,…n) причому за початкові приймають значення xi-1 I yn-1, знайдені в попередньому обчислені. Прирісі аргумента є кроком інтегрування величина якого встановлюєіься в залежності від заданої точності визначення функції Функцію yi обчислюють за формулою
(1.13)
де
(1.14)
позначення 0(hk) свідчить про те, що у формулах знехтувано доданками порядку hk.
При виводі цих формул вихідним рівнянням послужив розклад функції yi в ряд Тейлора за степенями h до четвертого порядку.
Для розв'язування системи звичайних диференційних рівнянь
будується система рівновіддалених точок xi=x0+ih. Обчислення уji в кожній точці здійснюється за формулою
(1.15)
де j - номер рівняння системи, і - номер точки інтегрування. Коефіцієнти kji
визначаються за формулами, аналогічними (1.14).
Класичний метод Рунге-Кутта частково модифікувався для практичних застосувань (в основному для прискорення та спрощення процесу обчислень). Найбільш відомі модифікації Мерсона (1958) та Інгланда (19..). На даному рівні розвитку обчислювальних засобів особливого виграшу ці модифікації не дають, а отже класичний метод Рунге-Кутта залишається базовим методом чисельного інтегрування диференційних рівнянь першого порядку.
Суперечки навколо статусу ЧФ. Дагомиська угода.
30 грудня 1991 року країни-учасники СНД підписали ряд документів з військових питань, відповідно до яких Міністерство Оборони колишнього Союзу підлягало ліквідації, а замість нього створювалося Головне командування Збройних сил Співдружності незалежних держав. Держави СНД отримували право створювати свої збройні сили на базі частин і підрозділів ВС СРСР, які дислокувалися на території цих держав, за винятком тих з них, які визнавалися "стратегічними силами" і повинні були залишитися під об'єднаним командуванням СНД. Подальші події показали, що у лідерів, які підписали пакет військових документів, не було єдиного уявлення ні про те, що входить в поняття "Стратегічних сил", ні про те, який має бути статус і умови.
У перші дні нового 1992 року президент України Леонід Кравчук заявив про початок створення Збройних сил України. 5 січня український уряд почав призивати до присяги на вірність Україні війська, що дислокувалися в республіці. Цього дня присягу прийняли військові Національної Гвардії, 12 січня – прикордонні війська. До 20 січня прийняття присяги планувалося здійснити в усіх трьох військових округах, які були на Україні, - Одеському, Київському і Прикарпатському, а також на Чорноморському флоті (точніше, в тій його частині, яка після розпаду СРСР залишалася на території України). До присяги також планувалося привести і підрозділи, які залишалися під об'єднаним командуванням (ракетні війська, авіація далекої дії), хоча, як стверджував Міністр оборони України Костянтин Морозов, ці війська повинні були виконувати завдання оборони усієї Співдружності.[1] За повідомленнями ЗМІ, у більшості частин і об'єднань прийняття присяги пройшло без яких-небудь ускладнень. Виняток становили деякі стратегічні підрозділи і Чорноморський флот, командування яких відмовилося виконати рішення української влади.
Чорноморський флот був дуже великим об'єднанням збройних сил колишнього союзу. Згідно з даними, приведеними Сергієм Горбачова, в 1990 році ЧФ налічував у своєму складі 833 кораблі і судна, у тому числі 28 підводних човнів, 2 протичовнові крейсери, 6 ракетних крейсерів (БПК), 20 есмінців і БПК (фрегатів УРО), близько 4 °CКР і близько 30 малих ракетних кораблів і катерів, близько 70 тральщиків, близько 50 десантних кораблів і катерів, близько 100 бойових і допоміжних катерів, 410 одиниць морської авіації. Чисельність особового складу - близько 100 тис. чоловік.[2]
Як писав Д. Кларк - експерт з військових питань журналу RFE/RL Research Report: "Попри те, що Чорноморський флот, подібно до Балтійського менший за Тихоокеанський або Північний флоти, він представляє все ще грізну силу, більшу, ніж більшість інших флотів світу, включаючи членів НАТО, окрім США. Згідно з даними Міжнародного Інституту Стратегічних досліджень (IISS) він володіє близько 400 кораблів, з яких 45 відносяться до ударних надводних сил, з яких найбільш значні морські військові кораблі, включаючи два ракетні авіаносні крейсери "Москва" і "Ленінград", три ракетоносці з ядерною зброєю, десять ракетоносців поразки і тридцять ракетоносних фрегатів. Слабкою частиною флоту є його підводний компонент, який складається з 26 застарілих дизельних підводних човнів. Проте сила флотської авіації наземного базування компенсує цю слабкість. Згідно з оцінкою IISS цей компонент включає 151 військовий літак і вісімдесят п'ять вертольотів; окремі російські джерела, - пише Кларк, - стверджують, що їх навіть більше, приблизно близько 400 одиниць, включаючи 140, здатних нести ядерну зброю і вирішувати завдання на великих дистанціях. Флот також включає бригаду морської піхоти, що базується в Севастополі, і частини берегової оборони - моторизовану стрілецьку дивізію в Сімферополі".[3] Вірогідну чисельність особового складу Д. Кларк визначив в 75 тис. офіцерів і матросів.
З осені 1991 року командуючим флотом був адмірал Ігор Касатонов, який змінив на посту Державного комітету з надзвичайного стану адмірала Хронопуло. 4 січня 1992 року відбулося засідання Військової Ради флоту на якому було вирішено не приймати українську присягу до тих пір, поки керівники двох держав не домовляться остаточно, кому повинен належати Чорноморський флот.
Отримавши відповідні розпорядження Міністерства оборони України, адмірал І. Касатонов заявив, що флот підкоряється командуванню Військово-морського флоту колишнього СРСР – СНД, і не виконуватиме наказів Міністра оборони України.[4] Дводенні переговори командування ЧФ і Міністерства оборони України не привели до яких-небудь результатів, 8 січня на спеціальній прес-конференції І. Касатонов заявив: "Перед флотом не стоїть питання виконувати або не виконувати наказ президента України Леоніда Кравчука, флот підпорядкований безпосередньо головнокомандувачеві військами СНД маршалові Євгену Шапошникову і командувачеві ВМФ колишнього СРСР адміралові Чернавину". Це ж повторив Ігор Касатонов і на зустрічі в Києві наступного дня. [5] Голова союзу офіцерів України Вілен Мартиросян стверджував, що командувач флотом відключив зв'язок з Міністерством оборони України і розіслав в усі флотські підрозділи шифрограму з вимогою виконувати тільки накази Чернавина і маршала Шапошникова.[6]
Мабуть, для влади України позиція командування флотом була досить несподіваною, оскільки на референдумі про незалежність України 1 грудня 1991 року ЧФ висловився за незалежність української держави. У голосуванні взяло участь 97 % військовослужбовців, з яких 72 % висловилися за незалежність України, 48 % проголосували за Леоніда Кравчука, як за президента держави.[7] Такий результат голосування був викликаний рядом обставин: для військовослужбовців флоту ідея незалежності України не входила в протиріччя з ідеєю збереження флоту як "загального для усієї майбутньої співдружності". Леонід Кравчук напередодні виборів неодноразово заявляв про те, що ЧФ залишиться флотом СНД, а Україна матиме свої власні невеликі Військово-морські сили. Свою роль зіграло те, що Україна брала участь в утриманні флоту, і те, що близько 20 % офіцерів і 30 % матросів були вихідцями з України.[8] На флоті чекали, що набуття Україною незалежності не відіб'ється на майбутньому Чорноморського з'єднання.[9]
Важко сказати, якою мірою діями Касатонова керували з Кремля, і яка була б реакція Москви, якби Касатонов виявився лояльнішим по відношенню до нового українського керівництва. Володимир Савченко у своїй книзі стверджує, що Ігор Касатонов коливався: "поза всяким сумнівом, він готовий був передати Україні усе своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти".[10] Цей же автор говорить, що рішення Касатонова не приймати присягу вийшло за якимсь загадковим дзвінком з Москви.[11] Перший заступник командувача ВМФ адмірал І. Капитанец в одній із статей в січні 1992-го вказував, що 2 і 3 січня в Києві проходили переговори колишнього Міністра оборони СРСР Євген Шапошников і Міністр оборони України Костянтин Морозов, де йшла мова про долю ЧФ, причому російська делегація відстоювала ідею єдиного ЧФ як частини стратегічних сил СНД.[12] Проте, офіційна реакція Москви послідувала лише після того, як Ігор Касатонов і Військова рада флоту сказали своє тверде "ні" новій присязі, що примушує думати про те, що адмірал до певної міри діяв самостійно. У 1992 році він здобув у громадській думці Криму славу непохитного патріота, супротивного так званому "об'єктивному ходу подій". Так само дивилися на нього і багато політиків в Росії. Наприклад, Голова ВС РФ Руслан Хасбулатов сказав про нього: "Я думаю, що якби не було Касатонова там, то сьогодні сперечатися з Україною не було б про що".[13]
У військових і політичних лідерів Росії на початку 1992 року не було єдиної думки відносно майбутньої долі флоту. Разом з необхідністю збереження флоту в якості "загального флоту Співдружності" висловлювалися і інші ідеї. В українській пресі на початку року промайнуло декілька повідомлень про те, що був, нібито, неопублікований указ президента Росії Б. Єльцина про передачу під юрисдикцію Росії усіх збройних сил колишнього СРСР, заклик віце-президента Олександра Руцького не піднімати над кораблями ЧФ українські прапори, а також заява голови ВС Росії Руслана Хасбулатова про те, що усі чотири флоти колишнього Союзу належатимуть Росії.[15] На згаданій вже всеукраїнській нараді Леонід Кравчук зачитав шифрограму маршала Євгена Шапошникова, в якій містився наказ усім військам, що дислокувалися на території України 10-12 січня прийняти присягу на вірність Росії.[16]
5 січня, згідно з повідомленнями преси Борис Єльцин дійсно підписав текст присяги на вірність Росії, а 8 січня він був опублікований. Знаходячись в Поволжі, Борис Єльцин заявив: "Чорноморський флот був, є і буде російським. Ніхто у Росії його не відбере, у тому числі і Кравчук".[17] 10 січня цю заяву підтримав адмірал Чернавін, відмітивши в той же час, що ЧФ є частиною стратегічних збройних сил, несе ядерну зброю і виконує стратегічне завдання.[18] 28 січня Борис Єльцин відвідав кораблі ЧФ, що знаходилися на зовнішньому рейді Новоросійська, де виступаючи перед командуванням флоту, він висловився в дещо іншому дусі: "Позиція російського керівництва відносно долі флоту не може бути байдужою. Російським його оголошувати ніхто не буде. З Україною мають відбутися переговори за рішенням військових проблем, вона має право мати свій флот. Але ми проти розділу ЧФ, він має бути єдиним, забезпечувати безпеку кордонів СНД".[19] Аналогічна позиція була зайнята і Верховною Радою Росії, на спільному засіданні палат, де 6 лютого було прийнято постанову, в якій ВС доручав уряду "вжити усі необхідні заходи по збереженню ЧФ як єдиного цілого".[20]
Українська сторона, заявляючи про свої права на флот, виходила з інших уявлень. Українські військові і політики наполягали на власному праві визначати, що входить до складу стратегічних сил, а що ні. Вони розглядали як стратегічний підрозділ не увесь флот, а лише ту його частину, яка мала ядерну зброю, або вирішувала завдання "глобального стримування". [21]Політики України заявляли, що Україна внесла свій вклад у будівництво ВМФ колишнього Союзу і має повне право вимагати свою долю цих сил (яка визначалася навіть як більша, ніж Чорноморський флот). Ряд західних дослідників, зокрема Д. Кларк відмічає, що такий підхід України до флоту з'явився після грудневого референдуму і президентських виборів. Спочатку, як стверджує Кларк, політичні діячі України заявляли про те, що державі потрібні невеликі військово-морські сили для несення пограничної служби.[22]
У січні 1992 року на зустрічі глав держав СНД в Москві були підписані нові документи з військових питань, зокрема, протокол, в якому вказувалося, що "ВМФ колишнього СРСР входить до складу стратегічних сил Співдружності, за винятком частини сил ЧФ, які увійдуть до складу збройних сил України".[23] Проте ці рішення не принесли у вирішення проблеми нічого нового, оскільки сторони мали своє уявлення про те, який має бути розмір цієї "частини". Україна бачила її як велику (близько 80 % флоту). Маршал Шапошников заявляв про те, що велика частина ЧФ повинна залишитися у СНД.[24]
Між тим, обстановка в Севастополі набирала все більш напружені оберти. У січні за участю міністерства оборони України у ряді частин і підрозділів флоту були створені організації Союзу офіцерів України, в яких об'єдналися прибічники переходу ЧФ під українську юрисдикцію, Авангардом переприсягания, як пише С. Горбачов, стали флотські політробітники. Вплив прибічників нової присяги був сильний на деяких кораблях флоту і кримській Військово-морській базі в Донузлаві.
Під юрисдикцію України вдалося перевести особливі відділи частин флоту, військову прокуратуру і трибунал, це означало, що розвідувальні структури ЧФ почали діяти проти свого командування. Впродовж січня - березня 1992 року українську присягу прийняли ряд частин флоту, що дислокувалися переважно за межами Криму, а також на Кримській базі ЧФ в Донузлаві, у тому числі батальйон морської піхоти. Командування ЧФ розпорядилося припинити допуск флотських особістів на територію підрозділів. Була посилена охорона штабу ЧФ підрозділами морських піхотинців і плавців-диверсантів. Це мотивувалося тим, що мало місце, нібито, відправка спецпідрозділу української служби безпеки для арешту Касатонова. Адмірал Касатонов відмовився від зустрічі з депутатами українського парламенту і представниками МО України, що викликало спеціальну заяву Л. Кравчука з вимогою усунути І. Касатонова з посади.[25]
Усе це відбувалося на тлі наростаючої політичної напруженості в Криму, в атмосфері мітингів, що майже не припинялися, на підтримку референдуму про статус Криму.
В ескалацію напруженості навколо ЧФ поступово втягувалися представники вищої влади України і Росії.
2 квітня Л. Кравчук звернувся зі спеціальною заявою до моряків-чорноморців та робочих Чорноморського флоту. У ній президент України піддав критиці позицію "керівництва ВМФ колишнього СРСР", яке "постійно намагається нав'язати нам свою позицію, своє бачення проблеми, не зважаючи на політику Української держави. При цьому, - вказував Л. Кравчук, - використовується і пряме залякування тих, хто прийняв присягу на вірність Україні". "Україна, - сказав президент, - матиме флот у складі своїх збройних сил. І матиме не стільки, скільки нам зволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхідно для достатнього і надійного захисту морських рубежів суверенної держави".[26]
У Москві заява Кравчука була сприйнята як виклик. 3 квітня послідувала заява Б. Єльцина, в якій говорилося: "У разі будь-яких спроб односторонньої зміни статусу ЧФ, Російська Федерація буде вимушена узяти флот під свою юрисдикцію з подальшою передачею до складу стратегічних сил СНД". Цього ж дня в Севастополь прибула російська делегація на чолі з віце-президентом О. Руцьким.
5 квітня Л. Кравчук підписав Указ "Про невідкладні заходи по будівництву збройних сил України", яким пропонувалося сформувати ВМС України на базі сил ЧФ, що дислокувалися на території держави. Через два дні вийшов указ "у відповідь" Б. Єльцина "Про перехід під юрисдикцію РФ Чорноморського флоту". 9 квітня планувалося підняти над кораблями російські військово-морські андріївські прапори.
Сторони знаходилися на межі відкритого конфлікту, який погрожував виходом України з СНД і розпадом цієї організації. Ні одна зі сторін не була зацікавлена в подібному розвитку подій. У цих умовах керівники двох держав відмовилися від здійснення яких-небудь дій, які могли б ще більше ускладнити ситуацію. 8 квітня почалися переговори делегацій України (Василь Дурдинець) і Росії (Юрій Ярів). Сторони створили спільну робочу групу, яка повинна була розробити принципи майбутньої угоди. Президенти оголосили про двосторонній мораторій на дії своїх указів.
На переговорах в Одесі державними делегаціями Росії і України було вирішено обговорити питання ЧФ на зустрічі Б. Єльцина і Л. Кравчука в Дагомисі. Зустріч відбулася 23 червня 1992 року. Вона почалася в досить прохолодній атмосфері - за повідомленнями ЗМІ, київська делегація навіть не була зустрінута московською стороною, закінчилася ж спільною прогулянкою Б. Єльцина і Л. Кравчука на березі моря "мало не в обнімку".[28] У Дагомисі Україна і Росія домовилися про створення на базі ЧФ двох флотів - російського і українського, проте на перехідний період ЧФ повинен був залишатися під об'єднаним командуванням, а військовослужбовці, покликані для проходження служби на ЧФ, - наводитися до присяги тієї держави, громадянами якої вони є.
Як російська, так і українська преса з оптимізмом оцінила результати дагомиської зустрічі, проте насправді вона не поклала край серйозним розбіжностям між сторонами. Наступні події виявили ту, що стала звичайною між Росією і Україною тенденцію протилежно тлумачити прийняті спільно рішення. Подібно до того, як інститут СНД для України і для Росії мав різне значення, - для України він був засобом "цивілізованого розлучення", для Росії інструментом збереження інтеграції, - дагомиські рішення також набули різного сенсу, Українська сторона робила акцент на майбутньому неминучому розділі ЧФ, Російська - на тимчасовому збереженні єдності флоту.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 101 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |