Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ДЕРЖАВНОГО СЛУЖБОВЦЯ

Поняття "державний службовець" відповідно до Закону "Про державну службу" є похідним від поняття державної служби. Державний службовець — це особа, яка обіймає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв’язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, залежно від яких виділяють наступні види державних службовців:

а) за характером праці, обсягом та характером їх службових повноважень:

— керівники;

— спеціалісти;

— технічні виконавці;

б) за характером і обсягом владних повноважень:

— посадові особи;

— представники влади;

— адміністративно-допоміжний персонал;

— функціональний (оперативний, основний) персонал;

в) за видами служби, на якій особи перебувають:

— службовці звичайної (цивільної) служби;

— службовці спеціальної (мілітаризованої) служби;

г) за розподілом державної влади:

— державні службовці законодавчої влади;

— державні службовці виконавчої влади;

— державні службовці судової влади.

В навчальній та науковій літературі пропонуються й інші варіанти поділу державних службовців. Найбільшу практичну значущість має класифікація за характером і обсягом наданих повноважень, причому найбільші труднощі викликає розмежу­вання понять "посадова особа" і "представник влади". До посадо­вих осіб належать керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законо­давчими актами покладено здійснення організаційно-розпоряд­чих та консультативно-дорадчих функцій. Посадові особи мають право здійснювати в межах своєї компетенції владні дії, які призводять до виникнення юридичних наслідків.

Представники влади – це державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не пов’язані з ними службовими відносинами і не знаходяться в їх підпорядкуванні, тобто щодо "третіх осіб" (наприклад, працівники міліції під час виконання своїх службових обов’язків, податкової служби, прокуратури, фінан­сової інспекції тощо).

До функціонального (оперативного) складу належать державні службовці — спеціалісти, характер роботи яких зумовлений завданнями державного органу, в якому вони працюють. Вони особисто здійснюють функції, заради яких створено цей орган. Такі посади не пов’язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців лише як виняток можуть тягти юридичні наслідки. В свою чергу, адміністративно-допоміжний персонал складається із службовців, службова діяльність яких не перед­бачає дій, що призводять до настання юридичних наслідків, які впливають на зміст рішень органу. Ця категорія службов­ців, виконуючи дії матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридично значущих дій. До цієї категорії відносять секретарів, діловодів, архіваріусів тощо.

Правовий статус службовця нерозривно пов’язаний із понят­тям посади, яка визначає такі його аспекти: соціальний (гори­зонтальні та вертикальні відносини); організаційний (місце посади в структурі органу); правовий (коло повноважень, функції, права, обов’язки, відповідальність). Посада — це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено вста­новлене нормативними актами коло службових повноважень. Штат — це постійний, встановлений склад співробітників певної юридичної особи, які перебувають в організаційно-правовому зв’язку і забезпечують виконання покладених на них функцій та завдань. Посада є частиною структури органу, виявом його компетенції як сукупності встановлених в офіційній формі прав і обов’язків, тобто повноважень будь-якого органу або його посадових осіб, які визначають їх можливості прий­маки обов’язкові для виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності.

Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу й характеру повноважень особи на певній посаді, ролі й місця посади у структурі державного органу. Останнім часом актуальним є питання класифікації державних посад (ця категорія ширше, ніж посада державноїслужби), в основу якої покладено поділ посад на політичні та посади державної служби. В органах державної влади виокремлюються такі 3 типи посад: політичні (посади, які не належать до посад державних службовців, заміщуються, як правило, особою, що безпосередньо обрана народом на певний строк, це, наприклад, посади Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів); адміністра­тивні (посади перших заступників міністрів, державних секре­тарів міністерств, керівників, заступників керівників та спе­ціалістів, окрім політичних та патронатних); патронатні (посади радників, консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені штатним розкладом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності Президента України, Голови Верховної Ради України, членів Кабінету Міністрів України, глав місцевих державних адміністрацій, які самостійно здійснюють добір на зазначені посади).

Регулювання державної служби базується на положеннях Конституції, Закону "Про державну службу" та цілого ряду нормативно-правових актів. Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступ­ників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Консти­туційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулю­ється Конституцією та спеціальними законами України. Регу­лювання правового становища державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, Служби безпеки, внутрішніх справ тощо здійснюється відповідно до Закону "Про державну службу", якщо інше не передбачено законами України.

Традиційно до статусу державного службовця включаються наступні елементи: права, обов’язки, обмеження, заохочення та гарантії, відповідальність, які органічно поєднуються між собою. Розглянемо окремі аспекти статусу державного службовця, починаючи з наданих йому прав. Законодавством наданий широкий обсяг прав державних службовців:

¾ користуватися правами і свободами, які гарантуються гро­мадянам України Конституцією і законами України;

¾ брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

¾ одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядуван­ня необхідну інформацію з питань, що належать до їх компе­тенції;

¾ на повагу до особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

¾ вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця;

¾ на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, який йому присвоюється, якостей, досвіду та стажу роботи;

¾ безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосу­ються проходження ним державної служби, в необхідних ви­падках давати особисті пояснення;

¾ на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

¾ вимагати службового розслідування з метою зняття без­підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

¾ на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

¾ на соціальний і правовий захист відповідно до його ста­тусу;

¾ захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.

Основними обов’язками державних службовців є:

¾ додержання Конституції та інших актів законодавства України;

¾ забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

¾ недопущення порушень прав і свобод людини та грома­дянина;

¾ безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга­нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

¾ збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню;

¾ постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви­щення професійної кваліфікації;

¾ сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно м письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.

Важливого значення набуває закріплення на законодавчому рівні етичних вимог до діяльності державного службовця. Згідно зі ст. 5 Закону"Про державну службу" державний службовець повинен:

¾ сумлінно виконувати свої службові обов’язки;

¾ шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробіт­ників, дотримуватися високої культури спілкування;

¾ не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтере­сам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Правове регулювання питань професійної етики державних службовців сьогодні є актуальним та потребує вдосконалення. Зазначене питання регулюється переважно підзаконними акта­ми, що приймаються щодо окремих професійних груп (подат­кової служби, суддів, прокуратури тощо) на локальному рівні. Ще у 2000 р. фахівцями було розроблено проект Кодексу етики державного службовця, який після прийняття став частиною, черговим етапом кодифікації, адміністративного права. Важливе значення має також запропонований до обговорення проект Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на вико­нання функції держави, розроблений Міністерством юстиції України. Ці проекти досі не реалізовано.

Конкретні обов’язки та права державних службовців визна­чаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Особливість правового статусу зумовлюють визначені щодо державних службовців певні обмеження загального та спеціаль­ного характеру:

¾ сприяти, використовуючи своє службове становище, фі­зичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це мате­ріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

¾ займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викла­дацької, творчої діяльності, а також медичної практики, суддів­ської, арбітражної практики у галузі спорту);

¾ входити самостійно (крім випадків, коли державний служ­бовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підпри­ємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здій­снюють підприємницьку діяльність;

¾ відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затриму­вати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;

¾ сприяти, використовуючи своє посадове становище, фі­зичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньо­економічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

¾ неправомірно втручатись, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

¾ бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

¾ надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень;

¾ приймати подарунки чи послуги від осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю;

¾ брати участь у страйках або вчиняти інші дії, що пере­шкоджають нормальному функціонуванню державного органу, тощо.

Більшість таких обмежень, як і ряд етичних вимог, мають на меті запобігання корупції в органах публічної адміністрації. Антикорупційну спрямованість має встановлення вимоги декла­рування доходів державних службовців. Відповідно до Закону "Про державну службу" особа, яка претендує на зайняття поса­ди державного службовця 3—7 категорій, передбачених ст. 25 означеного Закону, подає за місцем майбутньої служби відо­мості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 1 і 2 категорій, передбачених ст. 25 Закону, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери.

Зазначені відомості подаються державним службовцем що­річно. Порядок подання, зберігання і використання цих відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Особливий правовий статус державних службовців зумовлює специфіку їх соціального забезпечення, тобто систему держав­ного забезпечення та обслуговування державних службовців. Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов’язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.

Заробітна плата державних службовців складається з поса­дових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок. Державним служ­бовцям можуть встановлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Мі­ністрів України.

За сумлінну безперервну працю в державних органах, зраз­кове виконання трудових обов’язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що вста­новлюються Кабінетом Міністрів України. За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних на­город та присвоєння почесних звань.

Законом "Про державну службу" регулюються також питання надання щорічних та додаткових відпусток, соціально-побутового забезпечення державних службовців, пенсійного забезпе­чення і грошової допомоги.

3. ПРАВОВІ ПИТАННЯ ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ (СЛУЖБОВА КАР’ЄРА)

Правове регулювання проходження державної служби здій­снюється в частині організації добору кадрів, просування (пе­реміщення) по службі та умов припинення державної служби. Проходження державної служби — це сукупність юридичних фактів, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням державно-службових відносин, а саме з прийняттям на дер­жавну посаду, службовою кар’єрою та припиненням служби. Цей процес триває постійно і має стадійний характер. Тради­ційно виділяють наступні стадії (або етапи):

1) прийняття на службу;

2) просування по службі;

3) припинення служби.

Це найпростіший варіант класифікації стадій, які обов’язко­во проходить працівник під час проходження державної служби. В юридичній літературі виділяють також факультативні (не­обов’язкові) стадії — переведення на іншу посаду, притягнення до відповідальності, позачергове присвоєння рангу тощо.

Проходження державної служби завжди починається із вступу на державну службу. Розрізняють загальні та спеціальні вимоги, дотримання яких є необхідним для вступу на державну службу та її проходження.

Загальні вимоги пов’язані передусім із правовим статусом осіб, зокрема із громадянством України. Крім того, згідно зі ст. 12 Закону "Про державну службу" не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апа­раті особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними, мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади, у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками, в інших випадках, встановлених законами України.

Спеціальні вимоги висуваються до особи залежно від сфери державної служби та конкретного виду посади, на яку вона претендує. Такі вимоги стосуються рівня освіти, кваліфікації, фахової підготовки, стану здоров’я, проходження стажування або випробувального терміну, необхідності перевірки на допуск до державної служби, стажу роботи, наявності наукових ступенів та вчених звань тощо.

Із прийняттям на державну службу пов’язана категорія заміщення посади, яке здійснюється шляхом призначення, конкурсу або за контрактом. Найбільш поширеним способом в сучасних умовах є конкурсний відбір. Законодавством вста­новлена вимога щодо необхідності здійснення конкурсного відбору при прийнятті на державну службу на посади 3—7 категорії, а це більш ніж 95% працівників органів виконавчої влади. Порядок проведення конкурсу для вступу, на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабі­нетом Міністрів України. Дані про вакансії посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніше як за 1 місяць до проведення конкурсу.

В основу інституту конкурсного прийому громадян на державну службу покладено ідею об’єктивної оцінки ділових якостей працівника, принципи рівноправності, відповідності здібностей та професійного рівня вимогам конкретного виду діяльності в системі державної служби, гласності та прозорості. Рішення про проведення конкурсу в окремому державному органі приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. Особи, які подали необхідні документи до державного органу для участі у конкурсі, є кандидатами на зайняття вакантної посади державного службовця. Конкурсна процедура включає наступні етапи:

1) публікація оголошення державного органу про проведен­ня конкурсу у пресі або поширення його через інші засоби масової інформації;

2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, та їх попередній розгляд на відповідність встановле­ним кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади;

3) проведення іспиту та відбір кандидатів.

Антикорупційним законодавством передбачається проведення спеціальної перевірки осіб, які претендують на заміщення вакантних посад, шляхом подання документів для участі у конкурсі.

Переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву або пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів Ук­раїни, може здійснюватися без конкурсного відбору.

З метою набуття практичного досвіду та перевірки профе­сійної підготовки і ділових якостей особи може проводитися стажування терміном до 2 місяців із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи. Стажування можуть прохо­дити як особи, що вперше претендують на посаду державного службовця, так і державні службовці, які бажають зайняти більш високу посаду. При прийнятті на державну службу може вста­новлюватися додаткова умова — випробування терміном до 6 місяців. Це рішення керівник може прийняти за наслідками конкурсу, стажування, просування по службі. Випробування застосовується з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Громадяни, які вперше зарахо­вуються на державну службу, приймають Присягу, текст якої підписується і зберігається за місцем роботи.

Наступною та найбільш тривалою стадією проходження служ­би є просування по державній службі. Взагалі переміщення державного службовця по службі може здійснюватися: на вищу посаду з метою просування особи по службі, на рівнозначну посаду з метою доцільнішого використання ділових якостей службовця, на нижчу посаду у випадках скорочення штату, за станом здоров’я, за власним бажанням, за результатами прове­дення атестації.

Поняття "просування по службі" певною мірою збігається із категорією "службова кар’єра". Взагалі світова практика право­вого інституту державної служби розвивається у 2 напрямах: кар’єрному та посадовому. За кар’єрної системи (притаманна для континентальної правової системи) особа вступає на дер­жавну службу на весь час своєї професійної діяльності. В процесі служби вона послідовно отримує посадове підвищення, тобто "робить кар’єру", просувається по службі. За посадової схеми вона укладає контракт щодо виконання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. У такому разі просування по службі відсутнє. Посадова державна служба притаманна для англосаксонської правової системи. Державна служба в Україні є кар’єрною з окремими інститу­тами посадової державної служби. Вважається, що кар’єра є індивідуально усвідомленою позицією та поведінкою, пов’яза­ною з трудовим досвідом і трудовою діяльністю. Розрізняють 2 види кар’єри — професійно-посадову (посади, які обіймає людина протягом свого життя) та внутрішньо-організаційну (охоплює послідовність посад, які обіймає працівник у межах однієї організації).

Щодо державних службовців термін "кар’єра" дістав своє закріплення у Законі "Про державну службу". Службова кар'є­ра — це просування по службі державного службовця шляхом зайняття ним більш високої посади на конкурсній основі або шляхом присвоєння йому більш високого рангу. Відповідно до ст. 27 Закону "Про державну службу" переважне право на про­сування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень та зараховані до кадрового резерву.

Прийняття і просування по службі особи здійснюється від­повідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Законом "Про державну службу" вста­новлено 7 категорій посад державних службовців й 15 рангів. При прийнятті на державну службу особі присвоюється ранг у межах конкретної категорії згідно з посадою, рівнем професійної підготовки та результатами роботи особи. Для присвоєння черго­вого рангу у межах категорії державний службовець повинен успішно пропрацювати на займаній посаді 2 роки. Іноді його присвоюють достроково за виконання особливо відповідальних завдань. За добросовісну працю ранг може бути присвоєний за межами відповідної категорії. Ранг залишається за особою і у випадку, коли вона перейшла на посаду нижчої категорії або залишила службу, а потім повернулася. Позбавлення рангу можливе лише за вироком суду. Положення про ранги служ­бовців затверджується Кабінетом Міністрів України.

З метою заміщення посад та просування по службі державних службовців у державних органах створюється кадровий резерв, зарахування до якого проводиться керівником державного органу за пропозиціями керівників його структурних підрозділів. На кожну посаду формується кадровий резерв у кількості не менше 2 працівників. Кадровий резерв формується із спеціалістів місцевого та регіонального самоврядування, виробничої, со­ціально-культурної, наукової та інших сфер, а також випуск­ників навчальних закладів відповідного профілю, державних службовців, які підвищили кваліфікацію або пройшли стажу­вання та рекомендовані для просування на більш високі посади. Порядок формування і організація роботи з кадровим резервом регулюються Положенням про кадровий резерв державної служби, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. У перспективному законодавстві пропонується відмовитися від інституту кадрового резерву.

Одним із важливих чинників формування дієвого кадрового резерву та заходом запобігання проявам корупції серед державних службовців є ротація кадрів, тобто горизонтальне та верти­кальне переміщення державних службовців на посадах у струк­турних підрозділах, в яких вони працюють, та інших органах з метою набуття ними нових знань, умінь, професійних навичок, необхідних для подальшого просування по службі.

Важливим елементом інституту державної служби є оціню­вання професійної діяльності державних службовців. Ефектив­ність діяльності державного апарату залежить від результатів діяльності кожного державного службовця. Система оцінювання в галузі публічного адміністрування вперше виникла у 60-х рр. XX ст. у СШЛ, а у Німеччині та Франції — у 70-х рр. XX ст. В Україні нині тільки розробляються відповідні теорії, методики оцінки результатів діяльності державних службовців. З метою підвищення ефективності діяльності державних службовців, визначення їх відповідності займаній посаді проводиться атес­тація, тобто оцінювання кваліфікації службовця. Атестації, яка проводиться раз на 3 роки, підлягають державні службовці всіх рівнів, крім патронатної служби, а також особи, які пере­бувають на займаній посаді менше одного року. Для проведення атестації на кожного працівника складається службова характе­ристика, створюється атестаційна комісія, яка за встановленою процедурою виявляє ступінь відповідності працівника посаді, яку він обіймає. Результатами атестації є висновки та рекомен­дації щодо відповідності працівника займаній посаді. В період між атестаціями керівниками структурних підрозділів прово­диться щорічна оцінка діяльності державних службовців.

Важливою ланкою кадрової роботи є підвищення кваліфікації державних службовців. Результати навчання і підвищення кваліфікації є однією з підстав для просування по службі. Державним службовцям створюються умови для навчання і підвищення кваліфікації у відповідних навчальних закладах (на факультетах) та шляхом самоосвіти. Підвищення кваліфікації державних службовців відбувається постійно, але не рідше одного разу на 5 років.

Статус державного службовця втрачається з моменту припи­нення державно-службових відносин, що може статися на підставах, визначених трудовим законодавством, зокрема ст. 36 Кодексу законів про працю України (КЗпП), та за умов, встановлених законодавством про державну службу. Відповідно до ст. 30 Закону "Про державну службу" такими умовами є:

1) порушення умов реалізації права на державну службу;

2) недотримання пов’язаних із проходженням державної слуджби вимог, передбачених ст. 16 зазначеного Закону;

3) досягнення граничного віку проходження державної служби (60 років для чоловіків і 55 років для жінок, але передбачається у майбутньому збільшення граничного віку);

4) відставка державних службовців 1 й 2 категорії;

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню службовця на державній службі;

6) відмова службовця від прийняття або порушення Присяги;

7) неподання або подання службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів;

8) смерть особи.

Гарантією стабільності кадрового складу державної служби є законодавче положення про те, що зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім державних службовців патронатної служби.

Слід розрізняти поняття "припинення державної служби" та "відставка державного службовця", які співвідносяться як ціле та частина. Власне, припинення державної служби може відбуватися або шляхом звільнення (за наявності вищезазначених підстав), або у зв’язку з відставкою. Відставкою є припинення державної служби службовцем, який обіймає посаду 1 або 2 категорії, за його письмовою заявою, за наявності таких підстав:

1) принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи;

2) етичні перешкоди для перебування на державній службі;

3) примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об’єднанням громадян, громадянину;

4) стан здоров’я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Відставка приймається або у ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен про­довжувати виконання службових обов’язків і має право на звіль­нення в порядку, передбаченому КЗпП.

Отже, державно-службові відносини припиняються шляхом видання уповноваженим органом чи посадовою особою адмі­ністративного акту про звільнення державного службовця від посади чи його відставку. Рішення про припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосе­редньо до суду.