Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ХРИСТИЯНСЬКА

Опис є основним обліково – довідковим документом щодо складу й змісту внесеної в нього документації й складається за єдиною для всіх установ формою. Описи складаються окремо на справи постійного зберігання, тривалого (понад 10 років) і на справи по особовому складу всієї установи в цілому або на справи кожного структурного підрозділу й складаються з річних розділів. Конкретні варіанти узгоджуються з державним архівом, якому установа передає документи.

Справи, незавершені діловодством протягом року, вносяться в річний розділ опису кожного наступного року, протягом якого тривало діловодство за такою формою:

Документи за цей рік див. також у розділі за_______ рік, №______.

Річні описи розділів на справи постійного зберігання й по особовому складу, призначені для передачі в державний архів, затверджуються експертною комісією архівної установи не пізніше двох років після завершення справ у діловодстві.

Перед складанням описів справи систематизують: справи діючих установ систематизують за роками (на момент початку справи) а в межах кожного року – за структурними підрозділами установи згідно з номенклатурою справ. Для безструктурних установ справи в межах року систематизують за предметно – тематичними ознаками. Для навчальних закладів справи систематизуються за навчальними роками (за роком, указаним першим: справу, розпочату в 2000 - 2001 навчальному році, слід віднести до 2000 року).

У межах року й структурного підрозділу справи систематизують за такою схемою:

- документи керівних органів (постанови, накази, розпорядження тощо);

- розпорядчі документи самої установи в тій же послідовності;

- протокольна документація й матеріали до неї;

- плани, кошториси;

- звіти;

- доповіді, довідки;

- листування (спочатку з керівними установами, потім із підвідомчими).

Накази, особові рахунки тощо систематизують окремо від особових

справ. Особові справи й картки звільнених, трудові книжки систематизують окремо за роками, а в межах кожного року – за алфавітом.

Річні розділи описів справ постійного зберігання складаються в 4-х екземплярах, засвідчуються особою, яка відповідає за діловодство, головою експертної комісії й узгоджується з керівником установи. Два екземпляри опису із двома екземплярами історичної довідки передаються в державну архівну установу; перший екземпляр залишається в ній, другий, затверджений державним архівом, повертається в установу.

Описи справ тривалого зберігання складаються в двох екземплярах, оформляються аналогічним чином, але в державний архів не передаються.

Історична довідка складається із двох частин: у першій викладається історія установи, де утворено документи, у другій – історія фонду.

У першій частині вказується:

- дата створення установи, її повна й скорочена назва, відомча підлеглість, масштаб діяльності, основні функції, підвідомчі організації;

- зміни, які сталися в установі до моменту складання історичної довідки, у вищевказаних пунктах (назві, основних функціях тощо);

- назви установ, які були приєднані чи виділені з неї, причини реорганізації чи ліквідації, назва установи, якій передано функції установи - фондоутворювача.

У другій частині наводяться дані про історію фонду:

- обсяг фонду, кінцеві дати документів, їх фізичний стан;

- відомості про передачу фонду чи його частин в інші установи, архіви;

- відомості про знищення документів, які не підлягають зберіганню;

- дані про використання фонду з науково – практичною метою тощо.

При підготовці історичної довідки використовуються положення про

установу, штатні розклади, структурні схеми, довідки про реєстрацію установи у фінансових органах, річні звіти тощо. Довідка засвідчується завідувачем канцелярії, підписується керівником установи й засвідчується печаткою (цих же вимог дотримуються й при складанні додатків до історичної довідки).

При передачі справ у державний архів мають в описах має бути:

- зміст;

- список скорочень слів в алфавітному порядку (розміщується після змісту);

- передмова (коротка історія установи й документального фонду, порядок побудови опису, особливості оформлення й опису справ);

- покажчик (розміщується в кінці опису за останнім річним розділом; предметний, іменний, змішаний – залежно від характеру документів);

- лист – засвідчення (розміщується після річних розділів; у ньому вказується кількість листів у описі, загальна кількість справ у ньому, рік його початку й закінчення);

- при першій передачі справ - лист – заголовок опису (після нього розміщують зміст опису з позначенням річних розділів, структурних підрозділів із відповідно вказаними листами опису, де вони розміщені).

Опис ведеться з єдиною валовою нумерацією справ протягом

кількох років (термін узгоджується з архівною установою). Листи закінченого опису нумерують єдиною валовою нумерацією.

14.4. Забезпечення збереження документів у діловодстві.

З моменту заведення й до здачі в архів установи справи зберігаються в робочих кімнатах чи спеціальних приміщеннях. Справи видаються у виняткових випадках з дозволу керівника установи. Копії й витяги з документів для громадян чи установ видаються з дозволу керівника установи чи уповноважених осіб.

При видачі документів співробітникам установи на їх місці залишають лист-замінювач, у якому вказується кому, коли й на який час видано документ. Після закінчення року документи зі справи не видаються. При необхідності видається справа, у якій знаходиться документ. На видану справу заповнюють картку. У ній вказується підрозділ, у який видано справу, її номер, дату видачі й повернення, прізвище й посада особи, яка отримала справу, графа для підпису цієї особи про одержання справи.

14.5. Передача справ в архів установи.

В архів справи постійного й тривалого зберігання передаються через рік після їх завершення. Справи тимчасового зберігання (до 10 років) можуть передаватися в архів за рішенням керівника установи.

Справи здаються за графіком, затвердженим керівником установи. Справи передаються упорядковані й описані за описами й номенклатурами. Разом із ними передаються реєстраційні картки на документи. Завідувач архівом розписується про прийом справ на всіх екземплярах річних розділів описів, указує дату прийому й кількість прийнятих справ. Один екземпляр річного розділу опису повертається в структурний підрозділ, другий залишається в архіві установи.

В архівах вищих органів влади й органів державного управління справи зберігаються 15 років; в архівах обласного й окружного підпорядкування – 10 років, міського й районного підпорядкування – 5 років. Документи по особовому складу зберігаються в архівах установ 40 років, записи актів громадянського стану – 75 років. Після завершення цих термінів зберігання документи постійного зберігання передаються з архівів установ у відомчі та державні архіви.

ХРИСТИЯНСЬКА

ПЕДАГОГІЧНА ЕТИКА»

Християнська педагогічна етика – дисципліна, що відображає зміст духовного, узагальнюючого, корекційно-виховного досвіду гуманно-релігійної, історично-суспільної спадщини, практично презентує чесноти людини, отримані на зразках Божественного ідеалу, що засвідчені волею Божою в усіх її можливих життєвих вимірах через вищі духовні цінності у зрізах повсякденної християнської культури та благої парадигми світотворення Вседержителя («Все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все!» Об.4:11), а саме:

• життєстверджуючий промисел даруючого чашу Блага є надміру духовним питтям невидимого Творця;

• дарча чаша Блага – сила, яку можна відчути через молитву, це творіння світу, яким неможливо не захоплюватися;

• світотворення Вседержителя є даром спасіння від людського падіння через всесильне світло любові й правдиве слово Всемогутнього і Всюдисущого (усе в його силі, але чинить лише все найсправедливіше);

• світло любові Вседержителя є милосердним супроводом підтримки й прощення в житті падаючого (за виявом чистої думки й доброї справи) у мірі доступності кожному мудрої таїни світла й спасіння (Він створив світ лише через слово, але від Його ока неможливо сховатися, а благою таїною можна облагороджуватися);

• правдиве слово направляючої Вседержителем твердині насичене сенсом добра та благим життєтворчим супроводом до шляху рівного (з безконечно падаючим багатством Духа), що благословляється Довготерпеливцем та Всеблагим (терпляче очікує на покаяння, Його воля –лише Добро, Любов і Благо, Сенс життя).

ЦІННІСНІ ОРІЄНТИРИ, СПЕЦИФІКА ТА

ЗАВДАННЯ «ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ»

До дієвого змісту християнської педагогіки відносяться державно-релігійні свята: Різдво, Великдень, Трійця – та підготовка до них, виховні традиції яких мають такі основні спрямування: демонстрація застережень людині щодо можливих відхилень у гуманних орієнтирах; дидактичні вказівки на небажані негативні наслідки щодо невміння запобігти злу; розвиток відповідальної уваги до всього того, що відбувається навколо;

стимулювання здатності прикладати зусилля до посильного внеску в суспільний порядок, наслідування Божим Заповітам.

«Християнська педагогіка» – це орієнтир на спасіння душі людини через розуміння самовизначального заперечення зла та практичну конкретизацію гуманних чеснот (у сферах дослідження морального вчення Ісуса Христа й апостолів, святих отців, церковної культури); вона відображає практичну реалізацію кращих якостей людини, що отримані на сприйнятті зразків Божественного ідеалу, застосовані з волі Творця у вимірах упорядкованого світобачення, всеблагого життєстверджуючого духовного начала, є протидією морального падіння, милосердного Божого супроводу до щастя у направляючій гуманній твердині всеперемагаючого поступу.

Завданням освітянсько-пізнавальної діяльності християнської педагогіки є практична реалізація вищих чеснот людини, отриманих на сприйнятті зразків Божественного ідеалу.

Реалізація завдань та змісту християнської педагогіки полягає в конкретизації сутності християнських цінностей, ідеалів, зразків у правдиво-правовому практичному полі розкриття значень християнських орієнтирів і в історії людства, і в житті конкретної людини; а також осмисленні засобів регулювання людського співжиття з високою самооцінкової силою протидії злу та бажання спасіння своєї душі.

Осмислення християнських етичних ідеалів, зразків, цінностей орієнтує на вільний вибір тих чи інших морально-духовних цінностей, а також свідомого сприйняття їх на совість, згідно з особистісною свободою. В основі засобів християнських орієнтирів є моральне сприйняття символів Віри, Надії, Любові на рівні думки, слова, вчинку.

Способи християнської педагогіки (традиції, що реалізують вчення Христа) привертають увагу до єдності думки, слова, вчинку людини; корегують потреби та інтереси індивідів, щоб вони не переросли у зловживання (що може спричинити до зла), стимулюють до засвоєння християнсько-традиційних, усвідомлених ціннісних основ, що базовані як на вченні Ісуса Христа, так і на проповідуваннях апостолів, які віддзеркалюють його вчення про сутність розрізнення гріха та безгріховності, розвивають у людини якості творця культурних, духовно-матеріальних, етично-моральних цінностей.

До дієвого змісту християнської педагогіки відносяться державно-релігійні свята: Різдво, Великдень, Трійця – та підготовка до них, виховні традиції яких мають такі основні спрямування: демонстрація застережень людині щодо можливих відхилень у гуманних орієнтирах; дидактичні вказівки на небажані негативні наслідки щодо невміння запобігти злу; розвиток відповідальної уваги до всього того, що відбувається навколо; стимулювання здатності прикладати зусилля до посильного внеску в суспільний порядок, наслідування Божим Заповітам.

ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИКОРИСТАННЯ

ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЙ В ОСВІТІ

Нині на рівні відтворення культурно-суспільного прогресу релігійно-духовна компетентність є основою кожної людини, зокрема педагога. Зростання суспільної ваги духовно-релігійних компонентів культури, які виступають осереддям освітньо-виховних програм та соціальної адаптації, є етико-культурний підхід, що здатний кардинально впливати на суспільні відносини та продукувати соціокультурну компетентність індивіда і, звичайно, педагога. Формування компетентних засад якісно нового культурологічного типу сучасного індивіда, його потреб, інтересів, життєвих орієнтацій, результатів творчої діяльності визначатиме життєве соціально-особистісне майбуття всього суспільства.

Сучасна модель духовно-суб’єктних педагогічних взаємин має об’єднувати корекційні функції і виховання, і навчання, і саморозвитку. Адже даний освітній напрям вимагає формувати у підростаючого покоління як здатність до доброчинно-відповідального самовираження, так і протидію соціальним, психічним, моральним, фізичним девіаціям. Залучення підростаючих поколінь до культури християнської педагогіки визначатиме практичну дієвість цілого ряду основних виховних напрямів, зокрема: навчання уважливості до навколишнього світу, поважливості у реалізації заповідей Божих, зміцненню та цінуванню шлюбно-сімейних цінностей, аналізу вчинків та удосконалення своїх можливостей, формування основ духовного корекційного начала. Серед ключових дидактичних орієнтирів християнської педагогіки, що сприятимуть появі обов’язку перед собою, можна виділити такі: самокорегування (здатність не загубити свою душу), віднайдення життєвого сенсу (протидіяння злу), самоосмислення (простування дорогою Божих заповідей), пошуки шляхів до розмови з Богом (бажання жити в якості Творця, уміння самообмежитись, відмовити собі, уміння безкорисливо служити правді, уміння турбуватися про природу, земні надра, про «братів менших»).

Аналізуючи історико-теоретичні підходи до змісту поняття «дидактичні орієнтири християнської педагогіки», варто мати на увазі, що практичним змістом дидактичних орієнтирів християнської педагогіки є здатність:

• самоскорегуватися: оберігати свою душу;

• віднайти життєвий сенс: жити за свободою вибору;

• самоосмислитися: дотримуватися Божих заповідей;

• облагородитись: виокремити шляхи до вселюбові через молитву-розмову з Богом.

Вселюбов може виокремитись тоді, коли сформоване благородство душі. Серед ключових орієнтирів людинолюбства вчені виділяють такі: осмислене спілкування з Богом, безкомпромісність у відносинах, послідовність почуттів до Творця. Питання непослідовності любові висвітлені через зміст заповіді Адама з Богом (Бут. 3-8).

Чим більше виявлено любові до Бога та ближнього, тим менше можливостей попасти у залежність до лукавого, – зазначав Мономах.

Мистецтво формування християнських якостей залежить від способу життя. В основі чого реалізується увага до самооцінки: самокорегуватися через доброзичливість, духовно самовизначитись через молитву, проявити відповідальність через підготовку до сповіді. Покаяння, милостивість, вдячливість, процес підготовки до сповіді – це християнський потенціал, що був започаткований ще у період Київської Русі та успадкований козацтвом (див. С. Стефанюк. Правові основи козацької педагогіки).

В усі часи на Україні до основ християнського способу життя належала совіслива реалізація Заповідей Божих. Реалізація заповідей Божих навчає переходу від етичної риторики (фарисейства) до практичного розуміння та презентації основ духовності, що визріває як фактор складного психічного утворення.

Духовність – провідна характеристика людини. Поняття «духовність» тлумачиться як “специфічна людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності” [Педагогічний словник / За загальною редакцією М. Ярмаченка, 2001. – С.166.]. За іншим визначенням термін “духовність” – це поняття, що узагальнено відображає цінності (смисли) і відповідний їм досвід, протилежний емпіричному (“матеріальному”, “природному”) існуванню людини, або, принаймні, що відрізняється від нього. Духовність виявляється у спрямуванні людини до вищих цінностей, до ідеалу, в усвідомленій самопрезентації людини на досконалість; тобто одухотворення полягає у самосвідомому засвоєнні вищих цінностей, в наближенні до ідеалу” [Педагогический энциклопедический словарь. – М., 2003. – С. 81.].

Дидактичні орієнтири християнської педагогіки спрямовують людину до вищих духовних цінностей, наділяють відповідальністю, навчають жити за Законами Божими. Відсутність у свідомості орієнтирів на заповіді Божі породжує невизначеність моральних орієнтирів, бездуховність.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНЕ САМОВИХОВАННЯ ЯК СУСПІЛЬНО-НАЦІОНАЛЬНА ВИМОГА ОРІЄНТАЦІЇ НА ДУХОВНИЙ ІДЕАЛ

Самовиховання є основною суспільною вимогою у справі формування підростаючої особистості. Самовиховання неможливе без емоційно-самооцінкового самовираження. Самооцінці передує таке: осмислення власної гідності, формування скромності, переборення егоїстичності. Психолого-педагогічна козацька наука засобами сімейної педагогіки прищеплювала дітям навички оцінкового самоаналізу, стимулювала до пошуку шляхів самовдосконалення.

Традиції, релігійна діяльність завжди допомагають кожному орієнтуватися на самооцінку, самодисципліну, самоконтроль, самокритику. Усвідомлене самовиховання можна прослідкувати під час використання таких сімейно-громадських традицій дозвіллєвої діяльності, як зустрічі в колі родини на Святий вечір, побажання щастя ближньому на Різдво. Прикладами усвідомленого самовиховання можна презентувати наявність у сім’ї самодисципліни, самоконтролю та самокритики. Прийомами, що розвивають названі риси поведінки, можна виокремити здатність спільної підготовки до молитви, а також використання нагоди самостійно звернутися до Бога перед початком дня, сніданку, навчання. Самовиховання засобами сімейних та релігійних свят визначається через розвиток у молодих людей волі, інтелекту, моральних якостей, фізичного самовдосконалення, корекції психічних процесів (відчуття, уява, пам’ять).

Самовиховання – це тривалий процес, який вимагає від батьків значних зусиль. Батьки, як і родина, таким чином сприяють появі самооцінки, підвищенню самоусвідомлення дитини: орієнтують на вибір конкретного ідеалу, розвивають навички самостійного планування (Святий вечір, Різдво, Великдень) через диференційно-виховний підхід до кожного окремого віку.

Реалізація принципу християнського світобачення у міжіндивідуальному, міжгруповому, міжкультурному (МММ) спілкуванні та творчій діяльності (на таких християнських святах, як Різдво, Трійця, Великдень) сприяє самоосмисленню власної гідності. Для прикладу маємо такі християнські цінності: милосердя, терпимість, емоційне спілкування, що корегуються у названих святах (див. С.Стефанюк, В.Гаркавець. Морально-правові основи національної педагогіки. – Х., 2009.). Людяний підхід у християнських святах – це найголовніший компонент духовного удосконалення людини, який характеризує націю на демократичному рівні її розвитку, що регулює МММ стосунки на сукупності гуманних принципів, вимог, норм та правил співжиття.

В основі правил співжиття у виховній народній системі були християнські норми, які визначали обов’язки людини перед собою по відношенню до оточуючого світу, давали зразки, які не лише орієнтували на гідну поведінку особистості, але й спонукали до можливості оцінювати й регулювати її. Християнські норми закріплювалися в такому виховному контексті, як справи милосердя, що розшифровувало не лише упізнавання й розуміння певціннісних якостей особистості, але й практичну реалізацію їх (совість, гідність, терпимість, справедливість, обов’язок, доброчинність, честь тощо).

Одним із вагомих виховних складових принципів християнського світобачення є правила милосердя; риси поведінки милосердної людини зобов’язували її до виконання нею свого людяного обов’язку – усвідомлення

своїх та чужих прав у складних стосунках між людьми. Обов’язок вимагав від кожного індивіда, незалежно від його віку та статі, дорожити ім’ям своїх батьків, гідністю своєї сім’ї, своїми громадянськими почуттями, переживаннями.

Важливим механізмом корекції почуттів людини булла християнська норма, котра виділяла, як взірець, поведінку свідому й морально-відповідальну. Відповідальність передбачалася не лише за свою поведінку, а й за честь роду, сім’ї, своїх помислів і дій (див. С. Стефанюк. Правові основи козацької педагогіки. – Х., 2008.). Реалізація принципу християнського світобачення у міжіндивідуальному, міжгруповому, міжкультурному (МММ) спілкуванні та доброчинній діяльності базувалась на здатності каятись, прощати, бажати добра та щастя іншому, що нині є на рівні фантастики.

Аналізуючи психолого-педагогічні підходи до змісту поняття «диференційно-виховний підхід, що реалізовується поза церковним дійством», необхідно визначити такі ключові напрями:

• духовний ступінь розвитку відповідальності перед Богом та ближнім;

• високий ступінь традицій уславлення свого Творця через учинки;

• гідний буттєвий ступінь уславлення Любові до життя;

• дидактичний ступінь уславлення Божого в людині.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВИХОВНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ У ЗРІЗАХ

РОЗУМІННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Важливим завданням соціального педагога в практично-професійному аспекті є координація, об’єднання всіх державних та суспільно-духовних структур, зусиль усього соціального оточення, його інститутів виховання, національних програм, ресурсів та служб, які сприяють задоволенню соціально-етичних, естетично-освітніх та духовно-оздоровчих потреб різних категорій дітей, молоді, людей похилого віку одночасно; це діяльність педагога як посередника в усіх питаннях соціального патронажу і соціальної допомоги, а також видах соціальної роботи.

На особливу увагу заслуговує робота з питань системи виховання дітей та підлітків; зокрема, засобами християнської педагогіки, а саме:

• уміти влаштовувати соціально-виховний процес у різних соціокультурних умовах;

• створювати умови для проектування духовної соціально-культурної діяль-ності;

• володіти вміннями реалізації оцінювання і корекції процесу соціалізації;

• реалізовувати знання з питань вияву духовно-емоційної наснаги, емоційно-самовиражальної творчості;

• створювати виховуючий простір для самоорганізації сімейно-духовної само-віддачі за місцем проживання;

• прогнозувати свою роботу у зрізах релігійно-соціокультурної діяльності;

• уміти скоординовувати свою діяльність із релігійними інститутами та соціально-духовними організаціями;

• в питаннях корекції девіантної поведінки залучати культурологічні та релігійні організації;

• в реалізації програм соціальної корекції використовувати соціокультурні функції релігійної культури;

• в реабілітаційній діяльності застосовувати знання релігії як філософсько-етичної течії, спираючись при цьому на соціальну норму (чинниками якої є релігійний ідеал, релігійна норма, релігійні цінності);

• у соціокультурній прогностичній діяльності пропонувати засоби релігійної традиції, релігійного мистецтва;

• реалізовуючи завдання орієнтації підростаючого покоління на соціальні норми, користуватися знаннями релігійних цінностей у зрізах поняття «Релігія та право»;

• реалізовувати соціально-адаптаційну діяльність серед дітей та підлітків з опорою на знання про Христове вчення;

• володіти методикою педагогічної роботи з питань профілактики наркоманії, алкоголізму, токсикоманії, проституції;

• володіти технологією поточного запобігаючого контролю з питань фізичної, психічної, соціальної девіації;

• володіти технологією реалізації концепцій людинолюбства як основи корекційної педагогіки;

• реалізовувати завдання етичного виховання засобами «Християнської етики» із сім’єю та школою, уміти інтегрувати в єдину систему різні соціальні інститути, зокрема релігійні;

• бути готовим до створення соціально-духовних осередків для допомоги дітям, підліткам та молоді;

• створювати програми для захисту сім’ї та удосконалення сімейної культури засобами релігійної культури;