Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЖІНКА — ІСТОТА, ВІДМІННА ВІД ЧОЛОВІКА

Читайте также:
  1. ПРАВО ОСОБИСТОЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ДРУЖИНИ ТА ЧОЛОВІКА

«Якщо функція самиці недостатня, аби визначити жінку, якщо ми відмовляємося також пояснити її «вічним жіночим началом» і якщо водночас ми визнаємо, що — хай навіть тимчасово — жінки на землі існують, ми будемо змушені поставити перед собою запитання: що ж воно таке — жінка?

Саме формулювання проблеми підказує мені відразу першу відповідь. Уже те, що я ставлю таке запитання, має велике значення. Жодному чоловікові не спаде на думку написати книжку про те виняткове становище, яке посідають у людстві чоловіки. Якщо я хочу себе визначити, я мушу насамперед заявити: «Я — жінка»; ця істина складає тло, яке відтінюватиме всі інші твердження. Чоловік же, говорячи про себе як про індивіда, ніколи не наголошує на своїй статі: те, що він чоловік, само собою зрозуміло. Лише суто формально — в реєстраційних документах мерій та в деклараціях, що встановлюють особу — си-/27/ метрично стоять такі рубрики, як «стать: чоловіча — жіноча». Відношення між двома людськими статями далеко не тотожні відношенню між позитивним і неґативним електричними зарядами або між двома земними полюсами; чоловік водночас репрезентує і позитивне, і нейтральне начало і то настільки, що по-французькому кажуть «les hommes», маючи на увазі просто людські створіння, бо вужче значення слова «vir» 1 злилося із загальним значенням слова «homo».

1 Vir латиною означає «чоловік» (протиставлений «жінці») або «чоловік» у тих своїх якостях, що відрізняють його від просто «людини» (прим. Ж. Рюс).

Жінка уособлює неґативне начало і до такої міри, що кожне визначення, яке їй дають, має характер обмеження, не співвідносячись із відповідними чоловічими якостями. Я нерідко дратуюся, коли чую, як під час тих або тих абстрактних дискусій чоловіки мені кажуть: «Ви так думаєте тому, що ви жінка», знаючи, що мій єдиний шанс захиститися — це відповісти: «Я так думаю тому, що це правда». Тільки така відповідь дозволить мені відкинути звинувачення у суб’єктивності, бо було б украй безглуздо відповісти: «А ви думаєте інакше тому, що ви — чоловік», адже для всіх очевидно, що бути чоловіком — не прикметна особливість; чоловік має природне право на свою чоловічість, це жінка порушує це право, будучи жінкою. Практично це можна пояснити, скориставшися такою аналогією: як ото для людей античності існувала абсолютна вертикаль, у відношенні до якої визначалася похила лінія, так само існує абсолютний тип людини — і це чоловічий тип. Жінка має яєчники, матку; саме це ставить її у виняткові умови, які примушують її замикатися у своїй суб’єктивності; недарма ж так часто кажуть, що вона мислить своїми залозами. Чоловік зверхньо забуває, що в його організмі теж присутні гормони, що й він має яєчка. Він дивиться на своє тіло як на щось таке, що перебуває в прямих і нормальних відносинах зі світом, який він, на його думку, сприймає в усій його об’єктивності, тоді як жіноче тіло видається йому обтяженим усіма тими специфічними властивостями, що його відрізняють, — така собі перешкода природному плину, в’язниця плоті. «Самиця є самицею внаслідок того, що їй бракує певних властивостей, — казав Аристотель. — Ми повинні розглядати якості жінки як такі, що позначені карбом природної недосконалості». А святий Тома Аквінський, у свою чергу, проголошує, що жінка — «це невдало зліплений чоловік», «випадкова істота». Саме таку переконаність символічно відбиває історія виникнення людства, подана у Книзі Буття, де Єва з’являється на світ, як висловився Босюе, із «витягнутої зайвої кістки» Адама. Людство /28/ складається з чоловіків, і чоловік визначає жінку не за її суттю, а у відношенні до себе; її не розглядають як автономну істоту. «Жінка — це створіння відносне...» — писав Мішле. Саме тому М. Бенда стверджує в «Повідомленні Уріеля»: «Тіло чоловіка має смисл, саме по собі, безвідносно до жіночого тіла, тоді як це останнє видається незавершеним без порівняння його з чоловічим... Чоловік мислить себе без жінки. Жінка не мислить себе без чоловіка». Жінка — така, якою бачить її чоловік; тому і називають її просто «статтю», даючи цим зрозуміти, що чоловік сприймає її як істоту статеву за її суттю; для нього вона — «стать» — бо цим вичерпується її природа. Вона визначається і відрізняється лише у своєму відношенні до чоловіка, а не у відношенні до самої себе; вона неістотна перед лицем істотного. Він є Суб’єкт, він є Абсолют. Вона — Інша».

Сімона де БОВУАР. «Друга стать» (Simone de BEAUVOIR. «Le Deuxième Sexe», t. 1, NRF-Gallimard, 1949, pp. 13 sq.).

 

2. Політична спадщина: від морасизму до комунізму і сталінізму

Політична спадщина має не менш архаїчний характер, аніж спадщина соціальна й культурна.

З появою Шарля Мора та його доктрини — так званого «морасизму» — політична думка правих кіл суспільства віднаходить своє давнє коріння: через Шарля Мора (1868 — 1952 pp.) та його політичний рух «Аксйон франсез» (1908 — 1944 pp.) 1 найконсервативніша партія французької буржуазії справді повертається до своїх давніх цінностей, пов’язаних ще з іменами Жозефа де Местра (1753 — 1821 pp.) та Луї де Бональда (1754 — 1840 pp.), які у XVIII та XIX сторіччях вели запеклу боротьбу з атеїстичним матеріалізмом та демократичними ідеями.

1 Ліга «Аксйон франсез» виникла в 1905 p., a газета з такою назвою почала виходити з 1908 р.

 

Отже, ми спостерігаємо відновлення дуже архаїчної традиції, яка знайшла свій відгук у останні роки XIX сторіччя у «справі Дрейфуса» і тривала протягом усієї першої половини XX сторіччя — Франція жила тоді (почасти) /29/ під знаком думки, яка сформувалася в далеку давнину і яку Віші та його «національна революція» силкувалися відновити в усій її повноті.

Якщо політичну думку правого крила спрямовували дуже давні заповіти, то й ідеї лівих та крайніх лівих сил були не менш архаїчними. Марксизм утворював мовби незрушну скелю, а його вчення про нову людину — продукт безкласового суспільства — вчення, успадковане від телеологій XIX сторіччя, зберігало високий авторитет водночас і для політичної теорії, і для політичної практики. В 1957 p. y своєму «Питанні про метод» Сартр 1 вбачає в марксизмі сучасну думку, яка від 1925 р. зберігає для нього, повідомляє він нам, велику привабливість: «Саме тоді (десь У 1925 р.) я прочитав «Капітал» та «Німецьку ідеологію» ... і мої погляди почали мінятися ... під впливом реальності марксизму — на моєму обрії стали маячити робітничі маси, мовби таке собі величезне і темне тіло, яке жило марксизмом, яке його практикувало [...] Отже, [марксизм] залишається сучасною філософією: його не можна обминути, бо людство ще не зуміло обминути тих обставин, які його породили. Наші думки, хоч би якими вони були, можуть проростати тільки на цьому ґрунті» 2. . Від тридцятих років і до кінця п’ятдесятих (і навіть набагато довше) ідеологія дев’ятнадцятого сторіччя спрямовує не тільки думку, а й політичні дії лівих та крайніх лівих сил. Ці чари, які водночас ішли від марксизму і від СРСР, що видавався тоді багатьом реалізованою утопією, становлять одну з найприкметніших характеристик першої половини XX сторіччя. Диктатура пролетаріату, утворення абсолютно нової держави — всі ці теми, успадковані від XIX сторіччя, комунізм та його брат-близнюк сталінізм реінтеґрували в релігію земного спасіння. Вся ця релігійна есхатологія, змішана з теоретичним підґрунтям, запозиченим у Геґеля, активно обробляла тогочасні уми. Знамените «відчуття історії» становило частку цих незрушних шарів, які відклалися в XIX сторіччі на ще давнішому ґрунті.

1 Стосовно біографії і творів Сартра див. нижче, с.74.

2 SARTRE. «Question de méthode», in «Critique de la raison dialectique». t. 1, NRF-Gallimard, pp. 22—23, 29.

Подаємо текст, який допоможе нам ліпше збагнути, чому так діяли ці чари, чужі для нашої епохи, що відкинула марксизм. /30/ Тепер, коли комунізм зміг вижити лише в кількох країнах (і серед них — Китай), колишній навальний наступ цього льодовика може видатися явищем загадковим. У своїх рядках, написаних у 1970 p., Едгар Морен міркує про причини свого вступу в період Опору до комуністичної партії (його звідти виключили в 1951 р. за опозицію сталінізмові). Вступити до партії означало тоді для нього здолати хворобу суб’єктивізму й приєднатися до колективних зусиль, спрямованих на досягнення земного блаженства. У своїй «Самокритиці» Едгар Морен так пише про своє минуле.

 

ЯСНИЙ РЕАЛІЗМ СТАЛІНІЗМУ

«Протягом кількох місяців, які передували моєму наверненню, мене шматували муки і проблеми суб’єктивізму. Цей наївний екзистенціалізм мусив розрядитися в «діяльність». Після того я став «жити»; відчуття абсурду тощо перейшли до розряду проблем надуманих і фальшивих.

Внаслідок цього великі філософські чи моральні суперечності значно пом’якшилися або радше перейшли до категорії «суперечностей» геґельяно-марксистських, які долалися, з одного боку, — в плані об’єктивному, — історичним становленням, а з другого — в плані суб’єктивному, — «революційною діяльною практикою».

«Реінтеґрація в діяльну практику означає кінець хворої свідомості», — писав я. Вступ до партії означав для мене щось більше, аніж просто політичне чи етичне рішення, а саме: замирення із самим собою і з світом. Безперечно, я досить-таки часто западав у меланхолію, але я знайшов у комунізмі сталінського зразка відчуття спільності та ідею єднання, які пом’якшують або проганяють нав’язливі думки про лихо, про марноту всяких зусиль, про небуття, про самотність.

Це було істотною підвалиною світогляду, який мав сформуватися в позбавлену суперечностей (принаймні на вигляд) систему виправдань та пояснень. [...]

Ця філософія виражала в оголеній та ідеальній формі людську потребу в розкріпаченні. Але для того, щоб зреалізуватися, філософія мала трансформуватися в діяльну революційну практику. Треба було підкорятися законам історії, щоб управляти нею, треба було приймати реальність, щоб приборкати її. Саме діяльна практика перетворювала світ. /31/

Під цим кутом зору ми тлумачили всі неґативні риси комунізму сталінського зразка — терор, відчуження, підступність — як знаки, що свідчили про його позитивну адаптацію до реальності. Ми гадали, що сталінізм опустився до звірячого стану для того, щоб пристосуватися до наявної в нашому світі мерзоти з метою очистити його від неї. Як пізніше висловився Вітторіні, комунізм удавався до засобів, якими користувався буржуазний та імперіалістичний світ, але робив це задля мети, що їх виправдовувала. Сталінізм приймав повільний хід історії, він укорінювався в історію. Він переймав насильницькі методи, він застосовував акушерські щипці, щоб допомогти історії розродитися. Все це здавалося нам очевидним доказом його реальної сили, нашого ясного реалізму».

Едгар МОРЕН. «Самокритика» (Edgar MORIN, «Autocritique», Politique-Seuil, 1970, pp. 53 — 55.)

 

3. Гуманістична і класична філософська спадщина

Окрім марксизму, що був центром уваги і головною течією того часу, розвивалися також гуманістична філософія та думка, але й там ми знайдемо системи, поняття і теми XIX сторіччя. На протязі тих років формується такий собі оптимістичний еволюціонізм, теорія проґресу і така собі глибоко гуманістична доктрина, яка вбачала в Людині та в прагненні творити добро єдині ціннісні категорії. Цей філософський ідеал зберігав тоді свою силу: спираючись на колишні підвалини та основи, закорінений далеко за межами XIX сторіччя, ще в проекті Просвітництва, він формував та впорядковував французьку культуру. Якщо в наші дні він і видається архаїчним, то в першій половині нашого сторіччя він діяв потужно і зберігав провідне становище. Проґрес — який розуміють у його різних значеннях, успадкованих від XIX сторіччя, і як поступовий процес перемін від гіршого на краще, і як поступ цивілізації — залишався одним із чільних понять, що формували тодішню думку. Ідея (гегельянська) про послідовність етапів розвитку абсолютної ідеї та його висхідний характер була, як нам здається, головною темою протягом перших п’ятдесяти років нашого сторіччя. /32/Правда, Валері кинув тоді своє гасло: «Ми, сучасні цивілізації, ми тепер знаємо, що ми смертні», а Шпенґлер проголосив занепад Заходу. Але поряд із цими песимістичними поглядами і темами, які нагадували, що кожна культура має рано чи пізно вмерти, скільки ми маємо в ту пору досліджень, більш або менш «проґресистських»! Тоді як Леон Брюнсвік (1869 — 1944 pp.), автор, зокрема, таких праць, як «Людський досвід і фізична причинність» (1922 р.) та «Поступ свідомості в західній філософії (1927 p.), надає першорядної ваги науковому експерименту, що піддається перевірці і забезпечує поступ знань, і накреслює етапи духовного динамізму, П’єр Тейяр де Шарден (1881 — 1955 pp.), французький палеонтолог і філософ, член ордену єзуїтів, опрацьовує в п’ятдесяті роки доктрину так званого оптимістичного еволюціонізму, що, мабуть, посприяло величезному успіхові «Людського феномену» (1955 p.). Французький економіст Жан Фурастьє (нар. 1907 p.) y своїй праці «Велика надія XX сторіччя» (1949 р.) підкреслює зв’язки машинної техніки та добробуту і високо оцінює технічний проґрес, який, на його думку, розгладить зморшки та змиє острівці вбогості.

Але «Людина» залишається головним терміном філософської думки. Ще до Сартра та його трактату «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1946 р.) Андре Жид (1869 — 1951 pp.), автор «Страв земних» (1895 p.), які так сильно вплинули на тодішню молодь, та «Іммораліста» (1902 р.) показує в «Едипі» (1931 p.), що Людина — це єдине ціннісне слово-символ: «Я зрозумів, тільки я зрозумів, що єдине слово, слово-символ, слово-пароль, яке врятує мене від зажерливої пащі Сфінкса, — це Людина». («Едип», дія II). Через п’ятнадцять років уже настала черга Сартра заявити, що саме в Людині майбутнє Людства, що Людина є тим, чим вона себе зробить: якщо традиційний гуманізм занепав, якщо людська природа виродилася, то залишається Людина — як символ відповідальності і проект майбутнього.

Ось так «дуже класичні» думка та філософія спрямовують аж до середини XX сторіччя процес мислення й окреслюють у потоці нашої історії постійний вплив минулого, яке не втратило ані своєї сили, ані престижу. І хоч сьогодні наша культура нагадує поле, вкрите руїнами, проте знадобиться ще чимало років, аби зовсім урвалася нитка традиції.

Подаємо текст, у якому йдеться про проґрес, про ідею, що панувала протягом «Золотого Віку» в Європі, віку, що був такий /33/ привабливий для Стефана Цвайґа. Народжений у 1881 р. великий австрійський романіст нагадує нам, що на початку XX сторіччя переважала віра в Проґрес, успадкована від сторіччя минулого. Цей есеїст, автор «Небезпечної жалості» (1938 p.), який, у розпачі від перемог нацизму (С. Цвайґ був єврей), наклав на себе руки в 1942 p., коли жив еміґрантом у Бразилії, говорить нам у «Вчорашньому світі» (1941 р.) про почуття безпеки та віру в проґрес, такі живучі в Європі початку нашого сторіччя.

 


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.021 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав