Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

РОЗДІЛ 2.

Читайте также:
  1. IV. РОЗПОДІЛ НАВЧАЛЬНОГО ЧАСУ ЗА РОЗДІЛАМИ, ТЕМАМИ ТА ВИДАМИ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ
  2. IV. РОЗПОДІЛ НАВЧАЛЬНОГО ЧАСУ ЗА РОЗДІЛАМИ, ТЕМАМИ ТА ВИДАМИ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ.
  3. Б) коли складові частки чітко визначені і відомо, хто із співавторів створив ту чи іншу частину — роздільне співавторство.
  4. Бойові завдання і бойові порядок механізованих підрозділів у наступі.
  5. Взаємодія слідчого з оперативними підрозділами
  6. Взаємозв'язки структури (банку) з іншими організаційними підрозділами
  7. ВИРОБНИЧИЙ ПІДРОЗДІЛ З ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ ТВАРИННЦТВА
  8. Висновки до 2 розділу
  9. Висновки до другого розділу
  10. Висновки до першого розділу

 

Науковий керівник –

Савченко Ірина Віталіївна

 

Допущено до захисту

зав. кафедри

_______________________

 

 

Київ 2014

План:

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В.ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

2.1. Поєднання біографічних та інтелектуальних компонентів роману

2.2. Функції цитат у творі "Романи Куліша" В. Петрова

2.3. Композиційна організації тексту

РОЗДІЛ 3. ОБРАЗНА СИСТЕМА РОМАНУ-БІОГРАФІЇ В.ПЕТРОВА

3.1 Принципи творення образу П. Куліша

3.2. Жіночі образи у романі

3.2. Постать автора у тексті

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

РОЗДІЛ 1. РОМАН-БІОГРАФІЯ В.ПЕТРОВА В КРИТИЦІ ТА ДОСЛІДЖЕННЯХ

Постать В. Петров варто розглядати як письменника, що вводить в українську літературу такий жанр як романізована біографія. В залежності від політичних умов його творчість трактували по-різному. Доцільним буде аналіз попередніх досліджень, що безпосередньо стосуються роману-біографії у доробку автора.

До аналізу «Романів Куліша» зверталося досить невелика кількість дослідників. Можна поділити на чотири етапи дослідження романізованої біографії.

Перший етап. Після публікації кількох частин ««Романів Куліша» в журналах «Життя і революція» та «Авангард-альманах» та після видання твору окремою книгою, в тогочасній періодиці вийшло друком кілька рецензій.

Другий етап. У 80-х роках, після перевидання нью-йоркським видавництвом «Сучасність» роману-біографії з’явилася стаття Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози».

Третій етап. У 90-х роках, після публікації «Романів Куліша» у «Вітчизні» та після кількох перевидання роману у повному обсязі, виник ряд досліджень, присвячених цьому роману.

Четвертий етап. З початку 2000-го року з’являться кілька перевидань творів В. Петрова. Друком виходить низка ґрунтовних досліджень життя та творчості автора. Серед яких приділено увагу й романізованій біографії.

Для першого етапу характерними є досить негативні відгуки про романізовану біографію. Рецензент, приховавши своє прізвище, підписавшись Леонідом (Ю. Шевельов припустив, що автором рецензії міг бути Л. Чернець), засуджує Віктора Петрова за змалювання особистого життя П. Куліша, його закоханостей. Говорить, що пишучи про життя видатної особистості варто було б звернути увагу на класову природу письменника, заперечити ідеалізацію, національну романтику. Але рецензент відзначив, що інколи В. Петров намагався окреслити постать П. Куліша у широкому плані. А зацікавленням до «пікантних» фактів життя П. Куліша пояснює цікавістю до них міщансько-непманських соціальних груп, які є читачами Віктора Петрова.

Таку критику дуже просто пояснити історичним часам – це 30-ті роки, вимогою та настановами комуністичної партії.

У 40-х роках іншу думку висловили І. Костецький та Ю. Шевельов, які особисто були знайомі з В. Петровим. І. Костецький відзначив схильність В. Петрова до осмислення актуальних проблем часу, та наголосив, що запити нової інтелігенції 20-х років істотно відрізнялися від тих, які були раніше.

Схожої думки про погодженість проблематики творів В. Петрова з вимогами часу дотримувався і Ю. Шевельов. Він назвав його «послідовним, органічним європеїстом», якому властиве абстрактне мислення та «раціоналістично-хірургічний стиль» [Шерех Ю. Стилі сучасної української літератури на еміграції // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3 т. – Т.І. – Х.:Фоліо, 1998. – С.161 – 195. 176.]. Критик також сформулював основний творчий принцип В. Петрова, від якого, за його словами, письменник відштовхувався і у 20-х роках. Цей принцип Ю. Шевельов охарактеризував як пошуково-пізнавальний, дослідницький, тобто такий, що примушував автора цікавитися не деталями побуту чи середовища, не героями чи темами, а ракурсом їх сприйняття. Письменник, на думку критика, виявляв інтерес до фокуса, через який він спостерігав за світом, а також зацікавлювався, за допомогою чого і як його герої реагують на звичайні життєві ситуації. Саме тому чи не основною ознакою стилю В. Петрова Ю.Шерех назвав очевидну та приховану іронію.

Після викрадення В. Петрова у Мюнхені з’явилася ще одна стаття Ю. Шевельова у журналі «Україна», який видавався українськими емігрантами у Парижі. Редакційний колектив «України», автор спогадів «Віктор Петров, як я його бачив» та З. Кузеля, який у листі до редакції розповів про долю матеріалів В. Петрова, знайдених у його квартирі, на той час вважали, що письменник загинув, тому запропонували широкому колу читачів загальний огляд його наукових праць та художніх творів. На романах-біографія акцент не робився. Їх Ю. Шевельов згадав лише для того, щоб змалювати загальну картину літературної практики В. Петрова, що характеризувалася увагою до біографічних відомостей відомих постатей та переосмислення чужих думок про них із метою творення узагальнених образів доби.

У 60-х роках до вивчення творів В.Петрова літературознавці зверталися рідше, ніж у 30-х, 40-х чи 50-х. Про романи «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» неприхильно відгукнувся М. Сиротюк, який зазначив, що «романні»

теми в них не знайшли «свого художнього повноцінного висвітлення» [Сиротюк М. Український радянський історичний роман. – Київ: Вид. АН УРСР, 1962. – 396с. С.89]. У книзі «Історико-біографічні твори з життя письменників» І. Ходорківський, подібно до М. Сиротюка, поставив романи-біографі В. Петрова в один ряд із творами, що мали незначну літературну вартість. Він визначив головного героя роману «Аліна й Костомаров» «…деморалізованим, ущербною психікою», а персонажа першого плану з твору «Ромни Куліша» – «…нещирою, нечесною, підлою людиною, що викликає тільки огиду». Крім того, І. Ходорківський зауважив, що обидва твори були надуманими, побутовими на «…неперевірених джерелах, сумнівних фактах, анекдотах», а тому не є цінними ні ідейно, ні художньо [Ходорківський І. Історико-біографічні твори з життя письменників. – К.: Радянська школа, 1963. – 170с. С.37].

Другий етап вивчення творчості В. Петрова пов'язаний, на нашу думку, з появою праці Ю. Шевельова «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози», написаної у 1984 році й опублікованої у тритомнику В. Домонтовича, виданого 1988року. До сьогодні ця стаття має значну цінність для дослідників творчості В. Петрова, вона неодноразово перевидавалася.

Одна основних думок цієї розвідки полягає в наближенні В. Петрова до літературно-мистецького «гуртка неокласиків», порушення сталості «ґрона п’ятірного», представленого постатями М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта та М. Драй-Хмари. Проте у своєму аналізі Ю. Шевельов значно розширив коло проблематики, пов’язаної з неокласичним контекстом, – стаття вражає як своєю інформативністю, енциклопедичними знаннями української та західноєвропейських літератур, так і глибинним аналізом біографії та творчості В.Петрова.

Твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» дослідник не виокремив із загального творчого доробку автора: він схильний аналізувати прозу письменника як єдине ідейно-художнє ціле, що має спільну основу. До її характерних ознак учений відніс «…характеристичну залежність від писемних джерел», осмислення «…проблематики людини на зламі епох, людини, чиє життя визначає хід загальної історії, якої та людина не усвідомлює й не розуміє», схильність автора відповідати на прочитане в формі «…як я писав би на цю тему на тому ж фактичному матеріялі» [Ю. Шевельов Шостий у ґроні. С. 859]. Методику своєрідного «переписування», «літератури, що виростає з літератури» Ю. Шевельов простежив на матеріалі романів про Костомарова і Куліша. Саме в них, за його словами, «…белетрист використав здобутки науковця, наслідки розшуків в архівах» [Шевельов шостий.. С 857].

Аналізуючи тематику великої прози письменника, дослідник висловив припущення, що В.Петрова найбільше хвилювала та ситуація, коли протягування й відштовхування визначали ціле життя двох людей. На думку вченого, подібні стосунки були головною темою «Романів Куліша», «Аліни й Костомарова», «Дівчинки з ведмедиком». У «Романах Куліша» дослідник побачив «…наполегливе впровадження ідеї залежності кохань Кулішевих не тільки від особистого характеру, а й від його доби» [Шевельов шостий.. С. 847].

Досліджуючи манеру письма В. Петрова, Ю. Шевельов вказав на його схильність до парадоксу та іронізування. Дослідник згадав єхидні зауваги письменника з приводу Кулішевого порівнювання себе до Прометея, процитував опис портретів Куліша з розділу «Марко Вовчок» та інші. На кількох показових прикладах із романізованих біографій Ю. Шевельов показав також авторські переходи від іронії в бік гротеску. Проте цим аналізом творчої майстерності В. Петрова у статті не обмежився, оскільки Ю.Шевельов окремо зупинився на мовній структурі творів, дослідив основні джерела їх мотивів[Шевельов шостий.. С. 867].

Третій етап досліджень розпочинається з 1990 року. У збірнику, присвяченому «забутим іменам» 20-х років, редактори запропонували широкому колу читачів ознайомитися з мемуарами В. Петрова «Болотяна Лукроза» [Домонтович В. Болотяна Лукроза // Літературна панорама. – К.: Дніпро, – 1990. – С. 291 – 297.]. Перед основним текстом вони подали невелику передмову, в якій, зокрема, відзначили необхідність повернення письменника в історію української літератури. Паралельно із спробами «реабілітувати» письменника у 90-х роках публікувалися розвідки, які представляли певні факти з його біографії, що значною мірою зумовили його «забуття». Серед них показовими можна вважати фрагменти із книги «Чорнорабочие» Г. Федорова [Федоров Г. Могу в Париж и Вену, но брежу я Москвой // Экран и сцена. – 1991. №4(66). – С. 1, 8 – 9.]

Л.Новиченко аналізував романізовані біографії В. Петрова. [Новиченко Л. Родом з двадцятих …// Вітчизна. – 1990. - №11. – С.144 – 159.] Він спростував твердження тих дослідників біографічної прози, які називали романи-біографії надуманими та побудованими на «плітках» та «анекдотах». Для «Романів Куліша», за його словами були характерними оголений вигляд документальної бази, рясна цитація, критичний аналіз джерел [Новиченко, 147]. Як і перших рецензентів романів-біографій, Л. Новиченка зацікавив кирило-мефодіївський контекст твору і він висловив свою схвальну оцінку тому, як В. Петров обумовив ідеологія образу П. Куліша. Окрім цього, літературознавець висловив кілька цікавих міркувань про манеру оповіді В. Петрова. Романіст, на думку Д. Новиченка, виступив передовсім як аналітик, для якого будь-яка ідеалізація або «тактовний» обхід тіньових моментів у характері героїв виключалися. Відповідно до цього, В. Петров сам переймався «романтичним» духом своїх героїв, «педалював» і загострював ті чи ті психологічні контрасти чи невідповідності, які виносив на обговорення. «Концептуальність інколи змушує В. Петрова бути досить таки самовладним, – підкреслив автор статті, – будуючи психологічний тип, він часом по-своєму спрямовує – в той чи той бік – живі вияви індивідуального характеру» [Новиченко, 149].

Одразу у двох книгах В. Петрова, перевиданих у 1992 році, у жанрі передмови та післямови вийшла друком розвідка С. Білокінь «Довкола таємниці» [Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Діячі української культури (1920 – 1940 рр.) – Жертви більшовицького терору. – К.: Воскресіння, 1992. – С. 3 – 23. Білокінь С. Довкола таємниці // Петров В. Походження українського народу. – К.: Фенікс, 1992. – С. 165 – 192.], цілком присвячена біографії В. Петрова. Стаття містила чимало посилань на рідкісні документи, листи, газетні та журнальні публікації, спогади, архівні матеріали, друковані та недруковані інформаційні джерела. Загалом у ряді біографічних досліджень 90-х років про В. Петрова вона була чи не найбільш інформативною.

У 90-х роках творчість В. Петрова стала предметом вивчення Ю. Загоруйко, яка написала кілька розвідок про його прозу [вказати номер у списку літератури] та розділ в «Історії української літератури ХХ століття [Загоруйко Ю. Віктор Петров (Домонтович) // Історія української літератури ХХ століття / За ред. В. Г. Дончика: У 2 кн. – Кн. 1: Перша половина ХХ ст. – К.: Либідь, 1998. –С. 347 – 351.]. Ці статті відобразили зміст її кандидатської дисертації «Художня проза В. Петрова (В. Домонтовича)» – першого об’ємного дослідження творчості В. Петрова. У статті «Митець незвичайної долі» Ю. Загоруйко зупинилася на біографії В. Петрова, доповнивши вже опублікований фактаж спогадами У. Самчука. Дослідження художніх творів В. Петрова вона розпочала їх періодизацією і запропонувала проблемно-тематичний аналіз «Романів Куліша» та «Аліни й Костомарова». Услід за Л. Новиченком, який визначив жанр цих романів, спираючись на творчість західноєвропейських літераторів початку ХХ ст., авторка зосередила увагу на романізованих біографіях А. Моруа, С. Цвейга, Ю. Тинянова й специфікою жанру визнала синтез історизму та інтелектуалізму [Загоруйко Ю.А. Митець незвичайної долі С. 28]. За її словами цей жанр дозволив В.Петрову своєрідно залучитися до літературної дискусії 1925-1928 років, оригінально сформулювавши свої погляди на те, яким шляхом має розвиватись українська література. «Петров невипадково звертається до попереднього століття, а саме до тогочасного символу національного відродження – Кирило-Мефодіївського братства. Його привабила споріднена тональність ХІХ і ХХ століть через властиві їм ідеї українства» [Загоруйко Ю.А. Митець незвичайної долі С. 29].

На матеріалі «Романів Куліша» вона простежила, яким чином в одному творі В. Петров реалізується як літературознавець, аналітик, філософ, психолог та художник. Узявши за основу приватне листування Куліша В. Петров написав «повість-есе» про любовні історії Куліша в один із періодів його життя. При цьому автор ставив перед собою цілком конкретну мету – написати психологічний портрет відомого культурного діяча. «І не портрет «на тлі» чи «в колі», а портрет героя любовних романів, що неможливим є за межами Куліша-громадянина» [Загоруйко Ю.А. автореферат С. 6]. У своєму творі, на думку дослідниці, В. Петров виступив, як і його герой, роздвоєною особистістю. Він то засуджував свого героя, користуючись засобами іронії та сарказму, то виправдовував, посилаючись на загальні особливості романтичного світовідчуття.

Відома канадська дослідниця української літератури, автор монографій «Михайло Коцюбинський – імпресіоніст» та «Експресіонізм у творчості Василя Стефаника», О. Черненко-Рудницька 1993 року виступила на ІІ конгресі Міжнародної асоціації українознавців із доповіддю «Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича» [Черненко О. Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича // Сучасність. – 1994. – №5. – С.107 – 112.]. Визначивши основні світоглядні орієнтири В. Петрова такими, що коливаються між «Заходом» та «Сходом» (раціоналізмом та ідеалізмом), дослідниця перейшла до аналізу їх конкретних проявів. Вона з’ясувала, що основною проблемою для письменника була проблема усвідомлення «…трагедії українського народу, який не зумів викристалізувати своєї власної національної та духовної самосвідомості» [Черненко О. Аналіз світоглядних принципів у прозі В. Домонтовича // Сучасність. – 1994. – №5. – С.107 – 112. С. 110]. Саме тому, на думку О. Черненко, у своїх творах В.Петров змальовує людей неврівноважених, без національної свідомості, без батьківщини, без ґрунту. Показовими героями, які представляли авторську оцінку «колективної психіки українського народу», дослідниця назвала головних персонажів романів «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша». Так, Костомаров для неї – неврівноважена людина, яка любить Україну і водночас ненавидить її, ставала на захист народу і водночас задихалася в атмосфері провінційної однобічності, радо виїжджала до Петербурга, а потім знов тікала в Україну, захоплювалася Західною Європою і знецінювала її. А Куліш для О. Черненко – особа, що ніяк не могла синтезувати в собі інтелектуальне мислення європейського Заходу з орієнтальною філософією Сходу.

У статті також висловлено міркування про стиль В. Петрова, який авторка, подібно до Ю. Шевельова, схильна трактувати як експресіоністичний. До показових моментів, які дали їй на це підстави, вона віднесла інтуїтивне сприйняття дійсності, превалювання «камінного стилю», дистанціювання від емоційності, багатоплощинність, гіперболізацію, ідеалізацію та схильність до символічної парадоксалізації [Черненко О. Аналіз світоглядних принципів.. С. 111].

Новий етап досліджень творчості В. Петрова пов’язуємо з працями С. Павличко, зокрема з її «Дискурсом модернізму в українській літературі» (1997).

У першій розвідці про В. Петрова С. Павличко зосередилась на вивченні його філософських, історіософських та історико-літературних статей [Павличко С. На зворотному боці автентичності: Культурософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946 – 1948) // Сучасність. – 1993. - №5. – С. 111- 125.]. Вона визначила проблематику, яка цікавила автора, вказала на стиль та на основні способи його соціального позиціонування. Наскрізною думкою розвідки стала ігрова концепція реалізації автора, яку дослідниця вивела як із його схильності підписуватися різними прізвищами під працями різного спрямування (Петров – під теоретичними, історико-літературними статтями, Домонтович – під художньою прозою, Бер – під філософськими, історіософськими та культурологічними розвідками), так і способів демонстрації поглядів на ті чи ті життєві ситуації. Незважаючи на те, що авторка статті тут не дуже досліджувала романи-біографії (предметом її уваги був період другої половини 40-х років), вона виокремила основні риси літературної креатури автора, що послідовно виявилися у всій його творчості. З-поміж них – тема кризи традиційної маскулінності; послідовне, навіть агресивне, антинародництво; схильність зображати в різних творах образ «аскетичного, самотнього вченого»; здатність «не впадати ані в пафос, ані в месіанський екстаз» [Павличко С. На зворотному боці автентичності: Культурософія Петрова-Домонтовича-Бера (1946 – 1948) // Сучасність. – 1993. - №5. – С. 111- 125. 112].

У книзі «Дискурсом модернізму в українській літературі» С. Павличко розширила коло аналізованих текстів В. Петрова. Власне, вона була першою дослідницею модерністського дискурсу, яка відкрила постать В. Петрова для широкого кола читачів. Романи письменника, написані у 20-х роках, як і твори В. Підмогильного, С. Павличко віднесла до нового для української літератури типу інтелектуального роману, що був одночасно і психологічним. Його специфічними рисами вона визначила концептуальність, дискусійність, полемічність. І якщо В. Підмогильного вона назвала ерудованим самоуком, то характеристику В. Петрова вона витримала у протилежній тональності: учений, природно закорінений у знання й культуру, «людина розуму», інтелектуал, філософ. «Його твори нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це пов’язано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань» [Дискурсом модернізму в українській літературі, 213].

Зацікавлення В. Петрова жанром белетризованої біографії, новим для української літератури було, за словами С. Павличко, частиною загального, властивого для неокласиків дискурсу демістифікації української літератури та її історії. Виявляючи тенденцію до переосмислення відомих осіб національного минулого, В. Петров, на думку дослідниці, скористався літературними трафаретами західноєвропейського зразка. Саме тому головного персонажа «Романів Куліша» вона побачила модерністським типом з кафкіанським настроєм: самотня людина, примхлива, схильна до нудьги, меланхолії ізольованості, невдоволеності собою, відчаєм, неврозом. Афоризм В. Петрова «Кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе» дав підставі С. Павличко стверджувати, що «…Костомаров і Куліш стали проекцією настрою самого Петрова, втіленням його літературних поглядів і концепцій» [Дискурсом модернізму в українській літературі, 217]. А це в свою чергу, підводило її до думки про існування улюбленої теми прозаїка – теми маски, подвійного життя, роздвоєння, розтроєння чи множинність особи. В. Петров, підкреслила вона, вивчав «…розщеплене, плинне «я» сучасної людини, прочитуючи життя своїх героїв з романтичної епохи в цілком новому стилі» [Дискурсом модернізму в українській літературі, 217]. Серед основних філософських тез В. Петрова дослідниця виокремила ірраціональність, а саме – крах розуму й засадничу ірраціональність людини. З цією проблематикою вона пов’язала художній образ науковця, заявлений майже в кожному творі письменника й наділений переважно контрастними й несумісними характеристиками: людина книги, що ненавидить книжки, літератор, що пише про крах літератури тощо. Заслуговують уваги й ті міркування С. Павличко, які стосуються теми «Петров як шифратор». Розвиваючи її, авторка згадала передмову до «Романів Куліша» й назвала її «імітацією певного критичного дискурсу, яка має приховати істинні наміри автора» [Дискурсом модернізму в українській літературі, 222], навела цитату з роману, в якій атестовано Куліша як шифратора і псевдонімного письменника, й підвела до думки про те, що «уся книжка Петрова про – тексти, які є шифрами, і про творче життя, в якому наміри і виконання ніяк не може збігтися» [Дискурс модернізму в українській літературі, 222]. Подібно до Ю. Загоруйко, дослідниця вважала, що роман про Куліша був не матеріалізованою частиною літературної дискусії 1925 -1928 років, своєрідним вираженням думок автора з приводу порушених у дискусії питань, «химерною модерністичною грою» [Дискурс модернізму в українській літературі, 223]. Цю дискурсивність авторка побачила навіть у самій «двозначній» назві роману, в якій була закладена Кулішева подвійність: «…художній текст як любовна пригода й любовна пригода як художній текст» [Дискурсом модернізму в українській літературі, 223].

«Романи Куліша» С. Павличко також схильна розглядати в контексті фрейдистського дискурсу 20-х років і ставити в один ряд із статтями психоаналітичного спрямування А. Халецького, В. Підмогильного та Є. Перліна. Хоч прямих посилань на З. Фройда в текстах В. Петрова вона не знайшла, проте відзначила виняткове зацікавлення автора психологією таких екстравагантних, ексцентричних типів письменників та вчених, біографія яких могла б дати безліч підстав для психоаналітичного дослідження. Уже тим, що В. Петров обрав тему приватного життя Куліша, за її словами, він реалізовувався як психоаналітик, оскільки за допомогою неї дослідив глибинні рівні психологічної організації своїх героїв. П. Куліша вона побачила людиною складного, багатого, контроверсійного духовного життя, меланхоліком, невротиком, іпохондриком. Цією особою, за її словами, В. Петров зацікавився не стільки як певною темою, скільки як типом, який, кохаючи жінку, любив свою уяву про неї, любив її просвіщати й хизуватися перед нею, любив контролювати її почуття тощо. Прозаїк, продовжувала міркування С. Павличко, змалював Куліша як егоїста й егоцентрика, який залишався таким навіть у «божевільному захоплення» Марком Вовчком.

Серед досліджень С. Павличко, присвячених В. Петров, заслуговує на увагу вступна стаття до видання його прози, здійсненого в Україні 1999 року. Розвідка «Роман як інтелектуальна провокація» [С. Павличко Роман як інтелектуальна провокація // Домонтович В. Доктор Серафікус. Без Грунту. – К.: Критика, 1999. – С. 3 – 16.] значною мірою суголосна вже згаданій праці дослідниці. Виражена в попередніх розвідках думка про мотивацію зацікавлень автора художньою літературою тут набула довершеного вигляду: «Петров був передовсім науковцем, який забавлявся літературою як екстравагантним хобі» [С. Павличко Роман як інтелектуальна провокація // Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. – К.: Критика, 1999. – С. 3 – 16. С. 5]. До показових ознак індивідуально-авторського стилю письменника, визначених у книзі «Дискурс модернізму в українській літературі», тут С. Павличко додала граничність та рафінованість мови; здатність уникати емоційної, так і будь-якої іншої надмірності; несентиментальність; самодеструктивну раціональність; схильність до змалювання екзестенційних станів тривоги, непевності; парадоксалізм; провокативність.

Четвертий етап починається статтею В. Агеєвої «Мовні ігри В. Домонтовича» [Агеєва В. Мовні ігри В. Домонтовича // Домонтович В. Дівчинка з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – К.: Критика, 2000. – С. 3 – 20.] у жанрі передмови до перевиданих в творів В. Петрова. Ця стаття пропонує аналіз переважної більшості художніх творів письменника, тому, на відміну від передмови С. Павличко, роману-біографі про Куліша тут приділено більше уваги. Романізовану біографію В. Агеєва назвала улюбленим жанром В. Петрова й зауважила, що його життя теж могло б стати «…блискучим сюжетом біографічного роману» [Агеєва В. Мовні ігри В. Домонтовича // Домонтович В. Дівчинка з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – К.: Критика, 2000. – С. 3 – 20. С. 3]. Основною причиною зацікавлення письменника цим жанром авторка назвала можливість поєднання елементів наукового та художнього дискурсів. Аналізуючи власне романи-біографії, В. Агеєва відзначила інтерес автора до переломних, кризових історичних періодів, до складних, роздвоєних, непересічних особистостей, до тих хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть. Куліша з «Романів Куліша», цього «піонера з сокирою важкою» в безлюдній пущі, національного пророка без нації, громадського діяча та ідеолога без громадянства, «людину без синтезу», дослідниця також схильна сприймати як узагальнений образ, що показово віддзеркалював настрої тих модерністів 20-30-х років ХХ ст., які намагалися якимось чином адаптуватися до соцреалістичних епох. Крім того, представлений письменником варіант біографії Куліша у формі любовного роману В. Агеєва проінтерпретувала як загальну авторську настанову робити з кохання «…певну мовну практику, …дискурс» [Агеєва В. Мовні ігри В. Домонтовича // Домонтович В. Дівчинка з ведмедиком. Болотяна Лукроза. – К.: Критика, 2000. – С. 3 – 20. С. 16]. Тому Кулішеву «педагогічну еротику» вона назвала однією з придатних для вивчення тем і зазначила, що за допомогою її осмислення В. Петров знайшов розв’язання психологічної та ідеологічної роздвоєності Куліша, його половинчастості, компромісності, прагнення не так любити, як «просвіщати» жінок. Про роман «Аліна й Костомаров» В.Агеєва згадала у зв’язку з аналізом наскрізних мотивів творів «Дівчинка з ведмедиком», «Мовчуще божество» та «Романи Куліша», з-поміж яких – мотив залежності стилю епохи від стилю почуттів, взаємин чи любовних стосунків. Дослідниця підкреслила, що помічена В.Петровим залежність лише за механізмом аналізу претендувала на визначення деструктивної практики, покликаної зруйнувати романтичний стереотип божественної, вічної, невмирущої любові. Авторка «Мовних ігор…» звернула увагу й на багатоплощинність текстів В. Петрова. Так, розвиваючи думку про схильність письменника не стільки до творення довершеного сюжету, до змалювання виразних індивідуальних характеристик персонажів, скільки до осмислення певної філософської колізії чи до віднайдення складних і разючих аналогій між віддаленими історичними періодами, вона вказала, що письменникові були властиві парадоксальне зближення контрастних понять і оцінок; гра з офіційними ідеологічними, культурними, жанровими, стильовими й мовними канонами; складні плетива мотивів, відсилок, перегуків, інтелектуальних загадок тощо. Саме ці риси дали підстави В. Агеєвій твердити про наявність елементів постмодерного письма у прозі В. Петрова.

В. Агеєва продовжила свою дослідницьку діяльність творчості В. Петрова й видала книжку «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» 2006 року. Ця праця – ґрунтовна розвідка про життя та творчість В. Петрова. Дослідниця намагалася з’ясувати численні загадки біографії письменника. Розглянула його діяльність в контексті неокласицизму та МУРу. Також проаналізувала відображення В. Петрова в його художніх текстах. Віддзеркалення автора в своїх героя. Відзначила новий тип модерної жінки у творах В. Петрова. Стосовно романізованих біографій бачимо ті ж думки, викладені у попередній розвідці. Можна говорити, що ця книга В. Агеєвої є однією з найдетальніших та найінформативніших про В. Петрова.

У 2000 році в київському видавництві «Гелікон» вийшли друком три романи, оповідання «Апостоли», автобіографія та записник В. Петрова. Упорядником й автором цього проекту став Р. Корогодський. Він же подав до цього видання об’ємну статтю про В. Петрова «На межі… Ще один полонений доби Українського відродження» [Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби Українського відродження // Домонтович В. Без ґрунту. – К.: Гелікон, 2000. – С.453 – 507.]. Розвідку Р. Корогодський побудував на рідкісних біографічних джерелах, спогадах, архівних матеріалах, друкованих статтях та листах В. Петрова до С. Зерової. Структурно вона складається з чотирьох частин. У першій частині науковець зупинився на біографії В. Петрова і прив’язав його художні та наукові тексти до біографічної канви. Про романи-біографії інформації знаходимо мало. На них Р. Корогодський поставив акцент, коли навів ряд прізвищ письменників, якими у 20-х цікавився В. Петров. За словами вченого, вивчаючи матеріал про Г. Сковороду, П. Куліш, М. Костомарова і М. Гоголя, В. Петров увійшов у такі інтимні глибини, що написав белетристичні книжки «Аліна й Костомаров» та «Ромни Куліша». «Таке піверотичне – в дусі часу – сприймання літературознавчого матеріалу багато давало для розуміння сутности цих діячів» [Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби Українського відродження // Домонтович В. Без ґрунту. – К.: Гелікон, 2000. – С.453 – 507. С. 457] – наголосив дослідник. У цьому ж розділі Р. Корогодський визначив основні риси індивідуально-авторського стилю В. Петрова, які, а його думу, споріднювали письменника з неокласиками: іронію, скептицизм, фаталізм, песимізм та відчуття відносності явищ життя. Твір «Ромни Куліша» дослідник обрав також прикладом для протиставлення з книгою «Науково-політична діяльність А. Кримського», очевидно, написаною на замовлення, проте не надрукованою. Р. Корогодський, зокрема, зауважив показову невідповідність і навіть контрастування між цими двома текстами, написаними майже одночасно однією людиною. «Згадуючи блискучі психологічні занурення в природу людини, вміння препарувати листування з допомогою заглибленого аналізу особистих колізій, вчинків такого складного творця, як Куліш, раптом починаєш думати: а якщо Петров справжнє «соціальне замовлення» вирішив розіграти. Отака собі жорстока пародія, містифікація за законами, звичайно, доносительського жанру, та з чортячими колінцями, «жартами», підморгуваннями» [Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби Українського відродження // Домонтович В. Без ґрунту. – К.: Гелікон, 2000. – С.453 – 507. С. 464].

Другий розділ статті Р. Корогодського присвячений темі «розвідницько-невільницькій» діяльності В. Петрова, тому романи-біографії тут навіть не згадуються, як і в третьому та четвертому розділах, у яких переважно відтворене життєвий шлях В.Петрова. Попри це, дослідник навів чимало аргументів для підтвердження думки про показову відповідність між літературним обличчям письменника, заявленим у його художніх творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту», історіософських етюдах та оповіданнях 40-х років, і реальним В. Петровим. Р. Корогодський дійшов висновку, що літературна іпостась автора, іроніста, песиміста, скептика, парадоксаліста, майстра розіграшу, нанесення до пори-часу невидимих «водяних» знаків, глибокого інтроверта й «речі в собі», була своєрідною проекцією власного «я» В. Петрова, проекцією долі, яку він «…прийняв, зціпивши зуби, як важкий вирок» [Корогодський Р. На межі… Ще один полонений доби Українського відродження // Домонтович В. Без ґрунту. – К.: Гелікон, 2000. – С.453 – 507. С. 506].

Удаючись до студіювання «поеми-дослідження» «На межі…» Р. Корогодського, О. Бурячківський зацікавився аналізом біографії та творчості В. Петрова. Проте, якщо Р. Корогодський зосередив увагу на описі «історії зовнішнього полону» письменника, то цей літературознавець пристав до думки про «полон внутрішній» [Бурячківський О. До брами (Поеми-дослідженя Романа Корогодського) // Сучасність. – 2001. – №2. – С. 128 – 139. С. 133]. О. Бурячківський зауважив, що у творах «Романи Куліша», «Аліна й Костомаров», «Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту» В. Петров розвінчував романтичну концепцію світогляду, романтичні переконання, романтичні погляди та романтичну життєву поведінку. За словами дослідника, своїх героїв письменник прирік на життєвий крах за сповідування романтизму, за схилення перед небаченим, нетутешнім, нездійсненим, оскільки йому була органічно чужою героїко-романтична поза, й не тільки поза, а власне героїзм, стихія боротьби, «краса змагання» [Бурячківський О. До брами..С. 134]. В. Петров, продовжив думку О. Бурячківський, був переконаний у своїй нездатності відверто опиратися, у своїй неспроможності зносити все задля поширення своєї ідеї, тому він обрав за взірець не Джордано Бруно, а Галілео Галілея. В. Петров, мовляв, вдався до «зовнішньої», позірної капітуляції перед більшовиками, НКВД. «Вони могли змусити виконувати його певні дії, але не могли примусити мислити за марксо-ленінсько-сталінським шаблонами. Він емігрував до центру свого єства й там однайшов собі сковородинівські «гавань» і «пристань» [Бурячківський О. До брами.. С. 134], – підсумував О.Бурячківський.

У 2001 році вийшла друком також стаття «Знімання масок, або Лист у вічність» Р. Горбика [Горбик Р. Знімання масок, або Лист у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст // Вітчизна. – 2001. – №11 – 12. – С. 136 – 143.]. Її автор, подібно до Ю. Шевельова, визначив ряд фактів впливу західноєвропейських літераторів, філософів та культурологів на творчість В. Петрова. Розглянувши його прозу в контексті світового модерністського дискурсу, представленого іменами Дж. Джойса, М. Пруста, Е. Паунда, Т. С. Еліота, Г. Аполлінера, Р. М. Рільке, Ф. Кафки, Е. Хемінгуея, Т. Манна Ж.-П. Сартра та іншими, Р. Горбик висловив кілька цікавих зауважень і про твори «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Зокрема, їх жанр він схарактеризував як типовий для естетики модернізму, оскільки його парадигма передбачала нове, оригінальне трактування якихось відомих подій, прикладених до них авторських суб’єктивних ідей та вражень. Суб’єктивізм, яскраво виражений плив індивідуальності автора на тексти, форму подачі, структурну організацію і трактування матеріалу Р. Горбик побачив саме тими ознаками жанру, які споріднювали твори В. Петрова з романізованими біографіями С. Цвейга, А. Моруа та Ю. Тинянова. А щодо останнього, то саме з його романом «Смерть Вазир-Мухтара» дослідник порівняв «Аліну й Костомарова» та «Романи Куліша» і вказав на схожість проблематики (епоха Романтизму) та на певну залежність добору теми-основи для літературного процесу кінця 20-х років. Автор статті зробив також висновки щодо значення романів-біографій В. Петрова для історії української літератури. Ці твори, за його словами, не були «…іконо подібними агіографіями», оскільки зображували діячів української культури «…живими людьми, нестандартними, непересічними, творчими, зі своїми проблемами, дивацтвами й вадами – хай може не завжди обґрунтовано, виправдано, але нестандартно, цікаво, з іронією і живою авторською думкою» [Горбик Р. Знімання масок. С. 143].

Інтерес до творчості В. Петрова у 2001-2002 роках, крім О. Бурячківського та Р. Горбика, виявили також О. Боярчук, Н. Мариненко, Н. Мішеніна та Ю. Рибалко [Рибалко Ю. Психоаналітичні паралелі творчості В. Підмогоильного та В. Домонтовича (на прикладі «Повісті без назви» і «Доктора Серафікуса») // Слово і час. – 2002. – №10. – С. 60 – 68.]. Уряді праць цього періоду роман-біографія про Куліша став предметом спеціального аналізу лиш у Н. Мішеніної, яка спробувала висвітлити основні риси поетики романів і застосувала при цьому елементи інтертекстуального аналізу.

Посилаючись на авторів теорії інтертекстуальності (О. Жолковського, М. Бахтіна, Ю.Крістєву, Ю. Лотмана, М. Фуко, Р. Барта, П.Торопа, І. Арнольда, І. Ільїна), Н. Мішеніна проаналізувала жанрові особливості «Аліни й Костомарова» та «Романів Куліша», принаймні ті, які їх споріднювали з романізованими біографіями Л. Стречі, А. Моруа, С. Цвейга та Ю. Тинянова. До специфічних ознак жанру вона віднесла широке використання біографічного матеріалу (мемуарів, листів тощо), досконале вивчення життя майбутнього героя роману та світоглядних парадигм доби, в якій він про себе заявив. Причину зацікавлення В. Петровим романізованими біографічним жанром авторка побачила в його наукових пріоритетах та неабиякому інтересі до знакових для українських інтелігентів 20-х років постатей минулого. Звернення письменника до Кулішевого епістолярію дослідниця звела до бажання стилізувати документ під сентиментальний роман і робити з проявів особистих визнань лише жанрову форму [Мішеніна Н.І. Інтертекстуальний характер жанру романізованої біографії: (на прикладі текстів В. Петрова – Домонтовича)// Наукові записки Нац. ун-ту «Києво-Могилянська академія»/ Ред. кол. В.П.Моренецьта ін. – Київ: Стилос, 2001. – Т.19. – С.65 – 70. С. 66].

Тему «Романів Куліша» Н. Мішеніна схильна розглядати не стільки як любовну, скільки як пошуково-пізнавальну, аналітичну, дослідницьку, таку, що передбачала осмислення листів, а не «донжуанські походеньки» головного персонажа. Саме тому, на її думку, «Романи Куліша» претендували на визначення наукової студії, а не любовного роману. З-поміж претекстів цього твору Н. Мішеніна виокремила як листи, так і критичну літературу, переважно марковану, дисертацію В. Петрова про Куліша, кілька мотивів із західноєвропейської та російської художньої літератури. Особливий акцент дослідниця поставила на колажній структурі роману. Колаж вона витлумачила як модерністський, а не постмодерністський, як у В. Агеєвої, оскільки його характерною рисою побачила сумультанність: одночасний показ однієї речі з різних точок зору.

Насамкінець дослідниця прийшла до висновку, що інтертекстуальний характер роману обумовлюється науковою ерудицією його автора. Оскільки В. Петров прийшов у художню літературу вже будучи ученим, його літературознавча термінологія, науковий стиль, ерудиція тощо позначилися на формування в його великій прозі критичного дискурсу як оголеного прийому. До того ж, проводячи паралелі між текстами В. Петрова 20-х та 40-х років, авторка наголосила, що в жодних інших творах письменник не реалізувався так показово науковцем, як у «Романах Куліша» та «Аліні й Костомарову». Науковість, за її словами, хоч і характеризуватиме більшість його творів 40-х років, проте не відіграватиме вже наскрізної структуротворчої функції.

Підсумовуючи написане про етапи вивчення роману-біографії В. Петрова, слід вказати як на факти існування досить обмеженого числа критичних і наукових праць присвяченого творам, так і на відсутність взагалі окремих повноцінних досліджень твору «Романи Куліша», і на недостатнє осмислення цих творів у зв’язку з культурними явищами 20-х років ХХ століття. Кілька рецензій на «Аліну й Костомарова», «Романи Куліша» з української періодики 20-х років, за винятком розвідки В. Державина та А. Сановича, вражають своєю соціальною заангажованістю. Ці студії з наукової точки зору маловартісні і для розуміння текстів В. Петрова мають невелике значення.

У 40-х роках за межами України, переважно в Німеччині, вийшли друком праці І. Костецького, Б. Крупницького, В. Державина та Ю.Шевельова, поява яких була пов’язана з публікацією «Доктора Серафікуса» та кількох оповідань. Зрозуміло, що «Романи Куліша» не стали тоді предметом спеціального дослідження, проте в коментарях І. Костецького та Ю. Шевельова, спрямованих на осмислення роману «Доктор Серафікус», знаходимо багато цікавої інформації про явища художньої культури 20-х років, про тогочасні читацькі запити та здатність В. Петрова реагувати на них. Стаття Ю. Шевельова «Не для дітей» вирізнялася серед досліджень цього періоду. Її основна теза, винесена в назву, в подальшому матиме концептуальне значення для розуміння текстів В. Петрова, оскільки саме Ю. Шевельов спроектував хід досліджень про автора через призму підтексту, символу, знаку, натяку, «не дитячої, а наукової» гри.

50-ті, 60-ті, 70-ті й перша половина 80-х років для історії вивчення аналізованих творів були часом якщо не абсолютного, то відносного затишшя. В еміграційній періодиці згадувалося ім’я В. Петрова: вийшли друком спогади про письменника Ю. Шевельова, З. Кузелі, К. Крупницького, І. Костецького та І. Качуровськоо. В Україні М. Сиротюк то І. Ходорківський атестували романізовані біографії В. Петрова як маловартісні книжки, побудовані на матеріалах сумнівного, пліткового чи анекдотичного походження.

Лише вихід тритомника прози В. Петрова в 1988 році в нью-йоркському видання «Сучасність» пожвавив до неї науковий інтерес. Упорядкування, редагування творів і написання післямови до цього видання взяв на себе Ю. Шевельов. Його праця «Шостий у ґроні…» до сьогодні вважається одним із найґрунтовніших досліджень про письменника. Хоч її основна теза про неокласицизм В. Петрова значною мірою виглядає дискусійною навіть для самого автора статті, проте аналітичності, інформативності та навіть енциклопедичності не бракує. З приводу біографічних романів про Костомарова й Куліша тут Ю.Шевельов запропонував певні відомості, які на сьогодні складають необхідну основу для розуміння цих творів: претексти та джерела, де їх можна знайти; перші відгуки на романи та їх аналіз; проблематика та ідейна завантаженість; сюжетно-композиційні особливості; поетика; мовна організація тексту тощо.

У 90-х роках інтерес до творчої спадщини В. Петрова відчутно пожвавився і в Україні. З’явилися праці Л. Новиченка, С. Білокінь, Б. Мельничука, Ю. Загоруйко, О. Черненко та інших. З-поміж порівняно великої кількості досліджень цього періоду романи-біографії «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» стали предметами спеціального вивчення лише у Л. Новиченка та Ю. Загоруйко.

На окрему згадку заслуговує С. Павличко, ґрунтовна праця якої про модерністський дискурс в українській літературі містить чимало цінних зауважень про творчість В. Петрова. Можна навіть стверджувати, що завдяки її розвідкам «На зворотному боці автентичності», «Дискурс модернізму…» та «Роман як інтелектуальна провокація» літературна іпостась В. Петрова привернула увагу широкого кола дослідників Його романи-біографії були включені до інтелектуального контексту української модерної прози.

З 2000-го року В. Агеєва продовжила започатковану С. Павличко практику інтерпретувати твори В. Петрова у зв’язку з модерністським дискурсом. Велику вартість має її книга «Поетика парадоксу: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича» де зібрано всі дослідження В. Агеєвої про автора. Детально розглянуто його біографії, творчість у контексті доби. У своїх дослідженнях вона визначила характерні риси стилю автора, накреслила спектр питань, порушених у його творах, вказала на наскрізні мотиви й перегуки та значною мірою спростувала тезу Ю. Шевельова про неокласицизм В.Петрова.

Як бачимо, в різні періоди прозою В. Петрова цікавилися більшою чи меншою мірою. Про романізовану біографі, в порівнянні з іншою прозою, писалося менше, проте, всі ці розвідки мають незаперечну пізнавальну цінність і є необхідним підґрунтям для створення окремо праці, присвяченої «Романам Куліша».


 

РОЗДІЛ 2. ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦІЙНА ПРИРОДА ТВОРУ

 

2.1. Поєднання біографічних та інтелектуальних компонентів роману

 

Жанр літературної біографії, що генетично укорінений у культурі античності, має надзвичайно цікаву історію становлення і розвитку. Динаміка його еволюції безпосереднім чином пов’язана з панівними умонастроями певної епохи. Так, зокрема, в часи пожвавлення загального інтересу до постаті людини (приміром, у добу Ренесансу чи Романтизму) відбувається відчутне розширення проблемно-тематичного поля цього жанру, в епоху модернізму і ще більшою мірою постмодернізму, коли спостерігається домінування песимістичної рецепції особистості, правомірно говорити про інтенсифікацію формотворчих пошуків і, відповідно, про появу нових стратегій біографічного письма. Водночас украй важливу роль у розвитку біографістики завжди відігравали так звані законодавці літературної моди. Згадаймо, приміром, Плутарха, Светонія, Б. Челліні, Дж. Боккаччо, Л. Стрейчі, А. Моруа, Е. Берджеса, Р. Ная, П. Акройда та ін. Ці непересічні творчі особистості не лише загачували арсенал художніх прийомів, відкривали нові ракурси зображення «світу людини» і «людини в світі», але й започаткували своєрідні канони життєписання. Тож цілком природно, що літературна біографія як жанр красного письменства неодноразово потрапляла в поле зору науковців.

Однією з причин доволі стійкого інтересу літературо­знавства до біографічного жанру можна вважати той факт, що його художній простір формується на перехресті декількох традицій – історіографічної, мемуарної, белетристичної.

На сьогодні вітчизняними та зарубіжними вченими здійснено чимало досліджень, що під різними кутами зору розглядають специфіку еволюції жанру, вивчають окремі твори та цілі масиви текстів, схожих за жанровими характеристиками. Можна назвати таких дослідників як С.С. Аверінцева, В. Теєра, Д.С. Ліхачова І.Мосієнка, В. Данна та інших, які досліджували етапи становлення та розвитку біографії як жанру, її особливості; конкретні тексти та групи творів.

Окрему увагу слід звернути на дослідження українських вчених в галузі біографістики, які значно інтенсифікувалися у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Думається, це пов’язано, в першу чергу з самою природою постмодерного мислення, у парадигмі якого ключовими когнітивними інструментами є сумнів, іронія, реінтерпретація. Об’єктом пост- модерного переосмислення стає й сама особистість, на дослідження якої спрямований художній пошук письменника-біографа, й творчій алгоритм цього пошуку.

Говорячи про біографічний дискурс в Україні, неможливо не згадати фундаментальні праці Т. М. Потніцевої і Н. М. Торкут.

Загалом, спектр проблем, які досліджують вітчизняні вчені, є доволі широким. Цілу низку робіт присвячено визначенню жанрово-стильових ознак літературної біографії (І. М. Акіншина [], М. М. Богданова [], О. Дацюк [], Г. В. Грегуль [], Г. Л. Колесник [], О.Л. Савенко []). Окремо вивчаються наративні стратегії, які застосовуються письменниками - біографістами (О. В. Петрусь [], Т. Ю. Черкашина []). Також у фокусі дослідницької уваги опиняється співвідношення суб’єктивного, особистісного та об’єктивного, документального елементів у біографіч­ному творі (Л. В. Мороз [], О. Ю. Скнаріна []). Специфіка літературного автобіографізму розглядається в працях А. Г. Цяпи [] та О. К. Ковальової [].

Під літературною біографію розуміється життєпис відомої історичної персони, зроблений іншою особою з опорою на документи, свідчення і соціокультурні та історичні факти того часу. Таким творам притаманне глибоке занурення в духовний світ зображуваної особи, а також поєднання вимислу і домислу, але здебільшого в тій мірі, в якій вони не спотворюють конкретно-історичний фактаж. Загалом, у процесі написання такого твору об’єкт реальної історії перетворюється на об’єкт авторської рефлексії, у якій важливу роль відіграє естетичний імператив - свідоме прагнення письменника відтворити життєву біографію реальної особистості так, щоб вона була і цікавою для реципієнтів, і приносила естетичне задоволення.

Необхідно відзначити, що як жанрова модель, літературна біографія наділена низкою атрибутивних ознак, які вирізняють її з-поміж суміжних жанрів. Ці характерис­тики визначаються, перш за все, об’єктом художнього осмислення. Усі творчі пошуки письменника-біографа спрямовані на те, щоб реконструювати життєві колізії певної особи на фоні історичного контексту. Саме ця орієнтація на глибинний психологічний аналіз особистості як індивідуальності і одночасно як органічної часточки історії обумовлює конструювання текстової тканини на рівні сюжету, системи образів, хронотопу. Так, зокрема, що стосується сюжету, то це зазвичай низка подій, яка формує опис окремого епізоду чи повний життєпис головного героя. Відповідно, ключовими персонажами виступають як звичайні люди, які відігравали безпосередньо важливу роль у житті протагоніста, так і визначні історичні фігури доби. Цілком логічно, що і хронотоп літературної біографії має бути максимально наближеним до тих історичних умов, в яких жив головний герой.

Варто згадати, що специфічним художнім завданням літературної біографії є не просто відтворення перебігу життя певної історичної особи, але також психологічний аналіз її особистості, глибоке занурення в її внутрішній світ. Саме цим обумовлюється і особлива манера художньої репрезентації такого аналізу. Так, насамперед, необхідно відзначити, що важливе місце у текстовому просторі відводиться не тільки висвітленню документальних свідчень, але й вимислу та домислу. Крім того, неодмінною характеристикою літературної біографії є також суб’єктивізм письменника, адже факти і події з життя протагоніста інтерпретуються ним на основі власних світоглядних позицій шляхом застосування стратегій художнього письма. Отже, використання прийомів белетризації при реконструюванні життя історичної особи є ще однією атрибутивною ознакою літературної біографії. До таких прийомів належать деталізація історичного контексту, психологізація образів персонажів, залучення різних наративних алгоритмів тощо.

Необхідно відзначити, що залежно від суб’єктивного ставлення автора до свого героя змінюється й модус оповіді, який може бути апологетичним, викривальним або мати амбівалентний характер.

Українська інтелектуальна проза має свою історію. Початки інтелектуалізму наявні в творчості Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Однак повною мірою це явище проявилося в українській літературі в XX ст. Перший спалах інтелектуальної прози припадає на 20-і рр. і пов'язаний з іменами В.Винниченка, В. Петрова, В. Підмогильного. Проте в їхніх творах не відбилися всі характерні риси, властиві європейському інтелектуальному роману, бо, на думку С. Павличко, "українські автори вимушені були ховатися за масками, автокоментарями спрямовувати критиків в інший бік, заховувати філософію своїх творів за яскравою інтригою і любовним сюжетом" [С. Павличко Дискурсом модернізму в українській літературі, С.123].

Російські літературознавці в 70-і роки активно обговорювали інтелектуалізм у літературі, передусім спираючись на матеріал західноєвропейський. Скажімо, Ю. Борєв подає таке визначення цього явища: "Змістово-стилістичні особливості літератури, котрі з'являються завдяки надзвичайно вагомому проникненню в твори філософського начала. Інтелектуальні твори звичайно включають у себе параболічну думку, тобто притчу, історію, яка на перший погляд відходить від сучасності"[Борєв, С. 35]. І далі: "Інтелектуалізм у мистецтві — це такий спосіб художнього мислення, котрий має особливі цілі (філософсько-концептуальний аналіз метафізичних проблем буття, аналіз стану світу), особливу активність художньої думки щодо життєвого матеріалу (підвищення ролі суб’єктивного начала, примат думки над фактом), особливу форму й стилістику (тяжіння до умовності, параболічність мислення, експериментальність обставин, логізовані характери, що розігрують за особами думки автора тощо), а також особливий характер впливу на читача і глядача (художній доказ ідеї, звернення не так до почуттів, як до розуму, "випрямлення” та інтенсифікація дійсності твору)" "[Борєв, С. 55].

Ю.Давидов розглядає інтелектуалізацію західної літератури XX ст. як "щільний і часом досить глибокий зв'язок із філософією (а пізніше також із теоретичною психологією, культурологією, соціологією), що їх неможливо повністю осягнути, якщо не розгадано ключ до їхніх таємних шифрів, метафізичного чи "глибинно-психологічного” підтексту"[ Ю.Давидов, С. 44].

Різко розмежовує поняття філософського й інтелектуального романів російський літературознавець Л. Єршов, ставлячи інтелектуальний роман поряд із науковим романом, романом-трактатом, романом-тезою, романом-дослідженням.

Л. Мовиченко, О. Логвиненко та інші дослідники вичленовують три різновиди: конкретно-реалістичний; лірико-романтичний; умовно-метафоричний (одне з його розгалужень химерний). Саме два останніх різновиди й включають у себе українську інтелектуальну прозу.

Отже, можна виділити такі характерні жанрові ознаки інтелектуальної прози [Синицька С. 77]:

- концептуальність або концептуальна ідея – різноманітні філософські, наукові, міфологічні системи стають основою концепції світу, втіленої в творі. Як зазначає А. Бочаров, “автор зосереджений на одному героєві, що вибирає авторську концепцію або на одній морально-філософській ідеї, що спрямовує й організовує оповідь” [Бочаров, 339];

- головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений з плину життя і перенесений у духовно насичену атмосферу, - носій філософської концепції; тип поведінки такого героя зумовлюється типом філософського обґрунтування, він утілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору. За висловом В. Бікульчюса, “кожен персонаж, захищаючи свою істину, в сутності є лише теоретичним варіантом ідеї, бо, керуючись нею в житті, він найчастіше зазнає поразки, що неодноразово підтверджується в інтелектуальній прозі” [Бікульчюса, 12].

Герой-інтелектуал інколи змальовується в ролі самітника - “заради вирішення того чи іншого завдання про відношення особистості й часу: звичайні опорні моральні цінності проти нетривалих міражів, що прикидаються справжніми” [Бочаров, 335]:

- зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують авторську думку, допомагають розкрити проблему, породжуючи сучасні асоціації;

- наявність параболічної думки, тобто притчі, історії, що, на перший погляд, “відходить від сучасності, а насправді відхід від сучасності відбувається не по прямій, а по кривій, по параболі, котра наче знову повертає думку, що відійшла вбік, до сучасності” [Борів, 105];

- зростання ролі інтелектуального начала порівняно з емоційним, переважання абстрактних, інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця, що проявляється в поданні суто ділових, наукових, інтелектуальних вставок;

- використання прийому “потоку свідомості”, що відбиває рух свідомості персонажа, часто без зв'язні, хаотичні, суб'єктивні, ірраціональні, “сирі”, породжені підсвідомістю й інстинктами почуття, асоціації, фантазії, тяжіння, медитації — наслідки “самозаглиблення”, “втрати дійсності”, “відходу в себе”, “відходу всередину”;

- конструктивність прози або ідея середини, поміркованості - письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю: кожну тезу автор оговорює, розподіляючи свої висновки між “так” і “ні”, - адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку, що також є ознакою філософічності. З цим пов'язується відкритий фінал багатьох інтелектуальних творів, - з розрахунку на домислення читачем, якому ніби дається можливість бути співавтором роману;

- поєднання реального та ірреального, особливо тоді, коли це допомагає вести діалог людини “в ролі” й людини “не в ролі”;

- фрагментарність, різкість, гранульованість, відсутність певних сюжетних елементів, перебивання часових відтинків, спеціальне зміщення пластів оповіді - тобто художній монтаж або колаж, інколи при бажанні художньо виявити розгубленість героя перед навколишнім світом, своєрідність і некерованість історичного процесу;

- в одних випадках вживається інтенсивний час, в інших - ідея зв'язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного й загальнолюдського, або - зіставлення часу загального з часом індивідуальним (тобто об'єктивної швидкості його протікання та її суб'єктивного відчуття), щоб “підійти до пізнання законів історії, зрозуміти зв'язок між нею та окремим індивідом” [Синицька, 102];

- застосування різновиду парадоксу - спрощення заради інтелектуалізації - потяг до першооснов як до джерела складності, намагання розкласти складне на просте, “побачити основні кольори різнобарвного спектру”; “персонажі інтелектуальної прози “випадають” із звичайного суєтного буття і сприймають його через опорні природні істини, вони роблять те, що з позиції “нормальних” людей сприймається як дивовижне, чудне, безглузде” [Павличко, 330];

- різні види інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання, інтерпретації тощо).

У контексті вищесказаного далі будемо розглядати «Романи Куліша» В. Петрова.

Найвизначнішим письменником пошевченкової доби називають дослідники одного з лідерів Кирило-Мефодіївського братства П. Куліша, визначаючи його безсумнівну роль у відстоюванні національної ідеї, гуртуванні письменницьких сил у складний пореформений період. Митець залишив у спадок величезний за обсягом, хоча дуже неоднорідний за якістю творчий доробок, представлений усіма літературними жанрами. Пантелеймон Куліш працював на полі публіцистики й літературної критики, історії, етнографії. Саме завдяки його колосаль­ній енергії видавалася «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», місячник «Основа», у Петербурзі друкувалися книжки українською мовою тощо. Наскіль­ки багатогранною була його творча обдарованість та інтелектуальний потенці­ал, наскільки колосальними були організаторські здібності, енергія та практич­на діяльність («гарячий Куліш», як жартома називали його приятелі), настіль­ки ж він був складною та неоднозначною, переповненою суперечностями, осо­бистістю. Палкий у нестримному бажанні досягти мети й холодно-розсудливий в практичному житті П. Куліш був рівнозначно великим як у сфері творчої, на­укової, громадської роботи, так у власних помилках і хитаннях. «Не знайдеть­ся, мабуть, ні одного питання, для якого не дав би Куліш двох відповідей, що одна одну побивають і нищать, зводячи до абсурду» [Єфремов, 395]. «Людиною розра­хунків і формул» «людиною мінливих поглядів, хистких настроїв» назвав Пан­телеймона Куліша В. Петров у повісті «Романи Куліша». Нерішучість, половин­частість «двоїстість» Кулішевої натури особливо відчутно позначилися на колі­зіях особистого життя митця, у відносинах із жінками, в отих «романах Куліша», де все, на думку Петрова, забарвлене... розривом між замислом і здійснен­ням, пануванням риторики й дидактики там, де від чоловіка чекають вчинку, дії» [Новиченко. 14]. Саме в любовних історіях, вважає автор, де змагаються розум і сер­це, суперечності його характеру виявилися на повну силу.

Взявши за основу інтимне листування П. Куліша з Олександрою Милораловичівною. Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель, Петров пише повість про любовні історії героя в один із періодів його жит­тя (1856—1862). «Знайомлячи» читача з любовними романами, автор зіставляє, ви­вчає, цитує листи, звіряється з думками філософів, підтверджує аргументами «те­оретиків кохання» — Стендаля, Новаліса, Ґете, Пушкіна. Для реалізації худож­нього задуму письменник використовує оригінальну форму есеїстичного дослі­дження, яка з максимальною силою виявила його інтелектуальний потенціал і талант письменника-психолога. Знання творчої спадщини та епістолярію класи­ка, дає змогу митцеві створити психологічний портрет Куліша, портрет героя лю­бовних романів, який, проте, був би абсолютно неможливим без характеристики феномену Куліша-громадяни (Кулішеві захоплення жінками відображають йо­го політичні, громадські, естетичні погляди, і навпаки). За спостереженням ав­тора «прометеїстична піднесеність, усвідомлення себе як вищої, обраної натури, холоднувата самотня ізольованість — це і метода не тільки громадянської акції Куліша, а й життєвого його світовідчування й ставлення до жінок» [Домонтович, 120].

Чотири розділи повісті — це чотири історії стосунків із жінками, різними за характером, життєвим досвідом, темпераментом, станом душі; це спроба компенсувати, раціоналістичну однобічність життя інтимними пригодами. З подробиць і перепитій цього роману, чітко проявляється психологічна схема характеру Куліша «романтика й егоцентрика», людини, роздвоєної суперечностями, вимушеної жити в умовах протистояння між «внутрішньою приголомшеною пристрастю» та зовнішнім образом. Створюючи психологічний портрет Куліша, Петров виконує одночасно дві функції, в основі яких закладена антитеза, - засуджує і виправдовує.

Відповідно до авторського бачення, суперечливість і «двоїстість» натури героя повісті, по-перше, сформовані на генетичному рівні певними внутрішніми чинниками, по-друге, породжені суспільними й політичними катаклізмами доби, по-третє, визначені романтичним сприйняттям світу Куліша і його романтичним самовідчуттям. Саме ці взаємозалежні фактори виробили філософію життя П. Куліша, яка остаточно утвердила його образ у громадській діяльності та поведінку — в коханні.

Констатуючи об’єктивність Петрова-дослідника та безкомпромісність Петрова-художника, не слід при цьому розглядати «Романи Куліша» як звичайний історико-літературний портрет видатної постаті України XIX століття. Романізована біографія Куліша суттєво відрізняються від творів традиційного біографічного жанру. Новаторство Віктора Петрова полягає в антиканонізації героя, адже зображаючи видатного національного діяча, він руйнує усталені погляди про нього, змінює ідеалізований портрет на його реальне зображення. В авторській інтерпретації П. Куліш постає не лише як «будитель» національної громади, невтомний трудівники на інтелектуальній ниві, а насамперед як суб’єкт живого повсякденного буття з широким спектром людських почуттів, який має право на власні радощі й розчарування, злети й падіння, перемоги та поразки.

Одже, можемо говорити, що «Романи Куліша» це романізована біографія з рисами інтелектуальної прози. В. Петрова дослідники називають одним із засновників в українській літературі жанру романізованої біографії.

 


 

2.2. Функції цитат у творі "Романи Куліша" В. Петрова

Теорією інтертекстуальності, обґрунтованою у працях Р. Барта [Барт Р. Избранные работы. Семеотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – 615с.], Ж Дерріди [Деррида Ж. Письмо и различие. – СПб.: Академический проект, 2000. – 432с.], І. Ільїна [Ильин И. Интертекстуальность у Фолкнера // Общественные науки за рубежом. – Сер.7: Литературоведение. – 1987. – №1. – С.34 – 39], Ю. Крістєвої [Кристева Ю. Бахтин, слово, діалог и роман // Вестник Московского университета. – Сер.9: Филология. – 1995. – №1. – С. 97 – 124.] та інших, передбачено вивчення як форм літературної інтертекстуальності, так і інших типів міжтекстових зв’язків. До них, як правило, зараховують паратекстуальність як відношення тексту до його заголовка, передмови, післямови; метатекстуальність як критичне переосмислення та апелювання до попереднього тексту; гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одного тексту іншим; архітекстуальність як жанровий зв'язок між текстами [Ильин И.].

Під цим оглядом твір «Романи Куліша» є перспективним об’єктом для інтертекстуального аналізу. Він являє собою цікавий матеріал для виявів конкретних проявів літературної інтертекстуальності (базових претекстів, запозичень тем і сюжетів, очевидного та прихованого цитування, перекладу, алюзій, парафраз, цитат-знаків, авто цитат тощо), а також інших визначених типів міжтекстових зв’язків. Зокрема, заслуговує на спеціальну увагу характер відношення тексту «Романів Куліша» до його заголовка, до його «Вступних уваг»; апелювання В. Петрова до основних претекстів твору, критичне їх переосмислення; пародіювання та утрирування дібраної інформаційної бази.

Відомо, що наукові та художні пошуки автора книг «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість» та «Романи Куліша» водиться до одного: до осмислення постаті відомого українського культурного діяча ХІХ ст. П. Куліша. Не викликає сумніві походження інформативного матеріалу, покладеного в основу книг, – у другій половині 20-х років ХХ ст. В. Петров продуктивно працює над докторською дисертацією. На текстову спорідненість наукового дослідження та белетризованої біографії ніби ненароком вказує сам автор, підписавшись під «Романами Куліша» власним прізвищем, тоді як його інші художні твори виходили друком під псевдонімом В. Домонтович.




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 42 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.03 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав