Читайте также:
|
В 1385р. у містечку Крево Ягайло видав грамоту (так звану Кревську унію), в якій обіцяв приєднати до Польщі на вічні часи землі Литовського князівства. 1386 р. було укладено династичний шлюб між королем Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Ягайло залишався литовським князем і одночасно ставав польським королем, переходячи в католицьку віру. Але значна частина литовської знаті не бажала Кревської унії і розпочала проти неї боротьбу. Її очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси» за угодою 1392 року.
У 1569р. в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники все ж отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним королем, сеймом, сенатом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча влада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувались Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав з католиками, рівноправ’я мов та інше. Та це виявилось порожньою декларацією.
Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В тому ж 1569р. було здійснено перепис вільних земель у трьох українських воєводствах, і король почав роздавати їх польській шляхті. Виїжджаючи на неозорі землі українського Сходу, пани заохочували переселення сюди селян, будували тут замки, містечка, навколо яких з’являлося багато сіл. Відбувалась інтенсивна колонізація південної Київщини і Полтавщини. Шляхта настійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За литовським статутом 1588р. селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина – втікача.
Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення – селянство, міщани, частина дрібної та середньої шляхти – противились окатоличенню і захищали православну «грецьку» віру.
В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства – організації, здавна існували при церквах. В другій половині ХVІ ст. їх діяльність набуває як культурно-просвітницького, так і політичного характеру. Головну роль серед братств відігравало Львівське Успенське братство, якому патріарх надав у 1587р. право ставропігії – непідлеглості місцевому єпископу. До братств могли входити представники різних станів, тому їх вважали установами загальнонаціональними.
Вони перетворились у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, і це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким кліром. Про це свідчила нарада єпископів у Белзі, що відбулася 1590р.
Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити таким чином своє панування на українські землі. особливе занепокоєння в Римі викликає утворення в 1589р. Московської патріархії, яка могла стати могутнім конкурентом папі римському у боротьбі за Україну і Білорусь.
У 1595р. в Кракові відбулась нарада за участю єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Потія і сенаторів-католиків, де були вироблені умови унії. Зберігаючи православну літургію, обряди, звичаї, православні ієрархи приймали верховенство папи і визнавали деякі догмати католиків. Того ж року єпископів прийняв папа Климент VІІІ і урочисто проголосив унію. Але через численні протести противників унії з приводу так званого «об’єднання церков» було вирішено скликати у 1596р. в Бресті церковний собор.
Слід підкреслити, що єдиного собору так і не відбулося, оскільки учасники його відразу ж розкололись на два протилежних собори – уніатський і православний, що відбувались під посиленою охороною. Уніати зібралися в Миколаївській церкві, на їхньому боці були митрополит київський Рогоза, 5 єпископів, посланці папи римського, значна частина магнатів і шляхти. Православний собор відбувався в будинку князя Острозького, серед його учасників було лише два православних єпископи – львівський Балабан і Перемишлянський Копистенський, - але більшість архімандритів і більшість
(понад 200) представників православного духовенства. Тут же були і делегати від міщанства, представники константинопольського та александрійського патріархів, бєлградський митрополит. Натхненником православного собору і його опорою став багатий український магнат князь Констянтин Острозький.
На уніатському соборі була проголошена екскомунікація (тобто позбавлення духовної влади) єпископів Балабана і Копистянського, що не прийняли унії. Православний собор, навпаки, оголосив екскомунікацію митрополита і єпископів, які перейшли в табір уніатів, відкинув унію, ухвалив проти неї протест і надіслав його з делегацією до короля. Уніати після проголошення унії присягнули на вірність папі римському, і їх рішення були затверджені польським королем Сигізмундом ІІІ. Тільки завдяки підтримці польської влади на їхньому боці була очевидна перевага. Уніати отримували тепер від держави більшість тих привілеїв, що їх мала католицька церква. Православна церква після собору опинилась фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх майно, прихильники православ’я зазнавали утисків і переслідувань.
Таким чином, в результаті Брестської церковної унії 1596р. релігійні протиріччя ще більше загострилися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Але широкі маси українців: селянство, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти – вперто боронили свою «грецьку» віру.
Питання 3.
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 124 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |