Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ НОВОГО ЧАСУ

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську револю­цію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу форму­валася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж-Ж. Рус­со та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний дес­потизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійсню­ватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релі­гією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відпо­відали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея "природного права, що була сповнена новим змістом. Під "природними правами" в XVII-XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряд­жатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можнов­ладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцій (1563-1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632-1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці "Левіафан"¹ він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організ­му: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум та воля, громадянський мир — здоров'я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава—твір мистецтва. Сама держава була ство­рена з допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні праг­нення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тварин­ного життя тільки один — прийняття суспільного договору про зас­нування влади і держави.

Люди погоджуються втратити частину осо­бистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б вла­дарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.

Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, вважає кращими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, невдале. Успішне по­встання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.

Дещо іншу позицію займав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як "Нарис про людський розум"². В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, вважав англійський мис­литель, люди, можливо, й живуть непогано, але їм багато чого не вистачає для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв'яза­них з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі влас­тей, люди створюють закони і законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: для жодної людини, що живе в суспільстві, не можуть бути зроблені винятки із закону цього суспільства. Але і в суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов'язко­во матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг —поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а феде­ративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в ру­ках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена кон­ституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII-XVIІІ століття належала французьким просвітителям.

Видатний французь­кий мислитель Шарль Монтеск'є (1689-1775) написав цілий ряд творів, серед яких особливо треба виділити його фундаментальну працю "Про дух законів"³. Монтеск'є виявив себе як активний бо­рець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за пра­вову державу, в якій би панувало "правління законів". Природні за­кони, на його думку, існували до створення державно організовано­го суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей.

З переходом до державно організованого сусп­ільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, грунт, рельєф місцевості, величина території і т. п. Характер законів, за Монтеск'є, значною мірою залежить також від форми дер­жави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за рес­публіканської — добро й політична свобода. Вчений здогадував­ся, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він вва­жав бажання людей жити спільно, їх тяжіння до рівності і миру. Мон­теск'є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділив­ши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля.

Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними сила­ми, які взаємно стримують одна іншу. Монтеск'є висловлювався та­кож і за доповнення конституційної монархії народним представниц­твом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694-1778), також написав цілий ряд творів⁴, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму.

"Розчавіть гадину!" — закликав Вольтер. "Гадиною" він називав католицьку церкву. В центрі його роздумів — обгрунтування принципу політичної свободи, яка, вод­ночас, зв'язувалася з суворим дотриманням законів. Невід'ємною ри­сою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свобо­ду думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він все ж таки зв'я­зував з "освіченим монархом", який би спирався на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспільства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетворення країни на "царство розу­му".

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712-1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це "Про суспільний договір, або Принципи політичного права". У "Суспільному договорі" Руссо наполягає на прямому та безумовно­му управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоб-бса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного до­говору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав "дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)"⁵.

Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою доб­ра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність принесла людству приватна власність, а її ви­нахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемір­ство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським поряд­ком та абсолютною демократією. Він вважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найкращий спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи без­посередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французь­ких якобінців: "Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах". Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, один-єдиний спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, за якої кожний громадянин повністю передає всі свої права на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв ду­мок свідомого народу.

Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вважав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеалу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джерелом теорії ха-ризматичного лідерства.

Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або свобо­ду асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйозне лихо для де­мократії. Вони нав'язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових громадян свободи вислов­лення своїх думок. Згідно з Руссо, основне завдання суспільного до­говору полягає в тому, щоб "знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з'єднуючись з усіма, підкоряється, водночас, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше"⁶.

На стику XVIII-XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення по­літичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І.Кант (1724-1804) та Г.Гегель (1770-1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині в своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням мо­рального закону.

Почуття свободи внутрішньо притаманне особис­тості, але часто це почуття перетворюється у свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов'язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої— максимально відповідати у своїй побудові та діяльності прин­ципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Кан­та є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх гро­мадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імпера­тиву. Дві з них належать до моралі, третя — до політики.

Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагальним зако­ном. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант категоричного імперати­ву поділяється на легальність і моральність. Легальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що базується на свідомих засадах.

Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки легаль­ною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: засади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати глас­ними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політич­них дій з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вва­жав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи "зверху".

Він запропонував проект "вічного миру", положення якого актуальні і нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г.Гегель. Зас­луга Гегеля полягає насамперед у тому, що вій розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектич­ний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розви­вається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та роз­витку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем про­блем громадянського суспільства й держави.

Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємо­зв'язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не мо­жуть існувати один без одного, оскільки життя їх взаємозв'язане. Ось чому в громадянському суспільстві, писав німецький мислитеть, "кожний для себе — мета, всі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого"⁷.

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кож­ної людини існує ще й спільний інтерес, який виступає як "зовнішня необхідність" стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності у співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві ста­ють серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. "Громадянське суспільство, — відзначав Гегель, — реп­резентує нам у цих протилежностях і їх переплетенні картину таких само незвичних розкошів і надмірностей, як і картину злиденності і спільного для обох фізичного та морального виродження"⁸.

За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держа­ва, як інститут, є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об'єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя. Відтак держава виступає, на думку Гегеля, як первин­на щодо громадянського суспільства.Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює і відчужує від себе громадянське суспільство. Держава і громадянське суспільство перебувають спільно у постійно­му розвитку, утримуючи й зберігаючи в собі це суспільство у "знято­му" вигляді як свою протилежність.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з по­ділом влад. Причому поділ законодавчої, представницької влади і вла­ди монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи суверені­тет спадкового конституційного монарха.

Просвітителі об'єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах своєї епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового "розумного" порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особис­тих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з мораль­них рис "природної людини", яка готова була добровільно поступи­тися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією "природною людиною" у них була ідеалізована людина — буржуа.