Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПОЛІТИКА ТА ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Виникнення політичної думки в історії цивілізації має давню і багату історію. Цей процес нерозривно був зв'язаний зі становлен­ням перших держав як особливої організації влади. І людство мало нагромадити досвід майже двох тисяч років свого державного уп­равління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагаль­нень і висновків стосовно політичного життя як особливої сфери сус­пільних відносин.

Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона виступає як резуль­тат діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися пробле­мами суспільного й державного устрою, політикою, взаємовідноси­нами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-полі­тичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з'явилися протягом історичного розвитку людства, продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, "спадковості" їхнього розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Соціально-політичні ідеї відбивають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин роз­квіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріаль­них умовах життя, в характері соціально-політичних процесів на кож­ному етапі суспільного розвитку.

Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли своє відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. В цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й триво­га, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще у III—II тисячоліттях до н.е. мислення людей цілковито було під вла­дою міфологічних уявлень про навколишній світ.

Але вже в І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок в духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551-479 pp. до н.е'.) визнає боже.ственне походження" влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка, згідно з його вченням, виникла з об'єднання сімей. Це—велика сім'я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти.

Відносини в державі повинні регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правлін­ня, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошу­вав виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, вказуючи, що моральність прав­лячих визначає моральність підданих. У IV ст. до н.е. китайський мислитель Шан Ян обгрунтував інший ідейно-політичний напрямок, який отримав назву "легізм". Легісти, на відміну від конфуціанців, вважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності в суспільному житті суворих законів та суворих пока­рань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять у собі, як у за­родку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обда­рованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього на­роду, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформова­ним в Елладі типом держави і суспільства. Йдеться про поліси —держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма та­кої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку де­мократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю відстояв своє право на свободу. Соціальне мислення посту­пово звільнялося від міфологічних ідей. На грунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V— IV ст. до н.е.) виникли й закріпилися ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а та­кож уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконалості та ефективності функціо­нування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокріт (460-370 pp. до н.е².) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження лю­дини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не зв'язано з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні "вчителі людей", привели людство до цивілізації і державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Де­мокріт був упевнений, що людство в своєму розвитку прямує по висхідній, а тому "золотий вік" у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, в демократичній державі навіть бідність краще, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людина повинна прагнути до поміркованості в усьому. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інте­реси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхід­но ставити вище за все інше.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427-347 pp. до н.е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю наступну історію соціально-політичної думки.

Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спе­ціальний твір під назвою "Держава". Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, "влада кращих". Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Платон же гово­рить про "безумство більшості". Чому? Величезна "жадоба свобо­ди" в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добро­вільних рабів, батько боїться своїх дітей, вчитель — учнів, чоловіки

— жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, вважав мислитель, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з "безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство"³.

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставить­ся до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військо­вих). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть пла-тонівської держави — справедливість, що полягає у ретельному ви­конанні кожним членом суспільства своїх обов'язків.Останні визна­чаються природними нахилами людини. На чолі такої держави сто­ять філософи,які на основі вічних ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів.Третя верства — хлібороби та ремісники,завдання яких — годувати всю державу. Таким чином, громадяни держави первісно не рівні, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Пла-тон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

Платон мало цікавився питаннями організації виробництва, атому майже нічого не писав про ремісників та хліборобів.

Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, слідкують за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні осо­бистої власності. Платон вважав, що власність не буде дозволяти вер­шити державні справи на основі справедливості. Вищі верстви сус­пільства живуть спільно, харчуються усі разом. Сім'ї в них нема, а діти виховуються державою. Платон — супротивник як злиднів, так і надмірного багатства. Мислитель вважав, що саме приватна власність руйнує цілісність та єдність держави, породжує численні чвари.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширю­вав на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав грома­дянами держави. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жер­тву інтереси окремої людини, перетворюючи суспільство на вели­чезний мурашник.

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елемен­ти майбутніх режимів, де всі сторони життя суспільства й особи ре­гулюються й контролюються державою. Такий суспільний лад отри­мав назву тоталітаризму. Але, заперечуючи особу, Платон відкидав і егоїзм. Він вважав, що розвиток людства залежатиме кінець-кінцем від змін у характерах людей, створення нових людських якостей.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив і вразливі місця в системі ідей вчителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких сформульовано майже всю суму соціально-політичних знань стародавніх греків.

Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожню­вав із суспільством, як форму спілкування громадян⁴.

Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Держава,стверджував Арістотель, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом. Вона ви­никла історично із сім'ї та поселищ як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання,а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольня­ти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арісто-теля критерієм правильності державної форми, а найкращою фор­мою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, — теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспіль-ству.Сама природа влаштувала так, щоб одні народжені були раба­ми, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов'язкову умову існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від виснажливої праці, дозволяє їм брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але мислитель не прий­няв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував роз­чинення окремої людини в суспільстві, відстоював права самого інди­віда та сім'ї.

Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, зможе примирити та об'єднати всіх членів суспіль­ства. В державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже бага­тих, дуже бідних і тих, що займають середнє становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли вона зорієнтована на середню вер­ству вільних громадян.

Там, де ця верства достатньо велика, дося­гається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблю­ються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям "се­редній клас" сучасних політологів).

Суспільно-політичний ідеал Арістотеля не виходить за межі ра­бовласницької республіки, де громадяни — греки повинні були бути рабовласниками, а інші народи мали постачати рабів.