Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ XX СТОЛІТТЯ

Нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається над­звичайно високим розвитком політичної думки.

Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбага­чення політичних ідеологій.

Це час появи нових методологічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій.

Це століття зародження нових політичних ідей та повернення, пере­осмислення доробків минулого.

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач­ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст., таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здо­був широке визнання в західних країнах як розробник теорії держав­ної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бю­рократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це "концентро­ваний вираз раціональності".

В сучасному суспільстві, підкреслю­вав М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну сис­тему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний ме­ханізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у по­рівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політич­не явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла­ди відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час поси­лається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі-' зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може поз­бутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині).

Цей тип влади ба­зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності.

Народні маси вірять у те, що харизматич­ний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві.

Ха­ризматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М.Вебера.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зроби­ли представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1 858— 1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально пра­вить певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина.

В суспільстві еліта створюється в еко­номічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поді­ляється на "правлячу (панівну) еліту" і "неправлячу еліту". На дум­ку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступаєть­ся місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в про­цесі боротьби змінюється новітньою, і ці цикли підйому й занепаду еліт, на думку В.Парето, виступають як закономірність існування та розвитку людського суспільства.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку су­спільства постійно змінюються склад, структура "правлячого кла­су" без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократич­ним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного "політичного класу". З цією метою дослідник обгрунтував свій "залізний закон олігархічних тенденцій". Згідно з цим законом, демократичний розвиток су­спільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над ве­ликою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій.

Сучасний аме­риканський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралі­стичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію "поліархією". Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і мож­ливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти­стояти їм і врівноважувати їх. Крім того, відповідні інститути і меха­нізми мусять захищати суспільство від тяжких наслідків боротьби між елітами. Існування і розвиток еліт — загальна тенденція.

Але еліти необхідно тримати під контролем, мати "простір" для свободи змагання, для рівності. Проте реальна ситуація, звичайно, досить далека від ідеалу.

Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представницт­ва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунен­ня різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється мож­ливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкри­тих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим зма­ганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допо­могою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються⁹.

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політич­ної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення гру­пових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, по-чицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхе­віоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейт­ральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській по­літичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію "політичного психоаналізу". Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний ме­ханізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Так, наприклад, людина, що належить до певного психологічного типу, може ефективно виконувати функції політич­ного адміністратора і водночас бути поганим теоретиком. А людина іншого психологічного типу може виступати як глибокий теоретик і навіть чудовий агітатор, але не виявляти жодних адміністративних здібностей.

З цього приводу відомий польський політолог Єжі Вятр підкреслює, що "в реальному політичному житті ключем до успіху часто виступає такий добір політичної керівної групи, коли окремі її члени виконують функції, що якнайкраще відповідають типам їхніх особистостей"¹⁰. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психо­логічних типів особистості враховує також особливості психіки по­літичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політоло­га, "вождями-агітаторами" рухає почуття провини. Вони "шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших"".

Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в ди­тинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагаєть­ся прийти в політику. "Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися... панувати над іншими"¹².

На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджува­тимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрей­дизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексу­альних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем "лідер — маса", "лідер — певна група" тощо. Ідеї 3.Фрейда продов­жують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людсько­му суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом "пристосування" людини до конкретної соціально-економічної діяль­ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-ек-зистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було "по-людсько­му". В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втра­чати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай. Отже, соціальна дійсність сучасного суспільства через систему пря­мих та опосередкованих заборон та пригноблень породжує "хвору" людину. Ясна річ, ідеться не про клінічну психічну хворобу, а про соціальну анормальність, бо, не будучи клінічно хворою, людина фак­тично стає невротиком. Дуже переконливо це продемонстрував Е.Фромм у книзі "Втеча від свободи" (1941).

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз пе­редумов становлення й формування фашистської системи в Німеч­чині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку"¹³.

Відчай знедолених стає живильним середовищем для то­талітарних режимів. Люди "не можуть без кінця перебувати в стані "свободи від"; якщо вони не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, вони намагаються позбутися свободи вза­галі"¹⁴.

Дуже чітка психологічна картина механізмів втечі від свободи спостерігалася в Німеччині 20—30 pp. Характеризуючи ситуацію в країні напередодні приходу фашистів до влади (поразка Німеччини у війні, революція 1918 p., що скинула монархію, а потім поразка революції, інфляція, що проковтнула вже до 1923 року всі заощад­ження представників багатьох соціальних прошарків, велика депре­сія, що почалася 1929 року, руйнування основ сім'ї і як наслідок — повна зневага молоді до авторитету батьків тощо), Фромм перекон­ливо показав, як за цих об'єктивних умов психологічні бажання мати сильну владу й твердий порядок, що визріли в масах, були задово­лені обіцянками нацистів, лідери яких уміло керували масами, гра­ючи на найнижчих людських інстинктах і "звільняючи" маси від відповідальності за ідеї та дії тоталітарної держави.

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встанов­лення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами. Не тільки Фромм, а й деякі інші західні дослідники відзначали, що за цим сто­яли ще й відомі історичні колізії національного життя німецького народу. Взагалі національна психологія, національна ментальність будь-якого народу відіграє і буде відігравати вагому роль у процесі його соціально-економічного розвитку, і роль ця, на жаль, не завжди прогресивна.

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що певна ейфорія нашого су­спільства від зняття заборони з тези про пріоритет загальнолюдсь­ких цінностей над державницькими і класовими, потребує тверезого розуміння пересторог Е. Фромма. Повернення у цивілізований де­мократичний світ відкриває можливість приєднатися до загальнолюдських цінностей свободи, моралі, гуманізму. Водночас це повер­нення зовсім не в ідеальний світ, бо в ньому немало й негативних людських цінностей, негативних соціальних процесів. Значно часті­ше, ніж на "однакові можливості для всіх" ми натрапляємо на бру­тальність, зухвалість, приниження людської гідності. Звідси і реалії нашого повсякденного життя — "втеча" від рішучих дій, ухиляння від особистого вибору, безвідповідальність, апатія і майже тотальна орієнтація на споживання.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здат­не або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людсь­ке в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати нео­боротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вче­ного Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політич­ної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний тео­ретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зов­нішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо­го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріпле­на економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досяг­нення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Проте треба віддати належне американському вченому: він над­звичайно реалістично підходив до осмислення місця силового чин­ника в ядерну епоху. Дослідник постійно підкреслював небезпе­ку того, що мислення людей, їхні соціальні, політичні та ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерної епохи. Відтак загальний висновок, який робить Г.Моргентау, звучить надзвичайно переконливо: "Будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості та далеко­глядності, що спрямована на встановлення жорсткого зв'язку ядер­ної могутності з цілями та методами державної політики, може звес­ти її нанівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї"¹⁵. З цього випливає і побажання Моргентау ядерним державам: замість пристосовувати ядерну могутність до цілей та методів державної полі­тики, необхідно самі ці цілі й методи пристосувати до потенційних можливостей ядерної могутності.

Видатними представниками сучасної політичної думки є фран­цузькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона (1905-1983) було питання про поділ влади в суспільстві.

Поділ вла­ди, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — роз­порошення влади серед багатьох суб'єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ вла­ди посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи ство­ренню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого — розпорошення влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття по­літичних рішень.

Ця обставина, на думку Р.Арона, робить дуже актуальним питан­ня про персоналізацію політичної влади, яка в політичному житті країн світу набуває універсального характеру. В ядерну епоху роль політичних лідерів-особистостей надзвичайно зростає. Якщо в де­мократичних, плюралістичних суспільствах ця роль, як правило, врівноважується розпорошенням влади, то в тоталітарних країнах вона може набрати форму тиранії.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається сер­йозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питан­ня привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політично­го правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реаль­не. Вона визначається через "свободу для Народу та для кожної час­тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 р. Сво­бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політич­ної рівноваги"¹⁶.

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — тео­рія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфлікт­них відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою кон­цепцію, що отримала назву "концепція позитивно-функціонального конфлікту", він будував як доповнення до класичних теорій струк­турного функціоналізму. Козер намагався обгрунтувати позитивну роль конфлікту для забезпечення суспільного порядку і врівноваже­ності певної соціальної системи. "Стабільність всього суспільства, — на думку Козера, — залежить від кількості існуючих у ньому кон­фліктних відносин та типу зв'язків між ними. Що більше різних конфліктів перетинається в суспільстві, то складнішим є його поділ на групи, і відповідно важче створити єдиний фронт, що поділяв би членів суспільства на два табори, які не мають жодних спільних цінно­стей та норм. Отже, чим більше незалежних один від одного конфліктів, тим краще для єдності суспільства"'⁷.

Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму.

Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінте­грація і конфлікт. "Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється.

В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай­ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а та­кож засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціаль­ними проблемами"¹⁸.

Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор "загаль­ної теорії конфлікту", намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи, індивідуального та суспільного життя.

У своїй книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" Боулдінг відзначив, що "всі конфлікти ма­ють спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві"¹⁹. Це положення несе основне методологічне навантаження в "загальній теорії конфлікту".

На завершення розгляду цього питання відзначимо, що надто три­вале ігнорування проблематики соціального конфлікту в нашому суспільстві призвело до того, що суспільні науки виявилися не гото­вими запропонувати державним і громадським інститутам, політи­кам ґрунтовного теоретичного аналізу феномена конфліктності та практичних рекомендацій з регулювання процесу розвитку конкрет­них конфліктних ситуацій. За таких умов надзвичайно актуальним стає завдання максимального освоєння нагромадженого світовою нау­ковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а та­кож прискореного розвитку власних досліджень. Це тим більш важ­ливо, що нині Україна, як і інші країни СНД, являє собою унікальну лабораторію, де проблематику конфлікту можна досліджувати на ба­гатющому фактичному матеріалі.

Отже, ми вже з'ясували, що політична наука посідає особливе місце в системі зарубіжного суспільствознавства.

Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим ступенем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних наста­нов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, дослід­жує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства. Зрозуміло, що наш огляд тенденцій розвитку сучасної політології далеко не повний. Політичні проблеми продовжують існу­вати, життя неухильно йде вперед і породжує все нові й нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії май­бутнього надзвичайно великі перспективи.