Читайте также:
|
Термін „конституція” походить від латинського „constitutio” – устрій, установлення, припис. У Стародавньому Римі цей термін у множині вживався як загальна назва різних видів імператорських актів (едиктів, декретів, мандатів і рескриптів). У середньовічній Європі конституціями називали статути монашеських орденів і документи, що визначали організацію публічної влади в містах-державах. Окрім цього в Середні віки і навіть у Новий час конституціями іноді називали акти, якими сюзерени дарували привілеї та вольності своїм васалам, а також окремі акти (булли) римського папи – глави римсько-католицької церкви. Проте всі вище названі документи не мали нічого спільного з конституціями в сучасному розумінні цього слова.
В основі сучасної теорії конституціоналізму лежать дві політико-правові концепції, започатковані ще в епоху античності: вчення про Основний Закон (англ. – Found Law) і про природні права людини. Античні філософи і юристи тривалий час намагалися віднайти оптимальний варіант організації публічної влади в суспільстві та взаємовідносин між владою і людиною. Чимало з них вважали, що досягти поставленої мети можна шляхом прийняття Основного Закону – юридичного документу, який би регулював найважливіші відносини між людиною, суспільством і державою, мав би безумовний пріоритет перед усіма іншими правовими актами, був відомий усім і обов’язковий для всіх. У свою чергу, апологети теорії природних прав людини (юснатуралізму) вбачали запорукою оптимального стану суспільства і держави визнання того, що кожна людина від народження, за власною природою, має певні права і свободи, які повинні поважати всі – й пересічні громадяни, й посадовці. Проте реалізація обох названих концепцій в умовах рабовласництва, заснованого на протиставленні вільних і невільних, була неможливою. Виявилася вона нездійсненною мрією і за часів феодалізму, коли на зміну рабству прийшло закріпачення та поділ суспільства на стани.
Треба було пройти майже тисячоліттю раннього середньовіччя, поки ідеї основного закону та природних прав людини знову не зазвучали вже у феодальному суспільстві, на території колишніх римських провінцій – в Англії, Германії, Франції, а потім – і на батьківщині античної філософії, – в Італії. Саме в цей період були зроблені перші практичні кроки на шляху до ствердження конституціоналізму – прийнято низку документів, які регламентували окремі засади взаємовідносин між особою, суспільством і державою. В авангарді революційного оновлення державного і суспільного життя йшла Англія, де перші акти конституційного характеру з’явилися ще на початку ХІІІ ст.
Поява перших конституцій в сучасному розумінні цього слова пов’язана з епохою буржуазно-демократичних революцій ХVIII-XIX ст., які пройшли під гаслами свободи, рівності й братерства. Конституція США 1787 р. стала зразком писаної Конституції й продемонструвала, наскільки позитивним може бути вплив такого документу на всі сфери розвитку суспільства і держави. Конституції Польщі й Франції 1791 р. поклали відлік писаних конституцій в Європі. Перемога конституціоналізму в США, Франції, Великобританії та подальший «тріумфальний похід» конституцій по Європі, що відбувся в ХIХ ст., закономірно спричинили «вкорінення» принципів конституціоналізму як базових принципів будь-якої цивілізованої держави.
У сучасній науці конституційного права термін „конституція” застосовують у двох значеннях:
1. Конституція юридична – система правових норм, що регулюють найбільш важливі політико-правові відносини, зокрема ті, що визначають форму держави та основи правового статусу особи.
2. Конституція фактична – це система найважливіших політико-правових відносин, на впорядкування яких спрямована юридична конституція.
Фактична конституція є об’єктивним явищем; вона відображає конкретно-історичний стан розвитку суспільства і держави в його найбільш суттєвих рисах. Юридична ж конституція завжди містить в собі як об’єктивні, так і суб’єктивні риси. Її об’єктивний характер обумовлений існуючим суспільним ладом, однак цей лад відображається у конституційних нормах через свідомість законодавця, який за своєю природою є суб’єктивним. Тому юридична конституція відображає фактичну не з абсолютною точністю, а з певним відхиленням від неї.
Юридична конституція, яка здебільшого адекватно відображає фактичну, називається реальною. У цьому випадку переважна більшість її норм втілюється в життя, здійснює свій цілеспрямований вплив на суспільство і забезпечує впорядкування суспільних відносин згідно із задекларованими завданнями й принципами. У противному випадку юридична конституція визнається фіктивною; її норми здебільшого залишаються лише деклараціями, а суспільне життя підкоряється зовсім іншим соціальним регуляторам.
Юридична конституція розглядається у двох аспектах: матеріальному й формальному.
Матеріально-юридична конституція – це система правових норм, що регулюють найбільш важливі політико-правові відносини, незалежно від форми закріплення цих норм. У даному випадку акцент робиться на зміст цих норм, їх місце й роль у загальній системі права. Такий аспект має значення насамперед для тих конституційних держав, у яких з певних причин досі не здійснено систематизацію конституційних норм і не прийнято єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (як-то Великобританія, Ізраїль).
Формально-юридична конституція – це система правових норм, які регулюють найважливіші політико-правові відносини і містяться в одному чи кількох нормативних актах, що мають вищу юридичну силу. Формально-юридична конституція, що є кодифікованою і складається з одного нормативного акта, за яким визнається вища юридична сила і безумовний пріоритет у системі законодавства, називається основним законом.
У країнах, що мають власний основний закон, термін „конституція” вживається переважно саме у формально-юридичному сенсі слова. Коли ж ведуть мову про матеріально-юридичну чи фактичну конституцію, про це роблять спеціальне застереження. Оскільки Україна належить саме до таких країн, то термін „конституція” (без спеціальних застережень) у подальшому буде застосовуватися нами виключно у формально-юридичному значенні.
Категорія „найважливіші політико-правові відносини” є оціночною категорією, тому конкретний зміст конституцій різних країн суттєво відрізняється. Наприклад, у конституціях Австралії та Бразилії значна увага приділена статусу аборигенів, у конституції Швейцарії йдеться про правовий статус пішохідних доріжок та право громадян бути похованими з усіма почестями. Конституція України 1996 р. теж має унікальні норми, що відображають особливості її суспільного ладу. Зокрема, ст. 16 встановлює, що збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави, а ст. 42 проголошує право робітників на своєчасне отримання заробітної плати. Таких норм немає в жодній зарубіжній конституції. Однак усім конституціям світу притаманний той „необхідний мінімум” правових норм, без яких вони не можуть виконувати свою роль у національній системі законодавства – роль основного закону держави і суспільства. Будь-яка конституція, навіть найбільш лаконічна, повинна закріплювати принаймні два блоки суспільних відносин: форму держави та основи правового статусу особи. У цьому пересвідчилися ще „батьки-засновники” американської конституції наприкінці ХVІІІ століття. Обмежившись регламентацією форми держави, вони стикнулись із відмовою штатів ратифікувати цю конституцію, доки до неї не будуть внесені поправки, які закріплюватимуть основні права та свободи американських громадян. Це змусило американських законодавців прискорити розробку й прийняття перших десяти поправок до Конституції, які й отримали назву „Білль про права”.
Історія конституціоналізму налічує вже кілька століть. За цей час державно-правова думка і практика подарували світові величезну кількість різноманітних конституцій. Всі вони можуть бути класифіковані за такими ознаками:
1. За історичними умовами прийняття – конституції першого, другого, третього та четвертого поколінь. Конституції першого покоління приймались в умовах буржуазно-демократичних революцій (кін. ХVІІІ - кін. ХІХ ст.ст.), другого – в період соціалістичних революцій (поч.. ХХ ст..), третього – після другої світової війни (40-80-ті рр. ХХ ст.), четвертого – після розпаду „соціалістичного табору” і припинення „холодної війни” (з кін. 80-х. і до теперішнього часу). Конституція України 1996 р. належить до четвертого покоління (до так званих новітніх конституцій), оскільки була прийнята після розпаду СРСР, в умовах розбудови незалежної Української держави.
2. За юридичною формою – писані й неписані. Писані складаються з одного чи кількох нормативно-правових актів, а неписані – з нормативних актів, звичаїв та прецедентів. Конституція України є писаною.
3. За способом прийняття (встановлення) – народні та октройовані. Народними визнаються конституції, встановлені при безпосередній (шляхом референдуму) чи опосередкованій (через парламент чи конституційні збори) участі народу. Октройовані ж є певним даром народу від монарха, метрополії, окупаційного режиму. Конституція України 1996 р. є народною, оскільки прийнята вищим представницьким органом – Верховною Радою України – від імені Українського народу.
4. За порядком внесення змін та доповнень – жорсткі та гнучкі. Зміни до гнучких конституцій вносяться у тому ж порядку, що й до звичайних законів, а зміна жорстких вимагає додержання особливої, більш складної процедури. Конституція України 1996 р. є жорсткою, оскільки внесення змін до неї здійснюється за особливою процедурою, передбаченою в Розділі ХІІІ. Крім того, вона є ще й комбінованою, оскільки внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ є ще більш складним, ніж до інших розділів.
5. За формою правління – республіканські та монархічні. Конституція України 1996 р. є республіканською, що прямо закріплено у ч.1 ст.5. Аналіз подальших статей цього документу свідчить, що Україна є змішаною, напівпрезидентською республікою.
6. За формою державного устрою – унітарні та федеративні. Унітарний характер Української держави прямо закріплений у ч.2 ст.2 Конституції 1996 р.
7. За формою політичного режиму – демократичні та авторитарні. Конституція України визначає її як демократичну державу (ст.1) і передбачає широкі можливості громадян для участі у формуванні та прийнятті владних рішень (розділи ІІ-V, ХІ, ХІІІ).
8. За ступенем відповідності фактичній конституції – реальні та фіктивні. Суттєві проблеми у забезпеченні проголошених соціально-економічних прав громадян не впливають на загальний висновок про реальність чинної Конституції України, оскільки переважна більшість її норм дійсно втілюється в життя і відіграє роль базового політико-правового регулятора суспільних відносин.
9. За ступенем систематизованості конституційних норм – кодифіковані й не кодифіковані. Конституція України 1996 р. є кодифікованою конституцією, оскільки являє собою єдиний, цілісний документ – Основний Закон.
10. За обсягом нормативного матеріалу – вузькі (лаконічні) й широкі (об’ємні). Конституція України 1996 р. є помірковано об’ємною, оскільки складається зі 162 статей, об’єднаних у 15 розділів. Це дало змогу закріпити всі найбільш суттєві з боку законодавця політико-правові відносини, і водночас уникнути зайвої деталізації.;
11. За терміном дії – постійні і тимчасові. Більшість конституцій, у тому числі й чинна Конституція України, не передбачають певного терміну дії, тобто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до скликання установчих зборів.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 161 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |