Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Джерела міжнародного права прав людини.

Екосистема включає у себе живі організми (або біотичні фактори) та неживі компоненти середовища (абіотичні фактори), які взаємодіють в процесі функціонування екосистеми. Біотичні відносини виникають на базі

живлення, тобто на основі відносин між автотрофами і гетеротрофами. Зрозуміло, що автотрофи як продуценти органічної речовини та важливі накопичувачі енергії займають основу екологічної піраміди. Таким чином, в переважаючій кількості випадків, саме фітоценози виступають основою створення і функціонування екосистем.

Згідно зі вченням Вернадського про біосферу, на Землі існує сфера основного скупчення життя - фітогеосфера (термін введено Є.М. Лавренком у 1949 р.), в якій основними накопичувачами енергії є рослини. Фітогеосфера представляє собою сукупність живих організмів та середовища, яке ними насичене. Це основна частина біосфери, де фіксується сонячна енергія, здійснюється біогенний літогенез та виділення біогенних газів. За вченням В.М. Сукачова, фітогеосфера ділиться на біогеоценози (Сукачов, 1942,1945, 1947, 1957) - сукупність однорідних на певній протяжності земної поверхні природних комплексів, яким властива специфіка взаємодії складових компонентів, певний тип обміну речовиною і енергією між ними та іншими природними комплексами, а також постійний рух та розвиток.

Біогеоценоз є складною системою, яка включає ряд підсистем, в першу чергу, екотоп і біоценоз. Екотоп - сукупність факторів середовища, що обумовлюють формування, структуру і динаміку біогеоценозу. Звичайно, цей комплекс факторів притаманний певній однорідній ділянці землі, зокрема, до екотопу відносяться фактори клімату, або кліматоп, комплекс ґрунтових факторів (едафотоп) тощо. Біоценоз - це сукупність усіх взаємопов'язаних і взаємодіючих живих організмів, що населяють територію біогеоценозу. До біоценозу належить і фітоценоз. З традиційного погляду дискретної парадигми геоботаніки саме він є базовою частиною біогеоценозу. Окрім того, біоценоз включає в себе зооценоз (закономірну сукупність тваринних організмів), мікробоценоз (мікроорганізмів), мікоценоз (грибів та грибопо­дібних організмів), апьгоценоз (водоростей), ліхеноценоз (лишайників), зі своїми специфічними взаємозв'язками з кожним з цих компонентів. Відносини між компонентами біоценозу називають біоценотичними.

Якщо в екосистемі фітоценоз виступає основою живлення, то у біогеоценозі фітоценоз визначає просторові і часові межі першого. Про ліс можна говорити і як про фітоценоз, маючи на увазі виключно рослини, що його формують (деревні лісотвірні породи, другорядні породи, кущі, трави, мохи), і як про біогеоценоз (розглядаючи усі фактори середовища певної залісненої ділянки і пов'язані з ними організми, включаючи рослини), і як про екосистему (розглядаючи стійкі ланцюги живлення, інші функціональні зв'язки, кругообіг речовин і енергії в межах системи і між нею та іншими екосистемами, її роль в ландшафтах).

Фітоценоз, як і будь-яка система, характеризується системними властивостями (Миркин, Розенберг, 1978), серед них такі:

1.різноманітність: фітоценози гетерогенні, у них співіснують популяції видів різного рівня організації, різної біології та екології, чисельності, віку, гено-та фенотипу, що істотно понижує конкуренцію, порівняно з моновидовими одновіковими угрупованнями (наприклад, культурною рослинністю);

2.повторюваність;

3.складність: це складна, або багатокомпонентна система;

4.це матеріальна система: у фітоценозі здійснюється обмін речовини і енергії;

5.динамічна система - змінюється в просторі і часі;

6.емерджентність (емергентність) - поява ознак складної системи, які не можуть бути зведені до властивостей окремих її елементів.

7.континуапьність - здатність фітоценозів поступово перетікати один в одного у часі і просторі;

8.стійкість. Розвиненим фітоценозам властива висока постійність ознак структури та стабілізація, тобто вироблення стійких структур, здатних до саморегуляції. Й.К. Пачоський порівнював природні розвинені фітоценози з добре організованими колективами, тоді як культурфітоценози - з натовпом роззяв, не здатних відновитися в повному складі, якщо їх розігнати.

9.неідентичність;

10.адаптивність біосистеми за рахунок зворотних зв'язків, спрямована
на виживання та оптимальне розташування популяцій у часі і просторі.

Як живій системі фітоценозу притаманні біоенергетичний обмін, продуктивність, саморегуляція стохастичного характеру, саморозвиток і самовідтворення. Враховуючи системні якості фітоценозів, методами кібернетики можна будувати моделі фітоценозів, моделювати і прогнозувати різноманітні явища та процеси в них. Дослідження такого напрямку у фітоценології сьогодні є актуальними і дуже перспективними.

Фітоценоз - це приватний, конкретний, унікальний випадок рослинного угруповання, його елементарна форма, яка далі не подільна без втрати своїх властивостей. По суті, фітоценоз - сукупність популяцій видів рослин, які пов'язані з умовами середовища і між собою в межах більш-менш однорідного за екологічним режимам ділянки території або акваторії.
Фітоценоз є частиною біогеоценозу, його основним енергетичним блоком, що акумулює сонячну енергію.
Біогеоценоз - взаємообумовлений комплекс живих і абіотичних (абіотичних, неживих)) компонентів, пов'язаних між собою обміном речовин і енергії; є екосистемою, яка по межі збігається з фітоценозом. Поняття «Біогеоценоз» було введено в 1942 р. академіком Володимиром Миколайовичем Сукачовим. Екосистема - безрангова, безрозмірна функціональна система, що складається з угруповань живих організмів і середовища їх проживання. Поняття «екосистема» введено в 1935р. англійським геоботанікою А. Тенслі. Як говорив В.В. Мазінг (1966р.) розмір екосистеми може бути «від купини до оболонки» (крапля дощу, дерево, біогеоценоз, біосфера, пілотований космічний корабель тощо).Елементарна одиниця біогеоценозу - консорція. Біогеоценоз складається їх біоценозу і екотопів.

Екотоп - певний режим екологічних факторів (повітряний, водний, температурний, мінерального живлення, температурно-радіоційний тощо) на ділянці земної поверхні. Складається з кліматопу і едафотопу та / або гідротопу.
Біоценоз - спільнота організмів в межах біотопу. Термін «біоценоз» вперше був запропонований у 1887р. німецьким біологом К. Мебіусом. Біоценоз складається з: фітоценозу, зооценозу і мікробоценозу.
Біотоп - ділянка земної поверхні (суші або водойми) з проживаючими на ньому живими організмами та однорідними абіотичними умовами середовища, тобто екотоп, перетворений живими організмами (біоценозом).
Межі біогеоценозу визначаються по горизонталі кордонами фітоценозу що входить до нього, а по вертикалі - висотою надземних органів рослин і глибиною проникнення їх підземних органів, а також мікроорганізмів.

Фітоценоз є центральним компонентом біогеоценозу по 2 причинах:

1. Він визначає межі біогеоценозу.

2. Є головним акумулятором енергії і речовини в біосфері Землі. Доказ: фітомаса становить 95-98% всієї біомаси планети Земля.

Властивості фітоценозу:

· Континуум - властивість рослинних угруповань (фітоценозів) поступово переходити один в одного (змінювати один одного в часі і просторі).

· Фітоценоз є матеріальною системою.

· Фітоценоз - динамічна система, яка змінюється в часі і просторі.

· Фітоценоз - складна система, для якої характерна вертикальна і горизонтальна неоднорідність.
Фітоценоз властива емержентність (англ. emergence від лат. emergo - з'являтися, виходити) - ступінь незвідності властивостей складної системи (фітоценозу) до властивостей окремих її елементів (популяцій видів рослин, що входять в даний фітоценоз). У різних угруповань різний рівень емержентності: у розімкнутих спільнот аридних зон (пустель) вона наближається до нуля, і угруповання можна розглядати як просту суму популяцій; у зімкнутих фітоценозів з інтенсивною інтерференцією (конкуренцією) і диференціацією ніш емержентность підвищується.

· Фітоценозу притаманна адекватна поведінка (реакція), стратегія якої спрямована на виживання, оптимальне розміщення популяцій видів рослин в часі і просторі з метою максимального використання ресурсів навколишнього середовища.

· Фітоценозу властива відносна стійкість до несприятливих умов середовища, яка реалізується за рахунок вироблення адекватних адаптацій популяцій видів рослин, що складають конкретний фітоценоз.

Джерела міжнародного права прав людини.

У традиційному міжнародному праві відносини між людиною і державою, звичайно, визначалися, як національні інтереси держави. Права людини стають окремою системою у міжнародному праві тільки в 20 столітті. Хоча ще в 1906 р. у Берні підписано Конвенцію щодо захисту жінок від роботи у нічну зміну, першим справді міжнародним договором з прав людини вважається Конвенція про рабство (Женева) від 25 вересня 1926 р. (структура – 12 статей), прийнята на основі доповіді Тимчасової комісії про рабство Ліги Націй від 12 червня 1924 року (набула чинності наступного року) (Збірник міжнародних договорів Том 1, Універсальні договори ООН, Нью-Йорк і Жененва, 1994 рік).

Злочини Другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що держави самі вирішують, яким чином їм ставитися до своїх громадян. Підписанням Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 року права людини були віднесені до сфери міжнародного права. У преамбулі Статуту ООН зазначено: «Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості позбавити наступні покоління від злочинів війни, що двічі у нашому житті принесла людству неосяжне горе, і знову ствердити віру у основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і рівність прав великих і малих націй». Крім того, ст. 1 п. 3 Статут ООН зазначає: «Організація Об’єднаних Націй переслідує цілі … здійснення міжнародного співробітництва і вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і у заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх без розрізнення раси, статі, мови, релігії…». Таким чином, всі держави-учасниці ООН домовилися вживати заходів щодо захисту прав людини. На початку 1946 року була утворена Комісія ООН з прав людини. А 10 грудня 1948 року у Парижі Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Загальну або Всесвітню декларацію прав людини.

Джерелами міжнародного права прав людини (як міжнародно-правових норм міжнародного публічного права) відповідно до ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН (The International Court of Justice (ICJ)), заснованого Статутом ООН, є:

- міжнародні конвенції як загального, так і спеціального характеру;

- міжнародне звичаєве право;

- загальні принципи права;

- судові рішення та наукові розробки найбільш висококваліфікованих спеціалістів з міжнародного права.

Також міжнародно-правові норми з прав людини можуть містити рішення міжнародних органів, якщо договір, яким засновано даний орган, надає йому повноваження приймати обов'язкові для виконання рішення.

Основними, універсаль­ними джерелами міжнародного права захисту прав людини є міжнародний договір і міжнародний звичай, допоміжними дже­релами — загальні принципи права, визнані цивілізованими націями та правотворчі рішення міжнародних організацій і органів; допоміжними засобами для визначення міжнародно-пра­вових норм – декларації і резолюції міжнародних міжурядових організацій, рішення міжнародних і національних судів, док­трина міжнародного права.

Найбільша увага серед зазначених джерел приділяється міжнародному догово­ру, під яким розуміється відповідно до статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1969 р. міжнародна угода, укладена між державами у письмо­вій формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, в двох або декількох, зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. З міжнародної практики можна виділити такі міжнародні документи: пакт, договір, конвенція, протокол та застереження до останніх, хартія, статут, регламент тощо.

Першочергове значення мають універсальні конвенції загального характеру з питань прав людини. Зазначимо, що вони є обов'язковими лише для договірних сторін, проте саме такі документи об'єднують міжнародну спільноту у співробіт­ництві з питань захисту фундаментальних прав людини.

Ієрархія правового регулювання співробітництва держав у галузі захисту прав людини:

1) Статут ООН;

2) Універсальні міжнародно- правові акти (Міжнародний білль про права);

3) Міжнародно-правові доку­менти універсального спеціалізованого значення в галузі захисту прав людини ( Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 p.; Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього 1973 p., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 p.; Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації шодо жінок 1979 p.; Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, шо прини­жують гідність видів поводження і покарання 1984 p.; Конвен­ція про права дитини 1989 р. і т д.);

4) Міжнародно-правові доку­менти універсального спеціалізованого значення в галузі захисту прав людини, нератифіковані необхідною кількістю держав-учасниць для загального визнання ( Конвенція ООН про незастосування термінів давності до військових злочинів та зло­чинів проти людства 1968 p.; Конвенція про статус апатридів 1954 p.; Конвенція про політичні права жінок 1952 p. )

5) Регіональні міжнародні акти загального характеру ( Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 p.. Американська конвенція про права людини 1969 p.. Африканська хартія прав людини та народів 1981 p., Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р. );