Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сутність та форми спільного підприємництва

Відомі три форми експорту капіталу:

ü прямі інвестиції,

ü портфельні інвестиції,

ü міжнародні позики або кредити.

Прямі іноземні інвестиції – це капіталовкладення в зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль над ними з боку інвестора.

Закордонні портфельні інвестиції представляють вкладення капіталу в іноземні облігації, акції зарубіжних підприємств і інші цінні папери з метою отримання прибутку, а не встановлення контролю за господарською діяльністю позичальника.

Міжнародний кредит – це позика в грошовій або товарній формі, що надається кредито ром однієї країни позичальнику з іншої країни на умовах терміновості, поворотності і сплати відсотків.

Залучення прямих інвестицій є основною формою експорту капіталу і має головну перевагу, яка полягає в тому, що інвестор матеріально зацікавлений в найбільшій віддачі від вкладених коштів. При цьому, чим вище рівень розвитку країни-акцептора (позичальника), тим більше конкурентоспроможну продукцію змушений виробляти інвестор, щоб вижити в умовах жорсткої конкуренції. Ця обставина найбільш сприятливо позначається на місцевій економіці.

Залучення іноземних інвестицій дозволяє отримати додаткові фінансові кошти, більш довершені технології, доступ до багатого зарубіжного управлінського досвіду, а також залучити вітчизняні підприємства в ринкову конкуренцію.

В основі стимулів експортерів у вивозі капіталу лежить вихід на нові ринки збуту з метою збільшення обсягів реалізації, скорочення витрат за рахунок вине­сення виробництва і видобутку сировини за кордон, використання дешевої робочої сили. Результатом такого стимулювання є збільшення прибутків і підвищення конкурентоспроможності.

Прямі іноземні інвестиції можуть здійснюватися в формі:

® придбання контрольного пакету акцій того або іншого підприємства,

® будівництва власних виробничих потужностей,

® створення спільних підприємств,

® інших формах.

Основним джерелом інвестиційного капіталу є промислово розвинені країни, найбільшим інвестором серед яких залишається Японія, яка представляє свої зарубіжні інтереси в сфері послуг і у високотехнологічних галузях.

Прямі іноземні інвестиції грають помітну роль в економічному розвитку країн «третього світу». Їхній вплив на прискорення економічного зростання в країнах, що розвиваються, здійснюється у таких основних напрямах:

· соціально-економічний розвиток;

· передача сучасної технології;

· зміцнення експортного потенціалу.

Спільне підприємництво являє собою широкий діапазон форм виробничо-господарської діяльності партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація в сфері виробництва, науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях.

Загальними ознаками конкретних форм спільного підприємництва є необхідність узгодження економічних інтересів всіх учасників і забезпечення руху товарів або послуг від виробників до споживачів. При цьому необхідність узгодження або стикування економічних інтересів всіх партнерів викликана тим, що в основі спільного підприємництва лежить конфліктна ситуація нестикування значного числа позицій: із загального фонду, кадровій, виробничій і торговельній політиці, способах управління, інструментах тактики і стратегії.

В основі спільної діяльності лежать:

· об’єднання зусиль, фінансових коштів і матеріальних ресурсів;

· довгострокова гарантія збуту товарів;

· систематичне оновлення продукції;

· науково-виробнича і торговельна кооперація;

· участь у прибутку і розподілі технічних, інвестиційних і комерційних ризиків.

Спільне підприємництво здійснюється в самих різноманітних формах. Це: обмін технологіями і послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції і реалізації; концесії; змішані компанії; угоди про розподіл продукції; сервісні і управлінські контракти; консорціуми; акціонерні товариства; компанії з виробничо-збутовою діяльністю; міжнародні економічні організації різних видів; спільні підприємства; вільні економічні зони в різних їх модифікаціях і багато що інше.

Концесія – це відчуження ресурсів у тимчасове користування іноземному партнеру, званому концесіонером, з передачею йому монопольного права на організацію видобутку або виробництва і реалізації готової продукції на основі інвестицій концесіонера.

Концесійне співробітництво дозволяє розробку родовища, будівництво підприємств з видобутку і переробки сировини, а також реалізацію продукції здійснювати повністю на основі інвестицій іноземного концесіонера. Після закінчення терміну концесії країна - власник ресурсів повинна отримати готовий виробничо-економічний осередок, що склався, оскільки реалізація концесій включає не тільки будівництво об’єктів основного виробництва, але і супутніх об’єктів, у тому числі соціально-економічної інфраструктури.

Розрізняють два основних типи концесії: сировинну і промислову (виробничу).

Сировинна концесія виступає як міжнародна оренда родовищ.

Виробнича концесія принципово відрізняється від сировинної і виступає як надання у тимчасове користування ресурсів.

Починаючи з п’ятдесятих років, у видобувних галузях набули великого поширення змішані компанії, в яких приймаючій країні, в особі державних компаній, належить, як правило, не менше, ніж 50 % капіталу. При цьому в ряді випадків ця частка спочатку може бути і менше, але, по мірі збільшення прибутку, зростає до такого рівня. У змішаних компаніях іноземний партнер самостійно фінансує геологорозвідувальні роботи і, якщо до кінця періоду розвідки запаси не виявлені, угода припиняє дію і витрати не відшкодовуються. При сприятливому результаті пошукових робіт національна компанія вносить іноземному партнеру свою частку витрат на них, хоча відшкодування частки витрат можливо і після початку ко­мерційного видобутку. З моменту відшкодування частки витрат національна ком­панія фінансує облаштування і експлуатацію родовища пропорційно своїй частці в капіталі. При цьому як внесок приймаючої країни можуть бути зараховані виробничі потужності, що вже є, інфраструктура або різні геологічні дані. Іноземний партнер, в свою чергу, може передати державі, в якій він діє, частину своєї частки акцій, що може розглядатися як кредит в рахунок майбутніх виплат, однак в деяких угодах може передбачатися і безкоштовна передача частини акцій приймаючій країні.

Угоди про розподіл продукції з шістдесятих років почали широко застосовуватися в практиці багатьох країн при розробці родовищ нафти і деяких інших корис них копалин. За умовами цих угод розвідку, облаштування і експлуатацію родовища веде і фінансує іноземний партнер, причому і тут, при невдачі пошукових робіт його витрати не відшкодовуються. Роль приймаючої країни зводиться в основному до загального контролю через участь її представників в органах управління видобувним підприємством і до затвердження представлених фірмою - контрактором виробничих програм.

Сервісні контракти вперше стали застосовуватися з 60-х років країнами Ближнього Сходу і Латинської Америки. За умовами цих контрактів іноземна компанія бере на себе всі витрати з розвідки та облаштування родовища і пов’язані з цим ризики. У разі виявлення комерційних запасів ці витрати разом з певним відсотком, що складає прибуток іноземного контрактора, відшкодовуються йому про­тягом декількох років після початку промислового видобутку.

Експлуатація родовищ в цьому випадку може вестися і фінансуватися або самостійно національною компанією, або, за певну плату, іноземним контрактором. Однак в обох випадках власником усієї видобутої сировини є приймаюча країна. Відшкодування витрат іноземного контрактора і оплата його послуг здійснюється або в грошовій формі, або в натуральній формі шляхом надання на певний період права придбання від 20 до 50 % продукції за пільговими цінами, які нижче ринкових на 3 - 10 %. Прибуток іноземного контрактора оподатковується.

Спільні підприємства (СП) – це така форма господарсько-правового співробітництва з іноземним партнером, при якому створюється загальна виробнича база і виробляється продукт, що знаходиться в загальній власності національного і іноземного партнерів.

Наявність спільного майна істотно відрізняє спільні підприємства від інших форм господарського співробітництва таких, як міжнародні об’єднання і організації, коопераційні і компенсаційні угоди, торговельні картелі і інших, а участь в них іноземного капіталу – від чисто внутрішніх спільних підприємств, що створюються за участю тільки національних підприємств і організацій.

Спільне підприємство створюється на стику національних господарських механізмів двох або більше країн, воно завжди є інтернаціональним за капіталом, сферою діяльності, джерелам поставки, технології, персоналу.

Спільні підприємства діють на умовах самофінансування і самоокупності. Державні органи і національні партнери спільного підприємства з одного боку, і самі спільні підприємства з іншого боку, не відповідають за зобов’язаннями один одного, а відповідальність за зобов’язаннями спільного підприємства вони несуть всім майном, що їм належить.

Фінансування створення і діяльності спільного підприємства здійснюється тільки за рахунок їх власних і позикових коштів. Початкові власні кошти формуються за рахунок внесків партнерів в статутний фонд, куди можуть бути внесені матеріальні цінності, права користування природними ресурсами, грошові кошти, права на використання винаходів і "ноу-хау", інші майнові права. При цьому елементи внеску іноземного партнера до статутного фонду не обкладаються митними зборами.

Оцінка елементів статутного фонду проводиться за договірними цінами і у валюті, що вибрана партнерами. Частки учасників в статутному фонді не регламентуються. Спільні підприємства можуть отримувати кредити у національній і іноземній валюті.

Персонал спільного підприємства формується, в основному, за рахунок громадян тієї країни, де це підприємство розташоване. Питання їх наймання, звільнення і оплати праці у національній валюті вирішуються самим підприємством. Питання режиму і оплати праці іноземних співробітників спільного підприємства встановлюються індивідуальними договорами підприємства з кожним з них. Плата за житло і послуги здійснюється іноземними працівниками у валюті тієї країни, в якій діє спільне підприємство.

Спільним підприємствам надано право самостійно експортувати виготовлену ними продукцію і імпортувати необхідні для їх діяльності товари і послуги із сплатою відповідних митних зборів.

Прибуток спільного підприємства оподатковується до державного бюджету країни, в якій розташоване підприємство. Розмір податку такий же, як і для вітчизняних підприємств, хоч на спільні підприємства зі значною часткою іноземних підприємств в статутному фонді можуть застосовуватися податкові пільги. Порядок утворення і витрачання амортизаційних відрахувань, фонду споживання і фонду розвитку виробництва визначається самим підприємством. Частка прибутку, що залишається після сплати податку в держбюджет і утворення фондів, не пов’язаних з розвитком виробництва, може бути розподілена між партнерами пропорційно їх внескам до статутного фонду підприємства.

Спільні підприємства класифікуються за чотирма основними ознаками:

1. За місцезнаходженням розрізняють чотири типи спільних підприємств:

· промислово розвинені країни – промислово розвинені країни (відносини «Захід – Захід»);

· промислово розвинені країни – країни, що розвиваються (відносини «Північ – Південь»);

· промислово розвинені країни – колишні соціалістичні країни (відносини «Захід – Схід»);

· колишні соціалістичні країни – країни, що розвиваються (відносини «Схід –Південь»).

2. За структурою партнерів розрізняють три основних типи спільних підприємств:

· за участю тільки приватного капіталу;

· за участю приватних фірм і державних підприємств або організацій;

· за участю національних і міжнародних організацій.

3. За часткою участі партнерів в капіталі також розрізняють три основних типи спільних підприємств:

· участь на паритетних засадах;

· підприємства з часткою іноземного капіталу понад 50 %;

· підприємства з часткою іноземного капіталу менше 50 %.

4. За видом діяльності розрізнюється п’ять типів спільних підприємств:

· науково-дослідні, що створюються з метою об’єднання досвіду і результатів наукових або проектних розробок для створення нової продукції, «ноу-хау», обладнання;

· виробничі, при створенні яких зарубіжний інвестор переслідує мету зниження витрат в процесі виробництва і збуту продукції;

· закупівельні, що створюються з метою закупівлі на місцевому ринку більш дешевої сировини і напівфабрикатів, що є необхідними для виробництва кінцевого продукту на підприємствах зарубіжного партнера;

· збутові, що створюються з метою освоєння нових ринків збуту як в країні, де розташоване спільне підприємство, так і в третіх країнах;

· комплексні, що поєднують різні види діяльності.