Зобов’язальне право.
План.
1. Поняття і зміст зобов’язання.
2. Види зобов’язань.
3. Припинення та забезпечення зобов’язання.
4. Наслідки невиконання зобов’язання.
1. Поняття і зміст зобов’язання.
Зобов’язальне право, як і право власності, відноситься до речового права. Але ці інститути відрізняються один від одного. Головна різниця між речовими і зобов’язальними правами полягає в тому, що характерною ознакою речового права є безпосередній зв'язок особи з річчю, зобов’язальне ж право ніколи не підпорядковує безпосередньо дану річ даній особі, а завжди встановлює відношення між особами.
Тому в зобов’язанні беруть участь, як правило, дві особи: кредитор і боржник.
Кредитор - creditor (від credo - вірю) – це особа, яка має право вимагати здійснення обумовлених дій або утримуватись від їх здійснення.
Боржник (дебітор) - debitor (від debit - повинен) – це особа, яка зобов’язана здійснювати обумовлену в зобов’язанні дію або утримуватись від її здійснення.
Як підкреслював римський юрист Павло: “… зміст зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, або він нам що-небудь дав (dare), зробив (facere) або надав (praestare)». Тріада дати, зробити або надати визначає зміст зобов’язання, тобто вчинити певні дії або утриматися від них на користь кредитора.
Обов’язок боржника «дати», означає передати кредитору якісь речі у власність або у володіння, або установлення в інтересах кредитора на свою річ якого-небудь права, ця зобов’язальна дія тісно пов’язана з перенесенням речових прав з одного суб’єкта на інший.
Обов’язок «зробити» покладало на боржника щось зробити для кредитора (виконати роботу, доручення) або, навпаки, не робити того, чого він міг би зробити, якщо б не існувало зобов’язання. Тобто здійснити однією особою на користь іншої дію яка має реальний фізичний зміст.
Обов’язок «надати» покладало на боржника зобов’язання чогось зазнати, перетерпіти (відшкодувати збитки). Тобто боржник зобов’язувався виробити річ і передати її кредитору або відшкодувати, виплатити, повернути те, що було боржником необґрунтовано пошкоджено або отримано.
Змістом зобов’язання є дія, до якої зобов’язаний боржник.
Зобов’язання – це та юридична форма за допомогою якої люди задовольняють свої найрізноманітніші конкретні вимоги, регулюючи свої потреби.
Таким чином, зобов’язання – це правові відносини, на підставі яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) щось дала, зробила або надала.
Зобов’язальні права в разі їх порушення користуються самостійним захистом (особистий позов), який відрізняється від захисту речових прав. Особистий позов (actio in personam) має місце тоді, коли пред’являються позовні вимоги про те, що певна особа повинна щось дати, зробити або надати. Речовим позовом ми вимагаємо свою річ від будь-якої особи, в якої вона може перебувати.
За римським цивільним правом (jus civile) зобов’язання були суворо особистими взаємовідносинами між кредитором та боржником; кредитор не міг поступитися своєю вимогою іншій особі.
Проте траплялося, що кредитор бажав передати право вимоги будь-якій третій особі. В таких випадках почали застосовувати так звану новацію (novatio), тобто при загальній згоді кредитора, боржника й третьої особи, якій кредитор бажав передати свою вимогу, ця третя особа укладала з боржником угоду, зміст якої був аналогічний угоді боржника з кредитором. Новація була не зручна, оскільки боржник не завжди погоджувався.
З розвитком майнового обігу потреба в безпосередній передачі зобов’язань, стала більш необхіднішою. Цього вимагали як інтереси боржника, так і інтереси кредитора. Римські юристи знайшли законний спосіб передачі зобов’язань за допомогою так званої цесії (cession).
За цим способом на судовому процесі кредитор замість себе доручав ведення справи своєму представнику. Останній заявляв позов до боржника від імені кредитора за свій рахунок на підставі укладеної угоди, такий представник називався procurator.
Класичні юристи вважали, що на прокуратора переходить не саме право вимоги, а тільки право стягнення. Прокуратор не був зобов’язаний повертати кредитору одержане від боржника, оскільки він одержував право на позов (actio utilis), аналогічний позову кредитора. Так виник новий позов, при якому видачі доручення не вимагалося.
Цесія – це самостійний перенос вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Особа, яка поступалася своїм правом, називалася цедентом (cedens), особа ж яка набувала права позову, називалась цесіонарій (cessionarius). Пізніше в класичному римському праві стали сповіщати боржника про вчинену цесію, оскільки боржник, що одержав повідомлення, не повинен був сплачувати борг цеденту і залишався винним лише цесіонарію.
Предметом цесії могли бути всі зобов’язання. Але при двосторонніх зобов’язаннях кожна сторона могла поступитись тільки своєю вимогою, борг залишався за нею, і двосторонні угоди цесій не допускали.
Серед деяких зобов’язань, що не могли бути предметом цесії, слід назвати в першу чергу:
а) особисті вимоги, як наприклад, стягнення аліментів;
б) вимоги, які ґрунтувались на імператорських указах;
в) спірні вимоги;
г) в деяких випадках цесія не допускалася тільки відносно відповідних осіб. Так, наприклад, кредитор особи, що була під опікою, не міг поступитись своєю вимогою опікуну; особи, яка користувалася великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника в беззахисний стан.
2. Види зобов’язань.
У римському праві зобов’язання поділялися за такими ознаками: зобов’язання, що наділені позовом і не мають позова; зобов’язання, що визначаються за можливістю виконання; зобов’язання, що різняться за предметом; зобов’язання, що характеризуються за кількістю осіб тощо.
1. Цивільні та натуральні зобов’язання.
Цивільні зобов’язання – це з обов’язання, виконання яких забезпечувалося позовним захистом. Захист таких зобов’язань міг бути заснований як на цивільному, так і преторському праві (obligations civiles або honorariae). Виконання таких зобов’язань забезпечувалося державним примусом.
Натуральні зобов’язання - зобов’язання, які не були наділені позовним захистом. Але це не означало, що таке зобов’язання не мало юридичного значення. Якщо боржник виконав натуральний обов’язок, то він не міг вимагати повернення виконаного: виконання не вважалось даруванням або виконанням того, чого не винний. Натуральне зобов’язання могло бути забезпечено заставою і приймалось до заліку. Прикладом натурального зобов’язання може служити зобов’язання, яке ліквідується позовною давністю.
Натуральні зобов’язання одержали свій переважний розвиток у відносинах підвладних членів сім’ї і рабів. Підвладні і раби в класичний період римського права придбавали різні речі для свого господаря, але не могли останнього зобов’язати. Виняток встановили так звані ноксальні позови (позови про відшкодування збитків при деліктах, учинених особами чужого права або рабами без відома pater familias).
2. Подільні й неподільні зобов’язання. За загальним правилом зобов’язання є подільними, тобто допускається виконання його по частинах, а якщо є декілька кредиторів або боржників, то поділ між ними. Це загальне правило підлягає винятку в тих випадках, коли воно суперечить економічній меті відповідного зобов’язання. Поділ такого зобов’язання або абсолютно виключив би досягнення його мети або призів би на практиці до наслідків, які порушують інтереси кредитора.
3. Роздільні або альтернативні зобов’язання. Альтернативним або роздільним (obligationes alternative) є таке зобов’язання, в силу якого боржник зобов’язався виконати одну з кількох відповідних дій на будь-чий вибір. Наприклад, боржник зобов’язувався за борг передати раба, умілого шорника або раба столяра.
Ознаки, що характеризують альтернативне зобов’язання, такі: 1) єдність зобов’язання; 2) з кількох дій, що складають предмет зобов’язання, підлягає виконанню лише одна; 3) право вибору може належати боржнику або кредитору, або навіть третій особі; право вибору належить боржнику, якщо інше не було встановлено.
Зволікання кредитора в праві вибору дає можливість боржнику запропонувати в оплату один з предметів. Випадкова втрата одного з предметів не звільняє боржника від оплати іншим, який залишався, оскільки в зобов’язанні були вказані обидва предмети.
4. Видові й родові зобов’язання. Видовим зобов’язанням називалось таке зобов’язання, об’єктом якого була визначена індивідуальна річ. Наприклад, боржник зобов’язується передати кредитору певну картину пензля певного художника, тобто зобов’язання полягало саме в цій картині. Випадкова втрата такої речі звільняла боржника від виконання зобов’язання – species perit et cui debetur, тобто індивідуальна річ гине у самого боржника.
Родове зобов’язання – це зобов’язання, об’єктом якого є річ, визначена родовими ознаками: наприклад, боржник зобов’язується віддати кредитору 100 мішків пшениці або будь-якого коня. Тут право вибору одного предмета з цілого ряду однорідних предметів належить боржнику; в цьому подібність родових зобов’язань з альтернативними.
Якщо у боржника річ, яку він зобов’язався віддати, гинула, від боргу він не звільнявся, оскільки він повинен був заплатити борг річчю однорідною, тобто вважалось, що родова річ загинути не може.
5. Часткові, солідарні та кореальні зобов’язання. Траплялись випадки, коли зобов’язання зв’язувало не одного кредитора і одного боржника, а значно більшу кількість осіб. Могло бути один кредитор і кілька боржників, або навпаки – кілька кредиторів і один боржник, або ж кілька кредиторів і кілька боржників. За загальним правилом подібні зобов’язання поділялись на таке число зобов’язань, що дорівнювало кількості суб’єктів. Тому кожний з боржників ніс відповідальність за свою частину боргу і кожний кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка припадала на всю його долю.
Всі ці зобов’язання випливали з однієї підстави і називались частковими.
Наприклад, спадкоємці виплачували кредиторам спадкодавця тільки свою частину боргу.
Тобто, частковими були ті зобов’язання, які повинні бути виконані декількома боржниками і кредитор міг вимагати тільки ту частину боргу, яка припадала на долю кожного з боржників.
Солідарні ж зобов’язання мали місце тоді, коли кожний кредитор міг вимагати від кожного боржника повного задоволення.
Під кореальними зобов’язаннями розумілося єдине зобов’язання при кількох суб’єктах з боку кредитора або боржника. Кореальне зобов’язання виникало, головним чином, з договору або заповіту. Найбільш поширеною формою цієї угоди у римлян була так звана стипуляція, при якій кредитор запитував підряд кількох боржників, а останні всі разом відповідали, або, наприклад, в заповіті вказувалася, що хто-небудь із спадкоємців зобов’язаний зробити що-небудь на користь третьої особи.
Солідарне зобов’язання, на відміну від кореального, являло собою сукупність зобов’язань, що дорівнювали кількості учасників.
Підставою солідарного зобов’язання був закон: наприклад, воно могло виникнути при вчиненні будь-якого делікту, коли кілька осіб заподіяли комусь шкоду.
При кореальних зобов’язаннях пред’явлення позову до одного з кореальних боржників звільняло від боргу інших і позбавляло інших кореальних кредиторів права пред’являти позов.
Солідарне зобов’язання являло собою декілька зобов’язань за наявності одного боргу і надавало право кредитору звертатись зі стягненням стільки разів, скільки було боржників, поки він не одержував задоволення в повному розмірі. Солідарне зобов’язання ліквідовувалось лише фактом дійсної сплати.
При кореальних зобов’язаннях ні кредитор, ні боржник не мали права регресу. При солідарному зобов’язанні боржник право регресу мав.
Зв’язки між кредитором і боржником, на основі яких кредитор має право вимагати, а боржник зобов’язаний щось здійснити або утриматися від певних дій, встановлювалися засобами, які приписувало право. Засіб встановлення обов’язкових зв’язків між кредитором і боржником є джерелом зобов’язання. Римські юристи джерелом зобов’язань вважали контракти, делікти, немовби контракти, немовби делікти.
3. Припинення та забезпечення зобов’язання.
Зобов’язання мають терміновий характер і породжуються для їх виконання. З самого моменту свого виникнення зобов’язання розраховані на їх припинення. Основною підставою для припинення зобов’язань є їх виконання. Виконання зобов’язань тягло за собою юридичні наслідки, тобто зобов’язання припинялися лише при наявності певних умов.
Умови виконання зобовязань стосуються:
- місця і часу виконання зобов’язань;
- особи виконавця і особи, яка приймає виконання;
- змісту зобов’язань.
Місце виконання зобов’язаннявизначається згодою сторін. В тому випадку, коли місце виконання зобов’язань встановлювалось альтернативно, то це місце вибирав боржник. В тих випадках, коли невиконання зобов’язання мало місце з вини боржника, то вибір місця виконання належав позивачеві.
Час виконання зобов’язання визначався договором. Якщо термін виконання не був встановлений у договорі, то момент виникнення зобов’язання і термін його виконання збігалися. Кредитор міг вимагати виконання зобов’язання терміново, за виключенням випадків, коли для виконання зобов’язання потрібен був певний час. Дострокове виконання (representatio) допускалося не завжди. Заборонялося дострокове виконання обов’язків у виплаті аліментів. В тому випадку, коли дострокове виконання не заборонялося законом, вимагалося, щоб при цьому не порушувалися інтереси кредитора.
Для припинення зобов’язань вимагалося, щоб воно було виконано і прийнято певною особою. Виконання зобов’язання здійснювалася або боржником, або його представником. Особисте виконання вимагалося тоді, коли договір носив особистий характер. Якщо ж зобов’язання не носило особистого характеру, то допускалося його виконання третьою особою.
Зміст зобов’язання. Виконання мало відповідати змісту зобов’язання. Боржник не міг на свій розсуд замінити предмет зобов’язання. Заміна предмету зобов’язання була можлива лише зі згоди кредитора.
Крім виконання зобов’язання, зобов’язальні відносини могли припинятися також через зміну змісту або умов зобов’язання (novatio); залік зустрічних потреб кредитора і боржника (compensatio); звільнення боржника від боргу кредитора (remissio debiti); поєднання в одній особі кредитора і боржника (confusio); неможливість виконання; смерть однієї зі сторін; закінчення давності до запитання.
Novatio – договір, який погашає попереднє зобов’язання через встановлення нового. Така заміна відбувається на основі усного договору (stipulatio).
Залік ( compensatio) міг мати місце у випадках зустрічної вимоги, коли кредитор і боржник за одним зобов’язанням є відповідно боржником і кредитором за іншим.
Звільнення від боргу застосовувалося тоді, коли кредитор добровільно відмовлявся від свого права вимагати його сплати.
Зобов’язання припинялися у випадку фізичної або юридичної неможливості виконання. Фізична неможливість могла мати місце тоді, коли предмет зобов’язання (наприклад, річ) був фізично знищений без вини боржника. Юридична неможливість наступала тоді, коли предмет зобов’язання виключався з цивільного обігу.
У випадку смерті боржника зобов’язання переходило до спадкоємців. Виняток: до спадкоємців за делікти не переходили борги.
4. Наслідки невиконання зобов’язання.
В разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність перед кредитором. В різні епохи Римської держави форми відповідальності були неоднакові. За законами ХІІ таблиць відповідальність боржника мала особистий характер – існувала особиста екзекуція: тюрма, продаж у рабство, навіть позбавлення життя.
Надалі особиста екзекуція за законом Петелія (lex Poetelia) змінилася майновою (326 р. до н.е.). Пізніше в праві відповідальність боржника обмежувалася відшкодуванням кредитору понесених збитків, причому відповідальність боржника будувалась на принципі вини.
Поняття і види вини. Вина ( culpa) в широкому розумінні - це неправомірний стан волі, коли особа з наміром і свідомо виконує неправомірну дію, бажаючи викликати ефект (так званий dolus, dolus malus – зломислення).
У вузькому розумінні вина - це відсутність належної обережності, завдяки якій можна було б уникнути шкоди для інших (culpa). Вина ця полягає у недбальстві, яке може проявлятися у дії чи бездіяльності.
Ступені вини. Якщо між сторонами існувало будь-яке особливе правовідношення, яке зобов’язувало до певної обережності, то за відсутності такої обережності особа несла відповідальність за вину (culpa). Але не в усіх випадках вимагалась наявність однакової обережності, тому визначались різні ступні вини.
Для визначення ступеня вини виходять із:
а) способу дії звичайної людини. Особа, яка не додержується обережності, властивої всім людям, чинить грубу вину (culpa lata), що за визначенням джерел є нерозумінням того, що розуміють всі (nimia negligentia).
б) способу дії доброго господаря. Особа, яка не додержується дбайливості, властивої доброму господареві, чинить легку вину – (culpa levis).
в) способу дії певної особи своїх власних справ. Особа, яка не додержується обережності щодо до власних справ, а також доручених її піклуванню чужих інтересів, чинить так звану culpa in concreto - конкретну вину, прирівняну до злого умислу (dolus).
Якщо дві особи наносили одна одній шкоду в результаті dolus або culpa, то відбувався залік вини, і претензії їх одна до одної погашались.
Охорона (custodia). Вина (culpa) полягає у відсутності належної дбайливості або обережності, причому не в усіх взаємовідносинах вимагалась їх однакова наявність, тому були встановлені різні види вини і різна відповідальність як в договірних, так і в позадоговірних відносинах.
Зазвичай, кожна зобов’язана особа відповідала тільки за свою вину (diligentia). Але в деяких випадках виникає відповідальність і за чужу вину; траплялося найчастіше тоді, коли обов’язок дбайливості й обережності містить у собі обов’язок охорони речі, тобто custodia.
Підставою виникнення такої відповідальності може бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, нарешті, наслідки необережності (diligentia), які випливають безпосередньо з договору. Джерела римського права вказують на такі випадки custodia:
1) охорона речей за відповідну винагороду;
2) відповідальність господаря готелю або постоялого двору, а також власника корабля за збереження й цілість речей постояльців або господарів вантажу;
3) ведення чужих справ без доручення (negotiorum gestio) тощо.
Випадок (casus). Під випадком слід розуміти події, не викликані будь-чиїм наміром або необережністю. Особливими видами випадку є непереборна сила, незвичайний випадок (vis maior, damnum fatale), тобто подія, яку боржник не міг ні передбачити, ні відвернути: наприклад, землетрус, пожежа, повінь і т.п.
Відшкодування збитку. Боржник за невиконання або за неналежне виконання зобов’язання повинен був відшкодувати збитки (damnum praestare).
Під шкодою розумілась будь-яка невигідна для потерпілої особи зміна її майнового стану.
Обов’язок відшкодування виникав при порушенні угоди, а також при здійсненні неправомірних дій – делікту (damnum iniuria datum)
Винагорода за шкоду, що була заподіяна будь-ким майну певної особи в разі будь-якого позитивного або негативного факту, за який той, хто виконав, ніс відповідальність, становить інтерес кредитора (id quod interest).
Для наявності права на відшкодування збитків необхідними є такі умови:
1) дійсне (а не спроба) порушення прав, причому порушення права має бути протизаконними;
2) наявність шкоди (збитку);
3) причинний зв'язок з фактом, за який відповідає інша особа, тобто між протиправними діями і шкодою;
4) наявність вини.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 112 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |