Студопедия
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Поняття спадкового права

Читайте также:
  1. I. Понятие законности. Соотношение законности, права и власти.
  2. I. Понятие законности. Соотношение законности, права и власти.
  3. I. Понятие и виды источников (форм) права.
  4. I. Поняття зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність.
  5. I. Права на результаты интеллектуальной деятельности
  6. I. Теория государства и права как наука. Ее место в системе юридических наук.
  7. I. Теория государства и права как наука. Ее место в системе юридических наук.
  8. II. Методология теории государства и права.
  9. II. Организация деятельности Школы Права
  10. II. Основы горного права

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов’язків померлої особи до її правонаступників.

У римському спадковому праві склався цілий комплекс правових приписів які регулювали перехід майна власника після його смерті до інших осіб. До них належалитакі категорії та положення як спадкування, спадщина, спадкодавець, спадкоємець, універсальне та сингулярне наступництво, відкриття та набуття спадщини, легати, фідеїкоіси та інші.

Спадкування (hereditas) – перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов’язків померлого.

Спадщина (hereditas) – це сукупність прав і обов’язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Спадкодавець (defunctus) – особа, після смерті якої залишилося майно. Ним може бути лише фізична особа.

Спадкоємець (heres) – особа, до якої переходить у встановленому порядку майно померлого. Ним може бути як фізична так і юридична особа.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав – за заповітом або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом.

Водночас наступництво у правах і обов’язках померлого могло бути двояким за характером – універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов’язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов’язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця.

Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов’язками.

Проте наступництво в правах і обов’язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби не захищеною, відкритою, яка нікому не належала. Тому смерть спадкодавця дістала назву «відкриття спадщини». Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому у спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини – закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.

Набувати спадщину могли: римські громадяни і юридичні особи, але не всі, а лише фіск, общини, церква й благодійні заклади.

За правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли нічого набувати за заповітом, хоч вони й могли бути законними спадкоємцями.

Бездітні (orbi) за заповітом могли набувати тільки половину спадщини. Не могли набувати спадщину особи, негідні по відношенню до спадкодавця; в останньому випадку спадщина переходила фіску.

З моменту відкриття спадщини до прийняття її міг пройти певний проміжок часу. У такому невизначеному стані спадщина називалася виморочною, лежачою (hereditas iacens).

В ході історичного розвитку спадкового права можна простежити чотири етапи: спадкове право за ius civile, преторське право (bonorum possessio), імператорське законодавство до Юстиніана і реформа імператора Юстиніана.

В епоху Законів ХІІ таблиць зароджується поняття необмеженої квіритської власності. Принцип свободи заповітів веде боротьбу з пережитками сімейної, агнатської власності. Кровна спорідненість не дає права спадкування.

Преторське право відображає розпад старої сім’ї і послідовне витіснення агнатського споріднення кровним спорідненням. Вперше права спадкування набувають кровні родичі і один з подружжя, що пережив іншого.

За імператорським законодавством до Юстиніана право приватної власності досягає свого найвищого розвитку. Відбувається узагальнення і закріплення основних засад преторської системи спадкування.

За законодавством Юстиніана в його новелах проводиться широка реформа спадкового права. Кровне споріднення остаточно витісняє споріднення агнатське.




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 144 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2025 год. (0.006 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав