Читайте также:
|
Спадкування за законом (abintestatio) виникло раніше спадкування за заповітом, але згідно із Законом ХІІ таблиць відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту: si intestatus moritur, тобто коли хтось помре без заповіту.
Спадкування за jus civile визначалося положенням Закону ХІІ таблиць, згідно з яким розрізнялись три класи спадкоємців:
І – sui або sui heredes, тобто свої спадкоємці, до яких належали підвладні діти, онуки, правнуки по чоловічій лінії, дружина (cum manu), а також усиновлені: онуки визнавались спадкоємцями лише в тому випадку, коли помирав батько; всі вони діставали частку свого батька;
ІІ – найближчі агнати (agnati praximi), наприклад, брати, сестри. Вони закликались, якщо не було sui heredes (своїх спадкоємців);
ІІІ – найближчі родичі (gentiles proximi); вони закликались, якщо не було агнатів.
Законний спадкоємець закликався до спадкування один раз; тому якщо найближчий спадкоємець відмовлявся, то спадщина ставала виморочною.
Спадкування за bonorum possession (преторським едиктом). За преторським едиктом встановлювалося чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:
І – unde liberi. В цьому класі поряд з підвладними дітьми спадкоємця визнавалися і діти емансиповані; поряд з агнатами успадковують і когнати, тобто успадковують всі діти взагалі.
ІІ – unde legitimi. В цьому класі до спадщини закликались ще раз sui heredes, а при їх відсутності – агнати і родичі;
ІІІ – unde cognate. Закликались всі кровні родичі до шостого ступеня спорідненості включно;
ІV– unde vir auf uxor, тобто один з подружжя, що пережив іншого, за умови повної відсутності родичів, зазначених в перших трьох класах або у разі їх відмови від спадщини. Претором було введено successio ordinum (наступність класів), тобто якщо найближчий спадкоємець відмовлявся від прийняття спадщини, то закликався з сім’ї наступний і спадщина не ставала виморочною. Суть bonorum possessio полягала в тому, що претор, не чекаючи остаточного з’ясування питання, хто в даному випадку був справжнім спадкоємцем, давав цим особам введення у володіння шляхом надання особливого інтердикту – interdictum quorum bonorum. Введення у володіння іноді давалось тимчасово, до прибуття справжнього спадкоємця; в інших випадках володіння давалось остаточно і невід’ємно; такими остаточними власниками моли бути спадкоємці за законом – ius civile, а також сторонні особи.
В обох системах (в цивільній і преторській) закладена одна основа: спадкоємці є універсальними наступниками спадкодавця; спадкування за заповітом відіграє основну роль; за законом закликаються спадкоємці тільки в тому випадку, коли немає заповіту.
Основи преторського права дістали перевагу; розвиток преторського права на противагу ius civile розширив вузькі межі, виправив і пробив дорогу новому праву наступних віків.
Юстиніан реорганізував право спадкоємства за новелами 118 і 127. Було встановлено чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:
І – всі низхідні родичі померлого. Вони (родичі дальших ступенів) закликались разом з ближчими ступенями, якщо вибув їх батько; низхідні одержували рівні частки спадщини. Діти раніше померлого батька всі разом набували ту частку спадщини, яку він міг би одержати за життя.
ІІ – висхідні родичі – батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сестри та їхні діти тощо.
Якщо успадковували лише висхідні родичі, то спадщина розподілялася порівну in linea, тобто одна половина - по батьківській лінії, і друга – по материнській.
Висхідні, брати і сестри, успадковували порівну – іn capita. Діти померлих братів і сестер за правом представництва всі разом одержували частку померлого батька – in stirpes;
ІІІ – неповнорідні брати й сестри (єдинокровні і єдиноутробні), а також їх діти. Спадщина розподілялась порівну – in capita. Діти померлого батька всі разом успадковували його частку - in stirpes;
ІV – всі інші родичі. Найближчі включають більш далеких без обмеження ступенів. Спадщина ділилась на рівні частки – in capita.
Отже, за право Юстиніана допускалась наступність класів і ступенів (successio ordinum et graduum).
Для спадкування подружжя зберегло силу преторське bonorum possessio. Дружина, яка бідувала, одержувала ¼ частину майна померлого заможного чоловіка; за наявності трьох і більше дітей вона одержувала рівну частку з дітьми – in capita, причому вона мала лише право користування, а не право власності.
Діти конкубінату та їх мати одержувала 1/6 частину майна померлого батька, якщо не було законних дітей і дружини.
Останні два види спадкоємства називаються надзвичайним спадкуванням.
3. Спадкування за заповітом
Заповіт (testamentum) – одностороннє формальне цивільно-правове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призначення спадкоємця.
Призначення спадкоємця – найістотніша частина заповіту. Якщо спадкоємець не призначався, помер чи відмовився від спадщини, заповіт втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у заповіті могли бути розпорядження про майно, виховання дітей, призначення опікуна тощо. Всі ці розпорядження були лише другорядними частинами, яких заповіт міг і не мати.
Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не призначався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codicillus) і були за звичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звернення до спадкоємців за законом.
Для дійсності заповіту необхідна була наявність трьох умов:
1) правоздатність спадкодавця здійснити заповіт - testamenti factio active. Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише persona sui iuris. Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні, раби, перегрини, потерпілі capitis deminutio, віровідступники і деякі єретики; неповнолітні (impuberes), марнотрати, душевнохворі, за винятком світлих проміжків (lucida intervalla), глухонімі від народження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю.
2) форма заповіту. Спадкоємство за заповітом з’явилось пізніше, ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додержувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнє римське право знало два види заповітів, які здійснювались публічно: на народних зборах – testamentum calatiis comitiis по куріях під головуванням понтифіка (комісії скликали для цієї мети двічі на рік, - 24 березня і 24 травня: перед фронтом армії (testamentum in procinktu), тобто перед тим же народом.
У обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені слова.
Через багато років після видання Законів ХІІ таблиць з’явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов’язок виконувати розпорядження заповідача.
Ці усні розпорядження називались нункупаціями (nuncupationes) і приєднувались до манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувались на довір’ї і мали той же характер, що і fiducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення, були замінені загальною формулою. Ці усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого центр ваги змісту переносився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред’являв familiae emptor’y і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно підписувалось п’ятьма свідками, зв’язувалося і опечатувалось.
В праві Юстиніана за своєю формою заповіти розподілялися на публічні й приватні.
Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:
1) судовий заповіт (testamentum iudiciale). Заповідач приходив у суд і висловлював свою волю, яку записували в протокол і зберігали в суді;
2) testamentum principi oblatum (завещание, переданное на хранение правителю страны). Заповідач у письмовій формі передавав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в імператорський період.
Приватні заповіти складались без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих заповітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здійснення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перериватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписував заповідач; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.
Окремими видами заповітів були (екстраординарними):
1) заповіт сліпах (потрібна була наявність восьми свідків);
2) заповіт, складений в селі (потрібна була наявність 5пяти свідків);
3) солдатський заповіт (обмежень щодо форм не було);
4) заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кімнатах із заповідачем).
Змістом заповіту мало бути обов’язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спадкоємців діставав рівну частину.
Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялась між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (ius accrescendi).
Заповіт може бути недійсним:
1) з самого початку, якщо в ньому відсутні одна з трьох умов: правоздатність до здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма;
2) а) внаслідок capitis deminutio (умаляння правоздатності римського громадянина внаслідок змін у його стані (статусі)), б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач, в) якщо заповіт буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед трьома свідками, г) якщо буде складений новий заповіт.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути скасований або частково змінений самим заповідачем. Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.
4. Відкриття та прийняття спадщини
Спадкування – це наступництво у майнових правах і обов’язках спадкодавця. Воно мало дві стадії: відкриття і прийняття спадщини.
Відкриття спадщини відбувається у момент смерті спадкодавця. У момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:
1) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);
2) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;
3) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього – в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у найкоротший строк, могли просити спадкоємців дати відповідь, приймають вони спадщину чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. Цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором - до одного року.
Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).
Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстиніана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який свідчив про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчать про вступ в управління спадщиною.
Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець не лише став наступником померлого в його правах і обов’язках, тобто власником активної частини спадщини, а й зобов’язаний сплатити борги спадкодавця.
Право прийняття спадщини було суворо особистим правом яке не переходило до спадкоємців особи, закликаної до спадкування. Але в деяких випадках таким спадкоємцям давалося право прийняти спадщину, що відкрилась. Такий перехід в спадщину права закликання до спадкування називається трансмісією (transmissio).
Можливі такі випадки трансмісії.
1. Transmission ex capite in integrum restitutio, тобто якщо закликаний до спадкування спадкоємець не встиг прийняти спадщини і сам помер, то спадкоємцям давалась можливість вступити замість нього в права спадщини, що відкривалась. Таке право надавалось преторам за допомогою….
2. У імператорський період імператор Феодосій ІІ (450 р. н.е.) постановив, що коли низхідний спадкоємець призначений спадкоємцем і за заповітом, то в разі його смерті до розпечатання заповіту право на прийняття спадщини повинне перейти до його низхідних.
3. Юстиніан взагалі ввів трансмісію закликання на той випадок, якщо закликаний помре раніше закінчення річного строку з того моменту, коли йому стало відомо про відкриття для нього спадщини. Це право в межах зазначеного строку переходило до його спадкоємців (transmission Iustineanae).
Траплялись випадки, коли закликаний до спадкування спадкоємець помирав до прийняття спадщини або відмовлявся від неї, причому у такого спадкоємця, що відпав, не було своїх спадкоємців. Виникає питання: до кого повинна була перейти його частка спадщини?
При спадкуванні за законом вважалось, що спадкоємця, який відпав, не існує, і його частка переходила до інших спадкоємців за законом. При відпаданні спадкоємця за заповітом збільшувались частки інших спадкоємців за заповітом, пропорційно їх частці, а за відсутності таких наступало спадкоємство за законом.
Ці випадки збільшення частки спадкоємців називались правом прирощення – ius accrescendi.
Спадкоємцю для визнання його прав на спадкоємство і вимогу окремих об’єктів спадщини належав один загальний позов hereditas petitio actio in rem, що істотно відрізнявся від позовів цього роду. За своєю метою цей позов аналогічний індикаційному позову, і право на нього належало будь-якому спадкоємцю. За цим позов:
1) позивачем був спадкоємець, якому хтось не повертав чогось зі спадщини;
2) відповідачем був той, хто володів спадковими об’єктами, вважаючи себе спадкоємцем або власником;
3) Пред’являючи позов, спадкоємець мав довести: а) що спадкодавець помер; б) що він є спадкоємцем за законом чи заповітом; в) що він прийняв спадщину, якщо прийняття спадщини повинно бути здійснене у певній формі і в певний строк; г) що відповідач утримує щось зі спадщини, заперечуючи його право і що відповідач підлягає відповідальності як фіктивний володар – fictus possessor. За правилом senatus consultum Iuventianum (119 р.н.е.) про відповідальність бралися до уваги його добросовісність чи недобросовісність; момент подання позову відповідачеві.
Сингулярне наступництво
В римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов’язками. Це були так звані відписи.
Відпис – це вид із спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу в яке-небудь право чи зобов’язання померлого.
У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і фідеікомісу (fideicommissum).
Легати існували в давньому праві, відзначались суворим характером, властивим всім інститутам цивільного права і надавали легатарію право на позов. Тому за характером позову розрізнялись чотири їх види:
1. Legatum per vindicationem (легат через віндикацію). За цією формою легату якась певна річ давалась певній особі: do - lego. Заповідач – власник речі – легатарій одержував право власності з моменту вступу спадкоємця у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини. Якщо спадкоємець був suus (свій), він міг вимагати видати річ шляхом позову action rei vindication, іменем якого названо і сам легат.
2. Legatum per dammationem (легат через посередництво присудження). За цією формою спадкоємець був зобов’язаний дати якусь річ легатарію – dare damnasesto. Спадкодавець міг відписати свою чи чужу річ, наприклад: спадкоємця свого зобов’язую купити будинок і передати легатарію. Легатарій мав проти спадкоємця тільки особистий позов – actio in personam.
3. Legatum per praeceptionem (легат через посередництво одержання речі наперед). Спадкодавець відписував самому спадкоємцю якусь свою річ додатково до спадкової частки. Цей легат захищався позовом про поділ спадщини – action familiae herciscundae.
4. Legatum sidnendi modo (легат у формі дозволу або згоди). Цей - легат найпізнішого походження. За ним відписувалася річ, що належала спадкодавцеві або спадкоємцеві.
Встановлення легатів супроводжувалося дуже формалізованою процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані скасувати легату (наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду. Накладати легати можна було лише на спадкоємців за заповітом. Тому поруч з формальними легатами з’являються так звані фідеікоміси – доручення совісті. Їх можна було накладати без зайвого формалізму як до, так і після складання заповіту.
Фідеікоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом. Спочатку для спадкоємця фідеікоміс був швидше зобов’язанням морального плану – спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів Августа (27 до н.е. – 14 н.е.) він отримав захист закону.
Так званий fideicomissum hereditas – універсальний фідеікоміс використовувався з метою зобов’язати спадкоємця передати усе майно чи його більшу частку третій особі.
У І ст. н.е. (за іншими даними – у 40 р. до н.е.) було прийнято закон Фальцидія за яким фідуціарний спадкоємець у разі прийняття спадщини отримує право на її четверту частину - quatra. У разі відмови від прийняття фідуціарної спадщини (наприклад, на знак протесту, аби фідеікомісарій також нічого не отримав), його змушують-таки її прийняти за законом і виконати вимогу спадкодавця, але вже без виділення належної четвертої частки.
У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і фідеікоміси були об’єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь-який легат чи фідеікоміс створює для особи, на користь якої він встановлений, обов’язкову вимогу до спадкоємця, забезпечену законною іпотекою на спадкове майно.
Інший указ Юстиніана 531 р. остаточно підтвердив злиття легатів та фідеікомісів.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 227 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |