Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Ціна банківського кредиту

Основним видом плати за користування банківським кредитом є процент. Поряд з процентом банки можуть установ­лювати комісію, що застосовується як додатковий елемент ціни банківського кредитування. Комісія встановлюється, як правило, у тих випадках, коли в процесі кредитування банк виконує додат­кову роботу, пов'язану з оформленням позички і контролем або з наглядом за здійсненням проекту, що кредитується. Комісія може сплачуватися окремо або додаватися до процента.

Рівень процентної ставки залежить від таких факторів:

—облікова ставка центрального банку;

—рівень інфляції;

—строк позички;

—ціна сформованих ресурсів;

—ризик;

—розмір позички;

—попит на банківські позички;

—якість застави;

—зміст заходів, що кредитуються;

—витрати на оформлення позички і контроль;

—ставка банку-конкурента;

—характер відносин між банком і клієнтом;

—норма прибутку від інших активних операцій.

Вплив цих факторів на рівень процентної плати за користу­вання банківськими позичками є взаємозв'язаним, тому важко визначити кількісне значення кожного з них, але враховувати їх у сукупності доцільно.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних бан­ків є облікова ставка центрального банку, за якою останній здій­снює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ста­вка може бути або вищою, або нижчою облікової ставки. Якщо комерційний банк має дешеві ресурси (порівняно з обліковою ставкою), він має право встановлювати проценти за своїми пози­чками нижчі від облікової ставки.

Облікова ставка центрального банку залежить від характеру його грошово-кредитної політики, процентних ставок на міжна­родному ринку позичкових капіталів, стану платіжного балансу країни і курсу національної валюти.

Грошово-кредитна політика центрального банку може бути спрямованою або на експансію, або на рестрикцію кредиту. Про водячи політику експансії, центральний банк зменшує облікову ставку, а при політиці рестрикції підвищує її.

Якщо на міжнародному ринку позичкових капіталів норма процента змінюється, то відповідно змінюється і облікова ставка центрального банку.

Якщо в країні складається пасивний платіжний баланс і уряд не хоче допустити падіння курсу національної валюти нижче пе­вного рівня, облікова ставка центрального банку звичайно під­вищується для стимулювання залучення іноземного капіталу.

Рівень інфляції впливає як на облікову ставку Центрального банку, так і на ставки процента за позичками комерційних банків. Незважаючи на те, що Центральний банк установлює позитивну процентну ставку (тобто з урахуванням інфляції), комерційні ба­нки також ураховують інфляційний фактор. Річ у тім, що обліко­ва ставка Центрального банку не змінюється часто, тому в пері­оди між її змінами і при інфляційній активності у комерційних банків виникає потреба враховувати ту інфляцію, яка не покрита обліковою ставкою.

Фактор терміну кредиту прямо пропорційно впливає на рівень процентної ставки за позичками банку. Чим триваліший термін користування, тим дорожчим для позичальника є кредит. Така залежність обумовлена двома причинами. По-перше, у разі три­валішого терміну позички більшим є ризик втрат від неповер­нення боргу і від знецінення коштів, переданих у позичку у зв'язку з інфляцією, що неминуча в ринковій економіці. По-друге, вкладення коштів довгострокового характеру, як правило, забезпечують відносно вищу віддачу.

Ціна сформованих банком ресурсів безпосередньо впливає на рівень процентної ставки за кредитами. Вона складається з депо­зитного процента й інших видів плати за куплені кредитні ресур­си. Чим дорожче обходяться банку ресурси, тим, за інших рівних умов, вища норма позичкового процента.

Ризик — невід'ємний атрибут кредитування. Тут виникають кредитний і процентний ризики. Рівень цих ризиків залежить від виду позички і від порядку сплати процентів. Найризикованішими є незабезпечені (бланкові) позички. Ступінь ризику забезпе­чених кредитів залежить від повноти і якості застави. Чим вищий ступінь кредитного ризику, тим більша вірогідність для банку за­знати втрат від неповернення позичальником основного боргу і несплати процентів за ним. Тому більш ризиковані позички на­даються під вищий процент, аби компенсувати кредитору витра­ти від ризикованого розміщення коштів.

Розмір позички обернено пропорційно впливає на рівень про­центної ставки. Звичайно її рівень нижчий при більших позичках, оскільки відносні витрати, пов'язані з кредитною послугою, тут нижчі. Крім того, великі позички надаються великим клієнтам, котрі, як правило, менше схильні до ризику банкрутства. Але з такого правила можуть бути і винятки. Банк може не зменшувати процентної ставки за великими кредитами, коли, за його розра­хунками, це може призвести до підвищення ризику у зв'язку з погіршенням структури позичкового портфеля внаслідок пору­шення правила диверсифікації активів.

Попит на позички прямо впливає на рівень процентної ставки. Зростання попиту зумовлює підвищення процентної ставки за позичками. Але в умовах конкуренції між кредитними установа­ми і боротьби за розширення ринку послуг банки можуть не зва­жати на це ринкове правило. Вони можуть не підвищувати рівня процентних ставок при зростанні попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки за кредитами дадуть змогу залу­чити більшу кількість клієнтів і завоювати конкурентні переваги.

Якість застави обернено пропорційно впливає на рівень проце­нтної ставки за позичками. Чим вона вища, тим, за інших рівних умов, відносно нижчою може бути процентна ставка за позичкою. Це пов'язано з тим, що якісніша застава зменшує ризик втрат у ра­зі примусового погашення позички за рахунок її реалізації.

На рівень процентної ставки впливає зміст заходів, що креди­туються. Так, кредити, що опосередковують витрати, висока рен­табельність яких є результатом спекулятивних дій позичальника, коштують звичайно дорожче тих, котрі забезпечують ефект, пов'язаний із виробництвом продукції, особливо сільського господарства.

Витрати на оформлення позички і контроль прямо впливають на рівень позичкового процента. Чим ці витрати більші, тим, за інших рівних умов, вища норма процента за позичкою. Іноді ви­трати, пов'язані з кредитним процесом, не включаються у проце­нтну ставку, а компенсуються стягненням з позичальника комісійних платежів.

Ставка банку-конкурента враховується при встановленні рівня позичкового процента залежно від характеру процентної політи­ки, яку проводить даний банк. Прагнення до додаткового прибут­ку спонукає встановлювати вищі проценти порівняно з іншими кредиторами. Якщо проводиться політика розширення ринку кредитних послуг, позичковий процент установлюється на ниж­чому рівні, ніж у конкурентів.

Норма прибутку від інших активних операцій банку слугує одним із орієнтирів при встановленні норми позичкового проце­нта. Якщо, наприклад, інвестиційні операції забезпечують банку відносно вищий прибуток (на одиницю вкладеного капіталу), ніж позичкові, то банку необхідно переглянути свою процентну полі­тику в бік підвищення рівня позичкового процента.

При врахуванні зазначених факторів треба не забувати про підсумковий результат, який полягає в тому, що установлена в кредитній угоді процентна ставка має бути джерелом отримання прибутку від позичкових операцій.

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення локального за­вдання, а разом досягається головна мета позичкових операцій — їх надійність і прибутковість для банку.

Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки клієнта на кредит. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку з обгрунтованим клопотанням, до якого додаються певні документи. У сукупності це має назву «кредитна заявка».

У клопотанні, як правило, йдеться про: суму кредиту, строк користування ним, сутність та економічний ефект від заходу, що буде прокредитований, та ін. До клопотання додаються інші ма­теріали, перелік яких залежить від конкретних обставин. Зокре­ма, якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він до клопотання додає копію установчого договору, Статуту або інші документи, які засвідчують його як юридичну особу чи його правоздатність на отримання позички.

Клієнт, як правило, подає банку бізнес-план; техніко-економічне обгрунтування проекту, що кредитуватиметься; копії конт­рактів, угод та інших документів стосовно об'єкта кредитування; документи, що підтверджують забезпечення повернення кредиту (договір-застава, гарантійний лист тощо); балансову і фінансову звітність. Банк може вимагати іншу документацію і матеріали для оцінювання обґрунтованості потреби в позичці, фінансового стану і кредитоспроможності потенційного позичальника.

Кредитний працівник банку проводить попередню бесіду з потенційним позичальником, ураховуючи інформацію, що є в кредитній заявці. Ця бесіда має велике значення для принципового рішення про кредитування. Вона дає можливість спеціалісту банку з'ясувати багато важливих деталей, пов'язаних з майбут­нім кредитом. Зокрема, сформувати думку щодо клієнта, оцінити професійну підготовленість керівництва позичальника, визначи­ти перспективу його розвитку.

Якщо попередня бесіда спеціаліста банку з клієнтом пройшла успішно, починається наступний (другий) етап процесу креди­тування. Він полягає у вивченні кредитоспроможності потен­ційного позичальника й оцінюванні ризику за позичкою.

Банк здійснює глибоке і ретельне вивчення фінансового стану по­зичальника й оцінює його можливість і здатність повернути позичку.

Ураховуючи велику значущість оцінювання кредитоспромож­ності позичальника і ступеня ризику кредитної операції, в уста­новах банків створені спеціальні підрозділи.

Під час експертизи кредитної заявки клієнта використовують­ся різні джерела інформації:

— матеріали, одержані безпосередньо від позичальника;

— відомості про клієнта, що містяться в архіві банку;

— інформація про клієнта, одержана за межами даного банку.

При вивченні кредитної заявки банк може здійснювати пере­вірки позичальника на місці. Відвідуючи клієнта, можна з'ясу­вати ті питання, які не обговорювалися під час попередньої бесі­ди, оцінити рівень компетенції працівників, що очолюють бухга­лтерську, фінансову і маркетингову служби, адміністративний апарат, скласти уявлення щодо стану майна клієнта.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці до складання кредитної угоди. Він можливий за умови позитивного для клієнта завершення попереднього етапу, тобто оцінювання кредитоспроможності і ризику. Цей етап ще називають структуруванням позички.

У процесі структурування банк визначає такі параметри пози­чки: вид кредиту, суму, строк, забезпечення, порядок видачі і по­гашення, ціну позички тощо.

Правильне визначення виду кредиту є важливим для встанов­лення реальних джерел погашення банківських позичок. Якщо кредит надається на формування оборотного капіталу клієнта і належить до короткострокового, то джерелом його повернення будуть поточні грошові надходження, які виникнуть після реалі­зації проекту, що прокредитований.

Кредит, наданий на відтворення основного капіталу позичаль­ника, є, як правило, довгостроковим і має повертатися за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого об'єкта.

Велике значення у структуруванні позички має правильне ви­значення суми позички. Заниження її може призвести до пору­шення строків її повернення, оскільки об'єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а завищення — до нецільового використання надлишковоотриманих у банку коштів.

Успіх кредитної угоди значною мірою залежить від правиль­ного визначення терміну позички. Якщо будуть установлені за­надто напружені строки повернення позички, то у позичальника може виявитися брак капіталу, що спричинить спад виробництва. Якщо ж ці терміни будуть занадто ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде отримана віддача від позички, то позичальник певний час користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позички, бан­кір повинен керуватися традицією, що склалася в банківській практиці.

Видача і повернення кредиту може здійснюватися різними способами: одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди, проведенням поточних грошових операцій по­зичальника через позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої позички є чітке визначення порядку її надання і повернення.

У разі погашення кредиту рівними внесками необхідно розро­бити графік платежів за позичкою відповідно до строків обороту капіталу, на формування якого видана позичка.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розра­хунку вартості кредиту, що буде наданий. Вона складається з процентної ставки і комісії за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати різні фак­тори, притаманні конкретній кредитній угоді, її місцю і часу.

Після закінчення роботи щодо структурування позички банк приступає до переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди. При цьому потенційному позичальникові пропонуються умови майбутньої кредитної угоди, які можуть істотно відрізня­тися від умов, що містяться в кредитній заявці клієнта. Зближен­ня позицій банку і клієнта й досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність помилки і забез­печити об'єктивність при ухваленні рішення, банк, як правило, обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема, суми кредиту, строку, ризику тощо.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом щодо кредиту, повинна ознайомити його з обов'язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути нада­на, а також з умовами, стосовно яких можливий компроміс.

Обов'язковою умовою, наприклад, може бути наявність май­нового забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсут­ність може призвести до неповернення кредиту.

Умовою, щодо якої може бути досягнуто компроміс, як пра­вило, є процентна ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди складається відповідний висновок щодо кредиту. Цей документ подається на розгляд кредитного комітету (комі­сії). У разі позитивного рішення цього органу відбувається під­писання кредитної угоди представником керівництва банківської установи і клієнтом.

У кредитній угоді передбачаються: мета, сума і строк позички, умови і порядок її надання і погашення, форми забезпечення зо­бов'язань клієнта за кредитом, процентна ставка, порядок вне­сення плати за позичку, обов'язки, права і відповідальність сто­рін щодо надання і погашення кредиту, перелік документів і періодичність їх подання банку й інші умови процесу кредиту­вання.

З метою контролю за своєчасним поверненням позички і за­безпеченням нарахування процентів за нею облік кредитних опе­рацій здійснюється на окремих позичкових рахунках. Позичка може надаватися одноразово або частками у строки, визначені в кредитній угоді.

Позичка може зараховуватися на поточний рахунок клієнта або переказуватися на рахунки господарських партнерів позича­льника, використовуватися в іншому порядку, передбаченому в кредитній угоді, наприклад через одержання готівки.

Видача позички оформляється розпорядженням кредитного відділу операційному відділу установи банку.

Якщо в процесі кредитування відбулися певні зміни в умовах здійснення проекту, що кредитується, з незалежних від позичаль­ника причин і це призвело до додаткової потреби в кредиті, банк може задовольнити її на умовах укладення додаткової угоди.

Повернення позичок здійснюється з ініціативи клієнта на під­ставі його платіжного доручення. Якщо в день повернення кре­диту клієнт цього не робить, банк своїм розпорядженням стягує борг, переводячи строкову заборгованість у прострочену.