Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Інвестування через кредитування

Читайте также:
  1. A) Схватив окно за заголовок левой кнопкой мыши или через системное меню
  2. quot;Истинное, благотворное познание Бога достижимо только через
  3. А37. В обществе с рыночной экономикой государство воздействует на экономическую жизнь через
  4. Апеляційна скарга подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу.
  5. Банківське кредитування здійснюється із застосуванням таких позичкових рахунків: простий, спеціальний, контокорентний (поточний рахунок з овердрафтом).
  6. В. Информация коллективного разума грибов распространяется через грибницу или через тонкие энергии?
  7. Варіант 8 (Р,С,Т,У) Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Правовий режим іноземного інвестування
  8. Взаимовлияние потребителей и ПС через ИП, их потоки и ИПК И-П и П.
  9. Виды транспорта веществ через мембрану.
  10. Воспитание гражданственности у младших школьников через волонтерское движение.

 

 


 

Питання на самостійне опрацювання:

 

1. Форми забезпечення повернення банківських позичок

 

Під формою забезпечення повернення банківської по­зички слід розуміти конкретне джерело погашення боргу, юри­дичне оформлення права кредитора на його використання, орга­нізацію контролю банку за достатністю даного джерела.

Основною передумовою повернення банківської позички є ці­льові грошові надходження, дохід, прибуток від реалізації об'єкта, що прокредитований. Але будь-яка кредитна операція пов'язана з певним ризиком. Тобто можлива ситуація, що позичальник не зможе одержати достатньої суми цільових грошових надходжень, доходу, прибутку і тому не забезпечить своєчасного повернення боргу. Для страхування цього ризику застосовуються певні форми страхування повернення боргу або певні гарантії.

Отже, у банківській практиці використовуються два джерела погашення позичок — первинні і вторинні.

Для фінансово стабільних позичальників, які належать до першокласних клієнтів банку, цілком достатньо закріпити в кре­дитній угоді первинне джерело погашення позички. Але першо­класні клієнти не є домінуючими в загальній масі позичальників, тому здебільшого банки змушені застосовувати, поряд з первинними, і вторинні (додаткові) засоби захисту від кредитного ризи­ку, тобто вимагати від позичальників певного забезпечення.

В Україні згідно з чинним законодавством банки можуть ви­користовувати такі форми забезпечення позичок:

— застава;

— гарантія;

— перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків до третьої особи;

—іпотека;

—страхова угода (поліс).

Застава — це спосіб забезпечення зобов'язання. Найпо­ширенішою є застава, обумовлена договором, коли боржник Добровільно віддає майно в заставу й оформляє це угодою з кредитором.

Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, який передбачає право кредитора (заставодержателя) в разі, невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати 'задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Заставою може бути забезпечена, тільки дійсна вимога, зокрема така, що випливає з кредитного договору, договору купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо, тобто застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

Предметом застави можуть бути майно та майнові права. Але тільки те майво, яке відповідно до законодавства України може бути відчужене заставодавцем та на яке може бути звернене стягнення. Також предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Не можуть бути предметом застави національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності та є національним культурним надбанням, об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств, що знаходяться в процесі корпоратизації, вимоги, які мають особистий характер, тощо.

Залежно від виду майна або прав, що є предметом застави, виділяють різні види застави. До них належать:

- іпотеку - застава нерухомого майна;

- заставу товарів в обороті й переробці;

- заставу рухомого майна;

- заставу майнових прав;

- заставу цінних паперів.

Застава нерухомості — іпотека є надійним і високоефективним способом застави. Предметом іпотеки є майно, пов'язане із землею - будівлі, споруди, квартири, підприємства як цілісний майновий комплекс, земельні ділянки, інше майно, що віднесене законодавством до нерухомості.

Застава рухомого майна. Існують два різновиди застави рухомого майна - заклад та тверда застава.

Заклад - вид застави, за якої предмет застави передається заставодавцем у володіння заставодержателю. При твердій заставі заставлене майно залишається в заставодавця під замком та печаткою заставодержателя.

З погляду забезпечення надійного зберігання предмета застави та, відповідно, твердої гарантії повернення кредиту більш ефективним вважається заклад. Однак з погляду витрат на утримання, страхування, інших накладних витрат, пов'язаних із зберіганням майна, більш ефективною та вигідною є тверда застава.

Особливість укладання договорів при твердій заставі (так само, як і при іпотеці) полягає в обов'язковому їх нотаріальному посвідченні для окремих предметів застави. Такими предметами є транспортні засоби та космічні об'єкти.

Щодо надійності та ефективності як способу забезпечення кредиту, то застава рухомого майна є менш привабливою, ніж іпотека. Це пояснюється перш за все характером предмета застави, яким є рухоме майно. Тобто розширюється коло можливих небезпек відносно цього майна, що підвищує витрати на страхування. Вартість даних предметів застави часто досить невелика порівняно з розміром кредиту, а це зумовлює необхідність збільшення кількості предметів застави та, відповідно, значно підвищує витрати на контроль та утримання застави. Крім того, це майно більш схильне до змін вартості (порівняно з іпотекою) у результаті змін в економіці, змін на ринку, змін в уподобаннях потенційних покупців.

Особливістю застави товарів в обороті або в переробці є те, що предмет застави знаходиться не тільки у повному володінні, а й у повному користуванні та розпорядженні заставодавця. Тобто дане майно може (повинно) бути реалізоване чи перероблене для підтримки поточної діяльності позичальника.

Так, застава товарів в обороті застосовується в основному для підприємств торгівлі, коли заставлений товар підлягає реалізації для отримання доходу організації (часто цей дохід і є джерелом сплати боргу за кредитом). Головною умовою при цьому є заміна реалізованого заставленого товару іншим, не меншим за вартістю або ж відновлення запасу реалізованого товару в сумі попередньої реалізації. Інша назва застави товарів в обороті - це застава із змінним складом.

Основним недоліком цього виду забезпечення є висока ймовірність виникнення різниці в часі між моментом реалізації (переробки) товару і моментом відновлення його запасу, що суттєво зменшує гарантію повернення кредиту з вартості заставленого майна.

Крім того, товари у своїй більшості схильні до зміни вартості в результаті структурних змін на ринку цього товару, на ринку взагалі, економічного стану в країні тощо, що знижує рівень їх привабливості як забезпечення кредитних зобов'язань.

Застава майнових прав. Предметом застави майнових прав у даному випадку є не майно, а право на володіння та користування ним. Саме такий характер предмета застави зумовлює абстрактний характер вартості подібної застави. Це, у свою чергу, створює досить значні труднощі при встановленні реальної вартості такої застави, зумовлюючи тим самим високий ризик переоцінки об'єкта застави (адже в основному оцінка прав на майно приймається згідно договором передачі певних прав на майно заставодавцю). Разом з тим предмет застави в даному випадку має дуже високий рівень ризику втрати вартості внаслідок дій заставодавця чи особи, що передає права, а також дії зовнішніх факторів.

Особлива складність полягає в проведенні контролю за станом застави, тому що внаслідок певних дій позичальника (заставодавця) договір передачі прав може бути розірваний третьою стороною (надавачем права) на законних підставах - невиконання умов цього договору. Таким чином, банк повинен перш за все стежити (у процесі оцінки стану застави) за дотриманням умов договору передачі майнових прав.

Застава цінних паперів. Предметом застави є будь-які цінні папери, у тому числі векселі, які можуть бути передані заставодержателю шляхом індосаменту, передачі на відповідальне зберігання заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або іншого банку.

У заставу приймаються всі цінні папери, що створюють певні зобов'язання (облігації, ощадні сертифікати,' векселі) чи надають право власності на певне майно (акції).

Гарантія (поручительство) — це угода, яка укладається між банком і гарантом через видачу останнім гарантійного листа і прийняття цього листа до виконання банком. Гарантами можуть бути будь-які фінансово стабільні юридичні особи (підприємст­ва) і банки. Найвагомішою вважається банківська гарантія.

Строк дії гарантії встановлюється зазвичай на 10—15 діб бі­льше від строку погашення позички, повернення якої забезпечене гарантією.

Гарантійний лист складається в двох примірниках. Один при­мірник гарантійного листа з відміткою банку, що обслуговує га­ранта, про прийняття гарантії подається до банку позичальника, після чого здійснюється кредитування під гарантію.

Якщо позичальник не повертає у встановлений строк боргу, забезпеченого гарантією, несплачена позичка стягується у безспірному порядку з рахунку гаранта.

Перевідступлення (цесія) на користь банку вимог і рахунків позичальника до третьої особи означає передавання банку-кредитору права спрямовувати виручку за цими вимогами і раху­нками безпосередньо на погашення позички при настанні строку її повернення

Цесія здійснюється на підставі складеної між банком і позича­льником угоди, у якій вказується сума вимог і рахунків, що пере-відступляться, та інші умови.

Якщо позичальник має поточний рахунок у даному банку, то угоду про перевідступлення можна не складати, а обумовити цю умову (цесію) у кредитній угоді.

Іпотека — це різновид застави нерухомого майна (здебільшо­го землі і будівель) з метою одержання позички в банку. Іпотека надає право банку переважного задоволення його вимог до бор­жника в межах вартості зареєстрованої застави. У разі неплатоспроможності боржника вимоги кредитора задовольняються за рахунок виручки від реалізованого майна.

При використанні такої форми забезпечення зобов'язань по­зичальника перед банком, як страхування відповідальності, клі­єнт надає банку страхове свідоцтво (поліс) або інші документи, які підтверджують факт страхування клієнтом кредитної опе­рації. Банк повинен переконатися в наявності у страховика не­обхідних фондів страхування, тобто в його платоспроможності.

Банк може самостійно застрахувати позичку, що надається за допомогою укладання зі страховою установою угоди про добро­вільне страхування кредитного ризику. У цьому разі сума стра­хових внесків додається до плати за користування позичкою.

Формою забезпечення виконання зобов'язань є також стяг­нення пені і штрафів. Пенею є визначена законом або угодою грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, зокрема у випадку прострочення виконання.

Стягнення пені передбачається в кредитній угоді і застосову­ється у разі несвоєчасної сплати процентів за користування кре­дитом і несвоєчасного повернення позички. Пеня визначається в процентному відношенні до суми зобов'язання, яке прострочене, і нараховується в установленому розмірі за кожний день про­строчення платежу.

Однією з форм страхування кредитного ризику є створення банком резервів для покриття можливих втрат від кредитних операцій.

 

3. Методи управління проблемними кредитами. 4. Стягнення заборгованості за кредитним договором

Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведено один чи кілька платежів, значно знизила­ся ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, котрі ви­кликають сумнів щодо повернення кредиту.

Управління проблемними кредитами потребує значної кілько­сті часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних по­слуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами поля­гає в їх уникненні з погляду як прибутковості, так і репутації банку, але в реальному житті досягти цього не вдається.

Проблемні кредити здебільшого не виникають раптово. Тому завдання працівника кредитного відділу полягає у виявленні сиг­налів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичаль­ника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. При­чому виявити такі сигнали необхідно якомога раніше до того, як ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими.

Також для виявлення причин виникнення проблемного креди­ту необхідно зібрати й проаналізувати релевантну стосовно проб­леми внутрішню і зовнішню інформацію.

Причини виникнення проблемної заборгованості можна по­ділити на зовнішні та внутрішні. На зовнішні чинники (фактори) комерційні банки безпосереднього впливу не мають, в основному вони можуть тільки до них адаптуватися. За даними Всесвітнього банку, на внутрішні чинники ризику комерційних банків Заходу припадає 67 %, а на зовнішні — 33 %. Опосередкований вплив банків на зовнішні фактори може проявлятися через лобіювання банківськими групами своїх інтересів на законодавчому та полі­тичному рівнях, за наявності і «сили» таких груп. Так, до основ­них зовнішніх проблемних чинників, що негативно впливають на кредитні портфелі банків України, слід віднести нормативно-правові, політичні та загальноекономічні. До загальноекономіч­них зовнішніх факторів виникнення проблемної заборгованості можна віднести:

— рівень захисту економічних інтересів кожного окремого банку та загалом банківської системи;

— загальний економічний стан регіону і країни, у якому банк проводить свою діяльність;

— рівень кредитоспроможності позичальників;

— стан діючої податкової системи.

Внутрішні причини виникнення проблемної заборгованості (ті чинники, на які банки мають безпосередній вплив) поділяються на чинники, пов'язані з діяльністю банку, та чинники, пов'язані з діяльністю позичальника.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов'язаними з ді­яльністю банку, є:

— недостатня кваліфікація персоналу та система перепідгото­вки кадрів;

— неповна та недостовірна інформація про позичальника;

— недостатньо продумана та розроблена кредитна політика банку;

— неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника;

— помилки при структуруванні кредиту (щодо терміну, суми, процентів);

— недоврахування у кредитному договорі інтересів банку;

— помилки при оцінюванні забезпечення кредиту;

— недостатній рівень контролю за позичальником після вида­чі кредиту;

— перевищення службових повноважень працівниками банку та фінансові зловживання.

Найпоширенішими негативними чинниками, пов'язаними з ді­яльністю позичальника, є:

— недосвідченість, неефективні дії чи відсутність мотивації позичальника;

— припинення контактів з працівниками банку;

— невчасне подання фінансової звітності;

— погіршення якості продукції і роботи;

— помилки в оцінюванні ринків збуту;

— падіння цін на акції позичальника;

— негативні зміни показників ділової активності, ліквідності, співвідношення власних і залучених коштів;

— зростання невиробничих витрат та дебіторської заборгова­ності;

— обмеженість фінансових ресурсів позичальника;

— поява у позичальника чистих збитків.

Оцінюючи альтернативи, менеджер визначає переваги та не­доліки кожної із них і можливі наслідки. Так, управління про­блемними кредитами можна поділити на дві альтернативи для кредитуючого банку: реабілітацію і ліквідацію. Метод реабілі­тації полягає в розробленні і реалізації спільного з позичальни­ком плану заходів задля повернення кредиту. Метод ліквідації — це останній захід банку щодо повернення кредиту через реалізацію застави або проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника. Найприйнятнішим варіантом, звичайно, завжди вважається реабілітація, тому що ліквідація означає при­ховане визнання того факту, що банк припустився помилки, на­давши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів; усе це погір­шує репутацію банку.

Рішення про те, який метод краще використати, приймається керівництвом банку залежно від конкретних обставин та резуль­татів попереднього аналізу проблеми. Результати попередньої перевірки, які включають ретельний і своєчасний фінансовий аналіз і обговорення ситуації з позичальником, допоможуть ме­неджеру вирішити, чи є база для реабілітації: адекватна міцність фінансового стану позичальника, існуюча чи потенційна, і готов­ність позичальника співпрацювати в екстремальних умовах.

Якщо приймається рішення про реабілітацію, то банку треба якомога скоріше розробити план заходів щодо поліпшення роботи позичальника. При підготовці плану увага має концентруватися на аналізі структури балансу та складі грошових потоків. План реабі­літації кредиту повинен включати ряд невідкладних дій. Банківсь­ким фахівцям необхідно також провести реструктуризацію боргу, установити нові строки платежів та повного повернення суми кре­диту, укласти нову тимчасову угоду. Протягом усього періоду ре­абілітації банк повинен ретельно контролювати дії боржника і бу­ти готовим до зміни попередньо прийнятих рішень і планів.

План реабілітації кредиту може включати такі заходи:

— повну чи часткову зміну керівництва позичальника та при­ значення керівників від банку;

— реструктуризацію заборгованості (перегляд строків кредиту,
отримання пільгових строків, обмін заборгованості на акціонерний капітал, у результаті чого банк стає співвласником компанії);

— рефінансування заборгованості (надання нового кредиту для погашення заборгованості за чинним кредитним договором);

— перевідступлення права вимоги (продаж кредиту, сек'юритизацію кредиту);

— збільшення власного капіталу за рахунок власників або залучення нових партнерів;

— викуп банком активів позичальника для власного користування;

— злиття підприємства-позичальника з фінансово стабільною фірмою;

— стягнення дебіторської заборгованості та відстрочення пла­тежів за кредиторською заборгованістю;

— скорочення надмірних запасів сировини, готової продукції;

— зміна структури й асортименту вироблюваної продукції та пошук нових ринків збуту;

— продаж виробничих ліній та застарілого обладнання, які не приносять прибутку.

Якщо жоден з розглянутих заходів не дає можливості повер­нути кредит, банк може використати процедуру ліквідації кампанії-боржника Альтернативами при ліквідації є продаж фірми як діючого підприємства або розділення фірми і продаж по части­нах. Основним фактором у визначенні якогось одного з варіантів є різниця між виручкою від двох операцій. Не рідко процес лікві­дації триває довго, тому що потребує судового рішення, створен­ня ліквідаційної комісії, детального розгляду претензій усіх кре­диторів боржника та організації продажу активів підприємства.




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 140 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2025 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав