Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Билет 1

Читайте также:
  1. N13 Билет
  2. Активация Билета
  3. Билет 1
  4. Билет 1
  5. Билет 1
  6. Билет 1
  7. БИЛЕТ 1
  8. Билет 1
  9. Билет 1

Філософія науки — це, з одного боку філософський напрямок, який досліджує особливості науково-пізнавальної діяльності, з іншого, — розділ філософії, що вивчає науку як специфічну сферу людської діяльності та систему знань, що розвивається.

Є різні інтерпретації поняття „філософія науки”:

· це філософія, що опирається на результати й методи науки (Р.Карнап, М.Бунге, А.Уайтхед);

· це посередник між наукою й гуманітарним знанням (Ф.Франк, М.Вартовский);

· це методологічний аналіз науки (Г.Р.Харре, М.Б.Хессе, І.Лакатос, Л.Лаудан);

· це ідеологічна спекуляція на науці, шкідлива для науки й суспільства (П.Фейерабенд);

· це виявлення передумов наукового мислення й діяльності;

· це метанаукова методологія, що визначає, чим наукове пізнання відрізняється від інших способів пізнання;

· це синонім наукознавства, дисципліна, що включає в себе методологію, історію й соціологію науки.

Як розділ філософії, філософія науки сформувалася в середині XX ст. з метою осмислити соціальні й культурні функції науки в умовах науково-технічного прогресу.

Філософія науки як філософський напрямок існує із середини XIХ ст., і заснована працями позитивістів О.Конта, Дж.С.Мілля, Г.Спенсера.

Основна проблематика філософії науки перетерпіла істотні зміни за час існування цього напрямку.

· На першому етапі (друга половина XIX ст.) головна увага приділялася дослідженню психологічних характеристик і індуктивно-логічних процедур досвідного пізнання.

· На другому етапі (перша третина XX ст.) відбувалося осмислення революційних змін у засадах науки на рубежі століть (Е.Мах, М.Планк, А.Пуанкаре, А.Ейнштейн, Н.Бор). У центрі уваги виявилися змістовні засади науки. Розроблялися проблеми детермінізму, співвідношення динамічних і статистичних закономірностей, простору й часу, єдності наукового знання й побудови цілісної наукової картини світу. Обговорювалася проблема демаркації, поділу науки й метафізики, математики й природознавства, соціально-гуманітарного й природничого знання. Вивчалися проблеми співвідношення аналізу й синтезу, індукції й дедукції, логіки й інтуїції, відкриття й обґрунтування, теорії й фактів.

· На третьому, аналітичному, етапі (друга третина XX ст.), переважали питання аналізу мови науки (Віденський гурток і Берлінська група — М.Шлік, Р.Карнап, Х.Рейхенбах). Неопозитивіська філософія науки прагнула усунути з мови науки „псевдонаукові” твердження й уніфікувати науку на основі мови фізики. Розглядалися проблеми побудови всієї науки на фундаменті виключно емпіричного знання, проблеми теоретичної обумовленості досвіду; проблеми верифікації, фальсифікації та ін.

· Сучасний, постпозитивіський етап, що розпочався в 50– 60-е роки XX ст., характеризується увагою до історичної динаміки знання й до соціокультурних детермінантів пізнання, різноманіттям методологічних концепцій і їхньою взаємною критикою, визнанням відносності норм науково-пізнавальної діяльності (Т.Кун, К.Поппер, С.Тулмін, І.Лакатос, Дж.Агассі, П.Фейерабенд). Обговорюються проблеми росту наукового знання, вводяться поняття парадигми, несумірності теорій, неявного знання, тематичного контексту. Загострюється питання про співвідношення наукової й іншої форм раціональності, про соціальну детермінацію наукового знання. Актуалізуються проблеми поширення філолофсько-методологічного аналізу на гуманітарні науки, а також на донаукові й ненаукові типи пізнавальної діяльності. Ставиться питання про вплив на філософію науки результатів і методів соціально-гуманітарного знання.

Варто зазначити, що починаючи 60-х років ХХ ст. у розвитку постіндустріального суспільства та постенекласичної науки ключовим став феномен „інноваційності”, що тісно пов’язаний як із специфікою науки, яка виконує не лише пізнавальну, але у практичну функцію, вводячи наукові досягнення у виробничу та споживчу сфери і тим самим підвищує рівень життя людей.

У найзагальнішому сенсі „інновація” означає нововведення, процес створення, розповсюдження, засвоєння та використання нововведень (З.А.Абасов). Інновацією є також кінцевий результат творчої діяльності у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, нового чи вдосконаленого технологічного процесу (В.І.Слободчиков).

Головною ознакою інновації є позитивні соціальні або економічні зміни, які виникають в роботі наукових установ в результаті спеціально-організованої інноваційної діяльності, тобто інновація тісно пов’язана з практикою та соціально-економічним ефектом (В.М.Полонський).

Закон України „Про інноваційну діяльність” трактує інновації як новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.

Загрузка...

Поняття „інновація” тісно пов’язане із поняттям „інноваційне мислення” та „інноваційна культура”.

Інноваційне мислення – вищий ступінь пізнання, усвідомлення протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам та інтересам людини.

Інноваційна культура людини – це сфера її духовного життя, що відтворює її ціннісну орієнтацію, закріплену у мотивах, знаннях, уміннях, навиках, у зразках і нормах поведінки, та забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність та здатність до підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя.

Суттєво, що хоча інновації і впливають формуванню інноваційного мислення та культури, але останні не виступають їх головною метою.

Варто також звернути увагу на розрізнення таких понять як „інновація” та „новація”. Так, З.А.Абасов та В.І. Слободчиков розмежовують ці поняття відповідно до змісту їх діяльності:

· якщо діяльність короткочасна, не має цілісного і системного характеру, і має на меті лише зміни окремих елементів системи, то ми маємо справу з новацією;

· якщо в основі діяльності є концептуальний підхід, а її результатом є розвиток даної системи чи її принципове перетворення, то ми маємо справу з інновацією.

З поняттям „інновація” тісно пов’язане поняття „інноваційна діяльність”, що спрямована на:

· розробку, розповсюдження та застосування наукових інновацій;

· вирішення комплесної проблеми, що виникає внаслідок зіткнення усталених та нових форм практики або невідповідністю традиційних норм новим соціальним запитам;

· внесення у наукову практику нових ідей, методик, технологій.

Тобто, інноваційна діяльність – це процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, або новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також пов’язані з цим додаткові наукові дослідження та розробки. При цьому слід враховувати, що інноваційна діяльність означає весь, без виключень інноваційний процес, починаючи з появи науково-технічної ідеї і завершуючи розповсюдженням продукту. Тобто, „інноваційний процес” – це мотивований, цілеспрямований і усвідомлений процес створення, освоєння, використання і розповсюдження нових ідей (теорій, методик, технологій тощо) актуальних та адаптованих до нових умов.

Основними критеріями наукових інновацій є:

· оптимальність;

· результативність;

· практичність.

Внаслідок свого комплексного розгортання інновації утворює нову технолого-соціально-економічну підсистему суспільства, яка складається з:

· галузей, які здійснюють інновацію;

· галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги;

· галузей, що виникають у межах розвитку нового технологічного стилю.

Загалом, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення економіки, який досягається переважно за рахунок використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві. В свою чергу, основне завдання філософії науки та інноваційного розвитку полягає в критичному осмисленні основних засад науки, а також показати місце сучасної науки у суспільному розвитку.

 

Билет 1

1. Человек, индивид, личность

2. Гос-во, его основные признаки. Формы правления

1. Человек, индивид, личностьПлан ответа:

1. Происхождение и сущность человека, как биологического суще­ства.

2. Индивид конкретный человек с набором качеств.

3. Личность субъект общественных отношений.

Человек — это продукт долгого эволюционного развития при­роды

Человек — это индивид и индивидуальность. Индивид это кон­кретный человек — мужчина, пахарь, женщина, ребенок, мудрец и т.д. Индивид — один из людей с точки зрения его самобытности, особенности общества и условий, в которых формируется тот или иной представитель рода человеческого. Индивидуальность — это многообразие и своеобразие проявлений человека, подчеркивающая неповторимость, многосторонность и гармоничность, естествен­ность и непредсказуемость его деятельностиЧеловек находится в постоянном поиске, и наша цивилизация никогда бы не стала называться чело­веческой, если бы человек не стал личностью. Личность, дословно— иметь лицо, т.е. человеческое достоинство. Личность складыва­ется в общении с людьми и тесно связана с понятием общество.
Личность — это самоутверждение человека в профессии, в обще­ственной деятельности, дружбе, любви, соперничестве и т.д. На определенных этапах жизни человека некоторые стороны личности приобретают доминирующее значение и образуют сущность личности и ее характер:

1) усиленная забота о своем теле и его функциях;

2) этап образования;

3) расширение и обогащение социальных связей;

4) поиск мощной духовной активности.

Возраст, тяжелые испытания, болезни и прочее могут во многом изменить структуру личности, привести к своеобразному «расщеп­лению» или

2. Гос-во, его основные признаки. Формы правленияПлан ответа:

1. Гос-воорганизация общественной жизни.

2. Признаки гос-ва.

3. Функции гос-ва.

4. Формы правления.

Возникновение гос-ва — это длительный исторический процесс на основе социальных, хозяйственных сдвигов в обществе.Главный институт политической системы — гос-во, отли­чительной чертой которого является суверенность (верховная власть, независимость).Суверенность гос-ва выражается в том, что ему принадле­жит право официально представлять все общество в целом, издавать законы и другие нормативные акты, обязательные к выполнению всеми членами общества, и, наконец, осуществлять правосудие, Су­веренитет — это право проведения самостоятельной внутренней и внешней политики.Важным признаком гос-ва является защита и охрана внешних границ, целостности и единства гос-ва. Гос-во издает законы, обязательные для исполнения всеми членами общества. Гос-венная власть имеет в своем распоряжении, профессиональный аппарат управления, а также специальные

вооруженные отряды людей — армию, полицию, разведку и т.д..Только гос-во вводит единую для всего общества денеж­ную единицу и осуществляет ее эмиссию. От имени общества гос-во проводит внешнюю политику в интересах самого обще­ства.

Функции гос-в:

1 защита общих интересов населения (границ, правопорядок, стабильность граждан. Права и свободы).

2 осуществление гос-венного управления:

а) законодательная — издания закон обязательных для всех

б)судебная — защита законных прав и свобод каждого члена общества

в) исполнительная — управление повседневной деятельностью общества и защита интересов общества и т.д.

Современная политология выделяет две формы гос-венно­го правления:

• монархия (абсолютная, конституционная).

• республика (президентская, парламентская).

• также существует много смешанных форм правления ( например в Испании, Норвегии Швеции монарх реально участвует в управлении гос-вом, а в Японии, Великобритании монарх осуществляет только представительские функции, а все управле­ние гос-вом находится в руках выборного органа парла­мента.

Исторически также выделяют следующие формы: аристократия (власть лучших), демократия (власть народа, олигархия (власть не­многих, охлократия (власть толпы).Гос-во обладает символами, которые охраняются и защи­щаются законом — название (имя), герб, флаг, гимн. Символом гос-ва также является его глава (президент, премьер, монарх и т.д.), который олицетворяет собой все общество и является гарантом конституции страны, прав и свобод граждан. Гос-во призвано защищать интересы своего гражданина, в каком уголке мира он бы ни находился. Истории известны различные типы гос-ва — рабовладельческое, феодальное, капиталистическое, правовое. ' дому типу присущи свои формы.


Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 168 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2019 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав