Інший напрямок у сучасній релігійній філософії — персоналізм — вважає вищим сенсом усієї цивілізації особистість та її духовні цінності. Персоналізм поширений у Німеччині, США, Ізраїлі, Франції.
Для прибічників філософії особистості характерне прагнення подолати догматизм християнської концепції людини, оновити її та наповнити сучасним змістом. Виділяють три основні характеристики особистості: екстеріоризація, інтеріоризація та трансценденція. Екстеріоризація— це самоздійснення людини ззовні; інтеріоризація— асиміляція її духовних цінностей, внутрішня зосередженість на них. Екстеріоризація та інтеріоризація взаємопов'язані та втягнуті у процес трансцендування — осягнення вищих божественних цінностей: істини, краси, блага.
Однією з головних рис особистості вважається втягнуте існування— активний діалог християн з сучасністю, втягнення їх в активне суспільне життя для того, щоб християнство відігравало конструктивну роль у перетворенні світу. В особистісній філософії персоналісти вбачають педагогіку формування особистого начала в людині. У зв'язку з цим особливе місце відводиться спілкуванню осіб, в якому прибічники персоналізму бачать мету і призначення людського існування. У процесі спілкування кожний індивід "має мету в собі і в той же час в усіх", а зустріч "Ти" і "Я" створює персональний досвід— комунікацію душ.
Суспільству як сукупності історичних форм, що склалися в процесі спільної діяльності людей, філософи-персоналісти протиставляють особисте суспільство, що об'єднує людей "по той бік слів та систем".
Ізраїльський філософ М. Бубер розвинув теорію діалогічного персоналізму. У книзі «Я і Ти» (1922 р.) він, на основі відношення індивіда до дійсності, виділяє два світи, що мають велике значення для будь-якої людини:
Ø перший — ґрунтується на відношенні "Я і Воно", коли людина, будучи суб'єктом мислення І дії, розглядає її предмети, що її оточують, і людей як безособові об'єкти, призначені для експлуатації, маніпуляції та контролю;
Ø другий— на відношенні "Я і Ти", що припускає невідчужені, одухотворені зв'язки людини з її оточенням на основі емпатії — вміння поставити себе на місце іншого, здатності до співпереживання.
Любов в діалогічному персоналізмі розуміється як відповідальність "Я" перед "Ти", а Бог— як зустріч людини з вічним "Ти", що відбувається у процесі встановлення відносин між людьми на основі любові й зацікавленості один одним.
Світ людських стосунків утворює, за Бубером, три сфери життя:
Ø фізичну (Космос) — на основі зв'язків людини з природою;
Ø психічну (Ерос) — на основі зв'язків людини з іншими людьми;
Ø ноетичну (Логос) — на основі зв'язків людини з духовними сутностями.
Ці сфери формують буття людини, в якому здійснюється або монологічне існування, або діалог між індивідом та світом, іншими людьми, Богом.
Самоздійснення людини залежить від того, чи встановлює вона зв'язок з Богом чи з фальшивими ідолами, що можуть виступати як нація, влада, гроші і навіть наука.
В історії людського духу Бубер розрізняє епохи облаштованості і безпритульності. В епоху облаштованості людина живе у Всесвіті, як вдома, в епоху безпритульності — як в дикому полі, де і кілка для намету не знайти.
У греків споглядання природи, а у християн віра створює космічний будинок самотньої душі. Схема християнського світу— хрест, вертикаль якого означає кінцевий простір з серцем грішника в центрі, а горизонталь— кінцевий час, в центрі якого знаходиться смерть Христа.
Тепер ситуація змінилася: "Зведення нової всесвітньої оселі для людини вже не планується, але від неї як будівельника споруд вимагається свідомість, що може збагнути саму себе".
Різновидом персоналізму є і школа київського гуманізму, яка продовжує лінію Сковороди та Юркевича, представниками якої були М. Бердяєв, Л. Шестов, Б. Зеньківський.
Київський гуманізм орієнтований на гуманітарне знання, на літературу й мистецтво, проблеми людини. Йому властиві антропоцентризм і персоноцентризм, які подаються у вигляді христоцентризму.
Найвідомішим представником є М. О. Бердяєв, який у 1922 р. був разом з великою групою інтелігентів-вільнодумців висланий з країни. Його персоналізм будується, виходячи з чотирьох незалежних ідей, кожна з яких виникає на основі первинної інтуїції: ідея свободи, ідея творчості й об'єктивації, ідея особистості та ідея метаісторичного розуміння історії. Загальною основою для них є дуалістична картина реальності, в якій протистоять один одному два взаємодіючих ряди основ: з одного боку — свобода, дух (Бог), ноумен, суб'єкт (особистість— "Я"), з іншого — необхідність, світ, феномен, об'єкт. Ноумен Бердяєва, на відміну від Канта, — це не глибока сутність об'єкту, а "істоти та їх існування", в особистості яких є незбагненна внутрішня глибина, корінням якої є свобода.
Ідея свободи становить основу онтології Бердяєва і є першоджерелом буття, що існує до буття і до часу. Об'єктивація— це "опадання" свободи, яке є не "розкриттям духу", як у Гегеля, а його викривленням і "закриттям". Сенс історії — у позбавленні від об'єктивації. Суб'єкт, який творить, включає об'єкт у своє внутрішнє життя, відкрите для свободи, і тим змінює його.
Особистість у Бердяєва не збігається з емпіричною індивідуальністю, вона є осереддям усіх духовних і душевних здібностей людини, її "внутрішнім екзистенціальним центром", що здійснює зв'язок людини зі світом творчості і свободи.
Конфлікт між особистістю й об'єктивацією утворює головний зміст вчення Бердяєва про людство та суспільство. Об'єктивація прагне зробити людину частиною суспільства і тим поневолити її. Подолання об'єктивації припускає пріоритет індивідуально-особистісного начала над безособово-колективним.
Вільна соціальність, внутрішньо притаманна особистості, називається у релігійній філософії Бердяєва соборністю, їй протистоїть примусова соціальність, якій відповідають породжені об'єктивацією класи, нації, партії та церква.
Філософ різко критикує викривлення церквою "вічної християнської правди" і пов'язує зміст творчості й історії зі створенням оновленого "есхатологічного християнства".
Література:
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 155 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |