Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Крім мовних норм, існують ще й мовленнєві норми.

Мовленнєва норма — сукупність найстійкіших традиційних реалі­зацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспіль­ної комунікації.

Формується мовленнєва норма у процесі функціону­вання та розвитку мови під впливом змін соціальної струк­тури. Тому оволодіння мовленнєвими нормами є тривалим процесом засвоєння принципів використання мовних оди­ниць відповідно до типів комунікації. Найголовніше в цьому процесі — усвідомлення необхідности дотримання норм мовлення для досягнення цілей комунікації.

У формуванні мовленнєвої норми діють стихійні і свідомі процеси. Стихійність пов'язана з масовим і регу­лярним використанням певної мовної одиниці в мовлен­ні носіїв мови. Свідомими є процеси кодифікації стихій­но сформованих мовних форм у граматиці та словниках.

Норми охоплюють всі рівні мови і диференціюються в різних формах її реалізації. З огляду на це виокремлю­ють норми усного (орфоепічні норми — правила вимови, наголосу та інтонації) та писемного (орфографічні норми — правила правопису; пунктуаційні норми — правила використання розділових знаків) мовлення.

До норм, що визначають правильність усного і писемного мовлення, належать:

1) лексичні норми — правила вибору слова з низки одиниць, близьких йому за значенням, а також його вжи­вання в тих значеннях, які воно має в літературній мові;

2) граматичні норми, що охоплюють:

а) словотвірні норми — правила поєднання частин слова і створення нового слова за певною моделлю;

б) морфологічні норми — правила побудови грама­тичних форм слів різних частин мови;

в) синтаксичні норми — правила побудови словоспо­лучень і речень;

3) стилістичні норми — правила вживання мовної одиниці відповідно до законів жанру, особливостей функціонального стилю та умов спілкування.

Отже, правильність мовлення передбачає дотриман­ня правил вимови, наголосу, правопису, слововживан­ня, граматики й стилістики, що робить мовлення чіт­ким, точним, виразним. Правильність мовлення є одні­єю з умов ефективності комунікації.

8.3. КОМУНІКАТИВНІ ЯКОСТІ МОВЛЕННЯ

Культура мовлення, крім дотримання літературних норм, передбачає вибір і вживання мовних засобів від­повідно до комунікативних завдань. Носії мови мають володіти функціональними стилями, а також орієнту­ватися на умови спілкування, що суттєво впливає на те, як вони говорять або пишуть у конкретну хвилину.

З огляду на комунікативний аспект до основних яко­стей мовлення, що забезпечують ефективність комуні­кації та характеризують рівень мовленнєвої культури мовця, крім правильности мовлення, зараховують також: точність, ясність, доступність, логічність, чисто­ту, естетичність, багатство, виразність, доречність і змі­стовність мовлення.

Точність мовлення — якість мовлення, що полягає у відповідності його смислового аспекту відображуваної дійсності комунікативно­му задуму мовця.

Ця комунікативна особливість мовлення пов'язана з умінням чітко мислити, знанням предмета мовлення, значень слів, а також специфікою використання мов­них засобів у текстах різних функціональних стилів.

Точність залежить від правильности слововживання, вміння обрати необхідний синонім, врахування багато­значности та омонімії, правильного сполучення слів. Мовлення є точним, якщо мовець добирає слова і кон­струкції, що точніше за інших передають відтінки сми­слу, істотні саме для цього висловлювання.

Поняття «точність висловлювання» відображає два аспекти: точність у відтворенні дійсности, що пов'язана з істинністю висловлювання (правда або брехня), і точність вираження думки у слові, що припускає певні недоліки — відсутність конкретности, сплутування близьких за зву­чанням, але різних за значення слів (паронімів) тощо.

Ясність мовлення — якість, що забезпечує зрозумілість мовлення для адресата і потребує найменших зусиль у сприйнятті та розу­мінні при складності його змісту.

Досягається вона правильністю й точністю, а також урахуванням мовцем обізнаности та мовленнєвих нави­чок співрозмовника. Ясність пов'язана з бажанням мовця зробити своє мовлення придатним для сприйняття партнером по спілкуванню, тому дуже важлива для діє­вости мовлення.

Доступність мовлення — якість мовлення, що передбачає дохід­ливість висловлювання, здатність певної форми мовлення бути зрозумілою адресату, зацікавити його.

Дохідливість пов'язана з ясністю, хоча не все, що ясно викладене, може бути доступним для розуміння кожної людини. Наприклад, прочитана ясною мовою лекція з ядерної фізики може бути недоступною філологам.

Логічність мовлення — якість мовлення, що забезпечує законо­мірність і послідовність мовлення, його відповідність основним законам логіки.

До законів логіки належать:

— закон тотожности (у процесі певного розумування будь-яке поняття чи судження має залишатися тотож­ним самому собі, тобто не підмінюватися іншим);

— закон протиріччя (два протилежні судження не можуть бути істинними в одному й тому самому висло­влюванні);

— закон виключеного третього (із двох суперечли­вих висловлювань в один і той самий час і в одному й тому самому аспекті одне є неодмінно істинним);

— закон достатньої підстави (будь-яка істинна думка має бути обґрунтованою, доведеною).

Для досягнення логічности мовлення необхідно до­тримуватися таких правил:

1. Урахування лексичної сполучуваності (сполучу­ваність одного слова з іншим у фразі або реченні не може бути суперечливою).

2. Дотримання правильного порядку слів, що сприяє логічній послідовності висловлювань.

3. Використання вставних слів, що увиразнюють послідовність викладу (наприклад, «по-перше»; «по-друге»; «скажімо»; «отже»; «нарешті» тощо).

4. Продукування послідовних і несуперечливих висловлювань (дотримання теми розмови, відсутність переривання тощо).

5. Членування мовлення на логічно й за змістом поєднані частини (наприклад, формулювання думки, її конкретизація, розвиток, перехід до іншої теми).

6. Урахування традиційного змістово-логічного чле­нування мовлення на три частини (вступ, основна частина, завершальна частина).

Логічність вважають мисленнєвою основою мовлення. Вона передбачає логічну співвіднесеність висловлювань. Висловлювання мають відображати логіку дійсности, логіку думки й характеризуватися логікою мовленнєвого вираження. Логічність думки (або змісту висловлювання) означає правильність відображення фактів дійсности та їх зв'язків (причина — наслідок, схожість — відмінність тощо), доцільність висунутої гіпотези, наявність аргумен­тів «за» чи «проти», зведення аргументів до висновків.

Логічності досягають завдяки уважному ставленню до всього дискурсу, зв'язності думок і чіткому компози­ційному задуму.

Чистота мовлення — відсутність у мовленні чужих для літератур­ної мови елементів або елементів, що заперечені нормами мора­лі (слова-паразити, діалектизми та просторіччя, варваризми, жаргонізми, вульгаризми).

Цієї якости мовлення можна досягти завдяки знан­ню стилістичної характеристики вживаних слів, проду­маності мовлення, униканню багатослівности, повторів, бажанню дотримуватися літературних норм.

Естетичність мовлення — якість мовлення, що виявляється у неприйнятті літературною мовою образливих для чести та гідности людини засобів вираження.

Для досягнення естетичности використовують евфемізми — емоційно нейтральні слова, які вживають замість слів і виразів, що їх мовець вважає непристой­ними, грубими, нетактовними.

Багатство мовлення — якість мовлення, що визначає набір мов­них засобів (лексичних, граматичних, стилістичних), якими людина володіє і вміло користується відповідно до ситуації.

Воно зумовлене різноманіттям засобів вираження думки, великим лексичним запасом. Досягти цього можна, читаючи художню літературу, періодичну пресу, вдумуючись у граматичні й стилістичні особливості тек­стів, відтінки значень слів.

Виразність мовлення — якість мовлення, що полягає у виборі таких мовних засобів, які посилюють враження від висловлюван­ня, викликають і підтримують інтерес у адресата, впливають на його розум і почуття.

Умовами виразности мовлення є самостійність мислен­ня мовця та його внутрішня впевненість у значущості висловлювання, а також уміння обирати оригінальні спо­соби передавання змісту його думки. Виразности мовлен­ня досягають використанням художніх прийомів, мовленнєвих фігур (антитеза, паралелізм, риторичне питання, повтор тощо) і тропів (порівняння, перифраз, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола тощо), прислів'їв, фразеологічних зворотів, крилатих виразів тощо.

Виразність буває інформаційною (коли інформація, яку передають, зацікавлює слухачів) та емоційною (коли слухачів зацікавлює спосіб висловлювання, мане­ра виконання тощо).

Доречність мовлення — якість мовлення, що передбачає сувору відповідність мовлення умовам і цілям спілкування, змісту інфор­мації, що передається, обраному жанру й стилю викладу, індивіду­альним особливостям автора та адресата.

З огляду на різноманіття комунікативних процесів виокремлюють:

• жанрово-стильову доречність (відповід­ність мовних засобів обраному функціональному стилю і жанру мовлення);

• контекстуальну доречність (відпо­відність мовних засобів певному текстовому оточенню);

• ситуативну доречність (відповідність мовних засобів конкретній ситуації спілкування);

• особистісно-психологічну доречність (відповідність мовних засобів культурі мислення мовця, його ідейним позиціям і переконанням, шанобливому ставленню до адресата).

Доречність мовлення забезпечується правильним розумінням ситуації та вмінням користуватися мовни­ми ресурсами з урахуванням регістрових складових дискурсу (особи адресата та конкретних обставин спіл­кування): мовлення є доречним, якщо регістрові харак­теристики дискурсу відповідають конситуації спілку­вання.

ЗМІСТОВНІСТЬ МОВЛЕННЯ — якість мовлення, що передбачає інфор­маційну новизну і насиченість мовленнєвого твору.

Вона пов'язана з когнітивною діяльністю адресанта і передбачає обміркування найважливіших положень дис­курсу, передавання їхньої суті. Адресант має розкрити кожне положення в тому обсязі, який необхідний кон­кретному адресату. При цьому змістова частина дискур­су має бути чітко підпорядкована основній думці (темі).

Для оцінювання змістовности мовлення використо­вують такі критерії: істинність, науковість, новизна, актуальність, прагматичність.

Оцінюють змістовий компонент мовлення за резуль­татом висловлювання (перлокутивним ефектом):

— чи збагачує адресата мовлення адресанта?

— як збагачує (духовно, новими ідеями, новими знаннями)?

— чи підба­дьорює мовлення адресата, закликає його до дії?

Змістовність мовлення забезпечується ретельним добором матеріалу мовлення, настановою адресанта на досягнення своєї мети.

Комунікативні якості мовлення необхідні для мак­симального впливу на адресата, вони оптимально забез­печують потреби спілкування та свідчать про високу мовленнєву культуру мовця.

6.4. АКУСТИЧНІ ПАРАМЕТРИ МОВЛЕННЯ

Важливу роль у процесі комунікації відіграють аку­стичні (звукові) якості усного мовлення. Блискучої за змістом промови не сприймуть слухачі, якщо вона буде виголошена недостатньо гучно, монотонно, невиразно, із запинками та мовленнєвими помилками. Від голосу мовця значною мірою залежатиме, будуть його слухати чи ні. Тому вміле володіння голосовим апаратом також належить до культури мовлення.

Голосовий апарат — система органів людини, які беруть участь у творенні членороздільного мовлення.

Утворюють голосовий апарат:

— органи дихання (легені, що подають до гортані струмінь повітря);

— вібратори (голосові зв'язки, що вібрують під час проходження струменя повітря і створюють звук, голос);

— резонатори (гортань, порожнини рота й носа, що змінюють свою конфігурацію в процесі говоріння, поси­люють кожний звук, роблять його чітким або створю­ють резонанс);

— артикулятори (язик, губи, нижня щелепа та м'яке піднебіння, що змінюють форму резонаторів і в такий спосіб змінюють звучання).

Усі органи голосового апарату беруть участь у створен­ні членороздільних звуків, надають усному мовленню таких характеристик, як гучність, темп, висота, тембр, дикція.

Гучність мовлення — акустичний параметр мовлення, пов'язаний з інтенсивністю звучання.

Вона дає змогу донести мовлення до всієї аудиторії. При забезпеченні гучности вагоме значення має психо­логічний стан мовця, зокрема його впевненість у собі та душевне піднесення. При цьому голос є другорядним механізмом. Неодмінна умова гучности — уміння мовця правильно дихати (йдеться про глибоке, часте й контро­льоване дихання).

Гучність пов'язана з виразністю. Виразність у межах слова називають наголосом. Завдяки наголосу розрізня­ють поняття, наголошують на важливості певного слова у фразі. Найважливіші смислові частини висловлюван­ня вимовляють переважно гучніше за незначні.

Темп (лат. tempus — час) мовлення — акустичний параметр мовлення, який формують швидкістю мовлення, тривалістю зву­чання окремих слів, інтервалом і тривалістю пауз

Швидкість мовлення залежить від особливостей са­мого мовця та характеру змісту мовлення. Наприклад, бесіда з друзями зазвичай відбувається у швидшому темпі, ніж публічна промова. Більшість ораторів вимо­вляють до 150 слів за хвилину. Як правило, що важли­віший зміст, то стриманіше мовлення. Воно може при­скорюватися за позитивних емоцій і сповільнюватися за негативних. Виняток — швидке мовлення в надзви­чайних ситуаціях, наприклад у разі пожежі.

Склади слів і цілі слова можна розтягувати й стиска­ти. Тривалість звучання залежить насамперед від того, якого значення слова набувають, які почуття виража­ють, а також від наголосу та виразности.

Пауза, як тимчасова перерва у звучанні, завжди корисна за правильного її використання. Вона полег­шує дихання, дає змогу мовцю зорієнтуватися при пере­ході від однієї думки до іншої, привернути увагу слуха­ча до окремих фрагментів висловлювання, сприяє сприйняттю й розумінню інформації. Власне ритм мовлення залежить від інтервалів і тривалости пауз.

Паузу застосовують між окремими елементами думки (фразами, підрядними реченнями, закінченими судженнями); вона також відтінює найвагоміші слова.

В усному мовленні доводиться робити паузу задля чіт­кости й виразности частіше, ніж це відповідає розділо­вим знакам у його писемному варіанті. Ритм мовлення потребує виразного різноманіття пауз.

Висота голосу — акустичний параметр мовлення, що визначаєть­ся частотою коливання голосових зв'язок.

У чоловіків і жінок голосові зв'язки різняться за довжиною і товщиною, тому й висота голосу в них різна. Для звичайних голосів діапазон зміни голосу ста­новить дві октави.

Зміну висоти тону називають мелодикою. Залежно від висоти голосу виокремлюють низхідну мелодику, яка характеризується зниженням висоти голосу та використовується переважно у твердженнях, спонукан­нях, і висхідну мелодику, що характеризується підви­щенням висоти голосу і притаманна здебільшого запи­танням. У живому мовленні реалізуються й інші типи мелодичних змін, наприклад висхідно-низхідні чи низ­хідно-висхідні; можливі фрагменти мовлення з рівним тоном.

Основними показниками мелодичних змін у фразі є інтервал зміни тону та загальний тональний діапазон фрази.

Інтервал — це величина зміни тону (підвищен­ня або зниження), що визначає експресивне забарвлен­ня фрази.

Тональний діапазон — це відмінність між мінімальною та максимальною висотою тону в межах висловлювання. Величина тонального діапазону харак­теризує насамперед голос, отже, використання всіх можливостей тонального діапазону сприяє підвищенню виразності мовлення.

Якщо інтервали зміни тону незначні або мовлення характеризується незначним тональним діапазоном, у слухача виникає відчуття монотонности мовлення, що призводить до розпорошування уваги й утоми. Мовця, який говорить монотонно, можуть підозрювати у байду­жості до партнера та проблеми, яку обговорюють.

Тембр (франц. timbre — дзвін) — забарвлення голосу, що визна­чається кількістю додаткових тонів (обертонів), які накладаються на основний тон.

Залежить від індивідуальних особливостей голо­сового апарату людини, змінюється з віком, а також відповідно до фізичного та емоційного стану людини.

Тембр голосу надає мовленню емоційности й виразности. Він може варіювати залежно від думок і почуттів, які виражає мовець. Наприклад, захоплення супроводжу­ється придиховим голосом, негативна оцінка — скри­пливим, а накази (особливо заборони) — напруженим.

Гучність, тембр, наголос, темп, висота, мелодика, ритм і паузація є складниками інтонації.

Вона перебу­ває у нерозривній єдності зі звуковим рівнем усного мовлення, слугує засобом прискорення інформаційно­го обміну. Інтонація виконує в мовленні функції забез­печення структурної цілісности висловлювання й пові­домлення, розрізнення комунікативних типів висло­влювань (спонукання, питання, оклик, розповідь), виділення інформативно найбільш навантажених слів і фрагментів, актуального членування висловлювань, вираження модальности й цілеспрямованости, характе­ристики мовця й ситуації спілкування, комунікатив­ного впливу тощо.

Дикція (лат. dictio — вимовляння, висловлення) — акустичний параметр мовлення, що охоплює правильність і чіткість артикуля­ції, манеру вимовляння.

Правильність артикуляції — це рухи органів артикуляції, що відповідають потрібному місцю та способу утворення звуку. Цей показник свідчить про те, якою мірою людина засвоїла необхідні артикуля­ційні рухи.

З огляду на походження дефекти дикції поділяють на патологічні дефекти, зумовлені органічними зміна­ми органів артикуляції (наприклад, гугнявість як на­слідок дефекту піднебіння) або порушенням вищої нер­вової діяльности (афазії), та непатологічні дефекти, пов'язані з відхиленням від нормативної вимови внаслі­док неправильного засвоєння артикуляційних рухів (наприклад, гаркавість, шепелявість) і можуть бути усу­нені за допомогою логопедів.

Чіткість артикуляції — це точність вимовляння звуків у слові; вона впливає на розбірливість усного мовлення. Хоча більшість людей не має дефектів мовлення, ступінь чіткости артикуляції в них може бути різним. Навіть в однієї й тієї самої людини залежно від емоційного чи фізичного стану чіткість артикуляції різ­нитиметься. У стані емоційної напруги, збудження (наприклад, радість, страх, хвилювання) людина зазви­чай говорить швидше, редукує або зовсім не вимовляє окремих звуків, що спричиняє нечітку артикуляцію. Якщо людина виснажена або хворіє, у неї немає сил, щоб забезпечити необхідне навантаження на артикуля­ційні м'язи і досягти чіткости артикуляції.

Чіткість артикуляції може залежати від конситуації спілкування.

У зв'язку з цим виокремлюють такі фоне­тичні стилі вимови: повний, нейтральний, розмовний.

| Повний стиль вимови характеризується чіткою арти­куляцією, старанним вимовлянням усіх звуків, неква­пливим темпом (наприклад, мовлення диктора телеба­чення).

| Нейтральний стиль за достатньо чіткої арти­куляції допускає деяку редукцію звуків, оскільки темп мовлення може бути швидшим за середній (наприклад, ділові переговори).

| Розмовний стиль вимови притаман­ний ситуаціям невимушеного спілкування, коли мовці говорять швидко і зовсім не переймаються своїм мовленням, тому часто порушують чіткість артикуляції (наприклад, розмова сусідок).

Манера вимовляння — це спосіб вимовляння слів, властивий конкретній людині. Вона визначається не лише особливостями артикуляції, а й специфічною рит­мічною структурою слова (співвідношенням за довжи­ною та інтенсивністю наголошених і ненаголошених складів у слові), модифікаціями інтонації.

Манера вимовляння тісно пов'язана з фонетичними стилями вимови. Нормативна манера співвідноситься з повним або нейтральним стилем, а всі індивідуальні особливості вимовляння притаманні розмовному стилю. Манера вимовляння також часто характеризу­ється діалектними особливостями ритміки та інто­нації.

До недоліків мовлення, зумовлених індивідуальною манерою вимовляння, зараховують: вимовляння пара­зитичних звуків («е-е», «м-м» та ін.) у паузах між фра­зами й словами; подовження голосних і приголосних у кінці фрази; затримка дихання під час вдиху, гучні зіт­хання, чмокання, назалізація (лат. nasus — ніс) тощо. Для їх усунення рекомендують слухати й намагатися відтворювати нормативне мовлення повного або ней­трального стилів.

Уміле користування голосовим апаратом є одним із показників високої культури мовлення мовця та умов ефективної комунікації. Акустичні якості мовлення значною мірою впливають на адресата. Від них залежить сприйняття та інтерпретація отриманих повідомлень і навіть бажання спілкуватися.

6.5. КУЛЬТУРА СЛУХАННЯ

Уміння слухати співрозмовника є необхідною умовою успішного мовленнєвого спілкування. Уважне слухання не тільки полегшує сприйняття та розуміння інформації, а й допомагає мовцю відчути, що він говорить недаремно; сприяє налагодженню міжособистісних стосунків і вза­єморозумінню співрозмовників. Під час слухання ви­являється рівень комунікабельності людини, її вихова­ність, повага до інших. Уміння слухати вважають одним із найважливіших показників культури людини.

Культура слухання — організація процесу слухання, що забезпечує ефективне сприйняття й розуміння отриманої інформації, дає змогу підтримувати сприятливу атмосферу спілкування; передбачає знан­ня й уміле використання різних стилів і прийомів слухання, розвину­ті навички концентрації уваги, емоційного самоконтролю, роботи з інформацією, дотримання етичних норм поведінки.

Згідно з даними досліджень, у процесі спілкування людина в середньому витрачає 42—53% часу на слухан­ня; 16—32% — на говоріння; 15—17% — на читання; 9—14% — на писання.

Хоча слухання забирає більше часу, ніж інші види мовленнєвої діяльности, його ефек­тивність зазвичай становить лише 25%, тобто 75% почутої інформації втрачається.

Навичками ефективного слухання володіють не більше 10% людей. Багатьом людям властиві такі недо­ліки слухання:

— бездумне сприйняття (звукове мовлення є лише фоном для будь-якої діяльності);

— уривчасте сприйняття (інтерпретації підлягають лише окремі частини звукового мовлення);

— вузькість сприйняття (невміння критично про­аналізувати зміст повідомлення і встановити зв'язок між ним і фактами дійсності).

Американські дослідники Т. Гембл і М. Гембл запро­понували класифікацію «поганих слухачів», виокре­мивши такі їх типи:

1. «Псевдослухач», який робить вигляд, що слу­хає. Він дивиться на мовця, киває головою, вимовляє звуки й репліки типу «Хм-м», «Угу», «Так», проте зовсім не слухає його. Така поведінка слухача може бути зумовлена заглибленням у власні проблеми, нудьгою тощо.

2. «Самозакоханий слухач», який хоче, щоб слуха­ли тільки його, і не має часу й бажання слухати інших, тому постійно перебиває мовця. За результатами дослі­дження американського дослідника Алфі Кохна, до такої поведінки більше схильні чоловіки. Аналізуючи мовленнєві інтеракції між чоловіками й жінками, він виявив, що ініціаторами 96% переривань мовлення співрозмовника були чоловіки.

3. «Слухач-вигадник», який ніколи не дослуховує мовця до кінця й для компенсації пропущеної або не­зрозумілої інформації вигадує свою версію. Коли такий слухач каже «Все зрозуміло», насправді він не розуміє співрозмовника повною мірою.

4. «Слухач-бджола», який слухає тільки те, що є цікавим і важливим для нього особисто. Всю іншу інформацію він пропускає так само, як бджоли в пошу­ках меду пропускають квіти.

5. «Слухач із затичками», який не сприймає інфор­мації, якщо вона не стосується його безпосередньо. Він може робити вигляд, що зовсім не чує або не розуміє співрозмовника, і дуже швидко забуває отриману інформацію.

6. «Слухач-жало», який тільки й чекає на помилку чи обмовку співрозмовника, щоб учепитися до його слів.