Читайте также:
|
Діяльність вітчизняних підприємств на зовнішніх ринках з кожним роком набуває все більшого значення. В процесі формування стратегії виходу українських компаній на транснаціональний рівень виникає необхідність визначення загальних принципів транснаціоналізації, узгодження інтересів компаній з вимогами щодо економічної безпеки держави, забезпечення переходу від компрадорської моделі зовнішньоекономічної діяльності до моделі рівноправного партнерства. Крім того, слід визначитися з географічними та галузевими акцентами зовнішньоекономічної стратегії країни в цілому і вітчизняних компаній, зокрема.
Про факт поступового зростання активності національних виробників на зовнішніх ринках свідчить те, що обсяг експорту товарів та послуг України за І квартал 2011р. складав 19583,0 млн.дол. США, імпорту – 21620,1 млн.дол. Порівняно з відповідним періодом попереднього року експорт збільшився на 51%, а імпорт – на 67,3%. Від’ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу становило 2037 млн.дол. (за І квартал 2010р. також від’ємне – 29,1 млн.дол.). Зовнішньоторговельні операції товарами Україна здійснювала з партнерами із 194 країн світу, а зовнішньоторговельні операції послугами – з партнерами із 196 країн світу.
Проблема виходу підприємств на зовнішні ринки торкається багатьох суб’єктів, які або не можуть конкурувати на зовнішніх ринках, або з якихось причин, не мають відповідної можливості. Але головна проблема підприємств – це недостатність інформації про зовнішній ринок, тобто: конкуренція, товари-замінники, споживач, постачальник тощо.
Організаційними формами виходу наших компаній на транснаціональний рівень можуть бути наступні форми: створення за участі українських суб'єктів спільних підприємств (СП), ТНК, реалізація спільних проектів. Поки що, внаслідок хронічного браку коштів у вітчизняних компаній, основною формою їх виходу на зовнішні ринки є СП (засновані, насамперед, на базі кооперування) а внеском в їх статутні фонди з боку наших компаній слугують переважно основні фонди, іноді - інтелектуальна власність.
Особливості України обов'язково мають бути враховані у стратегії виходу українських компаній на загальнонаціональний рівень. В теорії доводиться, що створення ТНК має відбуватися за еволюційною моделлю поступового нарощування амбіцій компанії, тобто за моделлю EPRG (етноцентрізм - поліцентрізм - регіоналізм - глобалізм). В нас, за надмірного розвитку окремих виробництв і обмеженої ємності внутрішнього ринку, певні підприємства (як правило, великі підприємства гірничо-металургійного, хімічного та нафтопереробного комплексів) не мали іншої альтернативи, ніж орієнтація на зовнішні ринки. Створюючи “на ходу” механізми зовнішньоекономічної діяльності, вони намагалися, навіть за демпінговими цінами, збувати продукцію і отримувати кошти для відтворення виробництва.
Форсування процесу виходу на зовнішні ринки з боку українських компаній при відсутності у них досвіду зовнішньоекономічної діяльності, відповідної інфраструктури та усталених диверсифікованих схем торгівлі, призвело до того, що компанії часто-густо встановлювали стихійні й тимчасові зовнішньоторговельні зв’язки, працювали на межі беззбитковості, не фінансували системні інноваційні заходи для збереження своєї конкурентоспроможності.
У галузевому вимірі найбільшого ступеня залученості у зовнішню торгівлю сьогодні досягли вітчизняні підприємства харчової промисловості та переробки сільськогосподарських продуктів, машинобудування (автомобілебудування, авіабудування, ракетобудування, суднобудування), хімічної та нафтохімічної промисловості, металургії та оброблення металу. У географічному вимірі основними країнами-експортерами факторів виробництва в Україну є США, Сполучене Королівство, Нідерланди, Німеччина, Кіпр, Швейцарія, Росія. Серед країн-імпортерів факторів виробництва з України можна відзначити Росію, Швейцарію, Польщу, Білорусь.
Вихід вітчизняних промислових підприємств на світовий ринок може здійснюватися за двома альтернативами: продаж продукції країнам, що розвиваються, або участь у міжнародній кооперації, у тому числі з розвинутими країнами. Перший варіант є проблематичним через те, що світовий ринок вже поділено. Другий варіант полягає у тривалому співробітництві, на відміну від разової реалізації товару. Від варіанту тривалої міжнародної виробничої та науково-технологічної кооперації виграють усі учасники: у кожної з країн створюються робочі місця, кінцевий продукт стає дешевшим, країни отримують додатковий науково-технологічний імпульс, міжнародний статус таких країн покращується.
За моделлю співпраці в 1995 р. Україна та Іран підписали контракт про серійне виробництва літаків Ан-140. Україна також планує виробляти певні види військово-технічної продукції спільно з Пакистаном, Китаєм і Туреччиною. Зокрема, Україна може поділитися технологічним досвідом в галузі танкобудування, радіоелектроніки, радіолокаційної техніки, не виключена й спільна розробка нових космічних проектів.
В цілому можна визначити наступні принципи формування стратегії виходу українських компаній на зовнішні ринки:
1. забезпечення високого техніко-економічного рівня продукції;
2. географічна і галузева диверсифікація компаній;
3. залучення іноземних і створення власних комерційних ланок, здатних просувати продукцію та інтереси вітчизняних підприємств за кордоном;
4. наявність іноземних інвесторів у коопераційних проектах;
5. використання раніше напрацьованих коопераційних зв’язків;
6. постійна підтримка конкурентоздатності і ділової репутації;
7. захоплення окремих ніш у високотехнологічних сферах;
8. розміщення українських цінних паперів на зовнішніх фондових ринках;
9. адаптація національних технічних регламентів і нормативів до аналогічних міжнародних.
Розглядаючи ринок, на якому представлена досліджувана корпорація, необхідно проаналізувати основні тенденції його розвитку та зазначити особливості функціонування українських підприємств на даному ринку.
Як відомо, експорт будь-якої країни насамперед обумовлюється обсягом національного виробництва, при цьому експортний потенціал продукції та її конкурентоспроможність на різних ринках залежать від її відповідності міжнародним та європейським вимогам. Обсяги експортних постачань, крім того, залежать від політики країн-імпортерів щодо української продукції, і як наслідок, від рівня ввізного мита. Оскільки українські виробники кондитерських виробів в змозі постачати якісну, і при цьому дешеву продукцію, то це сприяло їх поширенню на зарубіжні ринки.
Проте, захисні санкції деяких держав не сприяли збільшенню обсягів реалізації українських виробників за кордоном. Прикладом цього є Росія, в якій у 2004-2005 роках було введено спеціальне мито на українську карамель, пізніше – на цукерки і тофі, що призвело не тільки до зменшення частки цієї країни в обсязі українського експорту, але й до зміни виробничої політики вітчизняних компаній та придбання виробничих потужностей на російському ринку. Така політика Росії сприяла відповідним діям українських виробників:
1. розширенню географії постачання в такі країни, як Азербайджан, Білорусія, Грузія, Казахстан, Молдова, Туркменістан;
2. збільшенню частки наявності на ринку Росії шляхом придбання фабрик.
У 2007 році тенденції зростання експортних постачань були притаманними усім сегментам ринку. До того ж спостерігалося розширення ринків збуту і зміцнення на них власних позицій. У цей час кондитерські вироби постачалися майже у 40 країн світу, охопивши усі континенти.
Велика проблема в експорті виникла в 2009 році, – вона полягала в тимчасовому закритті для українських кондитерських виробів казахського ринку – з червня до вересня 2009 року діяло мито в розмірі 28% від митної вартості на сім видів виробів: карамель, тофі, шоколадні цукерки. Казахстан був другим за обсягом експорту ринком збуту кондитерської продукції.
З попередніх прикладів видно, що велика частка експорту з економічних позицій є небезпечною для окремих підприємств тому, що експортер залежить від політики імпортерів і закордонного попиту, який іноді є дуже нестабільним.
Політика Росії щодо української продукції згодом змінилася, і в 2009 році було скасовано спеціальне мито на карамель, завдяки чому обсяги експорту в Росію зросли майже вдвічі. Незважаючи на проблеми, у цілому експорт у 2009 році продемонстрував позитивну динаміку. таким чином, в кризові часи зростання частки експорту і скорочення імпорту врятувало кондитерську галузь від суттєвого падіння виробництва.
Щороку Україна близько третини виготовленої кондитерської продукції направляє за кордон. У структурі експорту 96% припадає на країни колишнього Радянського Союзу: 57% – Росія, 12,5% – Казахстан, від 5,5% до 3% – Азербайджан, Грузія, Туркменистан, Киргизія, Білорусія, Молдова, Таджикистан, Узбекистан (країни указані у порядку зменшення частки експорту). Експорт до країн СНД має давню історію – більше 10 років. На ринки НАФТА українські кондитери почали виходити з початку 2005 року, проте й на сьогодні частка експорту у даному напрямку залишається невисокою.
Європейський же ринок для України залишається практично закритим, обсяг ринку ЄС оцінюється у 18,6 млн т кондитерських виробів, але частка українських солодощів на цьому ринку займає не більше 30 тис. т. Європейський кондитерський ринок захищений високими митними бар’єрами (50%, а в деяких країнах – навіть 200%). Українські виробники мають надію, що найближчим часом буде підписано погодження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, що дозволить реалізувати продукцію на «дорогому» ринку.
Шляхами пошуку партнерів на зовнішніх ринках є участь у семінарах, виставках тощо, через Інтернет, через іноземні представництва, торгові палати, посольства. На ринки США та Канади вихід йде також через бізнес-асоціації. Досить часто партнери самостійно шукають підприємства на українському ринку, що свідчить про привабливість української кондпродукції.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 258 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |