Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ФОРМАЛЬНІ Й НЕФОРМАЛЬНІ

Читайте также:
  1. Вступ у формальні системи
  2. Формальні грамматики і їхні властивості
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

 

Людину можна вважати то більше внутрішньо культурною, що частіше в ній проявляється «ставлення на Ви» до близьких людей.

Велике значення для кожної людини має процес пристосування до оточення, в якому доведеться працювати (від адаптації нової лю­дини в колективі залежить продуктивність її праці). На заході в компаніях, яких хвилює процес швидшого пристосування людини до нового колективу, створено спеціальну службу людських стосунків та спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації.

Культура поведінки і спілкування людини залежить від того:

— що діється у світі;

— які закони ухвалює парламент;

— як підвищуються ціни на товари й продукти харчування і т.ін. Розтривожена цими подіями людина може своє невдоволення, роздратування «виливати» на інших.

 

З ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ СПІЛКУВАННЯ

Наші пращури любили контактувати. За свідченнями Геродота (V ст. до н. с.), вони при світлі вогнища «казали казку», «баяли байку», тобто проводили час, спілкуючись. Цікавим є свідчення того, що вже в давні часи люди могли знаходити спільну мову, вирішуючи через віче важливі державні справи («Велесова книга», або «Скрижалі буття українського народу»). Такі загальноприй­няті зараз норми моралі як повага до старших, взаємодопомога, хоробрість, чесність беруть початок з тих давніх часів. Про куль­туру спілкування писали перший митрополит Київської Русі Іларіон, ритор та мислитель Кирило Туровський.

Дбав про культуру спілкування та етикет князь Володимир Мономах. У своєму «Повчанні» він радив «...мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну, дотримуватися слова Господнього... при старших мовчати, мудрих слухати, старшим ко­ритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лу­кавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших; ...поводитися благочестиво, навчити... очима управлін­ню, язику утриманню, розуму впокорюванню, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе до добрих справ...; не забувайте того доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь...; жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово...». «Правильне життя» людини, на його думку, досягається її «добрими ділами».

У XVII ст. в Україні великий вплив на людину та її культуру спілкування з іншими людьми мали центри духовної культури та духовні особи — мислителі, а також перші центри освіти та культури (Львівська братська школа та Острозька греко-слов'яно-латинська школа, Києво-Могилянська академія).

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вихователі й мислителі, які вчили учнів культурі спілкування. На їх думку, шлях до успіху в спілкуванні пролягає через пізнання себе та ін­шого, через використання етичних норм і правил, що притаманні лише гуманному суспільству.

Феофан Прокопович — учений, письменник, оратор Києво-Могилянської академії у своєму «Духовному регламенті» крити­кував «князів церкви» за їхні зловживання та порушення мораль­них основ ритуалу. Він вважав, що лише за допомогою етики, мистецтва слова й мистецтва спілкування можна впливати на людей і переконувати їх.

У книзі «Риторика» (розділ «Про почуття») підкреслював, що потрібно застосовувати етичні правила і норми поведінки в поєд­нанні з вимогами психології та риторики. Особливу увагу він звертав на такі почуття, як любов, радість, гнів, сум, страх, обу­рення в людських стосунках. Ф. Прокопович вважав, що потрібно вміти хвилювати людей (для цього треба використовувати сильні емоції, величаві способи викладу своїх почуттів); приносити на­солоду (для цього необхідно вживати красиві способи викладу думки); уміти повчати.

Ф. Прокопович йдучи за античними риторами — Аристотелем, Цицероном, дійшов висновку, що «словесне вираження (еlocutio) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і вишуканими фо­рмами речень оформити той матеріал, який ми талановито піді­брали і розважливо розмістили в певному порядку», бо без цього «слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація (лат. amplificatio — розширення), тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і, що більше, на­віть здається мертвою». Його думки про стиль зосереджені в спеціальній четвертій книзі — «Про мовностилістичне оформлення промов» і розсіяні в усій великій праці «Риторика».

Ф. Прокопович послідовно і різнобічно доскіпливо формує вчення про стилі, не забуваючи ні про достоїнства (ознаки й пе­реваги) стилю, ні про його вади.

Зазначимо, що для ораторської майстерности найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідности між стилем, предме­том (темою) і часом. Для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів. Це допоможе ораторові спілкуватися з аудиторією.

Цей принцип відповідности сформувався ще в античній куль­турі (як вияв концепції загальної та абсолютної краси).

Головними ознаками стилю мають бути правильність і яс­ність. На думку Ф. Прокоповича, промови можна складати й ви­голошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, до­тримуючися правильности й чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка зароджується в центрі народу, бо «кожна мова псується від сусідства з іншими».

Феофан Прокопович вважав, що невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти та ясности й тих ознак, які є основними для стилю. Учений вважав, що усім, хто виступає перед людьми, спілкуючись із ними, потрібно на­магатися уникати вад стилю, серед яких він виділив кілька, зокрема:

# Холодний стиль — це той, у якому немає живого смислу, дум­ка мертва, а є багатослівність, що не має душі.

# Надмірний (надутий, високопарний) — стиль, у якому нагро­маджено надміру засобів образности.

# Лженаслідувальний стиль — недоречне наслідування (подіб­на до чиєїсь промови форма, а зміст інший) або надмірне наслі­дування (до дрібниць).

# Поетичний стиль є вадою практичної, дорадчої промови, але він доречний у творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом.

# Сухий стиль, простий стиль стає вадою промови, коли свід­чить про бідність думок, змісту предмета, думок оратора, не­вміння та відсутність вишколу, проте він доречний в офіційних ділових стосунках.

# Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про ни­зьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу.

# Шкільний стиль характеризується дотриманням усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада в устах досві­дченого, майстерного оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю.

# Хлоп'ячий стиль — цс недоречне, без потреби використання привабливих засобів з метою похизуватися.

# Емоційний стиль (парентирс) як ваду сприймають тоді, коли він стосується незначних, не вартих таких емоцій тем.

Насправді ж емоціям і почуттям та способам збудження їх у слухачів Ф. Прокопович надавав великого значення. Він поділив усі емоції і почуття на ті, що пов'язані з прагненням людини до чогось, і ті, що пов'язані з уникненням чогось. До перших нале­жать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других — неприємні: не­нависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття.

Описуючи природу кожного з почуттів, наскільки дозволяла тогочасна наука про людину, Ф. Прокопович міркував, як ці по­чуття та емоції можна викликати і як можна їх стримати, пога­мувати.

Уміння жартувати — це природний дар промовця та його іронічний тип міркування. Виявляється він через мовні засоби. Отже, на них треба звернути увагу. Ф. Прокопович радить вико­ристовувати такі мовні джерела жартів:

• полісемію (використо­вувати переносні значення слів, протиставляти їх);

• паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати їх);

• етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен);

• по­рівняння (порівнювати непорівнюване);

• персоніфікацію (ожив­лювати тс, що таким не може сприйматися);

• гіперболу (значно перебільшувати);

• алюзію (робити натяки);

• вигадування (фіктив­не, але правдоподібне) тощо.

У спілкуванні люди повинні використовувати, на думку Ф. Прокоповича, слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі.

Чарівні й образні слова — це слова з переносним значен­ням, вони відсвіжують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей: світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо.

Легкі, приємні, милозвучні слова — це ті, що складаються з удалого поєднання гарних звуків, їх звучання нагадує шум во­ди, що «спливає лагідно по схилах». Вагомі слова — це ті, що виділяються і переконливо вражають. Спілкуючись, треба уникати:

а) збігу однакових голосних і приголосних на межі слів;

б) повторень одних і тих самих слів;

в) однакових відмінкових закінчень;

г) надто довгих і однотипних речень;

ґ) скупчення рівноскладових слів;

д) віршування в прозі, бо ритм прози має бути свій, не вір­шовий.

Феофан Прокопович розробив епістолярію, сам був великим майстром цього жанру. Він поділяв листи за родами і жанрами на:

# дорадчі (поради, заохочення, прохання, втішання);

# судові (звину­вачення, виправдання, захист, скарга з погрозою, позов зі звину­ваченням);

# показові (повідомлення, сповіщання, жартівливі і до­тепні листи).

Він рекомендував писати короткий вступ до листа, чіткий виклад і висновки. Стиль листа, на його думку, має бути не ораторський, а історичний, отже, спокійний, розсудливий.

Ф. Прокопович описав усі види судових, дорадчих, похваль­них промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямову­валися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм їх оцінки була ефективність.

Багато ідей і конкретних розробок Ф. Прокоповича безіменно втілилися наступними вченими, але чимало з них ще чекають своїх дослідників і послідовників великого ритора України.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА — філософ і поет читав курс «християн­ської доброчинности» (християнський етикет). Ритуальні норми та правила, на його переконання, приносять користь суспільству та людині тоді, коли вони спираються на доброчесність. Спілку­ючись з іншими, кожна людина зможе реалізувати свої природні обдарування в новому суспільстві, яке можна побудувати лише за допомогою освіти й самопізнання, культури.

За свідченнями Георгія Кониського (книга «Історія Русів»), Богдан Хмельницький свято оберігав моральні цінності: права, культуру і народні звичаї. Цс було для гетьмана святим.

Етикет існував у школі за часів М. Драгоманова. У своїх спо­гадах «Два учителі» він описує правила поведінки та спілкування учнів між собою та з учителем. Особливою повагою користува­лися вчителі, які гуманно ставилися до учнів, сприяли розвиткові їх інтелекту та культури.

Спілкування як феномен фундаментально не досліджувалося аж до початку XX століття, вивчалися окремі складові цього фе­номену.

Роль спілкування досліджено Д. Карнегі, який розробив практичні поради про те, як поліпшувати спілкування та завойо­вувати собі друзів. Ці поради і сьогодні допомагають діловим людям налагодити стосунки з іншими комуні кантами. Але вони, на думку багатьох учених не розкривають етичної та психологі­чної структури спілкування, призводять до маніпулювання лю­дьми, а це суперечить вимогам гуманістичної етики та психології.

Е. Шостром вважає, що насправді на високому рівні культури спілкуються актуалізатори — люди, які мають гуманні мотиви спілкування й ставляться до партнерів як до рівних собі.

У 20—30-ті роки XX століття учені підкреслювали, що мора­льні цінності та норми спілкування формуються під впливом ви­щих, зокрема релігійних, цінностей або відповідають традиціям, звичаям і ритуалам свого суспільства.

У цей час школа «людських відносин», створена на Заході, ак­тивно вивчала людські стосунки, поведінку людини в тій чи ін­шій ситуації.

Широко розробляються проблеми спілкування: відносини лю­дини з іншими людьми, загальнолюдське начало в моралі, добро, честь, обов'язок, провина, сором тощо — якості, притаманні всім людям; людина як абсолютна цінність, психологічні аспекти спі­лкування, проблеми сім'ї, запобігання конфліктам і розв'язання їх, проведення переговорів і поліпшення міжособистісних взає­мин, спілкування у взаємозв'язку з різними видами діяльности, ділове спілкування. Усі дослідження спрямовані на те, щоб дося­гти ефективности в професійній діяльності.

80-ті роки XX століття ознаменовані тим, що багато зарубіж­них теоретиків свої дослідження присвятили культурі спілкуван­ня — важливій складовій у боротьбі за успіх у бізнесі. Лі Якокка у праці «Кар'єра менеджера» зазначає, що спілкування — це найкращий спосіб спрямувати енергію людей на досягнення по­ставленої мети.

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років науковці вивчали зміни поведінки людей залежно від ситуацій, аналізували верба­льні і невербальні засоби спілкування, як цілеспрямований вплив розглядали прикладні аспекти спілкування.

Як комплексний феномен вивчають культуру спілкування за­раз. Актуальними для науковців є проблеми засобів комунікації, особливості контакту, комунікативні дії, технології взаємодії в конфліктних ситуаціях і під час переговорів, комунікативні тех­нології в діяльності іміджмейкерів, кризисників, прес-секретарів, рекламістів, спеціалістів (Г. Почепцов), проблеми комунікатив­ної етики (нім. філософ К.- О. Апель).

Останніми роками дослідження проблеми культури спілку­вання набуває принципово нових ознак. Вивчення цих феноменів стає системним.

В Україні за останні десятиріччя XX століття проведено до­слідження різних аспектів спілкування, зокрема:

— спілкування як система (теоретичні дослідження спілку­вання і практичне навчання формам і методам підвищення рівня культури спілкування);

— етичні і психологічні компоненти спілкування, їх вплив на розвиток психіки й формування особистості;

— труднощі, що заважають людям розуміти одне одного, дія­ти спільно;

— вплив прийнятих у суспільстві моральних норм і правил на спілкування та поведінку людей;

— засоби спілкування;

— способи впливу людей як під час спільної діяльности, так і в міжособистісних взаєминах;

— особливості монологічного й діалогічного спілкування;

— проблеми ділового спілкування в Україні (середина 70-х років);

— культура спілкування (80-ті роки);

Кожна людина повинна прагнути, самоудосконалюючись, підвищувати свою культуру, культурно спілкуватися з іншими людьми. Цим самим вона примножуватиме здобуте багатьма по­коліннями наших пращурів.

 

 

1.3. СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ

 

Спілкування є однією з центральних проблем, через призму І якої визначають питання сприймання й розуміння людьми V-/ одне одного, лідерство і керівництво, згуртованість і конф­ліктність, міжособистісні взаємини та ін. Із розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція з керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію. Менеджер, керівник витрачає на спілку­вання 50—90% робочого часу, щоб реалізувати свою роль у між-особистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі при­йняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю.

Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, узагальнен­нями, думками, почуттями. Тому спілкування — це:

— комунікація, приймання і передавання інформації;

— взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

— сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.

Спілкування — це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, в основі якої лежить пізнання один одного і обмін певними ре­зультатами психічної діяльності (інформацією, думками, почут­тями, оцінками і т.д.).

Порозуміння — взаємодія двох або більше людей, що спря­мована на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагоджен­ня взаємин і досягнення загального позитивного результату.

Спілкування, або ж комунікативна взаємодія людей, відбуваєть­ся переважно у вербальній (словесній)формі — у процесі мовного обміну інформацією. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і змістом спрямоване на іншу людину, включене в комуні­кативний процес, є фактом комунікації. Вербальна комунікація мо­же бути спрямована на окрему людину, певну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалогі­чний характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі взаємин мовлення виконує також інформативну функцію. Виділяють інформацію інструментальну, що стосуєть­ся безпосередньо засобів розв'язання певного завдання, та екс­пресивну, що торкається оцінок, самооцінок, емоційних зв'язків між членами групи (тобто цей вид інформації має соціально-емоційний характер). Інструментальна інформація більше пов'язана з регуляцією власне діяльности. За допомогою експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи. Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежу­вання.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію людини. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, по­ліпшує ефективність групової діяльности. Без застосування кому­нікативних категорій схвалення та несхвалення неможлива ніяка координація спільної діяльности.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та слухання. Уміння промовляти досліджує спеціа­льна наука — риторика. Викладається спеціальна дисципліна — ораторське мистецтво.

У сучасній літературі з питань спілкування велика увага при­діляється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми, насамперед, зайняті власним мовленням.

Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла, то це ще не означає, що вона слухає. Слухання — активний процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюю­чи чи аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особли­во це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.

У діалозі людину частіше цікавить те, чи зрозумів її інший, ніж те, чи зрозуміла вона його. Це деформує процес спілкування. Найкра­щий метод уникнути цього — нерефлексивне слухання умовно-пасивне слухання (слухати і не втручатися в мовлення співрозмовни­ка, але залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можна виявляти підтримку, схвалення, розуміння за допомогою мінімальних реплік типу «так», «розумію», «це цікаво», що допомагають продов­жити бесіду). Такі нейтральні слова знімають напруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситу­аціях:

♦ коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь по­дії. Психотерапевти застосовують цей метод на початку бесіди. Доцільно використовувати його у співбесіді під час зарахування на роботу, коли потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів;

♦ у напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обгово­рити наболілі питання, коли він відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему;

♦ коли співрозмовникові важко викладати свої проблеми;

♦ коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу посаду.

 

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли:

• у співрозмовника немає бажання вести розмову;

• коли наше бажання слухати й зрозуміти сприймається як згода, співучасть;

• коли цей метод суперечить інтересам співрозмовника й за­важає йому самовиразитися.

Інший метод — рефлексивне слухання. Він полягає в налаго­дженні зворотного зв'язку із співрозмовником, для того щоб прокон­тролювати точність сприймання інформації. Іноді цей метод нази­вають активним слуханням, оскільки він передбачає активніше ви­користовувати вербальну комунікацію для підтвердження розумін­ня інформації. Метод рефлексивного слухання допомагає з'ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкуван­ня у зв'язку з обмеженнями й труднощами, що виникають у про­цесі спілкування. Які це труднощі?

Йдеться, насамперед, про багатозначність більшости слів. Іноді важко з'ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотнього результату. Іноді люди починають розмову не безпосередньо з про­блеми, а зі вступу, з якого важко встановити конкретні наміри. Що менше людина впевнена в собі, то важче їй розкрити головне. Усе це свідчить про потребу в умінні слухати рефлексивно, тобто з'ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяють чотири види рефлек­сивних відповідей, які використовуються під час бесіди: з'ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З'ясування — це звернення до співрозмовника за уточнен­нями. Воно проводиться за допомогою відкритих і закритих за­питань.

Закриті запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні».

Відкриті змушують дати розгорнуту або уточнюючу відпо­відь. Доцільніше користуватися переважно відкритими запитан­нями, тому що закриті переключають співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування — власне формулювання почутої інфор­мації, особливо коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого підсилює адекватність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, але у випадках, коли спів­розмовник побоюється негативної оцінки, він може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування можна застосовувати під час тривалих бесід. Йо­го функція — підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст.

 

1.4. ТЕХНІКА СПІЛКУВАННЯ

 

СПІЛКУВАННЯ у своєму вербальному та невербальному виявах — явище загальнолюдське. Водночас йому завжди притаманні етнічні особливості, національна своєрідність. Це спричинено специфікою природно-кліматичних умов, способами господарювання, контактами з іншими народами, впливом релі­гії, рівнем культурно-цивілізаційного розвитку, а також «душею» народу, його вдачею, темпераментом, ментальністю, національ­ним характером.

Суспільство, як і окрема людина, здатне змінюватися, вдоско­налюватися. Але результативність цього процесу залежить від внеску конкретних членів суспільства. Тому ті мовці, котрі хо­чуть мати успіх у спілкуванні, повинні відчувати потребу кому­нікативного самовдосконалення. Для цього необхідно контролю­вати свою комунікативну поведінку, моделювати її для передбачуваних ситуацій, аналізувати реакції комунікативних партнерів і свої власні враження, обмірковувати свої досягнення й помилки, постійно «взаємодіяти із самим собою».

Американські дослідники людських взаємин Л. Зунін та Н. Зунін вважають, що для того, щоб склалося враження про лю­дину, достатньо чотири хвилини поспілкуватися з нею. Інші до­слідники вважають, що для цього необхідно лише 120 секунд. Отже, від рівня нашого володіння технікою спілкування залежить думка оточуючих про нас!

Вербальне спілкування розгортається в конкретних обстави­нах, що мають назву комунікативної, або мовленнєвої ситуації. Параметри ситуації визначаються її складовими: ХТО — КОМУ — ЩО — ПРО ЩО — ДЛЯ ЧОГО — ДЕ — КОЛИ.

ХТО й КОМУ — це учасники комунікативного акту, комуніканти. ХТО — той, хто говорить (пише), — у науковій літературі має різні термінологічні позначення: «адресант», «відправник», «емісар», «надавач». КОМУ — той, до кого говорять (пишуть). У науковій літературі можемо зустріти терміни: «адресат», «отри­мувач», «реципієнт», «перцепієнт», «сприймач». Для комунікативної ситуації суттєвим є присутність третьої особи, яка може і не брати участи в комунікативному акті, але впливати на його хід, застосовуючи елементи невербального спілкування.

ЩО — це те, що сказано (написано), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука до цілої доповіди чи роману-епопеї.

ПРО ЩО — це змістова сторона тексту.

ЧОМУ— це причина мовлення, його каузальна обумовле­ність, мотивація ДЛЯ ЧОГО — це цільова зумовленість мов­лення.

Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівно­ваги адресата чи просто згаяти час — він організовує своє мовлення, добирає відповідні виражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікатив­ній поведінці.

Учасники комунікативного акту поводяться по-різному, зале­жно від характеру комунікативної ситуації та її складових. Оби­рається різна стратегія і тактика спілкування, використовуються різні мовні й позамовні засоби вираження.

У комунікативній поведінці отримують своє вираження соціа­льні та індивідуальні особливості комуніканта: вік, стать, стано­вище в суспільстві, виховання, ерудиція, тип характеру та ін. Для прикладу візьмемо статеві відмінності комунікантів: жінки здебі­льшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контро­люють і спрямовують її, виявляючи свою зацікавленість або ж бажаючи змінити тему (промовисто мовчать). За спостереження­ми дослідників, жінки вдвічі частіше вживають умовну форму, у 5 разів — обмежувальні слова.

Статистично доведено, що жінки балакучіші за чоловіків. Так, за день у середньому українець ви­мовляє 11 500, українка — 26 200 слів. За сімдесят років життя пересічний француз проводить із телефонною слухавкою в руці один рік життя, а француженка — 3 роки.

Комуніканти відрізняються постійними ознаками, які визначають їх комунікативний статус (стать, вік, соціальне ста­новище, рівність, характер освіти, національність, віросповідан­ня, місце праці) та змінними ознаками, які ще називають ситуа­тивними (тобто це та роль, яку грає мовець у момент комунікативного акту). Кожній людині доводиться грати впро­довж одного дня декілька ролей: студент, чиясь дитина, господар в домі на даний момент чи господиня на кухні за відсутності ма­тері, чемна (-ний) внучка (внук) тощо. У кожній із цих ситуацій людина обирає не тільки свою модель поведінки, а й свій стиль і манеру спілкування. Комунікативні статуси і ролі бувають симе­тричними (наприклад: студент — студент), а також несиметрич­ними (студент — викладач, пацієнт — лікар).

Комунікативна поведінка мовців також залежить від їхніх ін­дивідуально-психологічних та соціально-психологічних особли­востей. У різних аспектах цієї поведінки проявляє себе темпера­мент: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний чи якась їх комбінація: інтровертність — зосередженість на своїх думках, почуттях, переживаннях, «життя в собі», й екстравертність — орієнтованість па зовнішній світ та інших людей.

Щоби вступити в процес комунікації, адресантові часом дово­диться привернути до себе увагу потрібної йому особи (чи осіб), яка зайнята своїми справами. Для цього спочатку необхідно звернутися зі словами вибачення, і коли потенційний співроз­мовник виявить потенційні знаки уваги (поглядом, мімікою, ре­плікою, позою тощо), тоді можна буде продовжити розмо­ву. Подальше розгортання розмови для адресанта має сенс лише після реплік адресата, який цим самим покаже свою зацікавле­ність у розмові. Якщо ж таких реплік адресант не почує, або почує заперечні репліки, або ті, які засвідчують незацікавле­ність у розмові адресата, то в такому разі необхідно попросити вибачення і відійти, не демонструючи ні словом, ні невербаль-ними засобами свого розчарування чи гостріших негативних емоцій.

Важливим елементом техніки спілкування є міжособистий простір — відстань, яка відділяє співрозмовників. Відомий ан­трополог Є. Холл першим звернув увагу на просторові потреби людини. На початку 60-х років він увів спеціальний термін для цього напряму досліджень — проксеміка. З'ясувалося, що кожна людина прагне мати свою територію, певний повітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони залежать від деяких факто­рів, насамперед від соціокультурних відмінностей людей. Що більше співрозмовники зацікавлені один в одному, то менша відстань між ними в процесі комунікації.

Однак існує межа допу­стимої відстані між співрозмовниками, порушувати яку вважа­ється неетично. Вона залежить від виду взаємодії. Розрізняють чотири види відстаней між комунікантами:

# інтимна відстань — до 0,5 м, точніше — 15——46 см. Трап­ляється в спорті, де відбувається зіткнення тіл спортсменів. Крім суб'єкта, в цій зоні розміщуються найближчі йому люди, які ма­ють з ним тісний емоційний контакт;

# міжособиста відстань — 0,5—1,2 м. Буває при розмові друзів із зіткненням або без зіткнення один з одним, на прийо­мах, вечерях, ділових зустрічах;

# соціальна відстань — 1,2—3,7 м. Має місце при неформа­льних соціальних і ділових стосунках, причому верхня межа бі­льше належить формальним стосункам. Цю відстань намагаються зберегти малознайомі комуніканти;

# публічна відстань — 3,7 м і більше. На цій відстані можуть обмінятися кількома словами або взагалі утриматися від розмови, скориставшись иевербальними засобами спілкування.

Ці правила варіюються залежно від віку, стати та рівня культу­ри співрозмовників. Наприклад, діти й люди похилого віку три­маються ближче до співрозмовника, тоді як підлітки, молоді лю­ди та люди середнього віку надають перевагу віддаленішому положенню. Як правило, жінки стоять або сидять ближче до співрозмовника (незалежно від його стати), ніж чоловіки.

Особисті властивості також визначаються відстанню між співромовниками: урівноважена людина із почуттям власної гід­ности підходить до співрозмовника ближче, тоді як неспокійні, знервовані люди тримаються від співрозмовника якнайдалі.

Суспільне становище також впливає на відстань між людьми. Ми взагалі тримаємося на великій відстані від тих, чиє станови­ще вище від нашого, тоді коли люди однакового становища три­маються на відносно близькій відстані.

Традиції — також важливий фактор, який впливає на відстань між комунікаторами. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебувають ближче один від одного. Якщо вони проживають на відносно ма­лозаселеній території, то розміщуються на певній відстані під час комунікації. Мешканці країн Латинської Америки і Середземно­мор'я схильні підходити до співрозмовника ближче, ніж мешка­нці країн Північної Європи.

На відстань між співрозмовниками може вплинути і стіл. Стіл, як правило, асоціюється з високим положенням і владою, тому коли слухач сідає збоку від столу, то стосунки приймають вигляд рольового спілкування. З тієї причини деякі адміністратори і ке­рівники надають перевагу проведенню особистих розмов, сидячи не за своїм столом, а поруч зі співрозмовником — на стільцях, розташованих під кутом.

 

1. 5. МОДЕЛІ ТА СТИЛІ СПІЛКУВАННЯ

 

ДЛЯ характеристики системи дій, що їх виконують суб'єкти спілкування, використовують і таке поняття як модель.

Учені виділяють такі типи особистостей (залежно від того, як вони ставляться до моральних цінностей, а отже, до спілку­вання та його культури):

1. Споживацький тип. Людина цього типу намагається утвер­дити себе серед інших. З усього хоче мати користь. Прагне до щастя, яке в її розумінні — найбільша цінність. Індивідуалістка, спочатку має бути добре їй, а потім іншим. Довіряє лише собі.

2. Конформістський тип. Людина цього типу має колективі­стський характер. Намагається бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко. Біля себе не терпить людей, схожих на неї. Лю­дина цього типу може порушувати правила, але не загальноприй­няті норми.

3. Аристократичний тип. Це яскраві особистості з почуттям власної гідности. Люди цього типу обожнюють створений ними власний світ. Часто вони діють, не думаючи про наслідки. Дба­ють лише про себе, зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з такими людьми нелегко.

4. Героїчний тип. Люди цього типу завжди з чимось борються. У спілкуванні вони активні й наступальні, не сприймають світу та інших людей такими, якими вони є, намагаються їх змінити. «Герої» — це люди соціально орієнтовані, у них розвинене по­чуття обов'язку, справедливости, але вони не характеризуються терпимістю до інших.

5. Релігійний тип. До цього типу належать люди, для яких го­ловна цінність — сенс життя, а джерело моралі не в людині й су­спільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і спілкування з інши­ми є любов до ближнього і почуття єдности з людьми та світом.

Потрібно навчитися розпізнавати моральний тип людини, з якою доведеться спілкуватися. Це допоможе зорієнтуватися і ви­брати відповідну лінію поведінки для досягнення успіху.

Прогресивний американський психолог, фундатор сімейного консультування В. Сатир виокремлює чотири типи особистостей:

1) запобігливий (догідливий, запопадливий);

2) звинувачувальний (інкримінуючий);

3) врівноважений (стриманий);

4) віддалений (відсторонений);

 

Запобігливий тип. Така людина в розмові прагне догодити ін­шим, часто вибачається, не вступає в суперечки. Вона говорить так, ніби нічого не може зробити сама, не діставши схвалення інших, погоджується з будь-якою критикою на свою адресу, вдячна вже за те, що з нею розмовляють. Цей тип ще має назву миролюбця.

Звинувачувальний тип. Така людина постійно шукає і знахо­дить тих, хто винен. Вона — диктатор, господар ситуації, нерідко поводиться зухвало, говорить різко та жорстко, перебиває інших, не даючи людям договорити до кінця. Людина цього типу прагне в такий спосіб завоювати авторитет, владу над іншими. У глибині свідомості вона знає, що без інших нічого не варта, і тому радіє, якщо люди їй підкоряються, відчуваючи себе винними. Сам же звинувачувальний тип при цьому дістає задоволення.

Врівноважений тип — це дуже коректна, надто спокійна лю­дина, яка розраховує все наперед, має монотонний голос, вибу­довує довгі фрази.

Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно й невлучно.

Серед особливостей спілкування традиційно виокремлю­ють не лише певні способи впливу на людей, а й стилі як ін­тегровані характеристики. Під стилем розуміють, звичайно, систему прийомів діяльності, поведінки людей. Найхарактер­ніше стиль проявляється в діловому та професійному спілку­ванні, у взаємовідносинах між керівником та підлеглими, у лі­дерстві.

Розрізняють три стилі лідерства:

1) авторитарний;

2) демократичний;

3) ліберальний.

Вони характеризують не лише спілкування, а й манеру пове­дінки лідера щодо інших, тип його влади, ставлення до роботи та інших. Відповідно до зазначених стилів лідерства можна описати і стилі спілкування.

Так, при авторитарному стилі лідер віддає накази, дає вказі­вки, інструкції. Він не любить, коли інші проявляють ініціативу, не хоче, щоб з ним дискутували, обговорювали прийняті ним рішення.

Демократичний стиль, навпаки, передбачає, що активність учасників спілкування та їхня ініціатива підтримуються, завдан­ня та способи їхнього виконання обговорюються. Якщо для пер­шого стилю спілкування характерним є виокремлення свого «Я», то для другого типовим займенником є «Ми».

При ліберальному стилі спілкування проблеми обговорю­ються формально, керівник може і не бути лідером. Він піддаєть­ся різним впливам, не виявляє ініціативи у суспільній діяльності.

Спрямованість у стилі ділового спілкування може бути різ­ною — на іншого або на себе. Якщо людина потребує іншого, або заклопотана собою, то кажуть, що у неї піддатливий стиль. Якщо співрозмовник прагне досягти успіху в спілку­ванні та діяльності, контролюючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо людина зберігає емоційну дистанцію, неза­лежність у спілкуванні, її стиль вважають відчуженим. Крім того, розрізняють такі стилі:

• альтруїстичний (допомога іншим);

• маніпулятивний (досягнення власної мети);

• місіонер­ський (обережний вплив).

Особливості взаємин і характер взаємодії у процесі навчання та виховання певною мірою визначили стилі педагогічного спіл­кування: спільної творчої діяльности; дружньої прихильности;

# спілкування-дистанція;

# спілкування-залякування;

# спілкування-загравання.

Вивчення стилів спілкування, як і стилів діяльности загалом за останні 11—15 років, стало важливим напрямом пошуку шляхів оптимізації діяльности людей та їхніх взаємин. Один з таких шля­хів — цілісне вивчення процесуальних характеристик спілкуван­ня, його культури.

 

 

1.6. СПІЛКУВАННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

 

СПІЛКУВАННЯ тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування є формою спільної діяльности. У ній формуються не тільки суб'єкт — об'єктні (людина — предмет діяль­ности), а й суб'єкт — суб'єктні відносини (людина — людина). Суть спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльности.

Спілкування може розглядатись як сторона, умова діяльности або як окремий її вид. Але зв'язок між ними полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організовується. Розбудова плану спільної діяльности вимагає від кожної людини розуміння мети діяльности, засобів реалізації, розподілу функцій для її дося­гнення. Специфіка спілкування в процесі дій полягає в створенні можливости організації та координації діяльности окремих її уча­сників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльности, розви­ваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

У спілкуванні реалізується система ставлення людини до ін­ших. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передачі суспільного досвіду.

Специфіка спілкування визначається тим, що в його процесі суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбу­вається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями тощо. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляю­чи свої індивідуальні особливості.

Результатом спілкування є налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки цьому здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у про­цесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.

Цей процес координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з пер­винних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (по­треба в емоційному контакті) до складніших (співробітництво, інтимно-особисте спілкування тощо).

 

1. 7. ЕТИЧНА СТОРОНА СПІЛКУВАННЯ

 

ЕТИКА звернена до складного світу людини, її родової суспіль­ної сутности, яка реалізується в моральній діяльності конкре­тних особистостей.

Етика — це наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в розвитку людини. Вона вивчає особливу сферу люд­ської діяльности, її закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, структурі моральної свідомости.

Розглядаючи моральність у практичному значенні, яка вира­жається у спілкуванні, здатності людини співвідносити себе з ін­шими людьми, що покладається в основу аналізу поняття ганеб­ного або гідного людини.

Прояви моральности в діяльності конкретних індивідів визна­чаються як доброчесність, порядність, відповідальність тощо.

Важливим елементом загальнолюдського в моралі є моральна культура спілкування — це «культура, що пов'язана з утвер­дженням у суспільстві гуманістичних справедливих взаємин між людьми. Це здатність людини до вибору в спілкуванні необхід­них форм і засобів, що сприйняті й трансформовані людиною в процесі виховання і самовдосконалення. Це культура, що активі­зує прагнення людини до особистісного самовираження, до само­ствердження людської гідности. Це культура, що спонукає до мо­ральної творчости під час спілкування». Під моральним спілку­ванням мають на увазі стійкі зв'язки між людьми, а також потре­бу в морально-психологічному взаєморозумінні, навіть у вирі­шенні ділових проблем.

Рівень культури може, з одного боку, сприяти повноцінному спілкуванню, або, з іншого — породжувати почуття відчуженос­ти, самотности, непорозуміння, якщо рівень культури спілкування є низьким.

Моральна культура спілкування є складовою культури спілку­вання загалом. Останнім часом виокремлюють такі рівні мораль­ної культури:

ритуальний (спілкування людей у буденному житті з дотри­манням загальноприйнятих правил етикету);

маніпулятивний (спілкування людей з метою досягнення своїх цілей, часто за рахунок інших);

гуманістичний (спілкування з повагою один до одного з прагненням вирішити проблеми і врахувати інтереси кожного) .

Спілкування є однією з найфундаментальніших, найвищих соціальних потреб людини. Воно має практичне значення, ефек­тивність і результативність якого залежить від багатьох факторів, властивих людям, учасникам процесу спілкування.

Для моральної культури спілкування властиве прагнення до взаєморозуміння, відвертости, симпатії, довіри, вміння говорити та вміння слухати. Не випадково в деяких соціальних сферах людської діяльности протягом століть відшліфовуються такі по­няття, як: моральні цінності, моральні норми та принципи, гума­ністичні комунікативні установки у спілкуванні, професійна (службова) етика, моральні вимоги до представників професій, які найбільше включені у сферу людських відносин.

До моральних цінностей відносять об'єкти, явища та їхні властивості, а також абстрактні ідеї, що втілюють у собі узагаль­нені ідеали. Це своєрідний еталон. У духовному відношенні цін­ності творять або відроджують людину з усіма її потребами. Обираючи певні моральні цінності, людина підтверджує свідоме ставлення до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, ці­лісність моральної свідомости загалом.

Моральні цінності добра, морального обов'язку, відповідаль­ности, справедливости, чести й гідности людини, совісти особливо впливають на поведінку людей, їх взаємини з іншими, на харак­тер і культуру спілкування.

У житті людей моральні цінності регламентуються моральни­ми нормами і принципами.

Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспі­льстві на певному етапі його розвитку, є взірцем поведінки та обов'язкові для виконання.

Люди у своїй поведінці та спілкуванні дотримуються різних моральних норм та правил. Розумна людина весь час намагається контролювати свої дії, вчинки. Нерозумна, на думку Конфуція, робить три помилки: говорить, коли не час говорити; не гово­рить, коли настав час говорити; і говорить, не помічаючи міміки.

Нині людина звертається або до моральних норм, прийнятих суспільством, або до особистих моральних норм і принципів.

Моральними цінностями визначаються особливості комуніка­тивних установок на взаємодію та спілкування між людьми. Як­що людина сприймає гуманність як цінність, то її комунікативні Установки будуть гуманістичними. Така людина буде у взаєми­нах з іншими доброю, чесною, порядною, справедливою, буде з повагою ставитися до інших.

Щоб реалізувати свої здібності, потрібно бути в єдності зі світом і водночас у злагоді із собою. Якщо цього не вдається досягнути, то перед людиною постають моральнв проблеми, а неможливість їх розв'язання часто призводить до неврозу. Щоб цих про­блем не виникало, зокрема під час спілкування, слід дотриму­ватись основних принципів етики:

не роби іншому того, чого б ти не хотів, щоб він робив тобі;

що ти робиш іншим, те робиш і собі.

Тобто в діловому спілкуванні не можна, маніпулюючи іншим, досягати вигоди лише для себе, особливо за допомогою хитрощів, махінацій, нечесної гри. Це золоте правило моральности, яким і слід керуватися для того, щоб забезпечити такий рівень культури спіл­кування, що допомагає виявити та розкрити найкращі сторони осо­бистости. Водночас це процес виховання і самовиховання, в якому люди впливають одне на одного. Саме у спілкуванні якнайкраще виявляються моральні якості людини, відповідність її поведінки за­гальноприйнятим моральним нормам та принципам.

 

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ!

 

Моральні цінності є однією з форм прояву моральних і відносин у суспільстві. Вони становлять основу комуніка­тивних установок, які є складовою культури спілкування.

Моральні норми і принципи — це певні вимоги та забо­рони, які регулюють діяльність, поведінку людей, їх взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, які встановлюються людьми в тому чи іншому суспільстві на певному етапі його розвитку, є певним взірцем по­ведінки та обов'язкові для виконання:

Не роби іншому того, чого б ти не хотів, щоб він робив тобі.

Що ти робиш іншим, те робиш і собі.

У спілкуванні якнайкраще виявляються моральні якості лю­дини, відповідність її поведінки загальноприйнятим моральним нормам та принципам.

Виконуючи професійні обов'язки, людина виявляє свої ділові та моральні риси характеру, впливає через них на інших, йдучи до постав­леної мети. При цьому виявляє свою професійну культуру.Це поняття означає відповідність поведінки, говоріння, слухання, мовлення в професійній діяльності загальноприйнятим мораль­ним нормам і принципам, а також вимогам, що ставляться до професії. Представникам таких професій, як лікар, вчитель, суддя, священнослужитель, необхідно знати, як діяти відповідно до моральних принципів, бо об'єктом їхньої діяльности є людина. З цими професіями пов'язане поняття професійної моралі. А такі професії, як менеджер, маркетолог, з'явилися не так давно, але успішність їх діяльности теж цілком залежить від того, чи будуть вони дотримуватися моральних норм та принципів.

Професійна мораль — це те, що конкретизує загальнолюдські моральні цінності (норми, принципи, поняття) в конкретних профе­сіях. Особливості професійної моралі вивчає професійна етика.

Професійною етикою називають кодекси поведінки, що за­безпечують моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають з їхньої професійної діяльності.

Незважаючи на всезагальний характер моральних вимог, іс­нують ще й специфічні норми поведінки для конкретних видів професійної діяльности (професійна етика лікаря, юриста тощо).

Широкомасштабна економічна діяльність не може успішно здійснюватися при відсутності деяких загальних етичних норм. Тобто повинна існувати загальноприйнята «угода» відносно того, яка поведінка є допустимою, а яка — ні.

Деякі з цих загальних норм записані у вигляді законів і норма­тивів. Інші ж явно не записані, проте повинні чітко усвідомлюва­тися та виконуватися громадянами суспільства. Сукупність цих формальних і неформальних норм, їх виконання, ставлення до них включаються в поняття професійної етики. Поведінка, яка не відповідає встановленим стандартам, вважається неетичною.

До поняття професійна етика відносять моральні обов'язки, в яких відбивається ставлення представника певної професії до об'єкта праці, до колег за професією, до партнерів, до суспіль­ства загалом. Це насамперед усвідомлення своєї моральної відповідальности й готовність виконувати свій професійний обов'язок.

Центральним поняттям професійної моралі є поняття профе­сійного обов'язку, яке поєднується з поняттям відповідальности. Проаналізувати результати своєї праці з позицій загальнолюдсь­ких моральних цінностей спеціалістові допомагає професійна со­вість. Вона пересікається з таким поняттями, як професійна честь, професійна гідність, професійна справедливість.

Від професійного такту залежать взаємини з іншими людьми, вирі­шення з ними під час спілкування ділових проблем. Ділова етика регулює відносини бізнесмена з партнерами, керівника організації з підлеглими. Нажаль, серед тих, хто сьогодні займається біз­несом, є люди, дії яких вступають у суперечність з чинним зако­нодавством і моральними цінностями.

Т. К. Чмут, Г. Л. Чайка зазначають, що за останні десятиріччя моральні цінності у професійній діяльності змінилися. Якщо ра­ніше понад усе ставили суспільні інтереси, то сьогодні — індиві­дуальні. Бізнесмени прагнуть власного самозбагачення, досяг­нення успіху за рахунок інших. Професійна ж діяльність, заува­жують дослідники, має бути спрямована на досягнення двох ці­лей: індивідуального й суспільного благ, які перебувають у взає­модії. Справжній професіонал лише так мусить діяти: розвивати свою справу, а це сприятиме розвитку суспільства. Професійний талант фахівця має бути гідно оціненим заробітною платнею. Та­ка людина має користуватися повагою, відчувати, що її цінують.

Лише в таких умовах вона відчуватиме задоволення життям. І, навпаки, незадоволеність професійною діяльністю може призвес­ти до душевного розладу. Нині багато компаній, фірм, організа­цій працюють над створенням у колективах морально-психо­логічного клімату, який сприяв би професійному зростанню пра­цівників, установленню довірчих відносин у спілкуванні між ко­легами, з партнерами та клієнтами.

Нинішнім вітчизняним підприємцям необхідно робити свій бі­знес у суспільстві, де бізнесова активність є новим явищем і не має чітких стандартів. Закони часто суперечать один одному і на­віть забороняють деякі види діяльности, які вважаються законни­ми та етичними у більшості країн. Деякі сучасні неписані норми, поняття про добре чи погане поки що значною мірою відповіда­ють стандартам авторитарного минулого, які без змін збереглися й понині, та не завжди є позитивними чи моральними.

Процес формування підприємницької етики, менеджерської етики, етики керівника триває. Йде відбір того раціонального, що було в радянські часи, та відродження кращих традицій дорево­люційного підприємства.

Як раніше укладалися договори? Домовилися купці, дали сло­во і «вдарили по руках», не використовуючи зайвих документів. То був неписаний закон: не дотримав слова, обдурив кого-небудь — тобі не місце в купецькій гільдії.

У наші ж часи нерідко після вечірнього урочистого підписання договору вже вранці партнер факсом передає повідомлення про не­обхідність перегляду деяких пунктів чи розділів цього документа.

Ринкова економіка в Україні вже набрала силу, встановилися зв'язки із зарубіжними партнерами. Тому наше суспільство по­требує підприємців, керівників, менеджерів, які не тільки воло­діють відповідними здібностями, умінням, знаннями, а є мораль­но здоровими.

Існує чимало важливих чинників, що стимулюють формування етичної поведінки. Перший — економічний. Етика високого рів­ня — це запорука успішного бізнесу, наприклад, коли покупці та продавці прагнуть чесних (етичних) ділових стосунків. Якщо ж ви продаєте товар навіть за найнижчою ціною, але не постачаєте його вчасно, чи якість ваших товарів незадовільна, то ви можете втратити потенційний прибуток.

Другий — законослухняність. Необхідно не тільки поважати за­кон, а й виконувати його. Неетичні, протиправні дії можуть призве­сти до того, що хтось постраждає чи економічно (збитки), чи юри­дично. Ці збитки можуть перевищити одержаний прибуток.

Третій — виховання. Духовне виховання, що закладається в особистість як основні християнські цінності, є основою майбут­ньої етичної ділової поведінки, її основною рушійною силою. Тому що внутрішні переконання, внутрішні «закони», моральні норми мо­тивують і визначають зовнішню поведінку, вчинки, дії людини.

Саме морально-духовне виховання формує в особистості такі риси характеру, як відповідальність за свої вчинки і слова, до­тримання свого слова, акуратність і пунктуальність, коректність, повага до іншої людини, дотримання законности тощо.

Сучасний рівень професійного етикету в Україні формується з орієнтацією на європейські стандарти та з урахуванням націона­льного історичного досвіду та культури.

ФОРМАЛЬНІ Й НЕФОРМАЛЬНІ

ВЗАЄМИНИ З КОЛЕГАМИ,

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.054 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав