Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Політична думка Стародавнього Сходу.

Перші соціально-політичні погляди мали релігійно-міфологічний характер і лише XI - VIII ст. до н. є. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу, зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія) та ін.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція, викладене в укладеній його учнями книзі "Бесіди та висловлювання". Конфуцій розвиває патріархальну концепцію держави: держава - це велика сім'я, а влада імператора є чимось на зразок влади батька. Відносини правителів і підданих схожі на відносини у сім'ї, де мо­лодші залежні від старших. Соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: "темні люди" (простолюдини) повинні підпо­рядковуватися благородним мужам. Конфуцій виступав за аристократич­ну форму правління; його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не походження та багатство. Конфуцій був прихильником ненасильницьких методів правління, відда­ності правителю, абсолютному послуху усім "старшим". Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами та низами суспільства; він відкидав бунти, війни, завойовницькі походи, бо­ротьбу за владу.

Школа даосизму заснована в VI ст. до н. є. китайським мислителем Лао-цзи. Даосисти виходили з того, що людина - частина природи, і знахо­дить своє щастя у єдності з природою. Цивілізація є джерелом нещасть, бо людина втрачає спокій. Держави повинні бути маленькі, з нечисельним населенням. Лао-цзи називають одним із перших анархістів за його засуд­ження доцільності існування держави. Ідея даосизму передбачала ство­рення міні-держав на рівні сіл, общин; правителям рекомендувалося як­найменше втручатися у природний плин життя.

Однією з провідних течій давньокитайської політичної думки є легізм, засновником якого є Шан Ян. Легісти вважали, що держава повинна ліквідувати розпущеність народу, встановлювати певні еталони в думках і діях усіх громадян. Вони виступали за укріплення чиновницького та ка-ішііі.поі'о апарату, запровадження жорстких норм, що регламентують усі і ферм життя і виконання яких забезпечується під загрозою покарання. Ле-IІСТИ були проти нагромадження громадянами приватної власності. Апа­рат управління був суворо централізований. Будь-яке прагнення особи до самостійності, творчості вважалося злочином. Легісти ділили суспільство ні) дна класи: ті, хто правлять, і ті, ким управляють. Легізм сприяв утверд­женню деспотії.

Китайський мислитель Мо-Цзи виступав із ідеями виборності правите-ия, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправед­ливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу. Він вважав, що здійснення реформ передбачає не тільки ішкористання звичаїв, а й запровадження законів.

3.2. Політичні доктрини античності. В історії давньогрецької по­літичної думки виділяються три етапи:

/ етап (IX - V ст. до н. є.) пов'язаний із становленням старогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Солоном, Гераклітом, Піфагором і піфагорцями, "семи мудрецями" та ін.;

2 етап (V - І половина IV ст. до н. є.) припадає на час розквіту старо­грецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вчен­нями Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля;

3 етап (2-а половина IV ст. - II ст. до н. є.) характеризується занепадом старогрецької державності; погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені в ученнях Епікура, стоїків, Полібія.

На думку старогрецького політичного та державного діяча Солона, держава потребує таких законів, які поєднали б право і силу. У результаті проведених ним реформ, політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Видатний афінський реформатор вважає, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон -найбільше добро для держави.

Піфагор і його послідовники - піфагорійці (Архіт, Лізіт, Філолай та ін.) критикували й виступали за правління аристократів - розумової та мо­ральної еліти суспільства. Вони першими розпочали теоретичну розробку поняття "рівність ". Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі за рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію. На їх думку, людина за своєю природою не може обійтися без керівництва та належного виховання. Піфагор писав: "Правителі повинні бути не тільки людьми знаючими, але й гуманними".

Політичні погляди Геракліта можна зрозуміти тільки у контексті його філософського світогляду. На його думку, усе знаходиться у вічному русі: "Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку". Геракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою; більшість людей не розуміють сенсу того, з чим стикаються, і за це Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а ари­стократію духу. Геракліт відстоював думки, що в основі державного уп­равління повинна лежати поміркованість, яка дозволить із допомогою за­конів узгодити суперечливі інтереси.

Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого - забезпечити інтереси вільних громадян поліса. Як прихильник де­мократії, він вважав, що держава - це спільна справа усіх її громадян. Іде­алом Демокріт вважав синтез демократії з таким ладом, де обрані наро­дом правителі були б людьми високого інтелекту та моралі. Для того, щоб держава була упорядкована, необхідні однодумство та морально-соціаль­на солідарність усіх. Закон розглядався Демокрітом як примусовий засіб, спрямований проти тих, хто з огляду на свою розумову та моральну не­повноцінність, добровільно не надаються до доброчесної поведінки.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави, без них неможлива моральна організа­ція державного життя. Він виступав за однодумство громадян, без якого неможливе ефективне управління державою. Сократ був принциповим прибічником законності. Він виділив такі форми правління:

• царство - влада, яка грунтується на волі народу та засновується на державних законах;

• тиранія - влада, яка базується на сваволі правителя (тирана), а не на законах;

• аристократія - це правління кращих громадян, які виконують закони;

• плутократія - влада, яка походить від багатства;

• демократія - влада, яка походить від волі усіх.

Критикуючи демократію, Сократ наголошував, що основний її не­долік - некомпетентність посадових осіб, обраних випадково (шляхом же­ребкування), а тому цю форму правління треба удосконалити у напрямку компетентного управління. Сократ першим сформулював концепцію дого­вірних відносин між державою та її громадянами. Можливість політичної свободи він пов'язував із пануванням мудрих і справедливих законів. Платон увійшов в історію політичної думки творами 'Держава ", "Полі­тика", "Закон". У діалозі "Держава" він розробив концепцію "ідеальної держави", суть якої полягає у тому, що кожен член суспільства мав "роби­ти своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерний поділ праці та відмінності між мо­ральними якостями громадян; у відповідності з цим держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Справедливість полягає у тому, щоб кожен працював згідно власних задатків і дотриму­вався відповідного місця в суспільстві. Правителі, які природою наділені розумом і мали нахил до роздумів, правили б, воїни - захищали б державу.

ЦІ обидва стани мали керувати третім, до якого входили ремісники і зем­лероби. Правителі і воїни не мали сімей, воїни не мали права на приватну власність. Дітей виховувала держава, жінки мали рівні права з чоловіка­ми. Усе життя громадян в ідеальній державі Платона мало підпорядкову­ватися інтересам держави. Справедливість, на думку Платона, це коли у правителів переважає мудрість, у воїнів - мужність і сила, у виробників -поміркованість. Ідеальною формою держави Платон вважав аристокра­тію.

На політичну тематику Арістотелем були написані твори "Політика", "Афінська політика", "Риторика", "Етика". Держава, за Арістотелем, виникла природним шляхом для задоволення життєвих потреб громадян, але мета її існування - досягнення блага людей. Арістотель першим назвав людину "істотою політичною ", тобто такою, що може жити лише у дер­жаві. На його думку, "природа вселила в людину прагнення до державно­го об'єднання". Арістотель першим розділив владу на законодавчу, вико­навчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігар­хія, демократія. Найправильнішою формою держави Арістотель назвав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага. Мислитель виділяв такі класи давньогрецького суспільства: хлібо­роби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи; найкориснішим класом вважав клас хліборобів.

Арістотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захи­щав поліс, брав участь в управлінні, суді". Мислитель виправдовував рабство як "річ натуральну". У цілому Арістотель пов'язував політику з моральністю (доброчесністю) та етикою, що є вступом до політики.

Для Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті у активно­му політичному житті. Він один із перших стверджував, що оскільки лю­дина є суспільною історією, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійністю осо­бистості. Вважав, що головна мета державної влади - це гарантувати лю­дям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Для Епікура характерне трактування закону як засобу захисту "мудрих" (тобто, людей стично досконалих) від "натовпу". Діяльність держави та закону повинні ііідповідати уявленню про справедливість.

Засновником стоїцизму був давньогрецький мислитель Зенон. Стоїки ниажали, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг ИОДЄЙ один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворен­ня, а природне об'єднання. Рабство, на думку стоїків, не має оправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. Зенон

відстоював думку, що в ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим держав­ним ладом є "поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Політичні погляди видатного грецького історика Полібія викладені у ба-гатомній праці "Всесвітня історія ". Він вважав, що історія виникнення дер­жави та зміна її форм відбувається по кругообігу й проходить шість основних стадій: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Найкращою формою правління є поєднання царської влади, аристократії, де­мократії; така змішана форма забезпечує стабільність у державі.

3.3. Римське право і політика. Усю історію Древнього Риму прий­нято поділяти на три етапи:

• царський (754 - 510 рр. до н. є.);

• республіканський (509 - 28 рр. до н. є.);

• імператорський (27 р. до н. є. - 476 р. н. є.).

Єдина римська імперія у 395 р. н. є. була остаточно розділена на Захід­ну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Давньоримська політична наука розвивалася під впливом давньо­грецьких концепцій, вчень Сократа, Арістотеля, стоїків, Полібія та ін.

Відомий римський державний діяч, оратор, мислитель Марк Тулій Ціцерон увійшов в історію політичної думки працями "Про державу", "Про закон ", "Про обов 'язки ". Державу Ціцерон визначав як справу, над­бання усього народу. Він наголошував, що "народ - не будь-яке об'єднан­ня людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів". Тобто, дер­жава є узгодженим правовим спілкуванням громадян. Головною причи­ною походження держави є вроджена потреба людей жити разом та не­обхідність охорони власності.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі, Ціцерон ділив держави на монархію (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), причому вказував, що у природі існує круго­обіг цих форм. Ідеалом Ціцерон вважав змішану форму, яка мала б еле­менти трьох названих форм держави; вона привела б до загальної ріності та міцності держави.

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжна­родними договорами. Війну Ціцерон характеризує як вимушений акт, при­пустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів.* Усі війни він поділяв на справедливі (насамперед, оборонні) та несправедливі.

* Виходячи саме з цього постулату НАТО й нанесло удари з повітря по військовим ар­сеналам Сербії, яка всупереч раніше досягненим мирним угодам здійснила етнічну чистку на території провінції Косово, в результаті чого в Європі з'явилась нова хвиля біженців.

Одним із найвідоміших представників римського стоїцизму був Луцій Линей Сенека. Він відстоював ідею духовної свободи усіх людей незалеж­но від їх місця у суспільстві. Не заперечуючи проти рабства як суспільно-політичного інституту, Сенека, проте, відстоював людську гідність раба і закликав до гуманного ставлення до рабів. Він був схильний до про­повіді космополітизму, індивідуалістичної етики, морального самовдос­коналення.

3.4. Основні риси політичної думки епохи Середньовіччя. Кпоха Середньовіччя припадає на V - XVI століття. На протязі цього знач­ного періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі етапи включає у себе ця еволюція:

1) ранньофеодальний (кінець V - середина XI ст.). На цьому етапі дер­жави спочатку організовуються у великі, але слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;

2) етап розвитку феодального ладу (середина XI - кінець XV ст.). Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;

3) етап пізнього Середньовіччя (кінець XV - початок XVII ст.). Дер­жавність характеризується переважно абсолютними монархіями.

Глибокий відбиток на розвитку політичної думки наклали християн­ство та римо-католицька церква. Впродовж усієї епохи Середньовіччя Йшла жорстока боротьба між папством і світськими феодалами, монарха­ми за керівну роль у суспільстві. Центральною проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація) повинна бути пріори­тетною: духовна (церква) чи світська (держава). За домінування церков­ної влади виступали Тома Аквінський, Августин, а за пріоритет світської -М. ІІадуанський, В. Оккам, А. Данте.

Філософ і теолог Тома Аквінський запозичив у Арістотеля ідею про лю­дину, як істоту політичну, а також думку про те, що держава, як ціле, ло-і ІЧНО випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше ні благо її громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська вла-діі, але вона є вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога. Головним наданням державної влади є сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу не­справедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. ІІіііікращою формою правління Тома Аквінський вважав монархію, зок­рема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів за-пежить від закону та не виходить за його рамки.

Італійський мислитель, політичний діяч Марсилій Падуанський сфор­мулював свою доктрину у праці "Захисник миру" (1324). Він заперечував Претензії Папи на владу над світом, бо це суперечило Святому Письму, за влада духовна мала бути відділена від світської. Відповідальність

псі біди та нещастя у світі Марсилій Падуанський покладає на церкву;

усі негаразди припиняться, якщо церковники займатимуться виключно сферою духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від дер­жави та підпорядкована світській політичній владі.

Марсилій Падуанський відстоював тезу, що джерелом будь-якої влади (як світської, так і духовної) є народ. Народ є носієм суверенітету та вер­ховним законодавцем. Але народ у розумінні Марсилія Падуанського - це не усе населення, а лише його найдостойніша частина. Усе суспільство мислитель ділив на вищу категорію (військові, священики, чиновники), яка дбає про загальне благо, та нижчу категорію (торговці, землероби, ре­місники), яка дбає лише про свої приватні інтереси. Марсилій Падуа'нсь-кий одним із перших почав проводити чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади. На його думку, законодавча влада визначає компе­тенцію й організацію виконавчої влади. Мислитель виступав за ви­борність монарха та державних посадових осіб.

Держава для М. Падуанського - це світський інститут, який розви­вається за власними законами. Держава виросла із сім'ї, як найпростішо­го елементу людської асоціації. З появою держави М. Падуанський пов'я­зує появу політичної влади. Держава, на його думку, є досконалою, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя ". Досягається мир тоді, коли кожен у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, а усі органи держави функціонують узгоджено. М. Па­дуанський був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі. В цілому його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною тра­дицією у поглядах на державно-правові явища.

Теми доповідей і рефератів

Розвиток політичної думки у Стародавній Індії ("Закони Ману", "Артхашаст-ра ", буддизм тощо).

Політична думка та світоглядні ідеї Стародавнього Риму. Політичні ідеї раннього християнства.

Література

Азаркин Н. Н., Левченко В. Н., Мартьішин О. В. История политических учений. -М., 1994.

Бергев А. А. Политическая мьгсль древнегреческой демократии. - М., 1966.

История политических и правових учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. - М., 1995.

Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима. - М., 1977.

Хто є хто в європейській та американській політології? / Кухта Б., Романюк А., Поліщук М. - Львів, 1995.