Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Психологічні закономірності сприйняття зовнішності людини, предметів.

Пред'явлення для впізнання – слідча (судова) дія, сутність якої полягає у встановленні тотожності чи розбіжності пропонованого об'єкта з його уявним образом, відображеним у пам'яті того, хто впіз­нає. Процес упізнання може бути зображено у вигляді схеми, яка по­єднує його сутність і розвиток, що охоплюють три основні елементи:

а) сприйняття зовнішності людини або сприйняття якого-небудь об‘єкта;

б) повідомлення про прикмети зовнішності або ознаки сприй­нятих об‘єктів;

в) упізнання сприйнятих об‘єктів серед пред‘явлених.

Відповідно до власних психологічних характеристик кожний із елементів має певну специфіку, що зумовлена його сутністю. Аналіз психологічних характеристик перших двох елементів схеми передбачає дослідження питань сприйняття зовнішності людини або інших об'єктів, а також повідомлення про сприйняте у процесі допиту, що передує впізнанню.

У літературі з психології доволі чітко визначено дві форми сприйнят­тя об‘єктів, що істотно впливають на процес подальшого впізнання: сукцесивну і симультанну.

Перша з них власне є аналітичною (сукцесивною), тобто передбачає сприйняття, при якому виділяються (аналізуються) окремі прикмети зовнішності та ознаки предметів, наприклад, колір очей або волосся, форма носа, особливі прикмети тощо.

Друга форма за своєю сутністю і психологічними характеристиками є синтетичною (симультан­ною), що передбачає сприйняття об‘єкта у цілому, «в загальному вигляді», без виділення окремих ознак. Такий психологічно прихований процес синтезу ознак зовнішності, який дає змогу фотографічно одномоментно сприйняти зовнішність людини чи об'єкт, становить значний інтерес з огляду на можливість використання його результатів у процесі розслі­дування злочинів. Скептичне ставлення до цієї форми сприйняття, про­диктоване необхідністю конкретизувати ознаки того, що сприймається, з метою перевірки та оцінки вірогідності, у даний час спростовується експериментальною психологією, що довела рівнозначність двох форм сприйняття об‘єктів у плані адекватності відображеного і можливостей точного впізнання у подальшому.

Поряд із двома формами сприйняття у психології розрізняють третю форму, що має змішаний характер. Вона поєднує у собі елементи синтетичного та аналітичного сприйняття. Ця форма сприйняття у процесі повідомлення інформації може діагностуватися за такими даними, як вибіркове повідомлення окремих ознак разом із синтетич­ним (прихованим, внутрішньо згорнутим, який не піддається виділен­ню та аналізу) сприйняттям інших ознак.

Різниця в процесах формування слідового образу при сприйнятті людиною тих чи інших об'єктів визначає різні форми і типи сприйнят­тя. Це положення важливо знати, аби правильно діагностувати форму сприйняття у процесі попереднього допиту.

Правильність і повнота сприйняття зумовлюються суб'єктивними та об'єктивними чинниками, які впливають наданий процес. У цьому аспекті названій закономірності підкорено всі типи сприйняття, неза­лежно від їх специфіки. Остання нібито визначає індивідуальну на­лежність до типу сприйняття, а втім, як система суб'єктивних і об'єктивних чинників має характер загальної залежності. Визначен­ня правильності і повноти сприйняття при повідомленні тієї чи іншої інформації неможливе без урахування суб'єктивних і об'єктивних чинників, які супроводжують таке сприйняття. Саме визначення умов сприйняття і стану суб'єкта в цей момент дає можливість правильно оцінити його з погляду адекватності дійсності.

Розглянемо більш докладно суб'єктивні і об'єктивні чинники, які впливають на правильність сприйняття.

До системи суб'єктивних чинників належать психічний стан люди­ни під час сприйняття (хвилювання, страх та ін.), спрямованість уваги, тривалість сприйняття, фізичний стан (біль, хвороба тощо), стан органів чуття вибірково до сприйманого (зорове, слухове, дотикове чи інше сприйняття). У перелічених чинниках, поєднаних одним терміном — суб'єктивні, немає більше або менше важливих, кожен із них відповідно до свого місця і значення у конкретному сприйнятті виконує ті функції, що певною мірою зумовлюють правильність і повноту сприйняття. Не­рідко ці чинники діють комплексно і у взаємозв'язку, тому не завжди можна встановити вплив того чи іншого чинника і зробити відповідну поправку при оцінці одержаної інформації про сприйняте.

Стан психіки в момент сприйняття істотно позначається на обсязі та повноті сприйнятого, а це залежить від того, ким є особа, яка сприй­має, — учасником події або спостерігачем. Стан психіки також багато у чому визначається характером події, яка може справити сильне емо­ційне враження або з погляду емоційного впливу бути байдужою. Так, подія, пов'язана з розбійним нападом, хуліганськими діями, в емоційному плані по-різному впливає на потерпілого і свідка, оскільки перший є безпосереднім учасником події. Почуття хвилювання чи страху, ви­кликане подією, що відбулася, істотно суб'єктивує сприйняте у напрямі не тільки перебільшення, а й втрачання інформації, що стосується сприй­няття зовнішності. Це пояснюється двома чинниками: з одного боку, почуттям страху, що сприяє сприйняттю події як більш значної, ніж вона була насправді (напала велика група – насправді ж три чоловіки; були озброєні пістолетами – насправді жодин із тих, хто нападав, мав між; мамали з криками і погрозами – насправді ж не було вимовлено жодного слова тощо), а з другого –спрямованістю уваги.

Через відчуття страху навіть зовнішність нападника чи потерпіло­го свідок нерідко сприймає гіперболічно (перебільшено). Зріст зло­чинця стає більшим (величезним), очі – виблискуючими, чорне во­лосся – рудим тощо. У даному разі відбувається підміна істинно сприйманого стереотипними уявленнями про нападника та його вигляд. Це важливо враховувати слідчому при допиті потерпілого, коли йдеть­ся про прикмети зовнішності нападника. У таких випадках свідок на відміну від потерпілого може дати про зовнішність злочинця більш об'єктивну інформацію, що пояснюється його емоційним станом, який дозволяє точніше фіксувати увагу на сприйнятому.

Як уже зазначалося, при сприйнятті потерпілим зовнішності учас­ника події може відбуватися не тільки гіперболізація, а й втрачання інформації, що стосується зовнішності. Це зумовлено перерозподілом уваги при сприйнятті, що залежить від її спрямованості. Найбільший емоційний вплив на потерпілого справляє момент дії злочинця, момент його діяльності, пов'язаної з насильством. Тому увага потерпілого зо­середжується насамперед на діяльності учасників події, що сприйма­ється ним, а не на їхній зовнішності. Саме цією обставиною поясню­ється той факт, що потерпілий дає досить повні показання щодо події і надто скупу інформацію про зовнішність її учасників. Швидкість вчинюваних у момент події дій не дає йому змоги звернути увагу на інші обставини. Тому вся увага потерпілого, як правило, зосереджена на швидко спливаючій дії, а не на зовнішності конкретної людини чи інших осіб, які її вчиняють. Одержувана в таких випадках інформація може містити об'єктивні дані щодо окремих одиничних прикмет зо­внішності або одягу, але повнотою вона характеризуватися не буде. Стосовно сприйняття зовнішності свідком, що не є потерпілим, то рівень його сприйняття може бути вищим, ніж у потерпілого, як через менший емоційний вплив, так і тому, що увага, яка розподіляється при сприйнятті, має у цьому разі певну рівномірність, що визначає досить рівний характер сприйнятого.

Велике значення при визначенні повноти сприйнятого взагалі та сприйнятті зовнішності зокрема має спрямованість уваги. Вона часто визначає ступінь адекватності сприйнятого. Спрямованість уваги свід­ка залежить від його інтересу до того, що сприймається, а також від співвідношення цього інтересу з його власним станом, думками тощо та інтересу, викликаного подією, що спостерігалася. Певний збіг пред­мета розмірковування і того, що сприймається, робить останнє більш детальним.

Інтерес, що визначає спрямованість уваги, сприяє повноті та де­тальності сприйняття. Тому нерідко інформація про сприйняте при конкретній спрямованості уваги містить такі подробиці, що навіть ви­кликають сумнів у їх істинності.

Особливе значення для повноти сприйняття має його тривалість, тобто об‘єктивний час, протягом якого відбувається сприйняття. Повно­та сприйняття і його час завжди перебувають у прямій залежності: чим більший час сприйняття, тим більше сприймається інформації. При цьому, звичайно, слід ураховувати спрямованість уваги, тому що за її відсутності і зосередженості індивіда на іншій події сприйняття від тривалості не виграє, оскільки залишається «сліпим». Тому, з'ясовуючи обсяг сприйнятого, при допиті слідчий має встановлювати як трива­лість спостереження, так і стан спрямованості уваги. Звичайна подія злочину триває відносно короткий проміжок часу, тому тривалість спостереження (сприйняття) обмежено природними часовими межами. При допиті важливо з'ясувати тривалість події, котра, як правило, до­рівнює тривалості сприйняття.

Повнота і правильність сприйнятого залежать від фізичного стану особи (хвороба, біль), що виник у момент сприйняття або продовжу­ється в індивіда тривалий період. Безумовно, такий стан негативно впливає на повноту сприйняття, оскільки змушує людину зосереджу­вати увагу на власних больових відчуттях. Проте це зовсім не означає неможливості сприйняття з боку суб'єкта. Негативно впливають на сприйняття і больові відчуття у потерпілого, що виникають у зв‘язку зі злочинним замахом.

Повнота і правильність сприйняття багато у чому визначаються таким суб'єктивним чинником, як стан органів чуття особи, яка сприй­має. До останнього належать головним чином недоліки функцій орга­нів чуття, наприклад слабкий зір, поганий слух та ін. Помилки в сприйнятті, пов'язані з погрішностями в органах чуття, можуть викликати перекручене уявлення індивіда про навколишню дійсність, а відтак, давати неправильну інформацію про сприйняте. Тому при одержанні інформації, коли показання тієї чи іншої особи викликають сумнів у їх правильності, слід ураховувати ці обставини і з'ясовувати стан органів чуття індивіда. Для впізнання визначальне значення має стан таких органів чуття, як зір і слух, оскільки саме їм належить головна функція у сприйнятті зовнішності людини та ознак інших об'єктів, що згодом можуть бути пред‘явлені для впізнання.

Правильність сприйняття зумовлюється також низкою об‘єктивних чинників. До них належать чинники, які традиційно виділяються за­гальною психологією як такі, що впливають на перебіг і повноту сприй­няття, наприклад, освітленість об'єкта, який сприймається; відстань, на якій відбулося спостереження; погодні умови; час спливу події тощо. Залежність сприйняття від цих чинників є очевидною і не вимагає до­кладного аналізу, оскільки перебуває у природному співвідношенні «гірше освітлення – гірше сприйняття», хоча і має певні особливості, продиктовані індивідуальними якостями суб'єкта, який сприймає. Так, зокрема, деякі особи дуже добре бачать у темряві, чітко розрізняють ознаки зовнішності тих чи інших осіб та ознаки інших об'єктів. Це саме стосується і слухового сприйняття у тому разі, коли суб'єкт має високий поріг такого сприйняття.

Інші об‘єктивні чинники, що впливають на повноту і правильність сприйняття, виявляють свої властивості залежно від того, який харак­тер сприйняття (зорове, слухове чи ін.) і в якому індивідуальному співвідношенні воно перебуває із суб'єктивними якостями особи, яка сприймає. Наприклад, особа з далекозорістю не відчуває впливу чин­ника відстані на сприйняття так гостро, як особа з нормальним зором. Це поширюється і на інші форми сприйняття, зокрема слухове.

У процесі допиту, що передує пред'явленню для впізнання, для правильної оцінки одержаних показань потрібно враховувати названі обставини. Тут важливо знати, що несприятливі об'єктивні чинники часто створюють передумови для перекручень сприйнятого (імла, сутінки, снігопад – при зоровому сприйнятті; шум, велика відстань, звуконепроникні перешкоди – при слуховому сприйнятті).

Допит свідка або обвинуваченого, що передує пред'явленню для впізнання, може бути тактично правильно організований, якщо слід­чому відомі певні психологічні характеристики сприйняття зовнішно­сті індивіда або ознак предмета, що узагальнюють досвід людського сприйняття. У цьому відношенні інтерес становлять дослідження, які стосуються проблеми сприйняття зовнішності людини (дослідження О. Бодальова). їх значення для обрання тактики допиту, що передує пред‘явленню для впізнання і організації самого пред‘явлення, пояс­нюється насамперед тим, що вони стосуються першого враження про людину, яке завжди означає короткий часовий період взаємодії (сприй­няття), а також закономірностей сприйняття людьми один одного у ві­ковому аспекті.

Дослідження в галузі психології сприйняття свідчать про те, що певну специфіку у цьому аспекті мають неповнолітні залежно від віку. Зокрема, слідчій практиці відомі численні випадки, коли діти віком 7-8 років виступали свідками або потерпілими у справах різних кате­горій. Допити їх щодо прикмет зовнішності, з'ясування яких має на меті подальше пред'явлення для впізнання, нерідко виявляють праг­нення до деталізації. Тим часом результати експериментів показують, що від дітей у цьому віці не можна вимагати детального опису фізич­ного вигляду індивіда, оскільки вони ще не можуть фіксувати його в аспекті, який цікавить розслідування.

При допиті неповнолітніх більш старших вікових категорій можли­ве з‘ясування детальних даних про зовнішність, яка спостерігалася. Для практики розслідування результати сприйняття людьми один одного мають значення й в іншому аспекті, який, здавалося б, не має відношен­ня до розглядуваної проблеми. Йдеться про деякі збірні соціальні харак­теристики зовнішності, зумовлені загальноприйнятими канонами або власними уявленнями індивіда про залежність зовнішності від її мораль­них і соціальних характеристик. У формуванні загального враження про людину мають значення життєві уявлення та еталони. Так, люди при сприйнятті пов'язують особливості психічних якостей із зовнішністю їх носіїв. У цьому аспекті було опитано 72 особи. До них належали: люди із квадратними підборіддями – вольові (9 осіб), люди із широким чолом – розумні (17 осіб), повні люди – добродушні (14 осіб), люди із товстими губами – сексуальні (2 особи), люди із зростом нижче се­реднього – владолюбні (5 осіб) (О. Бодальов).

Названі характеристики зовнішності у плані їх соціальної структу­ри нас цікавлять у зворотному, суто зовнішньому комплексі, що відо­бражає ознаки зовнішності людини, словесного портрета, а не їх зміс­товного порядку. Коли при описі зовнішності людини, що передує пред'явленню для впізнання, трапляються терміни, що мають збірний і змістовний характер, необхідно встановити їх зміст, аби згодом перевести у характеристики ознак зовнішності. Наприклад, важливо з'ясовувати і розшифровувати такі фрази: «у нього було розумне об­личчя», «вольове підборіддя», «хитрі оченята», «відкрите обличчя», «злий вираз обличчя», «добродушний», «червонолиций» та ін., які містять характеристики, що спираються на дані про зовнішність. Тому, проводячи цільовий допит, слідчий повинен звертати увагу на те, що саме породжує таке уявлення про зовнішність, уточнювати, чому до­питуваний має таке уявлення, на яких даних воно грунтується, пов‘язуючи останнє з усталеними життєвими еталонами. Це в багатьох випадках сприятиме одержанню інформації про зовнішність у кримі­налістичному плані, що необхідно для складання словесного портрета, який може бути використаний при розслідуванні.

Наведені дані про психологічні закономірності сприйняття зовніш­ності людиною можуть бути використані слідчим або суддею з метою обрання найбільш ефективної тактики допиту, що передує пред'явленню для впізнання, а також результатів проведеного впізнання в плані його ймовірності.

Ідентифікаційна сутність впізнання. Впізнання розглядається як процес і результат ідентифікації особи за чуттєво-наочним відо­браженням (сприйняттям). Ідентифікаційний процес при впізнанні має специфічні риси, що відрізняють його від інших форм ідентифікації. Головна відмінність полягає у формуванні образу, що є основою для подальшої ідентифікації, збереження його в пам'яті та актуалізації у процесі допиту, який передує впізнанню, і нарешті, у прихованій формі ідентифікації, контроль за якою не завжди можливий.

Формування образу, що може бути використаний для подальшого впізнання, за своїм механізмом є однотипним з формуванням матеріально-фіксованих форм відображення, оскільки вони є резуль­татом взаємодії у першому випадку – психічного (спостереження, сприйняття), у другому –механічного (матеріальне відображення як результат взаємодії об‘єктів). Проте у процесі чуттєво-наочного фор­мування образу є особливості, що залежать від об'єкта, який сприймає. Останній має засвоїти не звичайні, а відмітні ознаки сприйнятого об‘єкта, що згодом дадуть змогу виконати ідентифікаційну функцію. Таким чином, тут як ідентифікуючий об'єкт виступає жива мисляча матерія, що зберігає сприйнятий вигляд у різних формах (досить повна, неповна, недостатня). її головним завданням є, з одного боку, засвоєн­ня відмінних ознак сприйнятого, а з другого – використання зазна­чених ознак для виявлення об'єктів з числа подібних. У психології впізнання розрізняють процеси створення образу і використання його згодом, які називаються відповідно формуючим і пізнавальним. Ці процеси є взаємозалежними, кожен із них немислимий без іншого.

У формуючому процесі розрізняють сприйняття двох груп ознак: достатніх і необхідних. Достатні ознаки за своїм характером є родо­вими, видовими, груповими, тобто ознаками, сукупність яких викорис­товується як ступінь для виділення об'єкта впізнання із загального числа об'єктів. Необхідні ж ознаки у своїх повному і неповному комп­лексах створюють дані про образ (зовнішність), який є неповторним у наведеному поєднанні ознак і тим самим відрізняється від інших об‘єктів групи, зокрема пропонованої для впізнання. Комплекс ознак, що запам‘ятовуються, є індивідуальним і залежить від безлічі суб‘єк­тивних і об‘єктивних даних, які впливають на сприйняття. Тут важли­во відзначити лише одне – симультанне сприйняття є жорстким комп­лексом ознак, що не піддаються ні уявній, ні фактичній диференціації, і хоча має повноту, але повноту приховану, яка фіксується не зовнішньо, а внутрішньо – психікою об'єкта, який сприймає. Образ же, який сприймається аналітично, незважаючи на свою неповноту (сприйнят­тя фіксує достатні та необхідні ознаки не в повному обсязі), дає мож­ливість назвати ознаки, що виділяються, і диференціювати їх як опорні для подальшої ідентифікації при впізнанні. Ці особливості формуван­ня образу при сприйнятті повинні знати слідчі та судді.

Сприйнятий образ зберігається в пам‘яті свідка (потерпілого) різний час, залежно від таких чинників, як стан пам‘яті, рівень її зорової функ­ції (зорова пам'ять), сила емоційного впливу на особу в момент сприй­няття. З часом сприйнятий образ у пам'яті стирається або спотворюєть­ся, що пов'язано з осмислюванням сприйнятого. У цьому разі прогали­ни при сприйнятті можуть бути заповнені фантастичними уявленнями суб'єкта і не відповідати дійсності. Тому в часовому аспекті процес до­питу важливо проводити якнайближче до моменту сприйняття образу, тобто в момент, коли він ще не набув різних нашарувань, спричинених бесідами, розповідями та ін. Слід мати на увазі й можливу ремінісцен­цію – відстрочений спогад відображеного образу, який виникає у зв‘язку із сильним емоційним впливом. У таких випадках можна рекомендува­ти проведення повторного допиту через 8-10 днів, коли пам'ять допи­туваного досить міцно відтворюватиме сприйняте.

Специфіка пред‘явлення для впізнання і допиту, що передує вліз­анню, полягає у тому, що в їх процесі найбільш широко використовуються тактичні прийоми, спрямовані на актуалізацію сприйнятого і запам‘ятованого суб‘єктом. Допит, що передує пред'явленню для впізнання, не є пасивним у плані фіксації того, що повідомляється, він активний за своєю формою, тому що передбачає використання різно­манітних прийомів, які сприяють одержанню найбільш повної інфор­мації про сприйнятий образ. До таких прийомів належать насамперед ті, що викликають асоціативні зв‘язки, а отже, сприяють актуалізації сприйнятого. До них, зокрема, належить постановка нагадувальних запитань, психологічною основою яких є повідомлення допитуваному інформації, що допомагає відновити в його пам‘яті обставини події.

Такі тактичні прийоми включають також широке використання фотороботів (у тому числі комп‘ютерних), що виконують функції на­гадування, а відтак, збудження у пам‘яті асоціативних зв'язків, які належать до формування уявного образу. Важливо зазначити ту об­ставину, що фотороботи можуть бути використані й тоді, коли особа, яка спостерігала, не може назвати прикмети зовнішності через симуль­танне (синтетичне) сприйняття. У даному разі пред'явлення цій особі тих чи інших портретів може сприяти виникненню асоціативних зв'язків, що є основою для пожвавлення в її пам'яті раніше сприйнятої зовнішності або її окремих прикмет. Так, якщо на початку складання комп'ютерного фоторобота особа не могла назвати окремі ознаки зо­внішності людини, то наприкінці сеансу складання фоторобота ця людина (очевидець або жертва злочину) заявляє про схожість із реаль­ним злочинцем на 80-85 %.

Специфіка ідентифікаційного процесу при пред‘явленні для впіз­нання полягає в тому, що він здійснюється у прихованій формі, суб‘єктивний характер і непростежувальність якої ускладнюють, а іно­ді виключають контроль за перебігом її виконання.

Сутність ідентифікації в процесі пред'явлення для впізнання по­лягає в збігу уявного образу запам‘ятованої раніше зовнішності з комп­лексом ознак зовнішності однієї з осіб, пред‘явлених для впізнання. Особою, яка здійснює ідентифікацію, в усіх випадках є суб‘єкт, що порівнює запам‘ятований раніше образ і зовнішність пропонованих для впізнання осіб. Інші особи, як видається, не можуть бути суб‘єктами, які здійснюють ідентифікацію. У цьому відношенні не можна погоди­тися з тим, що при ідентифікації особа, яка впізнає, і слідчий (чи суд) вирішують, чи є пред'явлений об‘єкт тим же самим або подібним. По­ширення функції ідентифікації не тільки на особу, яка впізнає, а й на інших осіб, присутніх при проведенні цього акту, є неправильним. Ідентифікацію в її справжньому значенні може здійснювати лише осо­ба, яка впізнає, оскільки їй належить суб'єктивне запам‘ятовування образу, що може бути об‘єктивовано в зафіксованих показаннях, суб‘єктивному портреті та ін.

Ідентифікацію шляхом уявного зіставлення запам'ятованого раніше і справжнього образу здійснює лише особа, яка впізнає. Інші особи, які організовують даний акт, можуть лише оцінювати правильність проведеного впізнання, але не виконувати ідентифікаційні функції, позаяк один із необхідних елементів, що дають змогу робити іденти­фікацію, у них відсутній. Йдеться, зокрема, про слідовий образ, який сформувався при попередньому сприйнятті особи і виконує функцію об'єкта, що ідентифікується, за відсутності якого процес ідентифікації втрачає сенс.

Існує одна цікава обставина, що наближає слідчого, суддю, опера­тивного працівника до особи, яка здійснює ідентифікаційну функцію. Нею, зокрема, є те уявлення про зовнішність злочинця, що формуєть­ся з ознак, які повідомляються потерпілим або свідком. Проте, незва­жаючи на його чіткість, в окремих випадках воно не має повноти, необ­хідної для здійснення ідентифікації. Якщо тут і можна говорити про впізнання, то лише як про опосередкований процес.

Впізнання як ідентифікаційний процес відбувається у прихованій формі, прихованій у тому розумінні, що спостерігач (слідчий, суд) не може простежити всі моменти цього процесу, оскільки збіг слідового образу з пред‘явленим не відкриває всієї сукупності ознак, необхідних для висновку про тотожність. Суб‘єктивність сприйняття та оцінки тієї чи іншої ознаки, а також їх сукупності певною мірою, як і неповнота сприйнятого, зумовлюють прихований характер ідентифікації при впіз­нанні. Цей бік ідентифікаційного процесу найбільш чітко виявляється тоді, коли пред‘явлення для впізнання відбувається при симультанній формі сприйняття ознак, коли особа не може назвати і виділити конкрет­ні прикмети зовнішності, запам'ятавши об‘єкт у цілому. У цьому разі ідентифікаційний процес залишається непростеженим, і об‘єктивними критеріями його перевірки є інші докази у справі, що підтверджують можливість і правильність такого впізнання. Слід також зазначити, що інші докази у часовому аспекті можуть як передувати пред'явленню для впізнання, так і бути виявленими після його провадження.

Прихована форма процесу впізнання як ідентифікації, здійснюваної суб‘єктом, який раніше сприймав образ, що спостерігається, об‘єктивується комплексом даних, які дають змогу перевірити та оці­нити правильність впізнання. Причому така об‘єктивізація стосується насамперед впізнання, яке ґрунтується на аналітичному сприйнятті. У цьому разі інформацію про прикмети зовнішності містить один із елементів, який дає можливість перевірити вірогідність результатів пред‘явлення для впізнання.

Прн розгляді системи ознак зовнішності, яка є підставою для вірогідного висновку про тотожність об‘єкта, пропонованого для впізнання, або системи ознак предмета, важливе значення має їх класифі­кація. Остання зазвичай охоплює декілька груп ознак відповідно до предмета (форма, розмір, забарвлення, дефекти, інші індивідуалізуючи дані) і особи людини (анатомічні, функціональні та соціальні ознаки). Анатомічні ознаки характеризують статику зовнішності, функціональ­ні – систему рухів, що притаманні особі (хода, жести, функціональні тички), соціальні – деталі зовнішнього оформлення (одяг, прикраси, косметика та ін.).

Серед цієї системи ознак особливу увагу в плані їх значення для впізнання особи привертають функціональні ознаки, оскільки вони містять характеристику особи, яку індивідуалізують, – міміка, панто­міміка, мова, голос.

Зараз особливе значення надається виразним рухам, яким належить певне місце в загальній характеристиці зовнішності особи і які через власну індивідуальність найближче стоять до необхідних ознак, що є опорними в процесі ідентифікації при впізнанні. Потирання рук, поглажування голови, почісування носа, змахи рукою, що підкреслюють значущість сказаного, знизування плечима та інші рухи зазвичай дають той чи інший обсяг інформації про особу та її стан.

Тактика пред‘явлення для впізнання. Оцінка результатів. Пси­хологічні закономірності, що лежать в основі процесу впізнання, зна­чною мірою визначають тактику його провадження. Першим таким зумовлюючим моментом є проведення допиту, що передує пред‘явленню для впізнання. Тактична необхідність його проведення, регламентова­на у кримінально-процесуальному законодавстві, пояснюється, по-перше, важливістю одержання інформації про запам‘ятоване; по-друге, необхідністю фіксації даних про сприйнятий образ із метою гарантії правильності та об'єктивності майбутнього впізнання. Тут психоло­гічний аспект виступає у двох напрямах, причому один із них забез­печує швидке запам‘ятовування інформації про сприйнятий об'єкт, яке перешкоджає її втраті у результаті природних процесів, що відбуваються в пам'яті людини, а другий – виконує функції контролю за майбутнім впізнанням і підбиранням ідентифікаційного матеріалу (по­дібних осіб), що забезпечує можливість і вірогідність впізнання.

Психологічним моментом, що зумовлює тактику пред‘явлення для впізнання, є вимога про певну кількість об'єктів (осіб), яка створює оптимальні умови для впізнання пред'явленого. Вказана у кримінально-процесуальному законодавстві кількість осіб, серед яких є особа, що впізнається, має психологічне підґрунтя, яке випливає з експеримен­тальних даних про найкраще зосередження уваги при перебиранні ознак у процесі порівняння об'єктів при проведенні впізнання, коли об'єктів, що пред'являються, налічується не менше трьох. Дійсно, у разі, якщо кількість пред'явлених об'єктів суттєво перевищує зазна­чену, може виникнути розосередження уваги, що не дає змогу скон­центруватися на певній кількості об'єктів. Значна кількість порівню­ваних об'єктів (значний обсяг ідентифікаційного матеріалу) виключає швидкість порівняння, розподіляє увагу в дуже широкому діапазоні, що не сприяє чіткому виконанню функції порівняння.

І нарешті, психологія має ще один момент, що зумовлює тактику пред‘явлення для впізнання, – можливість оцінити вірогідність ви­сновків. У цьому аспекті становить інтерес оцінка результатів упізнан­ня, яка провадиться декількома особами – процесуальними фігурами: з одного боку, самим впізнаючим – свідком, обвинуваченим або потерпілим, з другого – особами, які присутні при цьому акті та організують його, – слідчим, суддею.

За своєю психологічною природою ці оцінки не рівнозначні. Так, оцінка, здійснювана суб‘єктом впізнання (свідком, потерпілим), ви­ражається у впевненості або непевності у результатах проведеного порівняння, категоричності або імовірності власних висновків про те, чи пред'явлена йому особа є тією, що сприйнята раніше за тих чи інших обставин. Ця впевненість (непевність) чи категоричність (імовірність) івизначається рівнем запам‘ятовування прикмет зовнішності і збере­ження образу в пам‘яті до моменту пред'явлення для впізнання. Влас-Іна оцінка має найвищий рівень доказовості тоді, коли особа впевнена в правильності впізнання. Але й таке впізнання не застраховане від можливих помилок, зумовлених суб'єктивними і об'єктивними чин­никами, що впливають на правильність і повноту сприйняття та капам‘ятовування.

У теоретичному і практичному відношеннях важливим є питання про доказову цінність упізнання, в основі якого лежить симультанне сприйняття. Останнє формує образ у свідомості свідка, що дуже склад­но проконтролювати. Цьому може допомогти фоторобот, використо­вуваний на етапі, який передує розшуку майбутнього суб'єкта, що пред‘являється. Водночас слід зазначити, що впізнання, засноване на симультанному сприйнятті, за точністю не поступається впізнанню, в основі якого лежить сукцесивне сприйняття. У психологічному від­ношенні вони рівнозначні. Доказова ж цінність, вірогідність результа­тів упізнання визначаються їх місцем і співвідносністю з іншими до­казами у справі. У цьому аспекті певне значення має «зустрічне» впіз­нання, коли особа, яка пред'являється, може заявити про те, що вона впізнає або може впізнати особу, яка стала об‘єктом посягань.

Якщо оцінка результатів упізнання для потерпілого і свідка має характер безпосереднього висновку, то оцінки, здійснювані слідчим і суддею, є, власне, опосередкованими. Це пояснюється тим, що в їхній оцінці попередній матеріал (дані про прикмети зовнішності), як і дані спостереження самого акту впізнання, мають фрагментарний характер і не містять комплексу ознак, що створюють тверду впевненість у здій­сненому впізнанні. Крім того, слідчий і суддя безпосередньо не сприй­мали особу або інший об'єкт у першому спостереженні, тому їх уяв­лення щодо цього моменту опосередковані тими даними, що містяться в повідомленні допитуваного про прикмети зовнішності чи ознаки об'єкта.

Однак оцінка результатів упізнання, здійснювана слідчим чи суд­дею, є більш різнобічною. Цьому в першу чергу сприяє те, що слідчий і суддя в процесі оцінки результатів упізнання порівнюють, зіставляють їх з іншими даними у справі. Ці дані можуть підтверджувати і тим самим робити більш доказовим акт впізнання, а можуть бути у такій суперечності з іншими матеріалами справи, що результати впізнання не матимуть доказового значення. Це нібито зовнішній бік оцінки результатів упізнання. Поряд із ним існує й інший не менш важливий бік – внутрішній. Його сутність полягає в оцінці самого процесу впізнання, здійснюваного суб‘єктом ідентифікації, – свідком, потер­пілим. Слідчий і суддя, спостерігаючи за процесом впізнання, оціню­ють збіг порівнюваних прикмет зовнішності і ознак об'єкта та психіч­ну реакцію суб'єкта, що супроводжує впізнання і ззовні виражається у впевненості обрання серед пред'явлених осіб або предметів саме того, який спостерігався раніше. Непевність у власних висновках, тривале порівняння того, що пред'являється, також дають матеріал для оцінки результатів упізнання. Такі дані в процесуальному аспекті можуть бути зафіксовані як висновки типу «здається, той самий», «точно не можу сказати, але схожий» та ін.

Вирішуючи питання про доказову цінність результатів упізнання, слідчий і суддя керуються внутрішнім переконанням, що випливає з усебічного розгляду доказів, які є у справі.