Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Психологія допиту

Роль психології в діагностиці особи допитуваного.

Допит – слідча (судова) дія, яка є регламентованим кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічним процесом спілкування осіб, що беруть у ньому участь, спрямованим на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення іс­тини у справі. Допит – це процес передавання слідчому допитуваним інформації про розслідувану подію чи пов'язані з нею обставини та осіб. У цьому процесі слідчий має зберігати ініціативу.

Тут функції психології пов‘язані з трьома процесами, що зумовлю­ють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать:

а) діа­гностика особи допитуваного;

б) система психологічних прийомів, що сприяють одержанню інформації;

в) оцінка інформації, одержаної під час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення.

Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного ви­значається тим, що одержання та оцінка інформації багато в чому за­лежать від знання психічних особливостей допитуваного, що сприяють встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи прийомів, яка може бути найбільш ефективною для одержання пока­зань.

Психологічні прийоми, що сприяють діагностиці психічного ста­тусу людини, запозичено юридичною психологією із загальної психо­логії і трансформовані в ній відповідно до цілей та завдань слідчих дій, що проводяться. Зокрема, при проведенні допиту, аби діагностувати психічний статус допитуваного, можна використовувати певну кіль­кість методів, обрання яких диктується цілями і часовим режимом проведення цієї дії. Основними методами, що сприяють психологічній діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, не­залежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі, а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною в даній ситуації. Наприклад, спостереження, що використовується для діагностики психологічного статусу особистості (типу темперамен­ту — реакції на подразник, рис характеру індивіда), охоплює лише такі показники, що визначають поведінку особи на початку допиту. Оскільки матеріал для спостереження, що виражається в зовнішніх проявах особи, надзвичайно обмежений, то і його результати завжди мають попередній, орієнтовний характер. У подальшому в процесі допиту вони можуть доповнюватися і коректуватися. Залежно від ступеня прояву якостей особистості метод спостереження може дати ва­гомі результати.

Метод спостереження спрямовано на виявлення певних рис ха­рактеру та ознак темпераменту, що свідчать про психологічні особли­вості допитуваного. До сфери спостереження входять: манери допи­туваного, його комунікабельність (на початку допиту), реакція на по­дразник (поставлені запитання), психічний стан, викликаний проце­суальним становищем і необхідністю спілкування. При оцінці резуль­татів спостереження не слід забувати, що особа, за якою спостерігають, перебуває у незвичній обстановці і мікросередовищі, в яких вона за­звичай поводиться вільно та невимушено. У новій обстановці, де до­питуваний не завжди знає свою роль і майбутнє процесуальне стано­вище (свідок, підозрюваний, обвинувачений), він стримує свої прояви, нерідко надає своїй поведінці заздалегідь обрану ним форму. Ця об­ставина багато в чому спотворює враження слідчого, істинне враження можна одержати від допитуваного в процесі спостереження, і це слід ураховувати у процесі допиту. Для діагностики особи допитуваного може використовуватися і ме­тод бесіди, трансформований для цієї мети. Відомо, що допит і бесіда і розрізняються за своєю процесуальною сутністю і завданнями. Крім І того, бесіда не передбачає регламентованого процесуального режиму. Однак у процесі допиту, предмет якого чітко обмежено, може мати місце і бесіда, яка переслідує мету абстрактного вільного обміну інформацією для встановлення психологічного контакту з допитуваним.

І бесіда передбачає взаємне передавання інформації, що не стосуєть­ся предмета допиту, а спрямована лише на встановлення психологічно­го контакту, визначення типу темпераменту і рис характеру допитува­ного. Метод бесіди може поєднуватися з власне допитом, оскільки в процесі останнього можливі відхилення від предмета, зумовлені об­ранням тактичних прийомів, з‘ясуванням деяких обставин, що мають допоміжне значення для проведення допиту. Метод бесіди зазвичай най­більш активно використовується на початку допиту, коли з'ясовуються демографічні дані про особу та обставини, що передують власне допиту по суті. У процесі бесіди встановлюються й інші дані про особу, напри­клад, стан органів чуття, психічний стан під час спостереження чи здійснення події (залежно від того, яку процесуальну роль відіграє до­питуваний), тип пам'яті і вид відтворення, тобто дані, що істотно впли­вають на оцінку показань і обрання тактичних прийомів допиту. Залеж­но від категорії допитуваного (неповнолітній, потерпілий, обвинувачений) характер з'ясування наведених питань та його спрямованість будуть різні. Так, діагностика особи неповнолітнього передбачає встановлення його темпераменту, здатності до конкретного сприйняття, наявності елементів фантазування та їхньої ролі у формуванні показань.

Метод незалежних характеристик, трансформований для завдань, поставлених перед допитуваним, має на меті збирання відомостей про нього серед осіб, які контактували з ним і мали різні зв'язки (родич, друг, товариш по службі, сусід тощо). Зазначимо, що збирання відо­мостей про особу допитуваного, здійснюване відповідно до рекомен­дацій криміналістики, передбачає з'ясування комплексу даних, що широко використовуються і для встановлення психологічного контак­ту, і для обрання тактичних прийомів допиту, і для оцінки інформації, що буде одержана від цієї особи.

Метод незалежних характеристик може виявлятися в трьох формах, ефективність яких визначається конкретною ситуацією: а) одержання відомостей про особу шляхом відповідних запитів щодо її характерис­тики; б) одержання відомостей про особу з матеріалів справи (показань інших осіб); в) одержання відомостей про особу шляхом доручення оперативно-розшуковим органам зібрати такі відомості таємним шля­хом. Обрання слідчим тієї чи іншої форми залежить від складності майбутнього допиту, важливості інформації, яка може бути одержана в процесі його проведення.

Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв‘язку дає змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використо­вувати їх у різних напрямах організації допиту:

1) встановлення пси­хологічного контакту;

2) визначення системи тактичних прийомів допиту;

3) визначення характеру і виду можливого та найбільш ефек­тивного психологічного впливу;

4) оцінка одержаної інформації.

Психологічна діагностика особи не тільки передбачає цілеспрямо­ване дослідження компонентів її характеристики за допомогою таких методів, а й включає оцінку динаміки психологічних процесів, які ви­являються при проведенні самого допиту на всіх його етапах. При допиті залежно від його психічної напруженості (актуалізація забуто­го, виявлення неправдивих показань, викриття у вчиненні злочину) характер психічних проявів особи може бути різним. Тому, оцінюючи психологічну діагностику, надзвичайно важливо встановлювати, які з подразників є найбільш ефективними, стимулюють особу до давання показань, а які, навпаки, діють негативно або є байдужими з погляду одержання інформації у справі. У процесі спілкування необхідно спостерігати за невербальними засобами комунікації і правильно розпізнавати їхнє значення. Так, жести можуть бути засобом передавання інформації. У природних умовах спілкування вони виникають нібито самі собою з огляду на зміст діяльності, її емоційне напруження. Ритмічно узгоджені з інто­нацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу слухачів на тих чи інших «ударних» частинах висловлювання, вирази­ти емоційне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних думок.

Допит передбачає проведення діагностики особи допитуваного (типу темпераменту, характеру, психологічного стану, рівня інтелекту, соціального статусу, схильності до алкоголізму та ін.). Така діагности­ка може здійснюватися за зовнішнім виглядом людини, манерами по­ведінки, одягом, акуратністю або неохайністю, тремтінням рук, по­червонінням обличчя тощо. Причому ці ознаки повинні розглядатися в комплексі і мати лише орієнтуюче значення. Неприпустимо гіпербо­лізувати зовнішні дані людини з метою діагностики особи допитува­ного. Зокрема, ознаки зовнішності не можуть категорично свідчити про риси характеру особи чи тип темпераменту.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють одержанню ін­формації в процесі допиту, класифікуються на декілька типів відпо­відно до тих завдань, що ставляться перед ними: а) такі, що усувають конфліктні ситуації і сприяють встановленню психологічного контак­ту; б) спрямовані на встановлення мотивації показань; в) такі, що сприяють викриттю винного; г) такі, що сприяють виявленню неправ­ди; г) такі, що актуалізують у пам'яті забуте.

Тактико-психологічні прийоми, що усувають конфліктні ситуації і спрямовані на встановлення психологічного контакту, мають на меті одержання інформації в процесі допиту. Цьому сприяє певне емоційне тло — важливий компонент психологічного контакту, який має бути створений слідчим. Таке тло створюється насамперед прагненням об'єктивно, неупереджено з'ясувати всі обставини у справі; інтересом до одержуваної інформації, доброзичливим ставленням до допитуваної особи; орієнтацією останньої на систему цінностей, що становлять суспільну значущість (боротьба зі злочинністю, викриття обвинуваче­ного, каяття як усвідомлення та засудження скоєного). Перелічені орієнтири є й основою для встановлення психологічного контакту.

Психологічний контакт – це найбільш сприятлива психологічна атмосфера допиту, що позитивно впливає на взаємодію та стосунки між учасниками, певне налаштування на спілкування. Психологічний контакт при допиті передбачає можливість виникнення двох його рів­нів:

1) коли допитуваний бажає давати показання;

2) коли допитувано­го примушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням, а може згасати, раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого (судді), так і від допитуваного, хоча ініціатива має належати слідчому. Існує двосторон­ній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слід­чого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен ураховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на мо­мент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення психо­логічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи привертати увагу людей, які запропонував Д. Карнегі. Він рекомендує шість способів:

1) виявляти щирий інтерес до інших людей;

2) усміхатись;

3) пам‘ятати, що для людини звук її імені – найсолодший і найважливіший звук людської мови;

4) бути хорошим слухачем, заохочувати інших розповідати вам про себе;

5) вести розмову в колі інте­ресів вашого співрозмовника;

6) давати людям відчути їх значущість і робити це щиро. Банальність деяких прийомів є очевидною, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

До тактико-психологічних прийомів, що сприяють актуалізації в пам'яті забутого, належать прийоми, спрямовані на збудження у до­питуваного асоціативних зв‘язків, які викликають спогад.

Допитуваний може зробити заяву на зразок «я вже нічого не пам‘ятаю», «був п‘яний і не пам‘ятаю того, що відбувалося». При такій «непрямій відмові» від показань допитуваний зазвичай повідомляє про повне випадання з пам‘яті подій, що цікавлять слідчого, і не докладає зусиль до пригадування «забутого». Встановити, чи має місце «непря­ме відмовлення» від показань або допитуваний дійсно забув обстави­ни, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що минув із моменту сприйняття певних фактів, характер події, подальша діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам'яті. Це насамперед постановка допитуваному нагадувальних запитань, психологічною основою яких є прагнення пригадати обставини, аби збудити асоціативні зв'язки в усьому їхньому різноманітті. Дані для запитань, що нагадують подію, слідчий чи суддя одержує з матеріалів справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових органів. Нагадування не повинно включати елементи навіювання, тобто передавання інформації, яка містить у со­бі твердження щодо відомостей, про які очікуються свідчення. Пози­тивний ефект у пригадуванні забутого дає постановка запитань у хро­нологічній чи логічній послідовності про обставини, що передували події злочину або настали за нею.

Прийомами, що актуалізують у пам'яті забуте, незалежно від того, який характер має запам‘ятовування (довільний чи мимовільний), є пред'явлення речових і оголошення письмових доказів, що сприяють збудженню асоціативних зв'язків і оживляють у пам'яті допитуваного запам‘ятоване. У цьому аспекті слід продумати, як наявні відомості або речові докази пов'язані з подією, що спостерігалася особою, і чи можуть вони виконувати необхідну для них функцію пожвавлення асоціативних зв'язків.

До способів психологічного впливу, що використовуються для актуалізації забутого, слід віднести і допит на місці події, що пере­слідує мету активізації спогадів у зв'язку з повторним сприйняттям обстановки, в якій спостерігалася подія. Відомо, що в цьому випадку полегшується завдання встановлення таких чинників, що збуджують який-небудь з видів асоціативних зв'язків. Передбачається, що їхній комплекс, стимульований обстановкою допиту, може дати певний ефект у будь-якій ситуації.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення моти­вації показань, передбачають постановку серії запитань, що дають змогу визначити мотиви, якими керується особа при даванні показань. Визначення мотивів показань тісно пов'язане з процесуальним стано­вищем допитуваного. У цьому аспекті мотиви показань свідка, обви­нуваченого чи потерпілого можуть істотно відрізнятися і зумовлюва­тися їхньою роллю в процесі, зацікавленістю, власними прагненнями. Якщо у зв'язку із з'ясуванням таких залежностей звернутися до до­питу обвинуваченого, то поряд із визначенням його ролі в процесі можливо виділити декілька мотивів показань, що даються ним і є ти­повими. Так, до їхнього числа можна віднести мотиви каяття, обмови, неправди, приховування певних обставин, пов'язаних із особою обви­нуваченого. Тактико-психологічні прийоми, що сприяють викриттю винного, полягають у застосуванні комплексу різноманітних способів оперуван­ня інформацією, яка є у розпорядженні слідчого і містить дані про вин­ність особи у вчиненому злочині. Інформація про винність особи може бути різною за обсягом і доказовою цінністю. Вона, як правило, включає показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів, пока­зання інших осіб, притягнутих як обвинувачені у даній справі. У таких джерелах може міститися інформація, що викриває обвинуваченого в учиненні злочину. Тому, збираючись використовувати її, слідчий по­винен не тільки досконало її знати, а й оголосити або пред‘явити обви­нуваченому в той момент, який може виявитися найбільш ефективним. Час і послідовність оголошення чи пред'явлення викриваючої інформа­ції слід планувати з огляду на її характер і можливий психологічний вплив. Таке планування оперування викриваючою інформацією не може бути жорстким, оскільки одержувана в процесі допиту інформація іс­тотно впливає на реалізацію наміченого плану.

Важливе значення в психологічному впливі, що спричиняє викрит­тя винного, має і форма, в якій здійснюється оперування викриваючою інформацією. Найбільш поширеними формами оперування такою ін­формацією є оголошення показань, ознайомлення з висновком екс­перта, пред‘явлення речового доказу (показ із відповідними пояснен­нями), ознайомлення з документами, що мають викривальний характер. Слідчий повинен певною мірою прогнозувати можливий ефект від пред'явлення обвинуваченому викриваючої інформації і бути готовим до того, що вона не завжди може дати бажаний результат. У цих ви­падках необхідно використовувати інші прийоми.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють виявленню неправди в показаннях свідка або обвинуваченого, трансформуються в систему тактичних прийомів допиту, пов'язаних із постановкою уточнюючих, деталізуючих та контрольних запитань. Виявлення неправди в пока­заннях зазвичай відбувається при зіставленні останніх із версією роз­слідування і системою доказів, зібраних у справі. Рідко неправда охоплює всі пункти предмета допиту. Зазвичай неправдиві повідомлен­ня звернені до окремих фактів і обставин і, як правило, пов'язані з по­зицією допитуваного, його ставленням до осіб, притягнутих як обви­нувачені, до свого становища в справі, результату розгляду справи у суді. Тому неправду можна виявити у тому разі, коли слідчий до­статньо підготовлений до допиту, орієнтується у доказах, зібраних у справі. Важливо зазначити, що при неправдивому висловлюванні порушу­ється його послідовність, а самі порушення характеризуються появою пауз. Ця вказівка має істотне значення для діагностики неправди слід­чим, оскільки неправда, як уже зазначалося, найчастіше трапляється при повідомленні окремих обставин. Ось чому при одержанні показань необхідно відразу зіставляти інформацію, що подається, з тією, що вже існує. У цьому разі постановка запитань, спрямованих на деталізацію повідомленого, є одним із ефективних засобів виявлення неправди, що може мати місце в самому процесі допиту, а також при подальшій перевірці повідомлених даних.

У виявленні неправди одну з головних ролей відіграє постановка контрольних запитань, підставою для формулювання яких є дані, зібрані у справі, а також обставини, відносно яких слідчий має точні відомості. Постановка таких запитань порушує систему викладання, продуману допитуваним, який повідомляє неправду, і дає змогу вияви­ти її під час допиту, ґрунтуючись на суперечностях у показаннях, які не може пояснити допитуваний. Контрольні запитання за своїм харак­тером спрямовані головним чином на встановлення відповідності дійсності показань, що даються в процесі допиту. Тому їхньою голов­ною функцією є виявлення неправдивої інформації. Постановка конт­рольних запитань, пов'язаних із уже зібраними у справі даними, спрос­товує неправду, оскільки спричиняє оголошення додаткової інформації, яка об'єктивно відображає відомості щодо встановлюваних фактів або обставин. Важливе значення в процесі виявлення неправди в показан­нях має пред'явлення речової інформації. Як така речова інформація руйнує продуману допитуваним логіку неправди і змушує його шука­ти нові пояснення чи відмовлятися від повідомленого через його оче­видну необґрунтованість.

Неправда, пов‘язана з наміром допитуваного уникнути відповідаль­ності або пом'якшити власну долю, має свою психологію, що перед­бачає викладення або умовчання про ті чи інші обставини в такому плані, який створює певне психологічне налаштування у слідчого (ві­ру в щирість показань, каяття, неможливість вчинення певних дій конкретною особою з етичних міркувань, обмову допитуваного з боку інших осіб – свідків або обвинувачених). Продумана позиція того, хто повідомляє неправду, котрий намагається справити на слідчого психологічний вплив, на тлі якого розвивається викладення, іноді до­сягає мети. У цьому разі залишаються нез'ясованими деякі обставини, спотворюється перспектива встановлення істини у справі, піддається сумніву доведеність певних фактів. Тому встановлення неправди в по­казаннях і подолання можливих наслідків – одне із завдань слідчого в процесі допиту.

В установленні психологічного контакту в конфліктній ситуації велике значення має рефлексивне управління, мета якого охоплює най­ближчий (власне встановлення контакту) і перспективний (одержання інформації від допитуваного) плани. Залежно від процесуального ста­новища допитуваної особи і мотивів, що визначають спрямованість інформації, яку вона повідомляє, встановлення психологічного контак­ту нерідко відбувається в різні періоди допиту (на початку допиту при встановленні особи допитуваного, у процесі одержання від неї інфор­мації). Ключем до встановлення психологічного контакту є визначен­ня мотиву показань, що даються допитуваним. Це дозволяє слідчому у багатьох випадках зрозуміти його психологічну налаштованість і спрямувати її в необхідне русло шляхом роз'яснення важливості одержуваної від нього інформації, етичних вимог, що ставляться до допитуваного в зв'язку з його роллю у відправленні правосуддя, роз­критті та попередженні злочинів.

Процес формування показань. Знання психологічних закономір­ностей формування показань сприяє ефективній тактиці допиту та оцінці одержаної інформації. Розуміння складного механізму форму­вання показань визначає можливість виявлення та усунення в них помилок (перекручень).

Процес формування показань традиційно поділяється на три стадії: сприйняття, запам'ятовування та відтворення. Існують й інші думки щодо стадійності цього процесу (про наявність п‘яти, шести чи два­надцяти стадій). Аналіз таких підходів свідчить про їх більш деталізо­ваний характер.

Сприйняття є першою стадією формування показань. У психоло­гії сприйняття розглядають як відображення людиною предмета чи явища в цілому при його безпосередньому впливі на органи чуттів. Розрізняють зорове, слухове, смакове, нюхове сприйняття та сприй­няття дотику. Сприйняття відрізняється від відчуттів (створюється цілісний образ) як більш високий ступінь пізнання.

На процес сприйняття допитуваного впливають дві групи чинників:

1) об‘єктивні (зовнішні умови сприйняття та особливості власне об'єктів, що сприймаються);

2) суб‘єктивні (особливості особи, яка сприймає).

Об‘єктивні чинники – освітленість об'єкта, що сприймається, відстань, на якій сприймається об'єкт чи подія; швидкість події; погодні умови (дощ, сніг та ін.). Такі чинники впливають на сприйняття і весь процес формування показань.

Суб‘єктивні чинники охоплюють: стан органів чуттів (глухота, дальтонізм тощо), психічний стан особи, спрямованість уваги, схиль­ність до фантазування та ін.

Існує емоційний чинник сприйняття. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна людина (з урахуванням її потреб, інтересів, бажань та ін.). Емоції надають виразності, яскравості подіям чи об‘єктам, що сприймаються (С. Рубінштейн). Різним буде сприй­няття у людини залежно від того, є вона учасником чи жертвою зло­чину, стороннім спостерігачем (очевидцем) або родичем потерпілого. З цим пов'язана інтерпретація сприйнятого.

Емоції можуть справляти як позитивний, так і негативний вплив. Так, почуття нового, сумнів, цікавість можуть поліпшити якість сприй­няття. І навпаки, страх, переляк, тривога зумовлюють виникнення своєрідних перекручень. Зокрема, страх породжує гіперболізацію (перебільшення) сприйнятого.

У процесі сприйняття важливе значення має його спрямованість (умисність чи неумисність сприйняття). Під час вчинення злочинів у більшості випадків мають справу з неумисним (мимовільним) сприй­няттям. Хоча більш повним і точним є умисне (довільне) сприйняття. Ще більш чітким є професійне сприйняття. У психології професійне сприйняття пов‘язують з аперцепцією (від лат. ad: до іperceptio: сприй­маю – властивість психіки людини, що полягає у залежності сприй­мання предметів та явищ навколишнього середовища від попередньо­го досвіду).

У процесі сприйняття можуть виникати помилки. Прогалини сприй­няття заповнюються нашаруваннями (фантастичного характеру). Іс­нують також ілюзії сприйняття (рис. 7). Ілюзія (від лат. illusio – по­милка, омана) – це неадекватне відображення об'єкта, який сприйма­ється.

На процес сприйняття впливають установки (при поставленні за­вдання). Так, було проведено експеримент, коли двом різним групам студентів-психологів запропонували один і той самий портрет людини. У першому випадку була дана установка про те, що це відомий вчений, і пропонувалося за зовнішніми даними його обличчя скласти соціально-психологічний портрет.

У другому випадку при тому самому завданні загальна установка стосувалася того, що це особливо небезпечний рецидивіст. Результати показали, що студенти називали психологічні якості згідно з одержа­ною установкою.

Схожий психологічний експеримент провів О. Бодальов. Групі дорос­лих випробуваних були по черзі показані фотографії молодої людини і літнього чоловіка. Особам, щодо яких проводився експеримент, запро­понували переглянути кожну з фотографій протягом п‘яти секунд, а потім вони повинні були словесно відтворити вигляд людини, яку вони щойно бачили. Показ фотографій супроводжувався установкою-характеристикою зображених на них осіб. Установками, що передували показу фотографії, були: «злочинець», «герой», «письменник», «учений». Пропонувалися різні словесні портрети тих самих осіб, що свідчать про значний вплив установки на сприйняття осіб, щодо яких проводився експеримент:

«Цей звірюга щось хоче зрозуміти. Розумно дивиться, не відводячи погляду. Стандартне бандитське підборіддя, мішки під очима, фігура масивна, старіюча, відкинута уперед» (автор «портрета» – І. Установ­ка – злочинець).

«Людина морально занепала, дуже озлоблена. Неохайно одягнена, незачесана. Можна думати, що чоловік, до того як стати злочинцем, був службовцем чи інтелігентом. Дуже злий погляд» (автор «портре­та» – К. Установка – злочинець).

«Молода людина років 25-30. Обличчя вольове, мужнє, з правиль­ними рисами. Погляд дуже виразний. Волосся скуйовджене, чоловік неголений; комір сорочки розстібнутий. Мабуть, це «герой» якоїсь сутички, хоча в нього і не військова форма (одягнений у картату со­рочку)» (автор «портрета» – Г. Установка – герой). «Дуже вольове обличчя. Очі, які «нічого не бояться», погляд з-під лоба. Губи стиснуті, відчуваються душевна сила і стійкість. Вираз об­личчя гордий» (автор «портрета» – М. Установка – герой).

«Портрет чоловіка близько 50-53 років. Відкрите обличчя, крупні риси. Сиве, вірніше, сивіюче, волосся; чоло опукле, з горизонтальними зморшками. Дуже виразні очі, які зазвичай бувають у розумних, про­никливих людей. Навколо очей безліч дрібних зморшок, що надають обличчю дещо лукавого виразу. Здається, що ця людина при зустрічі обов‘язково почне з жарту. Нижню частину обличчя не пам'ятаю. Запам'яталися руки – невеликі, неробочі, вкриті волоссям. Портрет письменника... Мені здається, що це обличчя людини, яка любить дітей і пише для них. Судячи з невимушеного вигляду, він звик позувати, напевно, це відомий письменник. Ще раз хочеться підкреслити, що найбільше запам'ятовуються в портреті очі. Людина з такими очима, мабуть, добре знає і любить життя, людей...» (автор «портрета» – В. Установка – письменник).

«Чоловік років шістдесяти, лисий, з цигаркою в руці. Риси облич­чя крупні, правильні. Голова велика, чоло високе і широке, справжнє чоло вченого. Погляд і вираз обличчя вченого говорять про те, що він напружено і болісно вирішує якусь проблему» (автор «портрета» – Д. Установка – учений).

Ще один приклад. Австралійський психолог Пауль Р Уїлсон довів, що зріст людини в очах сторонніх не завжди дорівнює фактичному. Уїлсон представив п'ятьом різним групам студентів Мельбурнського університету одного і того самого чоловіка, щораз привласнюючи йому нові звання і титули, а потім просив студентів визначати на око його зріст. Результати виявилися вражаючими. Коли людину представ­ляли як студента, зріст незнайомця досягав у середньому 171 см, але тільки-но його назвали асистентом кафедри психології, його зріст під­нявся до 178 см. При званні «старший лектор» зріст перевищив 180 см. А зріст «професора» дорівнював 184 см.

Існують особливості сприйняття зовнішніх ознак людини залежно від віку особи, яка сприймає. Тенденції зміни обсягу і якості інформа­ції про зовнішність людини було досліджено в таких вікових групах: 7-8, 10-11, 11-12, 13-14, 14-15, 17-18 років і у віці від 21 до 26 років (дослідження О. Бодальова). Встановлено три основні закономірності:

1) з віком при словесному відтворенні вигляду людини, яка сприймається, у створюваний портрет дедалі частіше включаються як істотні ознаки компоненти, що створюють фізичний вигляд. До 21-26 років відсоток фіксувань цієї сторони зовнішності порівняно з відсотком фіксувань і відображень дітьми 7-8 років зростає майже в 2,2 раза;

2) відсоток фіксувань особливостей експресії до 21-26 років порівня­но з відсотком фіксувань цієї сторони учнем першого класу збільшу­ється майже в 3,6 раза;

3) з віком неухильно зменшується включення в «портрет» людини, яка сприймається, опису елементів, що становлять оформлення зовнішності людини. Відсоток фіксувань цієї сторони зо-ВНІШНОСТІ в описах людини, яка сприймається, порівняно з відсотком фіксувань її дітьми 7-8 років зменшується до 21-26 років у 14,9 раза.

У даному психологічному дослідженні розглядається питання оцінки віку іншої людини. Зокрема, було встановлено, що більшість помилок зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку.

Наступною стадією формування показань є запам 'ятовування. Слід зазначити, що надзвичайно важливим чинником, який впливає на об'єктивність показань, є пам'ять. У психології пам'ять розглядається як слідове відображення минулого, що полягає в запам'ятовуванні, збереженні та подальшому відтворенні або впізнаванні раніше сприй­нятого. Пам‘ять – це здатність утворювати умовні зв'язки, зберігати та актуалізувати сліди цих умовних зв‘язків.

Запам'ятовування і відтворення ґрунтуються на створенні та акту­алізації тимчасових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку під впливом як безпосередніх, так і словесних подразників, і форму­ються залежно від змісту і характеру діяльності об'єкта. Цим людська пам'ять глибоко відрізняється від так званої машинної пам'яті, що моделює лише окремий її механізм — механізм утворення слідів, здат­них відтворюватися.

Пам'ять людини, як і сприйняття, має вибірковий характер: люди­на запам'ятовує не все, що вона сприймає. Запам‘ятовується лише те зі сприйнятого, що викликає глибокі переживання або має істотне зна­чення. Ця обставина своєрідно позначається на показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених.

З часом пам‘ять викривлює сприйняті події. Запам‘ятовування, яке у часі недалеко відстає від події злочину, дає змогу краще, детальніше, повніше відтворити сприйняття. Повне і яскраве оповідання про спо­стережене можна одержати в тому разі, якщо особа допитується через короткий проміжок часу після того, як спостерігалася подія. Залежно від того, що сприймається, пам'ять людини поділяється на декілька видів. Сприйняттю дії, рухів відповідає моторна (рухова пам‘ять); сприйняттю зоровому – зорова пам‘ять; слуховому – слухо­ва; дотику разом із зоровим і слуховим – наочно-образна пам'ять; запам‘ятовуванню логічних зв‘язків – словесно-логічна; переживанням, почуттям – емоційна пам'ять. Усі перелічені види пам'яті рідко зустрі­чаються в людини у чистому вигляді. Є люди, які запам'ятовують краще на слух, ніж за допомогою органів зору. Часто запам'ятовування є ре­зультатом лише зорового сприйняття, причому деталізація досягає та­кого рівня, що людина може, наприклад, автоматично назвати сторінку і рядок книги, де викладене те чи інше положення. Відома спеціальна пам'ять людей у якій-небудь галузі: феноменальне запам‘ятовування чисел, кольорів тощо. В психології таке явище називається ейдетизмом (від грец. єібос; – форма, вигляд: здатність відтворювати надзвичайно яскравий наочний образ предмета через тривалий час після припинення його сприйняття), а пам‘ять – ейдетичною.

Запам‘ятовування передбачає встановлення відповідних нервових зв'язків чи асоціацій. У психології розрізняють декілька видів асоціа­тивних зв'язків (асоціацій): асоціації за суміжністю, подібністю, конт­растом; однозначні та багатозначні.

Асоціації за суміжністю передбачають запам‘ятовування подій, що відбуваються послідовно, або дій, між якими існує зв'язок. Завдяки цьому нервові процеси, пов‘язані з одним із них, викликають дії нер­вових процесів, пов'язаних із іншими. Так, нагадування про подію, що передує ДТП, викликає у пам'яті деталі обставин, пов‘язаних з нею.

Асоціації за подібністю мають місце тоді, коли сприйняття якого-небудь об'єкта викликає в пам'яті спогад про подібний до нього об'єкт, навіть якщо він ніколи не сприймався з ним разом або в якому-небудь часовому зв'язку.

Асоціації за контрастом за своєю природою близькі до асоціацій за подібністю, однак їх сутність полягає в тому, що сприйняття якого-небудь об'єкта викликає в пам‘яті спогад про інший об'єкт, що від­різняється прямо протилежними ознаками.

Певну роль у процесі запам‘ятовування відіграють й інші види асоціативних зв'язків, а саме: однозначні та багатозначні. Однозначна асоціація при запам'ятовуванні пов'язує певну обставину з яким-небудь одним фактом чи дією, багатозначна – передбачає зв‘язок з декілько­ма фактами. Асоціації мають рефлекторну природу. Асоціація – це звичайний послідовний ряд рефлексів, у якому кінець кожного попереднього зливається з початком наступного в часі. Асоціація є безупинним рядом доторкувань кінця попереднього рефлексу з початком наступ­ного (І. Сєченов).

Запам‘ятовування може мати довільний і мимовільний характери залежно від наявності чи відсутності мети запам'ятовування. У прак­тиці розслідування злочинів слідчому рідко трапляються показання, засновані на умисному запам'ятовуванні фактів із метою викладу їх ЗГОДОМ на допиті. Найбільш частими є показання, що не є результатом умисного запам‘ятовування того, що спостерігається. Цією обставиною і пояснюються уривчастість, неповнота відомостей, що повідомляють­ся, забування одних деталей і яскраве відтворення інших тощо.

Для продуктивності мимовільного запам‘ятовування важливим є те місце, що посідає в діяльності даний матеріал. Краще запам‘ятовується матеріал, який викликає активну розумову роботу і зацікавленість, що має певну значущість.

З часом відбуваються процеси забування (поступове зменшення можливості в пригадуванні матеріалу). Тут важливе значення має по­дальша діяльність індивіда.

Існують загальні правила, згідно з якими у зв‘язку з процесом за­бування допит необхідно проводити якнайшвидше після події. Проте слід пам'ятати і про явище ремінісценції – поліпшення відтворення запам'ятовуваного матеріалу через деякий проміжок часу після його заучування. Треба також пам'ятати і про різні порушення пам‘яті, що виникають при різних локальних ураженнях головного мозку – ам­незії (ретроградній і антероградній).

Заключною стадією формування показань є відтворення. У психо­логії відтворення визначається як процес пам‘яті, що полягає в актуа­лізації раніше сприйнятого матеріалу шляхом «діставання» його з дов­гострокової пам'яті та переведення її в оперативну. Розрізняють від­творення у вигляді узнавання або спогаду, мимовільного і довільного, безпосереднього чи відстроченого.

Матеріал, що міститься в пам‘яті, реконструюється (перетворюєть­ся). У психологічній літературі виділяють два види реконструкції:

1) така, що не порушує адекватності відтворення сприйнятого;

2) така, що порушує адекватність відтворення сприйнятого.

Давання показань у процесі допиту – своєрідна форма відтворен­ня подій минулого. При відтворенні, на відміну від попередніх стадій формування показань, беруть участь як допитуваний, так і слідчий. Причому на допитувану особу слідчий справляє керуючий вплив.

Процес відтворення на допиті чітко проявляється у висловленні думок допитуваного. Вміння висловлювати свої думки (усно чи пись­мово) у кожної людини є індивідуальним (мають значення рівень ін­телекту, освітній і культурний рівні, мовна підготовка тощо).

На формування показань у стадії відтворення впливають: емоцій­ний стан допитуваного, темперамент і характер, сугестивність, схиль­ність до фантазування. Так, у процесі відтворення події допитуваний перебуває у певному психічному стані (емоційна напруженість, страх, фрустрація тощо), який необхідно враховувати слідчому в процесі до­питу. У деяких випадках такі стани сприяють обранню допитуваним відповідної позиції на допиті: відмова від показань, повідомлення не­правдивих відомостей, зміна раніше даних показань.

При відтворенні можливе виникнення помилок, що зумовлено за­лежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру запитань слідчого. Це виражається в явищі персеверації (прагненні повторити у відповіді слова і конструкції, що вжиті слідчим у запитанні) і вер­бальній ригідності (допитуваний продовжує мислити в напрямі, нав‘язаному йому слідчим).

Важливе значення має розгляд питання про вплив сугестії (навіюван­ня) на процес формування показань. Навіювання в психології визначається як процес однобічного, активного та персоніфікованого впливу одного на іншого чи групу людей, який здійснюється за допомогою мовного повідомлення і характеризується неусвідомленим сприйняттям того, що навіюється (Б. Паригін). Навіювання спричиняє виникнення помилок у показаннях. Розрізняють три види навіювання:

1) доперцептивне (навіювання, що передує сприйняттю події);

2) навіювання перцептивне (навіювання в процесі сприйняття події);

3) постперцептивне (навіювання, спрямоване на подію, що вже відбулася).

На стадії відтворення навіювання може виникнути як результат впливу з боку слідчого, тому заборонені навідні запитання, що містять елементи сугестії.

У процесі відтворення можуть бути сформовані неправдиві пока­зання. Допитуваний завжди свідомо формує неправду. Неправда поді­ляється на повну і часткову (у більшості випадків має місце часткова неправда).

Психологічні особливості допиту неповнолітніх. Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими та індивідуальними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має важливе значення для правильного обрання прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його показань.

Неповнолітні – це особи, які не досягай 18-літнього віку. У літе­ратурі з психології запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячий вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) ДОШКІЛЬНИЙ пік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до II 12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14-15 років);

6) старший шкільний вік (рання юність) (від 14 до 18 років).

ВІК, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як СВІДОК чи потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. У п. З ст. 69 КПК України лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають до­казове значення, і давати показання про них. Характерні для неповно­літніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3-5 років повідомляли на допиті дані, що сприяли встановленню об‘єктивної істини у справі. Водночас дітей рекомендується допиту­вати лише у разі крайньої потреби, позаяк допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спо­стерігалася, діти можуть давати свідчення про факти, які не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідов­ного логічного мислення і можуть давати лише прості відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік – це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку – «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негати­візм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим. Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достат­нього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміли­вість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість.

Неповнолітнім цього віку притаманний негативізм як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігно­рувати вимоги, що ставляться до нього.

Старший шкільний вік (рання юність) – завершальний етап пере­ходу до дорослості. Старші школярі характеризуються досить високим розвитком психічних процесів. Рання юність – це вік формування світогляду. В цей період визначаються життєві ідеали, обирається про­фесійна спрямованість. Це вік, коли неповнолітній намагається визна­чити зміст і мету життя. У період ранньої юності змінюється об‘єкт поклоніння, який стає для неповнолітнього вищим авторитетом (рефе­рентом).

Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Кон-формність – це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів.

Через соціально-психологічні особливості неповнолітніх різних вікових груп їхня поведінка може набувати віктимного характеру, а са­мі неповнолітні – ставати жертвами злочинів. Підвищеною віктим-ністю доволі часто характеризуються неповнолітні з асоціальними установками, які віддають перевагу безцільному витрачанню часу і не­рідко провокують конфліктні ситуації.

Ефективному використанню тактичних прийомів допиту, правиль­ній оцінці одержаних показань сприяє знання слідчим закономірностей формування показань неповнолітніх. Розуміння механізму формуван­ня показань визначає можливість виявлення та усунення в них пере­кручень.

Сприйняття дітей, зумовлене нестійкістю уваги, слабкістю логіч­ного мислення, схильністю до фантазування, відрізняється від сприй­няття дорослих:

1) поверховістю;

2) фрагментарністю;

3) яскравим емоційним забарвленням.

Обсяг і характер сприйняття зовнішніх ознак людини залежать від віку особи, яка сприймає, і рівня її розвитку. Цікаві психологічні досліди, засновані на використанні малюнків із зображеннями людей і предметів, у яких брали участь діти трьох, п'яти і семи років, були проведені X. Бедильбаєвою. Результати її дослідження свідчать про те, що неповнолітні цих вікових груп виявляли більше уваги та інтересу до малюнків із зображенням людей порівняно з зображенням пред­метів. При сприйнятті зображення людей вони неоднаково ставилися до різних особливостей зовнішнього вигляду людини.

Оцінці віку іншої людини підлітками було присвячене досліджен­ня В. Куиіциної, результати якого показують, що вік є значущим ком­понентом зовнішності і зазначається у 49 % описань семикласників і у 75 % восьмикласників. Визначення віку, що надаються, часто від­повідають часовим уявленням підлітка, відмінним від часового масш­табу дорослих людей: вік «середній» – 24 роки, вік «похилий» – 38-40 років. При встановленні віку підлітки використовували занадто великі часові інтервали (іноді 10-15 років). Особи, яких випробовува­ли, найкраще визначали вік своїх однолітків (41 % правильних відпо­відей) і дітей, молодших від себе (32 % правильних відповідей). Точ­ність оцінки віку осіб зрілого і літнього віку була низькою (відповідно 13 % і 7 %). Більшість помилок було зроблено у тому разі, коли деякі ознаки зовнішності людини не відповідали її віку. Так, вік 36-літцього чоловіка, який мав велику лисину, усі підлітки значно зависили. Під­вищена емоційно-динамічна виразність сприйманих осіб, навпаки, сприяла активному заниженню їхнього справжнього віку.

Помцлки сприйняття можуть бути пов‘язані з впливом на організм неповнолітнього алкогольних напоїв, наркотичних та інших психоак-тивних речовин. Зокрема, при алкогольному сп'янінні погіршується здатність правильно оцінювати просторово-часові відносини, можли­вість адекватно сприймати події, що відбуваються, та їх послідовність, розуміти значення того, що відбувається.

Процес відтворення на допиті пов'язаний зі здатністю правильно висловлювати свої думки. Особливі труднощі при цьому виникають у допитуваних, які належать до молодших вікових груп неповнолітніх. Намагаючись висловити власну думку і не знаходячи потрібного сло­ва, неповнолітній може замінити його іншим, яке йому відоме.

Психічні стани, в яких перебуває допитуваний, сприяють обранню неповнолітнім відповідної позиції на допиті: відмови від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміни раніше даних показань. Так, у процесі розслідування групового зґвалтування неповнолітньої О. (13 років) потерпіла на допиті просила не карати злочинців і вказала, що на суді вона не даватиме показання про вчинені щодо неї дії неповнолітніми В., Г. та Н. Мотивами такої заяви, як згодом з‘ясувалося, стали страх і почуття сорому.

Допит неповнолітнього свідка віком до 14 років провадиться у при­сутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків віком від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питання у кожному випадку ви­рішує слідчий на власний розсуд. У разі потреби при допиті неповно­літнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК України). Згідно зі ст. 438 КПК Укра­їни при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на роз­суд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Завдання педагога полягає в тому, аби допомогти слідчому визна­чити особливості особи неповнолітнього, встановити з ним психоло­гічний контакт, виробити тактику допиту, сформулювати запитання з урахуванням особливостей психіки неповнолітнього.

При підготовці до допиту неповнолітнього здійснюється вибір місця та обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного контакту та одержанню необхідної інформації. Доцільно заздалегідь підготувати запитання, які треба з'ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на сторонні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматися спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така ма­нера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні прав­дивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку за­питань, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід оголошувати показання інших осіб. Постановка навідних запитань часто є причиною виникнення добросовісних помилок у по­казаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути на­слідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».