Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Методология решения проектных задач с помощью средств вычислительной техники.

Найвиразніше ця специфіка проявляється на прикладі участі різних суб‘єктів судочинства на такому завершальному етапі судового розгляду як судові дебати. Під час усього судового процесу комунікативні взаємини усіх його учасників дуже активні, адже триває постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше причетні до судового розгляду. Це процесуальне спілкування (комунікація) ще у середині ХІХ ст., коли на судових процесах виступали такі знамениті правники, як А.Ф. Коні, Ф.М. Плевако, В.С. Андрієвський та інші, отримало вдалу назву “судоговоріння”, бо й справді учасникам судового процесу доводиться дуже багато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, давання показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад заяв і клопотань, нарешті судові дебати й оголошення рішення суду, вироку суду – усе це елементи судоговоріння. Його специфіка полягає у суворій процесуальній упорядкованості – кожне слово, промовлене під час судового засідання, має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи (підсудний, позивач, відповідач, свідки) дають показання. Учасники судового процесу (прокурор, адвокат) допитують, ставлять запитання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останнє слово. Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і обов‘язково власну етичну основу. Коли допитують особу на судовому засіданні, то неприпустимо ставити запитання навідного змісту. Аморальними вважаються запитання глибокого інтимного характеру, якщо це не продиктоване інтересами справи. Неприпустимим є звернення до будь-якої викликаної в судове засідання особи на “ти”, дорікання щодо “невірно” висловленої позиції і т.п.

Судоговоріння здійснюється у порядку, встановленому карно-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством, у визначеній черзі й обов‘язково з дозволу головуючого судді: спочатку слово надається позивачеві, а потім – відповідачеві; спершу виступає прокурор (державний обвинувач), а за ним – адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового засідання.

Дебати в суді часто називають боротьбою думок, процесуальним змаганням сторін, інтереси яких загалом не збігаються, а нерідко – цілком протилежні. Судові дебати – яскрава і емоційна частина судового розгляду, в якій наочно проявляється змагальне начало процесу. Сторони обвинувачення і захисту звертаючись до суду, підводять підсумки судового розгляду таким чином, як це їм видається, і звертаються зі своїми пропозиціями про те, які рішення в справі вони вважають справедливими. Ніхто з учасників судових дебатів не має права принижувати гідність тих, хто бере участь у справі й інших осіб, починаючи зі своїх “процесуальних супротивників” і закінчуючи тими, хто в справі не бере участі, але згадується з певного приводу. Під час судових дебатів кожен їх учасник зобов‘язаний дотримуватися такту в суперечці з тими, чию думку він не поділяє, а також бути стриманим в оцінці особистості й поведінки на суді експертів, свідків, перекладачів.

Докладно розглянувши етику судових дебатів, М. Тофтул слушно наголошує на тому, що усі сторони (елементи) процесу доказування – виявлення, закріплення, перевірка й оцінювання доказів – виявляються найповніше і найпереконливіше під час судового розгляду. За багатьма критеріями доказування в суді є самостійним дослідженням, а суд вважають своєрідним суб‘єктом доказування” [92, с. 252].

А далі автор підручника докладно з філософських позицій проаналізував цей завершальний етап судового процесу, зазначивши (в його інтерпретації знаходимо повторення вище висловлених позицій, що свідчить, звичайно, про певні стереотипи в оцінюванні цього важливого судового дійства): “Виступаючи перед судом, учасники судового розгля­ду аналізують названі під час судового слідства докази і, викладаючи свої висновки, прагнуть переконати суд у правильності власної позиції по справі. Обґрунтовуючи істинність своїх висновків, вони допомагають суду правильно оцінити кожен доказ окремо і сукупність дока­зів, сприяють формуванню достовірних висновків з усіх питань, які необхідно вирішити для винесення справедливого вироку.

Доказування на стадії судочинства є змагальним, безпосереднім, усним, гласним тощо. Дебати в суді часто називають боротьбою думок, процесуальним змаганням сторін, інтереси яких загалом не збігаються, а іноді – й своєрідним видовищем. У цьому є доля істини.

Дебати в суді мають певні спільні і відмінні ознаки з філософськими дискусіями. Схожість їх зумовлюється наявністю двох сторін, кожна з яких обстоює свої інте­реси; інтелектуальною загальністю; однотипністю дискусійних процедур (чергування доведень і спростувань, хоч кримінально-процесуальне доказування не вичер­пується ними); гласністю тощо. Істотно відрізняються вони тим, що учасники судових дебатів, за всієї відмін­ності інтересів, загалом прагнуть чи повинні прагнути встановити істину у справі, а метою учасників логічної дискусії часто є створення видимості досягнення істини (суперечки софістів).

Учасники судових дебатів зо­бов‘язані діяти відповідно до чинного законодавства, за­конів логіки й принципів етики, порушення ними норм права і вимог логіки вважається аморальним. Під час фі­лософсько-логічних дискусій часто не гребують навмис­ним перекрученням дійсності, хибними думками тощо. Судовим дебатам передує складна й скрупульозна робота щодо виявлення, перевірки й оцінювання доказів, а ло­гічна дискусія часто відбувається експромтом. Судови­ми дебатами керує суддя, у логічній дискусії цю роль виконує публіка. Ефектом майстерних судових дебатів може бути емоційна й інтелектуальна насолода, проте вона майже завжди затьмарена переживанням за потер­пілого чи обвинуваченого. Щоправда, не тільки в суді, а іноді й у філософській дискусії йшлося про долю, навіть життя людини (учасника дискусії). Адже переможений нерідко мусив позбавити себе життя (кинутись у ріку чи зі скелі), стати рабом переможця, прийняти його віру. Багаті особи змушені були відмовлятися від свого майна на користь бідняка – переможця дискусії. Про це маємо численні свідчення з часів Античності, а відтак – Середньовіччя, епохи Відродження. Такими були тоді правила ведення й умови завершення дискусій, які згодом набули рис осучаснених судових дебатів, завершального етапу судового процесу, який отримав законодавче закріплення у вітчизняних ЦПК і КПК.

З ухваленням нового Кримінального процесуального кодексу України, в якому враховано практику Європейського суду з прав людини, національний досвід та правові традиції, які притаманні сучасній національній праовій системі, а також реалізовано нові підходи до побудови процедури кримінального провадження, окремих його стадій та інститутів. Так, розділ IV “Судове провадження у першій інстанції” має чотири глави, де детально викладено усю процедуру (від особливостей її підготовки до завершення ухваленням судових рішень). У нашому контексті особливий інтерес викликає вже цитовані вище ст. 364 “Судові дебати” та коментар до неї. Під час дебатів залежно від специфіки судового провадження (якщо, наприклад, було заявлено цивільний позов) у встановленому порядку виголошується низка промов. Науковці (зокрема Т. Онуфрієнко) їх називають судовими і трактують як виступ, звернення до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, у якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи [54, с. 358].

Хоч учасники судових дебатів виконують різні функції і їхні інтереси не збігаються, однак до кожного з них ставляться не тільки специфічні, а й загальні моральні вимоги, вони повинні дотримуватися також правил юридичної та судової етики.

Дотримання етичних норм є запорукою результа­тивного виконання учасниками судових дебатів своїх обов‘язків. Етичні засади потребують від них індивіду­ального підходу до кожної справи, врахування особли­вості осіб, які беруть у ній участь. Недопустимими вважаються упередженість, суб‘єктивізм, однобічність у висвітленні обставин справи, використання незаконних засобів для відстоювання своїх позицій, наполягання на необґрунтованих твердженнях, навмисне зволікання судового розгляду справи, свідоме введення суду в ома­ну. Заборонено також принижувати гідність осіб, які беруть участь у справі. Сторони судових дебатів повин­ні виявляти повагу до суду, сприяти підтриманню йо­го авторитету, оцінювати поведінку суддів за принци­пами етики і нормами права. Кожен учасник судових дебатів зобов‘язаний дотримуватися правил ввічли­вості і такту. Всі, крім обвинуваченого, повинні гово­рити суду тільки правду. Хоча обов‘язок говорити правду у розумінні прокурора й адвоката має свої особ­ливості. Також є відмінності між правдою та істиною. Маючи абсолютне право вимагати від сторін судового процесу правдивості, прокурор не може вимагати від них ні істини, ні відвертості. Якби учасники судового процесу відповідали за істинність, а не за правдивість своїх висновків, то вони часто змушені були б мовчати. Судове рішення приймається як істинне, хоча відомо, що воно не завжди відповідає істині і принципу справедливості.

Зі світового досвіду відомо, яке велике моральне значення має напутня промова головуючого в суді, звернута до присяжних. Від змісту цієї промови певною мірою залежить їх рішення. Враховуючи відсутність у присяжних необхідних юридичних знань, він повинен вплинути на їх об‘єктивність, проте не явно, оскільки не має права висловлювати особисті думки про вину чи невинуватість підсудного. Головуючий зобов‘язаний відновити в пам‘яті сторін істинні обставини справи, не виражаючи при цьому свого погляду на відповідальність підсудного. Усе це змушує його бути особливо обережним, раціональним, тактовним” [92, с. 253–255].

У згаданій статті КПК зазначається: “1. У судових дебатах виступають прокурор, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, обвинувачений, його законний представник, захисник. 2. Якщо у судовому розгляді брали участь декілька прокурорів, у судових дебатах на їх розсуд має право виступити один прокурор або кожен із них обґрунтовує у промові свою позицію у певній частині обвинувачення. 3. Якщо в судовому розгляді брали участь декілька захисників обвинуваченого, порядок виступів у судових дебатах визначається ними за взаємною згодою. У разі відсутності згоди порядок їх виступів встановлює суд. 4. Якщо в судовому розгляді брали участь декілька обвинувачених, захисників, представників, порядок їх виступів у судових дебатах встановлює суд”.

Отже, згідно із п.п. 1, 2, 3, 4 ст. 364 КПК України усі перелічені вище особи мають право на виступ або на виголошення промови. Відповідно до п. 2 ст. 347 “судовий розгляд починається з оголошення прокурором короткого викладу обвинувального акта”, що трактується у коментарі таким чином: “Перед початком оголошення головуючий надає слово прокуророві, який, у свою чергу, зазначає, що ним буде проголошено короткий зміст обвинувального акта (виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які, на думку прокурора, є встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формування обвинувачення, наявність обставин, що пом‘якшують чи обтяжують покарання). Якщо ж хтось з учасників судового провадження заявить клопотання про оголошення його повного тексту, прокурор оголошує обвинувальний акт у повному обсязі. Якщо у кримінальному провадженні декілька обвинувачених, прокурор оголошує обвинувальний акт щодо кожного з них, при цьому короткий чи повний їх виклад залежить також від заявлених клопотань учасників” [40, Т.2, с. 76]. Після з‘ясування обставин, встановлених під час кримінального провадження та перевірки їх доказами, головуючий оголошує про початок судових дебатів і відповідно до встановленого порядку надає слово їх учасникам.

Г. Онуфрієнко, фахівець з питань риторики, подає загальну характеристику судових промов, що звичайно відображає аспект комунікативної оцінки. Оскілький цей погляд може становити певний пізнавальний інтерес, цитуємо авторку: “ Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обґрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред‘явлений ним або цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, які належать вирішити судові під час постановлення вироку (ст. 324 КПК України).

Судова промова громадського обвинувача повинна насамперед відобразити ставлення до вчиненого злочину та особи підсудного громадської організації або колективу трудящих, які уповноважили його для участі в судовому розгляді справи. Проте громадський обвинувач є самостійним учасником процесу й викладає судові свою думку про доведеність обвинувачення, суспільну небезпеку вчиненого злочину та особи підсудного, ґрунтуючись на даних судового слідства. У своєму виступі він має право також висловити свої міркування щодо застосування кримінального закону, міри покарання та інших питань.

Судові промови цивільного позивача й цивільного відповідача або їх представників своїм основним змістом мають питання, які стосуються відшкодування завданої злочином майнової шкоди: доведення чи недоведення факту вчинення злочину, наявність чи відсутність підстав для пред‘явлення й задоволення позову, його предмета та розміру відшкодування. Питання вини підсудного та обрання йому міри покарання ними не обговорюються, оскільки це не пов‘язане з цивільним позовом.

Судова промова громадського захисника спрямована на виконання функції захисту. В ній громадський захисник викладає судові свої міркування з приводу: обставини, що пом‘якшують вину підсудного або виправдовують його; можливості пом‘якшення йому покарання; умовного засудження чи відстрочки виконання вироку; можливості передачі підсудного на поруки громадській організації чи трудовому колективу, від імені яких громадський захисник бере участь у розгляді справи. При цьому громадський захисник обов‘язково дає характеристику особи підсудного, виходячи з його трудової та громадської діяльності.

Судова промова захисника зумовлена його функцією у кримінальному процесі – функцією захисту й повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. За своєю структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного. Обвинувача. Проте за своєю спрямованістю – різко відмінною від промови прокурора. Захисник у своїй промові всі факти й докази розглядає під кутом інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно доведене, – пом‘якшити його вину і відповідальність” [54, с. 359–360].

До цього слід додати, що учасниками цивільного процесу під час судового розгляду можуть бути позивач та його представник; відповідач та його представник; третя особа, яка заявила самостійні позовні вимоги та її представник; третя особа без самостійних вимог; уповноважені органів державного управління, профспілок, державного підприємства, установи, кооперативних організацій та їх об‘єднань, представники громадських організацій і трудових колективів, а також прокурор (ЦПК України, ст.ст. 3–6, 8, 9).

В адміністративному процесі згідно зі ст.ст. 268–279 Кодексу України про адміністративні правопорушення на засіданні суду заслуховуються особи, які беруть участь у розгляданні справи. До них належать: особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; потерпілий; законні представники особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; адвокат; прокурор”.

Безперечно, висловлені цитованою авторкою погляди на особливості промов двох провідних учасників судового розгляду – прокурора і адвоката, відображають лише частково й узагальнено специфіку їх професійної комунікації при виконанні своїх фахових обов‘язків. Однак для нас важливо з‘ясувати етичні аспекти змістовного наповнення і цільової спрямованості їх виступів, зокрема, у судових дебатах. І з цією метою скористаємося міркуваннями фахівця з етики М. Тофтула, який обґрунтував етичні аспекти промов прокурора захисника. Отже, цитуємо далі: “ Етика обвинувальної промови прокурора. Виголошуючи обвинувальну промову, прокурор виконує функцію кримінального переслідування. Він є стороною обвинувачення, захищає інтереси суспільства, виступає від імені держави.

Моральний аспект промови прокурора полягає у правильності його позиції по суті, справедливості вис­новків, які він подає на розгляд суду. Іноді великого значення надають критичному ставленню прокурора до державного обвинувачення, сформульованого на попередньому слідстві. Доля істини в цьому є, адже про­курор повинен бути налаштованим на стадіях порушен­ня кримінальної справи та попереднього слідства особ­ливо критично, що дає йому змогу зменшити до мінімуму критичність і сумніви при підготовці своєї промови. Він має всі важелі, щоб домогтися об‘єктивного розслі­дування справи. Діяльність прокурора в доказуванні у кримінальних справах зумовлена обов‘язками органів нагляду за дотриманням законності. На стадії порушен­ня кримінальної справи він покликаний своєчасно роз­почати розслідування за кожним фактом здійсненого злочину, дбаючи про запобігання можливим злочинам, збереження матеріалів, які свідчать про наявність оз­нак злочину, недопущення незаконного й необгрунтова­ного порушення кримінальної справи.

Повноваження прокурора на стадії попереднього слідства полягають у відстеженні дотримання органами дізнання і слідства вимог закону, який регламентує по­рядок доказування. З цією метою він має право переві­ряти матеріали кримінальної справи, участь у слідчих діях органів розслідування, безпосередньо виявляти і перевіряти докази.

Дотримання законів у процесі доказування на по­передньому розслідуванні й дізнанні прокурор забезпе­чує завдяки перевірці доказів по справі, які надійшли з обвинувальним висновком. Виявивши неповноту роз­слідування, недостатню обґрунтованість обвинувачення, він повинен повернути справу, вимагаючи додаткових доказів. Якщо вичерпано всі можливості для їх зби­рання, цілком можливе припинення справи. Прокурор припиняє справу, повертає її органу дізнання чи слідчо­му для додаткового розслідування або для перескладан­ня обвинувального висновку у разі неправильного оці­нювання доказів слідчим або недостатньої обґрунтова­ності доказами логічних висновків обвинувачення. Вік також має право за необхідності самостійно здійснюва­ти доказування на стадії попереднього слідства. Все це важливо для аналізу морального аспекту промови, насамперед критичного ставлення до обвинувачення, сформульованого на попередньому слідстві.

Беручи участь у судових дебатах, проголошуючи об­винувальну промову, прокурор висловлює остаточні й кінцеві висновки, яких він дійшов у результаті судово­го розгляду кримінальної справи, підсумовує обвину­вальну діяльність. Ця промова є одним із найвідпові­дальніших етапів підтримання обвинувачення в суді. Вона підтримує державне обвинувачення, аналізує до­кази, містить міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення для винесення вироку.

Обвинувальну промову прокурора утворюють послідовні частини, кожна з яких має своєрідне моральне на­вантаження. Зміст і структура її не можуть бути одна­ковими й незмінними для будь-якої справи. Структур­ними складовими промови є вступна частина; фабула справи (виклад обставин злочину); аналіз і оцінювання зібраних у справі доказів; обґрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного; обґрунту­вання пропозицій про міру покарання; аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, і пропозицій що­до їх усунення; заключна частина. Кожен із цих елемен­тів виконує важливу роль у промові.

Особливий моральний вплив справляє оцінювання суспільного значення справи (вступна частина). Про­те це вельми делікатна справа. Найменша неточність, необ‘єктивність, перебільшення суспільної значущості справи, надмірне моралізування можуть спричинити небажаний ефект. Тому замість суспільної оцінки часто вдаються до характеристики правових, і моральних особливостей кримінальної справи, оцінки небезпеч­ності злочину і специфіки справи.

У своїй промові прокурор повинен встановити перед судом чи є злочиним вчинене діяння, і якщо є, то у чому полягає його суть; відновити загальну картину злочину; чіт­ко окреслити його основні ознаки. Правовий і мораль­ний обов‘язок прокурора при цьому полягає в макси­мальній об‘єктивності викладу фактичних обставин злочину (фабули справи).

Центральними у промові є аналіз і оцінювання зібра­них у справі доказів та обґрунтування кваліфікації зло­чину. Саме вони можуть переконати суд у правильності позиції прокурора. Аналіз доказів повинен довести по­дію злочину і винність підсудного в його здійсненні. Докази мають переконливо підтвердити правдивість висновку прокурора. Протиправно й аморально пере­кладати обов‘язок доказування на підсудного чи його захисника. Навіть зізнання підсудного, ясність і прос­тота справи не звільняють прокурора від аналізу та оці­нювання доказів, оскільки обов‘язок доказування в кримінальному процесі закон покладає на нього. Він повинен перевірити й оцінити необхідні докази та їх джерела і на цій підставі прийняти законне, обґрунто­ване і справедливе рішення.

Навіть внутрішнє переконання про законність і об­ґрунтованість обвинувачення, яке базується на фактич­них даних, не дає прокурору права забувати, що він висловлює точку зору однієї сторони, думку державного обвинувача, а не абсолютну істину.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор пови­нен пам‘ятати про презумпцію невинуватості і те, що підсудний може бути виправданим. Характеристика підсудного має ґрунтуватися тільки на даних, що є у справі; враховувати, що підсудний ще не злочинець; не бути голослівною, суб‘єктивістською, ігнорувати його позитивні якості. Відомості з біографії підсудного не по­винні виходити за межі того, що має юридичне значен­ня, стосується злочину чи можливого покарання. Його особисте життя може висвітлюватися в обвинувальній промові лише за умови, що відповідні факти стосуються предмета доказування. Недопустимі насмішки над під­судним, образливі характеристики, грубість.

Обгрунтування пропозицій про міру покарання в промові прокурора вимагає об‘єктивності, врахування наслідків виду і розміру покарання, обставин, які не тільки обтяжують провину, а й пом‘якшують її. Для то­го щоб кримінальне покарання досягло своєї мети, за­безпечило бажані результати, воно повинне бути спра­ведливим, раціональним, індивідуальним, максимально сприяти виправленню засудженого. Проблематичними є надмірно м‘яке і надмірно суворе покарання.

Прямим обов‘язком прокурора є з‘ясування причин й умов, що призвели до злочину, і пропозиції щодо їх усунення. Ця частина промови містить у собі значний морально-виховний потенціал, оскільки розглядає за­ходи, які необхідно вжити для запобігання подібним злочинам.

Заключна частина обвинувальної промови проку­рора найчастіше завершується міркуванням про міру покарання (то ж виходячи із чинного Кримінального кодексу України від 2001 р. (з численними доповненнями, внесеними протягом багатьох років його функціонування законодавцем), а також орієнтуючись на новий КПК України прокурор, формулюючи обвинувачення, має можливість враховувати обставини, що пом‘якшують чи обтяжують покарання). Прокурор може коротко зупинитися на під­сумках судового процесу, висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню правопо­рядку і морального клімату в суспільстві, вказати на моральні уроки судової справи.

Захищаючи інтереси суспільства, держави, проку­рор, дотримуючись свого морального обов‘язку, повинен оберігати й законні інтереси підсудного. Проте наївно сподіватися, що він виконуватиме функцію протилежної сторони (тобто свого візаві у судових дебатах – адвокати) так само ретельно, як і свою. Істина народжується в процесі суперечки двох сторін, кожна з яких часто бачить те, чого не бачить інша. За цілковитої без­порадності підсудного і його захисника моральна відпо­відальність прокурора за долю підсудного зростає” [92, с. 255–258].

І справді нерідко в судовій практиці трапляються випадки такої “цілковитої безпорадності”, що свідчать про не надто належний рівень фахової підготовки захисника, про непорозуміння із підзахисним, а найбільше – про недостатній досвід адвокатської діяльності, що при бажанні й наполегливій праці вдається з роками компенсувати. І очевидно, у цій справі істотне значення може мати оволодіння етичними засобами побудови захисної промови, яку слід виголосити у судових дебатах.

Автор підручника [92, 93], якого цитуємо, звернув увагу на важливість цього питання. Він зазначає: промова адвоката теж повинна орієнтуватися на закон і мораль, сприяти пошуку істини у справі. У ній адвокат проти­стоїть стороні обвинувачення. Структура промови адвоката дещо нагадує структу­ру промови прокурора, оскільки торкається тієї ж справи, хоча з іншого боку. Однак ці промови істотно вирізня­ються. Спричинено це різними позиціями мови в судовових дебатах. Оскільки обов‘язок доказування покладається на державного обвинувача, як зазначалося вище, то промова прокурора повинна вичерпно висвітлювати справу, відповідати жорстким канонам кримінального права. Промова захисника може стосува­тися переважно тих питань справи, які прокурор розкрив непереконливо (порушення вимог закону, наявність хибних або недостовірних доказів, логічна неспроможність міркувань тощо). Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Адвокату доводиться ви­ступати після прокурора, промова якого часто буває до­сить ґрунтовною і переконливою. Тому він повинен особливо переконливими аргументами, які спонукали б учасників судового процесу подивитися на справу з іншого боку. З цією метою адвокат може до­водити невинуватість підсудного, відсутність у його ді­ях складу злочину, події злочину або недоведеність участі у вчиненні злочину і заперечувати обвинувачен­ня загалом чи окремі його частини, а також правиль­ність кваліфікації обвинувачення, переконуючи в необ­хідності його змінити, обґрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного або доводити його неосудність”.

Вибудовуючи зміст промови, захисник повинен внести новизну у висвітлення фактів, по-новому їх про­аналізувати чи охарактеризувати підсудного. Не менш актуальні оригінальність форми, використання можливостей логіки та красномовства.

У промові адвоката особливо переконливо виявляєть­ся гуманізм професії захисника. Він прагне допомогти людині, що з власної вини потрапила в біду чи й зовсім невинна, яка може бути несправедливо засудженою че­рез некритичне ставлення прокурора до сформульовано­го на попередньому слідстві обвинувачення. Для змісту і структури захисної промови важливі чітке окреслення правової і моральної позиції захисника.

Якщо юриспруденція та етика жорстко обмежують позицію адвокатів, то громадська думка не завжди засуджує тих, хто виграє безнадійні справи, рятуючи від справедливого покарання явних злочинців. Такі адво­кати навіть можуть досягти світової слави.

Іноді адвокат рекомендує своєму підзахисному мовча­ти під час судового засідання. Трапляється, що у судових засіданнях допитують як свідків осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину. При цьому попереджають про відпові­дальність за відмову свідчити або за неправдиві свідчення. Ця ситуація є проблематичною з погляду права. Од­нозначно вона аморальна, оскільки людину змушують свідчити проти себе. Зрозуміло, що в такому разі адвокат рекомендує підзахисному не відповідати на запитання слідчого, а виголошені докази спростовує у своїй судовій промові як одержані протиправними засобами.

Нерідко адвокат у своїй промові вдається до неточностей, не несучи за це кримінальної відповідальності. Йдеться про софізми – міркування, що здаються правильними, проте в них навмисно допущена логічна помилка для надання видимості істинності хибному твердженню, і паралогізми (грец. paralogismos хибний умовивід) – ненавмисно неправильно побудо­вані міркування. Звинуватити захисника в навмисно­му перекрученні дійсності немає достатніх підстав, оскільки закон вимагає від нього правди, а не істини. Отже, використання софізмів несумісне із законом і принципами моралі, проте їх автор може бути покара­ний лише муками власної совісті. Не відповідають пе­ред законом і адвокати, які вдаються до явної брехні.

Однією з гарантій здійснення правосуддя є правильна кваліфікація злочину. Помилка щодо кваліфікації зло­чину може спричинити безпідставне засудження особи, діяння якої не вважаються протиправними тощо.

Визнавши обвинувачення, захисник змушений зосе­редитись у своїй промові на спростуванні кваліфікації злочину. Оскільки фактична сторона діяння підзахис­ного визнана, а закон вважається істинним і достовір­ним положенням, то в захисника, здається, немає шан­сів на успіх. Проте він може виявити двозначність чи багатозначність у формулюванні закону і наполягати на тому, що діяння його підзахисного слід кваліфікувати не тим кримінальним законом, яким його кваліфікує прокурор. Наскільки такі засоби захисту можна вважа­ти моральними, однозначно відповісти неможливо. За­хисника, який вдається до нетрадиційного трактування закону, критикують за те, що ніби він чіпляється за букву закону або спотворює його дух. Проте в досконало сформульованих законах буква і дух є тотожними, тому правову і моральну відповідальність за розбіжності не­суть ті, хто їх формулював і приймав.

Складаючи промову, адвокат повинен узгодити свою позицію з позицією свого підзахисного з принци­пових питань, передусім щодо визнання чи заперечен­ня вини. При цьому теж виникають моральні пробле­ми. Наприклад, можлива ситуація, коли підсудний у суді винним себе не визнає, а його захисник, виходячи з того, що вину в процесі слідства доведено і вибудовувати промову на запереченні вини безперспективно, визнає вину свого підзахисного і наполягає лише на пом‘якшенні покарання. Одні схвалюють таку його позицію, інші засуджують. Очевидно, у такій ситуації захисник має орієнтуватися на норми чинного законодавства. Якщо його позиція впевних ситуаціях однозначно не регламентована, він має діяти згідно з власним моральним вибором [92, с. 259–261].

Уміння поєднати в захисті інтереси підзахисного і суспільства, піднести соціальне значення захисту при відстоюванні, по суті, приватного інтересу – це один із важливих проявів професійної культури адвоката. У своїй діяльності (насамперед, пов‘язаній із судовим провадженням) адвокат не повинен розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв‘язку з наданням юридичної допомоги. Оскільки діяльність адвоката має публічно-правовий характер, її зміст на всіх етапах захисту інтересів особи, яка звернулася за його послугами, визначається усвідомленням адвокатом свого правового і морального обов‘язків сприяти охороні правопорядку і зміцненню законності.

Важливо наголосити на комунікативному аспекті діяльності адвоката, який полягає у психологічному контакті з підзахисним, який встановлюється ще до захисту, а відтак зміцнюється на основі взаємної довіри; у психологічному контакті зі складом суду та іншими учасниками судового процесу (реалізується через майстерність володіння ним ораторським мистецтвом, прийомами ділового професійного спілкування; у збереженні адвокатської таємниці, встановленої законом для нормального здійснення правосуддя й підтримання довірливих стосунків між адвокатом і його клієнтом).

Безумовно, на прикладі лише цих двох провідних юридичних професій надто складно представити етичну специфіку професійної комунікації юриста, однак скласти уявлення про ці особливості можна. А при цьому важливо усвідомити, яке важливе значення має юридична етика для формування комунікативної культури правника.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Якими є структура і норми юридичної етики?

2. У чому полягає моральний характер професійної діяльності правника?

3. Мета і завдання юридичної етики як навчальної дисципліни. Якими вони є, на Ваш погляд?

4. Які етичні вимоги щодо правил поведінки учасників судового розгляду?

5. Яке соціальне призначення і моральний сенс юридичної професії?

6. Якими основними принципами повинні керуватися юристи при виконанні своїх професійних обов‘язків?

7. Чи контроль громадськості може відігравати важливу роль у гласності діяльності правоохоронних і судових органів, де працюють юристи?

8. З текстами яких морально-професійних кодексів юристів України Ви ознайомилися і які висновки зробили для себе?

9. Що таке, на Вашу думку, професіоналізм юриста?

10. Чи може вважатися рівень професійної культури показником професіоналізму слідчого, судді, прокурора?

11. Які чинники впливають на справедливість правосуддя? Чому в нашій країні виникла проблема т.зв. “вибвркового” правосуддя?

12. Етична специфіка діяльності адвоката. У чому вона виявляється?

13. Які принципи ділового етикету повинні застосовуватися у професійній діяльності юриста?

14. Якщо Вам доводилося спостерігати за судовими дебатами, то яке враження на Вас справила (з етичного погляду) професійна комунікація основних їх учасників?

15. Якою має бути судова промова прокурора з позицій риторики?

16. Як має вибудовувати у судовому засіданні свою промову захисник, щоб не порушувати Правил адвокатської етики?

Методология решения проектных задач с помощью средств вычислительной техники.