Читайте также:
|
|
(протеїни) (протеїди)
До ферментів-протеїнів належать переважно ферменти травного каналу. Більшість тканинних ферментів належать до складних – протеїдів. Ферменти-складні білки містять поліпептидні ланцюги (апофермент або білкова частина) і небілкову частину – простетичну групу або кофермент. Якщо при виділенні ферментів зв’язки між поліпептидними ланцюгами апоферменту і небілковою частиною не порушуються і кофермент не вивільняється, такі ферменти називаються холоферментами (холоензимами), а їхній кофермент – простетичною групою. Отже, простетична група – це невідємна частина молекули ферменту. Небілкова група, яка легко відділяється від апоферменту при дисоціації, називається коферментом. Деякі коферменти містять вітаміни В1, В2, В3, В5, В6.
Схема 2. Будова складних ферментів
білкова частина небілкова частина
+
апофермент кофактор
(кофермент або простетична група)
холофермент
Ферментам притаманні всі фізико-хімічні властивості білків:
· висока молекулярна маса,
· розщеплення до амінокислот під час гідролізу,
· здатність до утворення колоїдних розчинів,
· нестійкість до впливу високих температур та солей важких металів,
· антигенні властивості,
· здатність до фракціонування.
Властивості ферментів:
Ø Пришвидшують реакції, але самі у цій реакції не витрачаються.
Ø Досить незначна кількість ферментів викликає перетворення великої кількості субстрату.
Ø Активність ферментів залежить від середовища, температури, тиску, концентрації субстрату та від самого ферменту.
Ø Дія ферменту вибіркова, тобто один фермент завжди каталізує одну реакцію.
У молекулі ферменту розрізняють три спеціалізованих центри: активний, субстратзв'язуючий і алостеричний. При цьому кожна частина молекули строго спеціалізована, тобто виконує певну роль.
Активний центр - це динамічне утворення. У простих ферментів він являє собою унікальне об'єднання залишків певних амінокислот, які розміщені в різних місцях поліпептидного ланцюга молекули білка. У молекулах простих ферментів активний центр виникає в результаті того, що поліпептидний ланцюг молекули білка набуває такої конфігурації, за якої радикали амінокислот з'являться поруч. Утворюється своєрідна «кишеня», в якій відбуваються каталітичні перетворення субстрату. Такою конфігурацією, як правило, є третинна структура поліпептидного ланцюга. Таким чином, активний центр ферментів протеїнів виникає в той момент, коли білкова молекула набуває характерної для неї третинної структури. Тому зміна цієї структури може викликати деформацію або руйнацію активного центру й ослаблення ферментативної активності.
У складних ферментів роль активного центру виконує його небілкова частина, тобто кофактор, а також прилягаючі до нього білкові функціональні групи.
Відповідністю будови активного центру ферменту і субстрату пояснюється висока специфічність ферментів. Тільки субстрат певної будови може ввійти в тісний контакт з активним центром ферменту.
У молекулах ферментів розрізняють також спеціалізовані ділянки, відповідальні за зв'язок із субстратом. їх називають ще субстратзв'язуючим (субстратним) центром, або "якірною" площадкою.
У молекулах ферментів є також ділянки, розташовані на деякій відстані від активного і субстратного центрів. їх називають алостеричними, або регуляторними, центрами. До цих центрів можуть приєднуватися різні речовини, викликаючи при цьому зміну просторової конфігурації молекули ферменту. Як наслідок, відбувається зміна конфігурації й активного центру, що супроводжується збільшенням або зменшенням каталітичної активності ферменту. Через алостеричний центр на активність ферменту можуть впливати різні регуляторні чинники, якими виступають продукти ферментативних реакцій, гормони і продукти їх обміну, медіатори нервової системи й ін. Регуляторні чинники, що підвищують активність ферментів, називають алостеричними активаторами, що зменшують її - алостеричними інгібіторами.
Згідно з гіпотезою Міхаеліса-Ментен, ферментативна реакція завжди супроводжується утворенням проміжної коротко існуючої сполуки – ферментсубстратного комплексу. Процес утворення комплексу описується рівнянням і перебігає в декілька стадій, кожна з яких має свої особливості:
Е + S ES → ESx ESxx → EP E + P
1 стадія – зв’язування субстрату з активним центром ферменту, тобто утворення ферментсубстратного комплексу (ES);
2 стадія – перетворення первинного ферментсубстратного комплексу в один або кілька активних ферментсубстратних комплексів (ESx, ESxx);
3 стадія – відокремлення продуктів реакції від активного центру ферменту і вивільнення ферменту і продукту (Е і Р).
Найкоротша за тривалістю перша стадія, вона проходить майже миттєво. За цей час субстрат орієнтується навколо активного центру й утворює з ним коротко існуючу, неміцну проміжну сполуку. На другій стадії, яка проходить найповільніше, відбувається розхитування зв'язків у молекулі субстрату, розрив їх і утворення нових зв'язків з каталітичним центром ферменту. Знижується енергія активації субстрату, що зумовлює зростання швидкості його перетворення. Третя стадія за тривалістю наближається до першої, швидкість її перебігу залежить від дифузії продукту в середовище.
Біохімічні процеси, що відбуваються в клітині, являють собою складні ланцюги реакцій, які послідовно каталізуються декількома ферментами. Багато ферментів у клітині діють одночасно. При цьому речовина, одержана під дією першого ферменту, є субстратом для наступного і т.д. Утворюються так звані мультиферментні системи.
За ступенем складності мультиферментні системи можна розділити на три групи. До першої групи належать системи, в яких окремі ферменти знаходяться в цитоплазмі і не зв'язані один з одним. У цих випадках молекули субстратів дифундують від одного ферменту до іншого і т.д., причому продукт дії одного ферменту є субстратом для іншого (рис. 17, а).
До другої групи відносять системи, що утворені у вигляді комплексів і важко розпадаються на окремі ферменти. При цьому продукт дії одного ферменту також є субстратом для іншого, однак проміжні продукти вже не залишають ферментного комплексу в результаті дифузії (рис. 17, б). Прикладом такої системи може бути комплекс ферментів, які каталізують синтез жирних кислот або окиснювальне декарбоксилювання піровиноградної кислоти.
Найбільш високоорганізованими мультиферментними системами є комплекси ферментів, з'єднані з мембранами клітинних органел.
Деякі ферменти спочатку перебувають в неактивному стані і тільки після дії активаторів набувають активності.
Біосинтез ферментів в організмі відбувається безперервно. Окремі органи синтезують значну частину ферментів, які каталізують багато реакцій в організмі. Це, в першу чергу, залози – слинні, кишкові, шлункові, підшлункова тощо.
Для ферментів характерна певна клітинна локалізація. Так, у ядрі зосереджені ферменти, що беруть участь в обміні нуклеїнових кислот; у ядерній мембрані – ферменти, що беруть участь у транспортуванні окремих сполук та енергії; ферменти клітинного дихання розміщені в основному в мітохондріях; лізосоми містять ферменти, що каталізують розщеплення багатьох речовин; в рибосомах локалізуються ферменти біосинтезу білка.
Ферменти мають відносну молекулярну масу від десятків тисяч до кількох мільйонів. Понад 400 ферментів одержано в кристалічному стані. Усі вони амфотерні і мають високу хімічну активність.
2. Вітаміни - низькомолекулярні органічні речовини, які в дуже малих кількостях (у міліграмах або навіть у мікрограмах) необхідні для нормального обміну речовин і життєдіяльності організму.
Історія відкриття і вивчення вітамінів пов'язана з вивченням різних захворювань.
Початок вивченню вітамінів було покладено російським лікарем М.І. Луніним, який у 1888 р. на основі тривалих дослідів установив, що для нормального росту і розвитку тваринного організму, крім білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин і води, необхідні ще якісь невідомі речовини, відсутність яких призводить до загибелі організму.
Працюючи на острові Ява, голландський лікар X. Ейкман (1896 p.) виявив, що серед корінного населення острова в людей, що харчувалися очищеним рисом, захворювання бері-бері зустрічалося частіше, ніж у тих, що харчувалися неочищеним рисом. Симптоми цієї хвороби він виявив і в курей, що харчувалися очищеним рисом. Додаючи до їжі водний екстракт із висівок рису, Ейкман досягав виліковування цього захворювання.
У 1912 р. польський учений К. Функ уперше виділив у чистому вигляді з висівок рису речовину, яка мала у своєму складі аміногрупу і виліковувала від захворювання бері-бері. Цю речовину він назвав "вітаміном" (від лат. vita – життя).
На даний час відомо багато речовин, що не містять амінної групи, але нестача їх у їжі призводить до важких специфічних захворювань. За цими життєво необхідними речовинами збереглася назва "вітаміни". Вітаміни не виконують ні енергетичних, ні пластичних функцій. Свою дію вони проявляють, беручи участь у будові ферментів, які називають біологічними каталізаторами.
Більшість вітамінів не синтезується в організмі людини або синтезуються в таких мізерно малих кількостях, що не можуть забезпечити його потреби. Джерелом вітамінів для людини і багатьох тварин є переважно продукти рослинного походження: овочі (картопля, морква, капуста, томати, щавель), фрукти, ягоди і соки з них (смородина, полуниця, мореля, шипшина, обліпиха й ін.). Проте окремі вітаміни містяться тільки в організмі тварин, наприклад, у печінці тріскових риб і жуйних тварин, молоці, яйцях.
Обов'язковою умовою для нормального розвитку, життєдіяльності, опірності організму інфекційним захворюванням є вживання вітамінів у фізіологічних нормах. Особливо це важливо для вагітних жінок, матерів, що годують немовлят, дітей і підлітків, людей, що працюють з підвищеною напругою нервової і м'язової систем, у гарячих цехах, шахтах, а також після важких захворювань.
За недостатньої кількості вітамінів у їжі в людей розвиваються захворювання, які називають гіповітамінозами. Найчастіше вони виникають за умови одноманітного і неповноцінного харчування. Гіповітамінози легко виліковуються введенням в організм відповідних вітамінів.
Повна відсутність в їжі якогось вітаміну викликає авітаміноз, що на ранніх стадіях захворювання виліковується шляхом введення в організм відповідного вітаміну. Тривала відсутність цього вітаміну в їжі призводить організм до загибелі.
Хвороба, що виникає внаслідок відсутності декількох вітамінів, називають поліавітамінозом. Проте типові авітамінози на даний час зустрічаються досить рідко.
Введення в організм великих доз деяких вітамінів також може викликати захворювання - гіпервітамінози. Це стосується переважно жиророзчиних вітамінів, які здатні накопичуватися в організмі і проявляти токсичну дію. Важкі гіпервітамінозні захворювання й отруєння виникають при зживанні великої кількості вітаміну А (отруєння печінкою палтуса й інших морських риб) і зловживанні препаратами вітаміну D.
Існує декілька класифікацій вітамінів, проте загальновизнаною є класифікація, що ґрунтується на їх фізичних властивостях. Всі вітаміни поділяють на дві групи - жиророзчинні і водорозчинні.
Таблиця 1. Класифікація вітамінів
вітаміни | |
жиророзчинні | водорозчинні |
Ретиноли і каротиноїди (вітаміни групи А) Кальцифероли (вітаміни групи D) Токофероли (вітаміни групи Е) Філохінони (вітаміни групи К) | Тіамін (вітамін B1) Рибофлавін (вітамін В2) Пантотенова кислота (вітамін В3) Нікотинова кислота (вітамін В6, РР) Піридоксин (вітамін В6) Ціанкобаламін (вітамін В12) Пангамова кислота (вітамін ВІ5) Аскорбінова кислота (вітамін С) Цитрин (вітамін Р) Біотин (вітамін Н) Параамінобензойна кислота Фолієва кислота Інозит S-Метилметіонін (вітамін U) |
3. Гормонами називаються речовини, що виробляються залозами внутрішньої секреції. Це біологічно активні речовини, здатні в кількості 10-3 і навіть 106 мг викликати зміни метаболічних процесів в організмі. Протягом доби в організмі людини синтезується всього декілька міліграмів або часток міліграмів окремих гормонів. Концентрація їх у крові складає 10-6-10-9 г на 100 мл. Більшість гормонів діють короткочасно і швидко руйнуються.
Особливості дії гормонів та нейрогормонів наступні:
· висока біологічна активність (вплив на клітини, тканини та органи здійснюється навіть у мізерних концентраціях);
· висока специфічність (вплив здійснюється лише на певні процеси в клітинах – мішенях, які здатні їх розпізнавати);
· дистанційність дії (перенесення з током крові на значні відстані від місця їх утворення);
· відносно короткий час існування в організмі (від кількох хвилин до кількох годин).
Багато гормонів не проникають усередину клітин, а проявляють свою дію через інші речовини-посередники. Деякі ж гормони проникають усередину клітин і далі через ядерну мембрану в ядро клітин.
У людини і вищих тварин гормони є важливою ланкою регуляторних механізмів. Потрапляючи в кров, вони впливають на всі функції організму. Регуляторна роль гормонів спрямована в основному на підтримку й активування найголовніших процесів обміну. Свою біологічну дію вони проявляють шляхом впливу на активність ферментів, оскільки впливати на обмін можна саме шляхом зміни ферментативних процесів.
З хімічної точки зору гормони можна розподілити на чотири групи:
1) гормони білкової природи (гормони гіпофізу, гіпоталамусу, підшлункової залози й ін.);
2) гормони – похідні амінокислот (гормони мозкової частини наднирників, щитовидної залози);
3) гормони – похідні жирних кислот (простагландини);
4) стероїдні гормони – похідні холестерину (жіночі і чоловічі статеві гормони, гормони кори наднирників);
За характером дії всі гормони можна розділити на дві групи. Першу складають гормони, які не проникають у клітину і здійснюють свій вплив через посередників. Діють вони швидко, миттєво змінюючи один або декілька метаболічних процесів. Сюди відноситься більшість гормонів перших трьох груп.
Гормони другої групи проникають у ядра клітин і дія їх проявляється на рівні генів. Вони стимулюють синтез специфічних РНК і білків. До них відносять стероїдні гормони.
Таблиця 2. Класифікація гормонів
Гормони з хімічної точки зору | Гормони за характером дії | |
Діють через посередників (не проникають в клітину) | Діють на рівні генів (проникають в клітину) | |
Білкової природи | Гормони гіпофізу, гіпоталамусу, підшлункової залози | - |
Похідні АМК | Гормони наднирників, щитовидної залози | - |
Похідні жирних кислот | Прстогландини | - |
Похідні холестерину (стероїдні) | - | Жіночі і чоловічі статеві гормони, гормони кори наднирників |
Гормони, що діють через посередника, доставляються плазмою крові у вільному або зв'язаному зі спеціальними білками плазми стані до клітин тканин. При цьому гормонам характерна певна специфічність стосовно клітин – кожний із них діє тільки на певні типи клітин, які називають "клітинами-мішенями". Досягнувши цих клітин, гормони фіксуються клітинною мембраною.
Таким чином, гормони як важливі регулятори різноманітних процесів обміну речовин впливають на формування особливостей будови і функцій організму. Оскільки універсальними регуляторами хімічних процесів у всіх живих організмів є ферменти, то регуляторна дія гормонів на обмін речовин здійснюється впливом їх на ферментативні процеси.
4. Алкалоїди – органічні сполуки переважно рослинного походження, роль яких полягає у тому, що (як вважають деякі вчені) вони захищають рослини від поїдання тваринами. Часто алкалоїди містять Нітроген у складі різних функціональних груп.
Виявлені алкалоїди у рослин переважно родин Пасльонові, Лілійні, Макові, Конопляні.
Людина використовує алкалоїди у медицині. Так, хініном лікують малярію, нікотин та морфін є болезаспокійливими засобами тощо.
5. Антибіотики – біологічно активні сполуки, що їх виробляють мікроорганізми з метою самозахисту від інших мікроорганізмів. Антибіотики згубно впливають на збудників захворювань – мікроорганізми та гриби.
6. Фітогормони – біологічно активні речовини різної будови, які регулюють життєво важливі функції вищих рослин та грибів. Впливають майже на всі життєво важливі процеси розвитку рослин: поділ і ріст клітин, диференціація тканин, формування органів, проростання насіння, появу бруньок тощо.
Наприклад, ауксин активізує поділ клітин, гібереліни прискорюють ріст органів рослин тощо.
Специфічність дії фітогормонів виражена слабо, що дає можливість людям застосовувати фітогормони одних рослин з метою стимулювання росту інших.
Фактори росту — клас невеликих природних пептидів та білків, що беруть участь в сигнальних системах організму еукаріотів, зв'язуючись із рецепторами на поверхні клітин із головною метою стимулювання їх росту та диференціації. Крім того, фактори росту важливі для регулювання різноманітності клітинних процесів.
Конкретний ефект на клітину та тип клітин, на які діє фактор росту, залежить від конкретного фактору. Наприклад, білок морфогенезу кісток стимулює диференціацію клітин кісток, тоді як фактор росту фібробластів і васкулоендотеліальный фактор росту стимулюють диференціювання кровоносних судин (ангіогенез).
Термін «фактори росту» часто використовується рівноцінно із термінами «цитокіни» та «гормони». Проте, на відміну від гормонів, фактори росту секретуються локально та мають обмежену область дії, тоді як гормони переносяться кровотоком і діють на дуже віддаленні тканини організму. Крім того, гормони не обов'язково мають пептидну природу.
Феромони – біологічно активні речовини, якими тварини (наприклад, комахи) передають сигнали особинам свого або іншого виду на далекі відстані. Наприклад, готовий до спарювання самець метелика відчуває самку свого виду за три і більше кілометри саме завдяки її феромонам. За допомогою феромонів передають інформацію гуртові комахи – бджоли, мурашки. Феромонами комахи відлякують ворогів або сповіщають про запаси їжі тощо.
В цілому біологічно активні речовини регулюють процеси життєдіяльності в живих організмах і в цьому полягає їх основна роль.
ЛЕКЦИЯ 8
МОВА У ЧАСІ ТА ПРОСТОРІ
Проблема походження мови. Виникнення конкретних мов.
Походження мови як засобу спілкування і виникнення конкретних мов - дві самостійні проблеми, не пов'язані одна з одною. Кожна з них має своєрідний об'єкт дослідження: перша ставить завдання - з'ясувати, як люди почали говорити, друга - коли, де і в якому вигляді сформувалася та чи інша конкретна мова.
У з'ясуванні того, як виникла у людей потреба спілкуватися, не можна спиратися на знання історії виникнення різних конкретних мов, якими б давніми вони не були. Це й зрозуміло, адже історія мертвих (відомих за пам'ятками) чи живих мов нараховує всього кілька тисячоліть. Від часу ж зародження людської мови нас відділяє щонайменше кілька десятків тисяч років. З цього можна зробити висновок, що від "первісної" мови ніяких реальних залишків, що підлягали б прямому вивченню, немає.
Археологи та антропологи, розкопуючи давні стоянки і поховання, знаходячи кістки і черепи первісних людей, не відкопали і не зможуть "відкопати" "первісну" мову з огляду на те, що вона не зафіксована писемністю, адже письмо з'явилося на значно пізніших стадіях розвитку людства. Установити ж звукове оформлення, набір слів і граматичну будову "первісної" мови без історичних мовних даних неможливо.
Щодо конкретних мов, то їх історія встановлюється за писемними пам'ятками, що дійшли до наших часів. На основі їх вивчення вчені одержують більш-менш точні відомості про час, місце і про звукові, словесні і граматичні ознаки давнього періоду формування конкретної мови. Усім цим, тобто виникненням і шляхами розвитку конкретних мов, займається часткове мовознавство. Загальне ж мовознавство, яке пов'язує своє завдання з розв'язанням проблеми походження мови як засобу спілкування, не прагне встановити час. місце і особливості "первісної" мови. Воно ставить мету – виявити умови, завдяки яким могла зародитися і зародилася мова, інакше: що викликало потребу в передачі одне одному думок.
Історія мовознавства засвідчує: людство здавна цікавилося тим, як виникла мова, що зумовило появу різних гіпотез. їх розгляд становить певний інтерес (про них - у наступному параграфі).
Гіпотези походження мови. Ще в античній Греції, приблизно в VІ-му ст. до н.е., намітилися паростки наукової думки про виникнення людської мови, зокрема гіпотези звуконаслідувальна, вигукова і договірного її походження.
За гіпотезою звуконаслідувального походження мови, мовленнєва діяльність у людей почалася з того, що первісна людина свідомо й несвідомо наслідувала звуки навколишньої природи. Кожне такс наслідування стало згодом назвою окремих предметів і тварин подібно до того, як малі діти називають собаку гав-гав", корову - "му".
Найповніше ця теорія відбита в творах античного письменника Августина. Так, назви беззвучних речей, вважав він, утворилися за схожістю враження. А те, чи вони формуються з твердих чи м'яких звуків, залежить, за його переконанням, від того, як предмети діють на почуття людини - грубо чи м'яко. Наприклад, слово лєие ('м'яке') звучить м'яко, а слово астерітас (грубість) - твердо.
Що ж, не можна заперечити наявність у мовах світу деякої кількості звуконаслідувальних слів. Учені припускають, що, наприклад, у російській мові звуконаслідувальними є слова бормотать, брякать, булькать, жужжать, рычать, чирикать, мычать, у туркменській -гарча ('ворона') та ін. Проте було б помилково думати, що так механічно могла утворитися мова, яка виникла і розвивалася в людини разом із свідомістю. Ця гіпотеза прийнятна для пояснення появи окремих слів. З'ясувати ж причини виникнення мови як засобу спілкування людей вона неспроможна.
Автори вигукової гіпотези, або гіпотези афективного походження мови, припускали утворення людської мови з мимовільних криків, що супроводжували біль, радість, страх, тобто - з вигуків, властивих істотам як інстинктивна реакція організму на зовнішнє подразнення. Ці викрики начебто й проклали шлях до творення слів: від ох в українській мові - охкати, від ой - ойкати. Безперечно, подібні слова існують у мовах світу7. Але їх мало, навіть менше, ніж звуконаслідувальних. Тому для з'ясування того, звідки взялася мова, і ця гіпотеза нічого не дає.
За гіпотезою договірного походження мови, люди нібито домовилися про вживання відповідних слів, про називання певними словами різних предметів, явищ, дій. Однак, щоб домовитися про мову, треба мати саму мову, якою і слід було б домовлятися. Тому і цю гіпотезу не можна визнати задовільною для пояснення проблеми появи здатності людей спілкуватися.
Загальним недоліком цих гіпотез було те, що проблему походження мови їх автори брали поза зв'язками з виникненням самої людини, утворенням первісного колективу, тобто без урахування її суспільної функції та зв'язку з мисленням. По суті ці гіпотези обстоюють індивідуалістичний шлях виникнення мови. Проте перелічені гіпотези були для свого часу позитивним явищем, адже вони спростовували біблійний міф про створення мови (мова - дар Божий) тим, що вказували на людей як на безпосередніх її творців, а не пов'язували виникнення мови з волею надприродної сили.
До гіпотез стародавніх греків людство поверталось і в середні віки, і в наш час, розвиваючи й уточнюючи їх. Проте паралельно з ними з'являлися інші припущення щодо причин появи мови. Серед них гіпотези трудових викриків та еволюційного виникнення мови.
У ХТХ ст. учені Л.Нуаре і К.Бюхер намагалися пояснити виникнення мови трудовими вигуками: мова, начебто, формувалася на основі тих вигуків, які мимохіть супроводжували всяку діяльність первісної людини. Беззмістовні спочатку сполуки звуків поступово почали позначати роботу, а також різні види трудового процесу людини.
Хоч прибічники цієї гіпотези пов'язують походження мови з колективною працею, гіпотеза не розв'язує проблеми. Примітивна трудова діяльність могла дати невелику кількість слів, але ж цього недостатньо, щоб пояснити виникнення мови.
Відповідно до гіпотези еволюційного виникнення мови людська мова утворювалася поступово як результат задоволення різноманітних бажань і потреб. За В.Вундтом, первісна людина^ відчуваючи задоволення чи, навпаки, невдоволення, передавала їх не тільки жестами, а й органами мови. Поступово так звані звукові жести закріплювалися. Оскільки вони були зручнішими, ніж інші жести, то й залишалися в спілкуванні людей. У цьому й виявляється еволюція мови: вона поступово еволюціонувала від супроводу жестів рук, від міміки до людського мовлення. Отже, ця гіпотеза припускала можливість виражати мислення та емоційний стан самими жестами, мімікою без словесної мови, яка з'явилася потім. А це навряд чи правдоподібно, адже в процесі трудової діяльності здійснити спілкування жестами не можна.
Жодна з цих гіпотез не дала по-справжньому наукового пояснення проблеми походження мови. Гіпотези розглядали мову як суто природний процес, пов'язаний з розвитком індивідуальної психіки або з розвитком уже існуючого людського розуму. Роль же суспільно-виробничої практики у виникненні мови або зовсім не враховувалась, або ж розумілась спрощено.
Далекі від наукового розв'язання цієї проблеми й зарубіжні учені новітнього часу. Вони припускаються методологічної помилки, розглядаючи мову як щось таке, що належить передусім окремому індивіду. Вони залишають поза увагою кардинальне питання проблеми: у чому головна причина виникнення мови і що привело до того, що в людей склалася мова - засіб спілкування.
Сучасна лінгвістична наука, спираючись на діалектику як філософський метод і враховуючи досягнення інших наук, пов'язаних з вивченням людини, подає таке пояснення проблеми походження мови.
Сучасний погляд на проблему походження мови. Проблема походження звукової мови є складовою частиною більш загальної проблеми - проблеми походження людини і водночас мислення. Це означає, що, спираючись на дані ряду наук, що вивчають людину і людське суспільство, процес зародження людської мови слід віднести до часу формування людини, який тривав мільйони років.
Предком людини був високорозвинений вид людиноподібних мавп, які стоять до людини ближче, ніж горила чи шимпанзе, що живуть і зараз в нетрях тропічної Африки. Закам'янілі залишки викопних людиноподібних мавп були знайдені на початку XX ст. в Південній Африці. Цим найближчим до людини мавпам було дано наукову назву австралопітеків, що означає "південні мавпи". Дослідження показали, що австралопітеки, які мешкали, на думку вчених XX ст., півтора - два з половиною мільйони років тому в жаркому поясі Африки, були невеликі на зріст і не сильні, не жили на деревах, а пересувалися по землі на задніх кінцівках.
На початку XXI ст. ці свідчення доповнили археологи зі США та Ефіопії, які знайшли найстаріший у світі скелет предка людини - його приблизний вік 3,8-4 млн. років. Розкопки велися в ефіопський області Афар, за 60 км. від Хадара, на ділянці, де раніше вже траплялися археологічні знахідки.
Засвоєння людиноподібною мавпою прямої ходи, вивільнення передніх кінцівок від необхідності пересуватися було першою передумовою олюднення мавпи. Поступово пряма хода в наших предків (пітекантропів, синантропів і їм подібних мавп-людей) стала правилом, а згодом і необхідністю. Вивільнені від ходіння передні кінцівки можна було використати для самозахисту, збирання їжі, ними можна було зробити примітивні знаряддя. Здатність до виготовлення знаряддя праці є однією з найважливіших специфічних особливостей трудової діяльності, яка намічалася в процесі переходу мавпи в людину. Природно, що для перетворення нерозвиненої кінцівки мавпи на вмілу руку людини потрібні були сотні тисяч років, які в історії Землі мають не більше значення, ніж секунда в житті людини. Протягом цих сотень тисяч років рука удосконалювала продукти праці, що засвідчують учені в різних кутках розселення давніх наших предків.
За свідченням учених, "пралюди" (прямо ходячі люди) вийшли з Африки і розселилися по Близькому Сході, Європі. Південній Азії. Новітні дослідження, засновані на аналізі ДНК різних народів і рас, засвідчують, що процес розселення повторювався двічі - близько 500.000 р. і близько 100.000 р. Після цього сталося переселення з Південної Азії на Близький Схід, в Європу і Африку близько 50.000 р.
Першу хвилю переселення з Африки здійснили "пралюди". що виготовляли камінні й інші знаряддя, користувалися вогнем. Переселенці
100.000 р. давності - це, можливо, неандертальці, що населяли Європу і Азію від 100.000 до 40.000 р. і виготовляли спеціальні знаряддя не тільки з каменя, але й з кісток і дерева. Наступну хвилю переселенців, на думку вчених, становили кроманьйонці, зовні схожі на сучасну людину, що виготовляли більш досконалі знаряддя з кісток і каменя, будували житло з ракушняка.
Природно, що процес еволюції удосконалення знарядь охоти і праці пов'язаний з боротьбою за виживання. У протистоянні силам природи з допомогою виготовлених знарядь праці й охоти згуртовувався первісний колектив, частішали випадки взаємної підтримки і стала ясніше усвідомлюватися корисність спільних дій для кожного окремого члена племені. Так праця зумовила розвиток спільної діяльності: з'явилася потреба щось сказати одне одному. На цій стадії розвитку людини стався великий стрибок у розвитку мозку: дослідженням викопних черепів доведено, що у неандертальців мозок був удвічі більший, ніж у пітекантропів (і в три рази більший, ніж у горили), що й дало роду Homo можливість еволюційного домінування 1,5-2 мільйони років тому. До того ж, як свідчить вивчення знарядь цієї епохи, неандерталець працював правою рукою, що дозволяє припустити появу ознак асиметрії лівої й правої частин мозку7. Це дає змогу погодитися з думкою про те, що в неандертальців уже була мова. На зміну неандертальців в епоху пізнього палеоліту (приблизно 40 тисяч років тому) приходить неоантроп, тобто нова людина, або Homo sapiens (людина розумна). Вона вже вміє виготовляти складене знаряддя (наприклад, сокиру й рукоять), чого не було в неандертальців, володіє багатокольоровим наскельним живописом. Важливо також те, що будова і розміри черепа в нього принципово не відрізняються від сучасної людини. У цю епоху завершується становлення звукової мови як повноцінного засобу спілкування, засобу формування понять.
Потреба в спілкуванні створила свій орган: нерозвинені гортань і глотка мавпи перетворилися поволі в розвинений орган мовного апарата: органи рота поступово навчилися вимовляти один членороздільний звук за одним. Отже, та праця, що створила саму людину, створила і людську мову, яка матеріалізувала мислення. Минули сотні тисяч років, поки виникли мовні нейронні центри, не залежні від примітивних емоцій, ті нейронні центри в корі мозку, що до сьогодні зберегли нейронну структуру і керують нашим мовленням. Далі ж у процесі паралельного розвитку мови і мислення диференціювалися і концепції мислення (тобто розуміння певних явищ або процесів) і форми мови.
Такими були природні умови, які забезпечили виникнення людини і людського суспільства, однією з невід'ємних ознак якого на всіх етапах його існування була і є мова - форма мислення. Звідси й розуміння мови як суспільного явища, яке виникло в суспільстві, існує в суспільстві для задоволення його потреб і розвивається в суспільстві разом з прогресивними змінами в житті суспільства.
Генеалогічна класифікація мов. Генеалогічна (від грец. genealogia- родовідна) класифікація мов групує мови світу за спільністю їх походження: встановлює історичну спорідненість мов на основі виявлення єдиного джерела (мови-основи, прамови), з якого всі вони походять.
Науковими спостереженнями доведено, що історична спільність живих і мертвих мов виникла внаслідок диференціації єдиного для них джерела. Цим спільним джерелом була мова-основа (прамова), припустимість існування якої доводиться застосуванням порівняльно-історичного методу до вивчення мовних явищ. На матеріальну спорідненість мов указують регулярні звукові відповідності. Вони є наслідком закономірних змін спільного вихідного мовного джерела.
Представники порівняльно-історичного мовознавства XIX ст. виникнення споріднених мов уявляли як роз'єднання якогось діалекту (мови-основи) на окремі діалекти (мови).
Сукупність історично споріднених мов, що походять від однієї мови-основи, становить сім'ю мов. Сім'я, яка утворилася з мови-основи, ділиться на групи (або гілки), які в свою чергу розпадаються на підгрупи, до яких входять окремі мови. Ця схема дозволяє пояснити різний ступінь спорідненості мов, який залежить від історичної заглибленості доби, коли існував протодіалект (прото - від грец. - 'перший') чи протомова, з якої пішли споріднені мови. Мови, об'єднані в підгрупи, є близькоспорідненими: це, наприклад, українська, російська, білоруська, що входять у східнослов'янську підгрупу, яка дозволяє припускати добу спільносхіднослов'янської єдності (з наявністю споріднених діалектів); це, зокрема, чеська, словацька, польська, верхньолужицька і нижньолужицька, які становлять західнослов'янську підгрупу; це також болгарська, македонська, сербська, хорватська, словінська, що належать до південнослов'янської підгрупи.
Більш віддалена історична спорідненість спостерігається між живими і мертвими мовами різних підгруп, які походять від однієї якоїсь групи споріднених мов. Ілюстрацію більш віддаленої спорідненості можуть становити, наприклад, українська і польська чи українська і болгарська, бо належать до різних підгруп, але однієї групи - слов'янських мов.
Ще більшу віддаленість споріднених мов виявляють, приміром, українська і німецька, українська і французька, бо вони належать до різних груп (слов'янської, германської, романської) однієї індоєвропейської сім'ї мов (мови-основи, прамови).
Однак така схема поділу мов не до всіх сімей застосовується беззастережно. Є випадки, коли відособлену сім'ю мов становить одна мова. Наприклад, японська мова являє собою не споріднену ні з якими мовами окрему сім ю. Трапляється таке, що окрему групу певної сім'ї мов представляє одна мова, наприклад, вірменська в індоєвропейській сім'ї. Це означає, що не завжди групи поділяються на підгрупи.
Найбільш вивченими є такі сім'ї мов: індоєвропейська, фінно-угорська (або угро-фінська), тюркська, кавказька (або іберійсько-кавказька), китайсько-тібетська, монгольська, афразійська (стара назва - семіто-хамітська). Однак чимало мов до цього часу не стали об'єктом глибокого наукового вивчення. Тому назвати кількість і склад сімей мов достовірно поки що не можна.
Крім цього, в мовознавстві XX ст. посіли певне місце гіпотези стосовно макросімей мов світу. Серед них а) ностратична макросім'я. яка об'єднує індоєвропейські, афразійські, уральські, алтайські, картвельські, дравідійські мови; б) палеоєвразійська, до якої входять сино-тибетські і північнокавказькі, єнисейські та ін. мови; в) америндська, що обіймає мови корінного населення Америки (за винятком ескімосько-алеутських мов). Цим ставиться питання про більш давню спорідненість сімей мов, які входять до макросімей, а відтак і спорідненість усіх мов світу. Аргументовану наукову концепцію спорідненості всіх мов світу висловив видатний український мовознавець О.С Мельничук. На сьогодні тривають пошуки обґрунтування генетичної спорідненості мов кожної з сімей і спорідненості мов макросімей.
Індоєвропейська сім'я мов. Термін "індоєвропейські мови" утворився за географічною ознакою: він указує на територіальне поширення мов. Проте в цьому терміні не відбито наявності іранських мов, поширених на просторах Азії, і того, що індоєвропейські мови, зокрема англійська, іспанська, французька, португальська, вийшли за межі Європи (в Америці, Африці, Австралії). Однак цей термін загальновизнаний.
Численні мови індоєвропейської сім'ї об'єднуються в групи: слов'янську, балтійську; германську, романську, індійську, іранську, грецьку, кельтську, албанську, вірменську, анатолійську, тохарську.
Типологічна класифікація мов. Типологічна класифікація полягає у виявленні подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найбільш важливі властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.
Найбільш відома морфологічна класифікація мов, за якою відповідно до морфологічної будови слів мови поділяються на (а) кореневі, або аморфні (від грец. а - заперечення + morphë- 'форма'), або ізолюючі, (б) аглютинативні (від лат. agglutinatio -'склеювання'), (в) ф л е к т и в н і, або фузійні (від фр. f ц s і о п - 'злиття') і (г) полісинтетичні (багатоскладові), або інкорпоруючі.
(а) У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми:
корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені
одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.
Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська. Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.
(б) У будові слів аглютинативних мов (до них належать тюркські й фінно-угорські мови), крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень. Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -eu у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан ('від людей'), де адам - 'людина, -лар- - суфікс множини, -дай - суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка - суфікс -дай (адам-дан).
Ще однією істотною відмінністю аглютинативних мов від флективних є те, що в аглютинативних мовах немає того щільного поєднання морфем, яке спостерігається у флективних мовах. Ця відмінність виявляється передусім фонетично. У флективних мовах на стикові морфем відбуваються різні фонетичні процеси, внаслідок яких іноді розмиваються межі кореневих і афіксальних морфем. Наприклад, у слові товариський звук [с] поєднує в собі кінцевий елемент кореня і початковий суфікса (товариш + ськ-игі > товариський); або ще приклади: празький (з праг + ський); птаство (з птах + ство). Цей тісний зв'язок морфем у слові називають фузією, а мови, яким властива вона. - фузійними (це - флективні мови).
В аглютинативних мовах межі між морфемами окреслені більш чітко, на стикові морфем фонетичні процеси не виникають.
(в) Виділенням типу флективних мов наука завдячує німецьким ученим початку XIX ст., які звернули увагу на відмінну граматичну будову різних мов, зокрема на флективний тип. відмінний від аморфного (властивого китайській мові) і від афіксуючих (аглютинуючих), які протиставляються флективним за ознакою незмінності кореня. Тоді ж усі флективні мови були поділені на синтетичні й аналітичні. Сучасне розуміння цих типів мов таке. Синтетичні – це мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичними є живі: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.
Аналітичними називають мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. Відмінність граматичних будов цих мов можна побачити на зіставленні таких ідентичних за значенням словосполучень, як: укр. книга Петра (мова синтетична) і фр. le livre de Pierre (мова аналітична), або ще: Собор Паризької богоматері (назва твору В. Гюго) - "Notre Dame dе Раrіs. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.
(г) Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або інкорпоруючі (від лат. об'єднування, 'поєднування') мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індійської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає "Я їм м'ясо", утворилося від складання слів пи — накатл— 'м'ясо'–іквя— їсти. По суті таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет. Наведений приклад становить зразок такого поєднання. Поряд з такими формами в інкорпоруючих мовах існують і самостійні слова, зокрема самостійні дієслова, від яких граматично залежать інші окремо існуючі слова.
До полісинтетичних належать мови північноамериканських індійців, палеоазіатські мови Азії (чукотська, корякська. ітельменська (стара назва – камчадальська).
Такі основні типи мов, що виділяються при розгляді їх морфологічної будови. Однак граматична структура слів у мовах світу настільки своєрідна, що не всі мови легко розподіляються між названими типами. Віднесення мов до того чи іншого типу здійснюється за найхарактернішими ознаками. Ідеальних типів мов не існує. Наприклад, у кореневій китайській мові є чимало ознак аглютинативного типу. Афразійські мови відносять до мов флективних, але в їх морфологічній будові є окремі ознаки мов аглютинативних. Немає чіткої межі і між синтетичними й аналітичними мовами. Українську мову за більшістю ознак відносять до мов синтетичних. Але в її морфологічній будові є елементи аналітичної граматичної будови, зокрема відношення між словами виражаються не лише флексіями, а й прийменниками (у селі, на будинку).
Пізнання типу морфологічної будови кожної мови дає багато конкретного матеріал) для загального мовознавства. У цьому велике не тільки практичне, а й теоретичне значення застосування морфологічної класифікації мов для науки про мову.
Крім морфологічної класифікації, в межах типологічної класифікації в середині XX ст. почали розрізняти мови за синтаксичними ознаками. Синтаксична класифікація будується на різних засадах: на ієрархії синтаксичних властивостей актантів (будь-яких членів речення, що позначають особу, предмет, який бере участь у процесі, позначеному дієсловом): мови з підметом, мови без підмета, топікові мови, тобто мови, в яких граматичний пріоритет має не підмет, а тема.
Ареальна (географічна) і соціальна (функціональна) класифікації мов. Ареальна (географічна) класифікація (від лат area - 'площа', 'простір') пов'язана з вивченням розташування мов на карті світу. Результати такого вивчення подаються або на лінгвістичний карті світу, або на карті окремої країни. Можливі карти, в яких представлені лише сім'ї або групи мов чи окремі мови на території окремої частини світу (наприклад, Європи). На картах подаються також межі поширення діалектів тієї чи іншої країни. Наприклад, у підручниках з української діалектології, як правило, подаються карти поширення наріч, говорів української мови.
Особливу категорію ареальної класифікації утворюють так звані мовні союзи, наприклад, балканський, куди входять румунська, болгарська, македонська, албанська, новогрецька мови, які, не будучи близькоспорідненими, внаслідок історичних контактів набули спільних рис.
Соціальна (або функціональна) класифікація ґрунтується на кількох засадах.
1. Мови поділяються залежно від їх зв'язку з носієм, якому вони належать. Таким носієм може бути плем'я, народність, нація. На основі цього розрізняють племінні мови (частіше вживають термін '"діалекти"), мови народності, національні мови.
2. Мови групуються відповідно до функцій, які вони виконують у суспільстві і в цивілізації. Це мови регіональні, міжнаціональні, міжнародні.
3. Мови розрізняються залежно від значення і поширення в світі. О.Б.Ткаченко виділяє такі соціолінгвістичні типи: 1) одноосібна мова (майже повністю вимерла мова), належна одній особі, останній з останнього найстарішого покоління мовців, наприклад, південносамодійська камасинська мова, яку на початок 80-х років XX ст. пам'ятала і могла вживати остання її носійка Клавдія Плотникова з селища Абалакова Красноярського краю: 2) частковогенераційна мова, якою користуються лише люди старшого покоління (водська мова в Леніградській області); 3) повногенераційна, але частковоетнічна мова, якою користується частина етносу, наприклад, уельсці у Великобританії, де з 700 тис. уельсців на 1981 р. уельську мову знало 500 тис, як правило, людей із села; українська (на Сході України); 4) повноетнічна, але частково-територіальна мова етносу, коли через утрату державності мова поширюється не на всю територію серед національних меншин, наприклад, латиська мова в Латвії в часи її перебування в складі СРСР;
5) повнотериторіальна мова, коли мова стає державною, наприклад, грецька мова в сучасній Греції; 6) повнотериторіальна і позатериторіальна мононаціональна мова (в одній функції поширена поза власною територією, наприклад, італійська як світова мова вокалістів); 7) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна мононаціональна мова, наприклад, російська мова; 8) повнотериторіальна і позатериторіальна поліфункційна полінаціональна мова, поширена в кількох державах, наприклад, англійська з п'ятьма національними варіантами - британським, американським, канадським, австралійським, новозеландським; 9) повнотериторіальна поліфункційна поліетнічна мова, тобто мова, що, поширившись на започатковану етнічну територію, повністю витіснила попередні етнічні мови і після певного часу, розпавшись на кілька мов, відмирає, наприклад, латинська як прароманська.
Різноманітність мов світу Живі і мертві мови. Проблеми дидактичної класифікацій. На земній кулі нараховується від 2500 до 5000 живих і мертвих мов. Неможливість точно визначити їх кількість пояснюється не тільки тим, що не всі ще мови відомі й вивчені, а й тим. що ще не вироблено чітких критеріїв у розмежуванні мов і діалектів. Щодо останнього наведемо приклад. Серед західнослов'янських мов одні вчені-славісти поряд з польською, чеською, словацькою, лужицькою називають мову кашубську, тимчасом як інші кваліфікують її як діалект польської мови.
Труднощі відчуваються також і у встановленні мертвих мов. Обліку піддаються ті з них, які дійшли до нас у писемних пам'ятках. Про окремі неписемні мови вчені дізнаються лише з свідчень, написаних носіями інших мов. Що робити з ними: визнавати за окремі мови чи вилучати їх з переліку мов? І це питання стоїть на перешкоді точного визначення кількості мов.
Згадка про мертві мови потребує пояснення того, які критерії кладуться в розрізнення живих і мертвих мов. Вони такі.
Живими визнаються ті мови, які (1) мають носія у вигляді племені, народності, нації, (2) вживаються в усіх сферах людської діяльності і (3) розвиваються разом із змінами в житті суспільства. На відміну від них мертві мови - це ті, що (1) втратили свого носія (латиною розмовляли римляни-мешканці Римської імперії, яка розпалась: на місці її провінцій з'явились інші держави й інші мови, а римляни розчинилися в переможених народах: латинська мова, проте, не втратилась, вона дійшла до нас у писемних пам'ятках, але як мертва, бо не має живого носія); (2) не використовуються в усіх сферах застосування мови (та ж латинська мова після розпаду Римської імперії тривалий час використовувалась у країнах Західної Європи як мова церкви, науки, освіти, юриспруденції, але не була розмовною мовою німців, французів, іспанців, - значить не обіймала всіх сфер життя народів, які використовували її з певною мстою): (3) не розвиваються, тобто не зазнають змін ні в звуковому чи словниковому складі, ні в морфологічній чи синтаксичній системах (латина).
Переважна більшість живих мов має незначну суспільну базу: від сотень тисяч до тисячі і навіть кількох сотень мовців, а то й менше. Лише приблизно за 200 мовами стоять мовні колективи, що налічують не менш як 1 млн. осіб, близько 20 з них мають від 50 і більше мільйонів мовців. Найпоширеніші з них - китайська, англійська, гінді, урду. іспанська, російська, арабська, португальська, японська, німецька, французька, італійська, корейська.
Кожна з мов (живих і мертвих).характеризується звуковими ознаками, властивим лише їй словниковим складом, притаманною тільки цій мові граматичною будовою. Проте вони мають немало спільних ознак у суспільному функціонуванні, у будові, у походженні, що дає змогу відповідно класифікувати мови і цим самим полегшити їх вивчення.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 91 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |